Я маю проблему з терміном “мультикультуралізм” – і не тільки я її маю.
Сьогодні вся політологічна і соціологічна наука має цю саму проблему. Так, сам концепт мультикультуралізму в соціології і політології ми справді завдячуємо Заходу, західним національним державам, які спершу створили у XVIII-ХІХ ст. унітарну державу, а потім уже вирішили, що можуть собі дозволити трошки подбати про ті так звані меншини, які вони недодушили в процесі індустріалізації. І автором цієї теорії є канадієць Вілл Кимлічка. Канада таки стала першою країною, яка впровадила цей концепт на рівні державної політики ще в 1971 році.
Оксана ЗАБУЖКО, письменниця.
Тези з виступу на форумі Re:Open Zakarpattia 2021, організованому Інститутом Центральноєвропейської Стратегії
Ми маємо бути їй за це вдячні і згадувати цей концепт щораз із зворушенням і вдячністю, бо і українці з нього трохи зискали. Бо 70-80-ті роки весь отой рух українців Канади, які боролися деякий час, в тому числі, за статус founding fathers, але так і не отримали статус меншини-засновника. Але коли Йосиф Бродський злобно писав 1992 році, що “жовто-блакитный реет над Конотопом, скроенный из холста: знать, припасла Канада”, то він не так вже й помилявся. Він ліпше був проінформований, аніж більшість українців станом на сьогодні.
Канада завдяки ось цій політиці полікультурності нам дещо припасла. Хоча б підручник Ореста Субтельного, за яким вчилися українці й не тільки. Про це довго можна говорити. Все це дуже гарно, але все це вже історія. Тому що концепт цей насправді вводився як робочий, в першу чергу в стосунку до емігрантів, працював і працює насамперед в Новому світі. Тобто там, де indigenous nations, тобто корінне населення, було витлумнене, ну не до кінця, як в Канаді, то вони отримали статус founding fathers. І там воно працювало з усіма супутніми – повна розгортка, цілий список літератури можна дати з цього питання. Але бігти за ними з криком: “От у них так-то, треба й нам”, у 2021 році мені видається уже трошки out of date, анахронічно. Особливо після того, як ще в 2010 році мама об'єднаної Європи Ангела Меркель на зборах молодіжної секції партії ХДС визнала, що мультикультуралізм як політичний концепт в Німеччині не працює і треба думати, як інтегруватися і що з цим усім робити.
***
Ми всі – фронтир, ціла Україна – фронтир. Україна – цивілізаційний фронтир, межі якого сунулися, як курсор по мапі. Ми всі маємо десь цей фронтирний менталітет. Всі ці сюжети, про які мені розповідали вночі в поїзді по дорозі на Форум закарпатські податкові поліціянти, можна почитати у Анатолія Свидницького, у його есеях 50-х років ХІХ ст. по Поділлю. Тоді фронтир проходив по Дніпру, а пачкарі – автентичне українське слово, що означає контрабандисти, тоді проходили між Правобережжям і Лівобережжям. Одним словом, як на мене, не перечулюймося аж так на рівнянні на Захід. Ні, це не означає, що не треба вчитися. Вчитися треба у всіх і звідусюди. Але я б починала в умовах, коли у нас 8-й рік війни, коли концепту національної безпеки немає або він досі десь за дужками, чи виноситься за них, чи тримаємо, чи не тримаємо його в умі.
Я би акценти все-таки ставила насамперед в стосунку до Закарпаття. Знаєте, не мені радити закарпатцям, але є така дуже серйозна тема, як зшивати країну в умовах війни, коли її перед тим 20 років послідовно розшивали, починаючи з так званої “медіа-реформи”, коли у кожному регіоні свої новини та медіа і можна розповідати що завгодно: галичанам – про страшний Донбас, а Донбасу – про страшних галичан. І тільки коли люди починають їздити, і коли, спасибі Євро-2012, починають їздити інтерсіті і люди пересідають на швидкі поїзди, і тут я вже цитую з іншої подорожі київського таксиста, який мене віз на вокзал і який виявився біженцем з Донецька. Він мені розповідав, як в 2012 році донеччани почали їздити у Галичину і відкривати для себе, що це не зовсім так, а то й зовсім не так, як їм розказують про бандерівців. І він сказав, що ще би років 4-5, і нічого б вже не вийшло у цих сепаратистів, у Росії. Вони б уже не набрали того контингенту, який вірить місцевим ЗМІ. Бачите, всі мої спостереження виходять із доріг, розмов з попутниками.
Проблема в тому, що ми не маємо єдиного інформаційного поля всередині країни. В тому, що Закарпаття, в якому відбувається безліч несамовито цікавих подій, невідоме. Зараз я можу з усією палкістю і пристрастю розповідати про те, що варто би було зробити загальноукраїнським і відомим і чому цілій Україні для початку треба відкрити Закарпаття. І відкрити не тільки каву і коньяк “Тиса”. Бо решта України знає, що на Закарпатті найкраща кава і чудовий коньяк.
