ПЕРЕХІД 1989: КОМУ ПОТРІБНА КУЛЬТУРА?
Впродовж трьох днів, з 11 до 13 жовтня, у Львові відбувся Конгрес культури. Його наскрізною темою був “Перехід 1989”. Аби “підбурити” до різностороннього обмірковування та дискусій на тему культури в Україні і світі після падіння Берлінського муру, під час відкриття конгресу годину інспірації провели хорватська письменниця та журналістка Славенка Дракуліч та українська письменниця, інтелектуалка Оксана Забужко.
Запрошення на Конгрес культури було для мене нагодою зробити свою ревізію життя і зрозуміти, що я тут трошки в своєрідній ситуації. Цей часовий пояс переходу, у випадку України, я розширила б ще на два роки – 1989–1991. У нашому випадку три роки йшло за один. Значить, те, що в Європі тривало рік, у нас – три роки. І ось ці три роки падіння чи поступового розпадання нашого муру, по суті, ділять моє життя хронологічно на дві половини. Поки Славенка говорила, що вона виростала в 70-ті, я усвідомила, що хоч я виростала у ці 1989–1991, а життя ділиться на дві – дуже нерівні насправді – половини. Це як порівняння між хворобою і здоров’ям, бідністю і багатством. У цій першій половині життя, де я нібито виростала, мене вчили достосовуватися до нав’язаних мені обставин, фатально виставлених мені мурів, яких я не можу змінити ні в який спосіб. І вся ця перша, доростаюча половина мого життя була суто реактивна. Тому виростала я не у 80-ті, як можна було би сказати, а насправді виростала я вже в 90-ті, вже після розпаду СРСР. Я – покоління зсунутої в цьому сенсі молодості. Друга половина мого життя – активна, цікава, осмислена, її варто жити. Цей період після 1989–1991, коли мені майже під тридцять років, – це та частина життя, в якій можу сказати, що я є автором мого життя. Я відповідаю за нього, сама його роблю таким, як воно є. Щось виходить, щось не виходить – але, так чи інакше, я його творю. Не достосовуюся до чийогось сюжету, а намагаюся зреалізувати свій. І це справді хороша і виразна лінія розмежування, яка дає змогу та привід нам всім задуматися: що ця лінія, зазначена на бейджиках з 1989-го, ця історична тектоніка всім нам дала такі можливості. Вона сотням мільйонів людей, цілим народам дала такі можливості. І це добрий привід подумати, що ми для цього зробили, як ми цими можливостями скористалися.
Рівно тридцять років тому, восени 1989-го, в дні перед розпадом Берлінської стіни я якраз закінчувала “Інопланетянку” – повість, яку вважаю дебютною, яку критика потім вважала моїм літературним маніфестом. Повість про те, як молода людина, яку все життя вчили пристосовуватися до не нею створених обставин і яка все життя хотіла стати письменницею, намагається відповісти собі, навіщо література. І це питання, якщо ми його розширимо і спроєктуємо на культуру загалом, прозвучить так: навіщо культура? Сьогодні людей, які на тридцять років молодші від мене, вчать бути успішними – згрубша кажучи, заробляти гроші, достосовуватися до обставин, які це молодше покоління застає в світі. На питання “Навіщо культура?” пересічний випускник, принаймні, української школи відповіді не має, за моїми емпіричними спостереженнями.
Славенка говорила про зміну культурної парадигми з вербальної, словесної на візуальну. Але я трошки мушу зайти в полеміку. Ну, культура така штука, що, по-перше, як її не здефініюй, кожна дефініція буде слушною. А по-друге, вона справді містить широку множину парадигм. На мою думку, деякі базові парадигми культури, на жаль, за тридцять років змінилися на позір, але не змінилися посутньо. І це стосується далеко не тільки тих країн, які до 1989 року перебували по цей бік “залізної завіси”. З цим самим поділом світу до 1989 року на вільний і, кажучи гарним Шевченковим словом, “омурений”... Пам’ятаєте? “Оковано, омурено, премудрого одурено”. Це могло би бути чудовим епіграфом до того світу, в якому виростали ми зі Славенкою. При тому, що для нас, радянських дітей, Югославія була вже майже капіталістична країна. Це був дуже привілейований комунізм, порівняно з нашим.
І цей наш омурений світ – на противагу тому світові, котрий ми, витягнувши шию і заглядаючи за той мур, сприймали як вільний – був набагато простіший, чорно-біліший. Бідніший не тільки матеріально, бідніший ідейно, бідніший досвідом. Озираючись назад, можна сказати, що до 1989 року в нас просто не було душевних досвідів, пережиття, цілої суми емоцій, які були виключені з нашого досвіду. Те, що відбулося після 1989–1991 років, можна назвати вирівнюванням оцього перепаду тисків і температур, де по тамтой бік було багато, а ми були в компресійній кабіні, з якої багатство людських переживань було викачане. Пішло, коротше кажучи, переливання. Зазвичай я кажу: Радянський Союз розлився по цілій планеті. І це правда. Рухнула стіна, і гній потік по цілій планеті. Тобто ця гомогенізація людства, яка відбувається останні 30 років, – це процес дуже і дуже цікавий.
