Вперше від Другої світової війни правій консервативній партії в Польщі вдалося, перебуваючи при владі, зберегти симпатію громадян й впевнено виграти чергові парламентські вибори й навіть поліпшити результат. Відтак «Право і справедливість» зможе самостійно сформувати новий уряд.
Хоча варто зауважити, що власне партія ПіС не матиме монобільшості в Сеймі Республіки Польща. Адже цього разу політична сила Ярослава Качинського брала участь у виборах не самостійно, а в блоці з партіями-партнерами, хоча назва блоку залишилася «Право і справедливість». До нього також увійшли правоцентристські партії «Згода» (Porozumienie) і «Солідарна Польща» (Solidarna Polska). Блок здобув прихильність понад восьми мільйонів поляків, тобто 43,59 відсотка від тих, хто взяв участь у виборах. Це дозволить правоцентристському блоку отримати 235 депутатських мандатів. Варто нагадати, що на попередніх парламентських виборах ПіС здобула підтримку 5,7 мільйона поляків, тобто 37,58%. Хоча й тоді це вилилося партії у все ті ж 235 мандатів. У будь-якому разі, цього вистачає для більшості в нижній палаті парламенту, для якої достатньо 231 депутата.
Головний конкурент ПіС – Громадянська платформа (Platforma Obywatelska) – теж вирішила йти на вибори не самостійно, а в блоці споріднених партій під назвою «Громадянська коаліція» (Koalicja Obywatelska). До неї також увійшли партії «Сучасна» (Nowoczesna), «Польська ініціатива» (Inicjatywa Polska) і «зелені». За блок проголосувало понад п’ять мільйонів поляків (27,4%). Таким чином ця ліберальна центристська коаліція забезпечила собі 134 мандати. А це на чотири мандати менше, ніж Громадянська платформа мала за результатами виборів 2015 року. Не кажучи вже про те, що в попередньому скликанні Сейму «Сучасна» мала власну фракцію з 28-ма членами.
Третім до електорального фінішу прийшов блок «Союз демократичної лівиці» (Sojusz lewicy demokratycznej – SLD). До блоку передовсім увійшла власне партія SLD, котра свого часу була при владі й мала свого президента Александра Кваснєвського, проте не була присутня у минулій каденції Сейму. Її союзниками виступили партії «Весна» (Wiosna) і «Разом» (Razem). Блок здобув на цих виборах прихильність 2,3 мільйона поляків (12,56%). Це лівакам забезпечило 49 депутатських крісел.
Четверту позицію зайняла Селянська партія (Polskie stronnictwo ludowe – PSL), котра виступила в коаліції з партією рок-музиканта Павла Кукіза Kukiz15. За цей виборчий блок проголосувало понад півтора мільйона поляків (8,55 %), а це забезпечило йому 30 мандатів у Сеймі.
І на останньому місці серед прохідних до парламенту політичних сил – праворадикальне об'єднання, яке виступило під назвою «Конфедерація свобода і незалежність» (Konfederacja Wolność i Niepodległość). Ця політична сила здобула підтримку 1,25 мільйона виборців (6,81%) і, відповідно, 11 місць у Сеймі.
Отже, як ми вже зазначали, ПіС зі своїми коаліційними партнерами сформують незабаром більшість у новообраному Сеймі – і, відповідно, уряд. Наймовірніше, як стверджують польські політичні аналітики, на посаді маршалка Сейму залишиться Ельжбета Вітек (Elżbieta Witek), а урядом керуватиме все той же Матеуш Моравецький (Mateusz Morawiecki).
А ми тим часом поміркуємо: чому все ж партії «Право і справедливісить», попри жорстку критику з боку Брюсселя та часті акції протесту всередині країни, таки вдалося зберегти й навіть наростити прихильність поляків? Передовсім слід зазначити, що керівництво партії сподівалося на кращий результат. Ярослав Качинський розраховував, що партія візьме якщо не конституційну більшість у 307 голосів, що давало б право вносити зміни до основного закону РП, то принаймні кваліфіковану більшість у 276 голосів, яка дає можливість долати вето президента.
Утім не склалося. Пісівці бідкаються, що не вдалося належним чином мобілізувати електорат. Прихильники польського консерватизму вирішили, що їхня політична сила й так переможе, тому не варто надто напружуватися. Тож навіть за досить високої, як для Польщі, електоральної фреквенції – 61,1% – ПіСові не вдалося досягти бажаних результатів.
Чому ж взагалі владна партія не втрачає своєї популярності? Передовсім тому, що веде доволі вдалу соціальну політику. Підвищення допомоги на дітей, зростання пенсій, зниження пенсійного віку в піку загальноєвропейським тенденціям, звільнення від сплати податків для молодих людей до 26 років, підвищення мінімальної заробітної плати для всіх. Всі ці політичні обіцянки уряд ПіСу послідовно виконував і вміло використовував свої успіхи для політичної самореклами.
Незадовго до виборів «Право і справедливість» оголосила, що в перші 100 днів другої своєї каденції при владі вона реалізує нову соціальну програму. Яка, зокрема, передбачає, що сума внеску на обов'язкове медичне страхування залежатиме від доходу особи; пенсіонерам виплачуватимуть 13, а пізніше й 14 пенсій на рік, буде ухвалено рішення про субсидії фермерам, збудують близько сотні окружних доріг тощо.
Варто теж зазначити, що більшість поляків підтримала жорстку еміґраційну політику чинного уряду, яка конфронтувала зі загальною лінією Брюсселя щодо прийому біженців.
«На нас чекає чотири роки наполегливої праці. Польща має ще змінюватися, і змінюватися на краще. Тож прошу моїх партійних колег подумати про те, чого ми досягли і що змусило деяких членів польського суспільство нас не підтримати», – закликав Ярослав Качинський, виступаючи після оголошення перших результатів виборів. Корисний заклик, проте важко сказати, наскільки він щирий. Адже ПіС під керівництвом Качинського попередні чотири роки впевнено рухався до згортання певних демократичних завоювань, здобутих Польщею за три десятиліття з часу повалення комуністичної диктатури. А суперечлива судова реформа спричинила досить жорсткий конфлікт між Варшавою та Брюсселем, наслідком якого стало ініціювання Єврокомісією штрафної процедури щодо Польщі. У керівництві Євроунії Польщу нині розглядають радше як перешкоду, а не помічника для розвитку спільноти. Тож можна припустити, що проблема відносин Польщі з Євроунією лише поглиблюватиметься.
Водночас українсько-польські стосунки вже пройшли кризову стадію й тепер перебувають на шляху до покращення. Головні конфронтаційні моменти у наших міжнаціональних відносинах були пов’язані переважно з історичною політикою. Після візиту українського Президента Володимира Зеленського до Варшави і його перемовин з польським колегою Анджеєм Дудою деякі моменти напруженості вдалося зняти. Принаймні історичне протистояння втратило свою жорсткість, яка існувала за президентства Петра Порошенка. У Варшаві знову заговорили про необхідність покращення взаємин з Україною й виконання Польщею ролі адвоката для своєї східної сусідки в Європейській Унії.