Неправильно це, коли, скажімо, у вас відбувається літературний Чендей-фест, а решта України навіть не знає, що саме закарпатський письменник Іван Чендей був автором сценарію “Тіней забутих предків”. Якщо зробити найпростіше соціологічне опитування і питати людей про “Тіні забутих предків” десь на розі у Києві, Дніпрі чи Харкові, то назвуть Параджанова, Іллєнка, Миколайчука. Чендея не назве ніхто. Як його тоді заасфальтували й зарепресували в цих “щербицьких” репресіях 70-х років, отак воно досі десь на обласному рівні й залишилося. Тоді як прецеденти локальних літературних фестивалів, на які з'їжджається ціла країна, є. Наприклад, у Нью-Йорку на Донбасі, на лінії вогню. Всі знали, що в Нью-Йорку відбувається всеукраїнський літературний фестиваль із перспективою на міжнародний. Чому не зробити ось цей Чендей-фест просто міжнародним фестивалем, де у форматі міжнародного літфесту будуть заходи, присвячені конкретно Іванові Чендею? І це, відповідно, буде давати Закарпаттю своє культурне обличчя на тлі цілої України. Чому не зробити виставку закарпатської школи Ерделі і Бокшая не в маленькій галереї "Нью Арт" на Грушевського, куди мало хто ходить, а в Національному музеї, нормально, з розкруткою? Щоб при слові “постімпресіонізм” у кожного українця виникали в уяві полотна творців закарпатської школи живопису – від Ерделі до Коцки, з думкою, що це наше, що це є у кожного – у киянина, харків'янина, січеславця і так далі.
Але ось такого роду речі вимагають доріг. Вони вимагають транспортного зв'язку. Вони вимагають насамперед фізичної доступності Закарпаття, до якого можна було б нормально дістатися і годинне спізнення було б катастрофою, а не абсолютно звичною практикою. Бо, як той казав, “какая разніца”, ну година раніше, година пізніше, немає швидких поїздів, немає експресів, Закарпаття собі десь окремо, десь за горами, така собі латифундія, такий собі фронтир. Тобто, перша умова успішності і економічної політики, і всілякої іншої. А вже тоді мультикультурність – розмови про права меншин, про специфіку інтеграції – включеність, інтегрованість, підтягнутість регіону на рівні інфраструктури і на рівні смислових, ціннісних, а, значить, і культурних координат і парадигм, за якими Закарпаття було б не десь там, а було б нашим, всіхнім і Україна теж була би в Закарпатті не десь там за горами, а тут, своя і зрозуміла.
***
Я би не була такою оптимістичною і тотально довірливою на Захід. Бути недовірливими на Схід, зрозуміло, маємо всі підстави, щонайменше з 2014 року. Але я би не була такою довірливою на Захід, і досвід 2014 року українців в цьому багато чого навчив. Тобто [розмови] про “міністерство глибокої стурбованості” і розуміння, що крім нас самих нам ніхто не поможе, і що вже не лишилося в цьому світі дорослих дядь і “світових жандармів”, які всім порядкують, і покладатися треба на себе. Це показник дорослості що для індивіда, що для суспільства. На Заході теж багато друзів Путіна, в тому числі у європейському політикумі. Я дуже сумніваюся, що сьогоднішня Угорщина живе у ХХІ ст. чи вона зробила, а зараз слідом за нею робить Польща, петлю і відкат назад у міжвоєнний період.
З Пітером Померанцевим ми якось говорили на цю тему, і він сформулював це дуже гарно: “Європа смердить фашизмом”. Тобто це справді оцей ресентимент, в якому грає Путін. Зараз є ще термін “орбанізація” Європи, на позначення оцих маленьких диктатурок, особливо на території цієї Нової Європи, кажучи словами Мілоша, тобто якраз отих держав, які утворилися на місці колишньої Австро-Угорської імперії. І загрози є, і небезпеки є, і політичні технології є. На сьогодні є і стратегія “окільцювання” України по периметру друзями Путіна, керована з Кремля. І, чесно кажучи, я не бачу, хто би в Україні працював з цим.
Ви питаєте, де брати інтелектуальний ресурс, то в мене на всі такого роду запитання одна відповідь – з книжок. Хто має підказати книжки? Професор в університеті чи вчитель у школі. А тут ми починаємо бити себе по кишенях, і тільки тут ми, разом з усією Європою після 1989 року, ляскаємо себе по лобі, бо ми ж зовсім забули про реформу освіти. Справді, ми забули про неї. І те, що відбувається в сьогоднішній Польщі з цією радикалізацією правих і з реальним розколом нації теж, до речі, не один рік робилося. Це технологія, яка працює за іншою схемою, ніж коли Україну кололи, але Польщу теж продовжують колоти, і доволі успішно. Польське суспільство сьогодні більш поділене, ніж українське, і всі ці проблеми, котрі піднімаються і створюють ефект, який при всьому оптимізмі ми називаємо “темними часами”, dark hour, так, як називався цей британський серіал. Британці, не росіяни, невипадково знімають найкраще у світі пропагандиське кіно. У 2017 році вийшли підряд ці три прекрасні пропагандиські фільми – “Дюнкерк”, “Темні часи” та "Черчилль". Тобто це показник, що “ми пильнуємо, ми бачимо, що відбувається”, і такий дзвінок тривоги був. Я все ще вірю в книжки, просвіту. В мене це в прошивці і нікуди не дінеться.