У попередньому своєму інтерв’ю я обіцяла згадати про ще один цікавий ювілей – не тільки 1989 року, а 1984 року. Ні, я не про Орвелла. Я про те, що 35 років тому згаданий тут уже Мілан Кундера опублікував дуже цікаве, великою мірою програмне, і не тільки для наших земель, есе під назвою “Трагедія Центральної Європи”. Сьогодні якраз найвищий час це есе, написане 35 років тому, перечитати новими очима. Есе було важливе, бо саме воно впровадило у західний мейнстрім і політичний дискурс поняття Центральної Європи як країн, каже Кундера, затиснутих після Другої світової війни між Німеччиною і Росією, країн так званих "малих народів" – незалежно від їхньої чисельності. Кундера дає свою дефініцію "малому народові" – це ті народи, які почуваються загроженими і яких постійно переслідує страх втрати ідентичності, страх втрати себе. І от всю цю частину Європи після Другої світової війни, виявилося, здали переможці під політичний протекторат Москви. Всі ці, як їх називали, “країни радянського блоку”. Аж до Шпрее. І ось на цих теренах Кундера, по суті, першим розгледів цю протиприродню гомогенізацію, яку він визначає як конфлікт культури в європейському сенсі слова, західної культури і східної азійської політичної системи. Культура, каже Кундера – це нюанси, це відмінності, це особливість. Саме це є Європа: кожне село – зі своєю історією, зі своїм обличчям, зі своїм переказом, своїми пам’ятками, своїми героями, своїм єдиним неповторним візерунком, своїм шматочком смальти на загальній мозаїці, яка і створює відчуття багатства і об’ємності того 3D. Того 3D, яке і є культурою – як світом, у котрий входиш, котрий відкриваєш для себе. І політична система, принесена зі Сходу, котра якраз загладжує, нівелює, усуває всі відмінності й одним-єдиним танковим катком, як праскою, від Шпрее до Владивостока робить усе однаковим.
Поки Славенка говорила про цю дівчинку на фото, я заглянула в свою книжку і подумала: якби знаття наперед, я б могла запропонувати своє фото. З подібними бантиками, подібною сукенкою. І ми могли б проаналізувати. Бо так, ми всі виглядали однаково. На прикладі жінок це найкраще видно, навіть якщо тим жінкам по 8 років. Ми виглядали однаково як люди і як країни, як простір. Від Шпрее до Владивостока весь урбанний простір забудований безликими хрущовками чи хоннекерками. Це два більш-менш подібні між собою проєкти. Обоє – копії американських “Apartmens Buildings” для бідних, доби Великої депресії. Це нескінченні страшні сірі блоки. Особливе враження вони роблять у Бухаресті, де є забудова 70-х років. Там взагалі ці квартали, які тягнуться на місці злетілих у повітря церков, на місці конфіскованих і зруйнованих старих палаців. Замість всього, що становило неповторне обличчя міста чи села, приходить концепт колонізації простору по-російськи. Так звані міста “градообразующих предприятий”, де колоністи селяться цими рабськими бараками вздовж одних і тих самих ліній, на противагу містам європейським, містам маґдебурзького права, містам, які розвиваються з площі і ратуші. Город – те, що відгороджене від природи, місто – те, що вимощене посередині. Це зовсім інша концепція взаємодії людини з природою, зовсім інша концепція урбанного простору. Якраз та, яка передбачає індивідуальність, відмінність і несхожість, на противагу розверстості тотальної заглади, де в ролі пам’яток може бути танк на постаменті, який в’їхав першим у місто під час визволення від нацистської окупації. Чи ще разючіше – пам’ятник невідомому солдату. Простори від Шпрее до Владивостока заставлені монументами невідомому солдату. І мільйони проходять повз, не запитуючи, чому, власне, він невідомий. Це може бути невідомий солдат, невідомий в’язень, невідомий робітник. Головне – що він невідомий, і ніхто ніколи не потрудився запитати, скільки мільйонів таких покладено, щоб тут стояли ці квартали хрущовок-хоннекерок. Тут хочеться розповісти про пам’ятник жертвам комунізму в центрі Праги, де ці жертви облічені до одиниці. Чотиризначні цифри загиблих у в’язницях, застрелених на кордоні… за всі 40 років комунізму облічені до одиниці. Ось це і є те саме протистояння західної культури східній політичній системі тотальної нівеляції, в якій мільйон туди – мільйон сюди не рахується. А символом того всього є пам’ятник невідомому солдату.