Можемо говорити про сьогоднішню кризу демократії, кінець просвітницького проєкту з кін. XVIII ст., тобто віри в те, що як тільки всім дати освіту, то всі стануть розумні і будуть вибирати правильних і розумних політиків. Виходить зовсім не так, а то й зовсім навпаки. В пору згадати нашого ж Володимира Антоновича, який казав, що “демократія працює тільки в тих суспільствах, де є належний рівень культури”. ХІХ століття, Володимир Антонович! Хто ж його тоді слухав, та й взагалі всіх інтелектуалів неіснуючої тоді країни, розчиненої між двома імперіями.
Відповідно, я би не впадала у повну довіру до Заходу. Це завжди ситуація, коли склянка наполовину повна, наполовину порожня. Тобто у нас є погані, а є й хороші новини. Наявність поганих новин – це підстава якраз для активної мобілізації того, що було сьогодні названо інтелектуальним ресурсом. Тому що насправді поразки корисніші од перемог. Від перемог країни обростають жирком і тупіють, від небезпек і загроз – худнуть, мобілізуються, вмикаються, розумнішають. І, відповідно, попереду у нас не скажу, що легкі, але, безперечно, цікаві 10 років, які ми маємо в чеканні розпаду останньої архаїчної імперії на планеті. Скажу, цитуючи Миколу Куліша, невинноубієнного в Сандармоху великого українського драматурга. У нього у п'єсі є Гуска, головний персонаж, який говорить так про більшовиків: “Мусимо їх передихати”. От я це для себе з 2014 року тримаю за гасло: “Мусимо їх передихати” і маємо це розуміти як певну стратегему на довгий час. Як на мене, це цілком оптимістична програма.
***
Мушу щиро сказати, що я почуваюся дискомфортно кожен раз, коли мені говорять, що українська політична нація сформувалася після 2014 року, так ніби до цього часу всі українці ходили у вишиваних сорочках за плугом у вишневому садку, а після 2014 року все нараз – і декомунізація, і неомодернізація, і політична нація. Ну неправда. Даруйте, хоча б на дистанції минулого століття, коли відбувалися демографічні зміни населення, яке заселяє ось цю територію, яку ми на мапі у телевізійних новинах бачимо щодня під прогноз погоди.
І це, до речі, важливий момент, Тімоті Ґартон Еш, британський історик, мені колись казав, ще під час минулого “помаранчевого” Майдану у 2004 році: “Нація починається з прогнозу погоди”. Є оця іконка, є мапа. Чому ми всі так вмикаємося, коли хтось показує Україну без Криму? Тому що ця “лапка ведмедика” нам відклалася. І ми відразу бачимо, коли її бракує, і одразу реагуємо, посилаючи якісь заяви та петиції до тих, хто нам цю “лапку” відрубує на мапах світових. Але весь цей час, впродовж цілого століття, відбувалися демографічні зміни – депортації, голодомори, вивезення – ми втратили багато спільнот, культур, дещо втратили невідворотно. Але давайте дивитися на наш національний склад у 20-х, “Розстріляне відродження”. Скільки там було етнічних неукраїнців, які присягнули Україні, і не тільки у воєнному сенсі (хоча були й такі), а і в політичному, і в культурному, і лишилися їй вірними до кінця і прийняли за неї все, що належало прийняти представникові політично неіснуючої нації у ХХ ст.
Ми говорили про слово “фронтир”, але як історичний термін воно виправдане, воно працює. Фронтир відзначається високим рівнем здатності асимілювати. Ось ця асимілятивна здатність наших чорноземів, умовно кажучи, завжди була висока. Подивіться на антропоніміку українських прізвищ. Ніхто насправді цим дослідженням не займався, але якщо копирснути, то – Боже милосердний! – Москаль, Лях, Литвин, Турчин, Угрин, Татарчук, Циганчук, Німчук, Гречук, Волощук (не від “волошки”, а від “волохів”) і т.д. Насправді десь близько 20 таких антропонімів можна з ходу пригадати, і це все українські прізвища. Це все ті, кого адаптували ще в козацьку добу, асимілювали, прийняли до своїх. Причому, що він там гречук, німчук, волощук, циганчук, але його прийняли і його скласифікували як свого. І оця інтеграційна здатність традиційної української культури завжди була дуже висока. В цьому сенсі, я б сказала, оцей наш інтеграційний потенціал ще не вивчений. Ми не ексклюзивно автентичні українці, ми мали оцей потенціал відкритості, який зрештою і випихав отих дядьків у вишиваних сорочках колонізувати Канаду. Колонізаторський пафос – це теж зворотна сторона цієї культурної відкритості. Тому, в цьому сенсі, я також оптимістка.
09.02.2022