І ось цей терен, визначений Кундерою, а через тридцять років названий Снайдером кривавими землями, ця сама Центральна Європа – це терен, на якому відбувалася війна культури індивідуального, особливого, культури неповторного, західної культури з системою тотального зоднаковіння. Цей терен, як на мене, сьогодні, через 35 років, можна розглядати як модель війни між культурою і цивілізацією (якщо за Шпенґлером), чи свободою і тоталітаризмом (якщо за Орвеллом), чи культурою і політикою – у звичніших нам термінах. І цей терен після 1989-го, після переходу в ці тридцять років, глобалізувався. На сьогодні це трагедія не тільки Центральної Європи. Це трагедія цілої Європи. Коли я чую сьогодні з вуст європейських політиків про Європу вже не від Шпрее до Владивостока, як це було перед 1989-м, а Європу від Лісабона до Владивостока, то мене продирає легенький холодок. Бо я не впевнена, що Макрон чи Меркель, які про це говорять, знають, що насправді вони цитують голову КДБ СРСР хрущовської доби – генерала Шелєпіна. Йому і належить ця концепція радянської експансії на Західну Європу. Концепція, яку потім перейняв СРСР доби Брежнєва і Андропова. Яка сьогодні реалізується у вигляді тої самої гібридної війни, в якій Європа зникає, йде на дно, затирається і загладжується в єдиному стиску рук двох по-різному тоталітарних диктатур. Отих колишніх нібито противників, супердержав.
Для мене символом цієї доби нового тоталітаризму є те, що культура заміняється ентертейментом, тобто розвагами. І публічна політика теж стає формою розваг, шоу-бізнесу. Це і є той новий тоталітаризм, який вже більше гаксліанський, аніж орвелівський. Він, на превеликий жаль, і формує реальність 21-го століття, в якому жити вже новому поколінню, з приводу чого я можу висловити йому свої співчуття.
Для мене поворотним пунктом цього процесу став вересень 2000 року і поява новопризначеного президента Росії Владіміра Путіна на СNN, на шоу Ларрі Кінґа, через кілька днів після того, як світ був приголомшений катастрофою підводного човна “Курськ”, на якому без надання допомоги загинув тоді весь екіпаж. Велися дискусії, чи можна було врятувати людей, надати допомогу. Нині на російські катастрофи вже ніхто не реагує взагалі – а за долею “Курська” тоді справді стежили ще. Тоді це, можливо, було якимось таким проявом загальнолюдської солідарності. А можливо, це просто були перші люди, які вмирали в прямому ефірі. Ларрі Кінґ питає Путіна, що сталося з субмариною. Крупним планом обличчя Владіміра Путіна, ядуча цинічна посмішечка – і опісля: "Она утонула". І Ларрі Кінґ каже потім, що це була прекрасна відповідь. З телевізійної точки зору, це була високопрофесійна відповідь. Вам не треба бути правдивим, чесним, сумлінним, пристойним. Немає більше канонів пристойності. Як ми, зрештою, 10 жовтня всі бачили, хто дивився пресконференцію нашого чинного. Пристойність не продається. Треба бути прикольним, стягувати на себе увагу. І ось тут, у цей момент, Луб’янка і Голлівуд подають собі руки. З цього моменту для мене народжується новий тоталітаризм.
Як культура може нас врятувати, якщо навіть мистецтво у цю нову добу стає на ту саму полицю вартостей, де головне – розважати, бути прикольним, подразнювати певні психологічні рецептори? Цей момент насправді переломний і для культури. І тут мова не тільки про елітарне чи масове. Тут складніший і драматичніший момент. Адже чим ще прикметний союз Луб’янки і Голлівуду? Чим прикметні ці потиснуті руки Ларрі Кінґа і Владіміра Путіна? Абсолютною відсутністю інтересу до долі загиблих. Вони навіть не прикидаються, що співчувають. Презирство, зневага і перетворення людини і людського життя теж на об’єкт індустрії розваг. Скажемо простіше: дегуманізація. Ми маємо мистецтво, яке працює в цьому жанрі. Це професійна торгівля ненавистю. Це мистецтво високого цинізму, з якого виключена людина, яке відучує бачити людину, проєктивно співпереживати іншому. І в цьому сенсі укріпляє союз Луб’янки і Голлівуду, піддатність до яких завгодно маніпуляцій за рахунок прикольності – котра, зрештою, і є метою цього новітнього тоталітаризму.
Україна потрапила в цей клінч між постколоніалізмом зразка до 1989 року, невижитою постсовєтськістю і карґо-культом, де незнання минулого парадоксальним чином це минуле консервує.
Без розуміння того, що є культура, котра органічно, як природа, випливає з локальних традицій у спілкуванні з рештою світу, без розуміння того, що не можна скопіювати, а можна тільки бути, ніякої культури не відбудеться.
Занотувала Анна Герич
16.10.2019