Лінійка росту українців показує, що ми пнемося вгору: від дитячої безпорадності до самостійності. Про це йшлося на дискусійній панелі «Українське суспільство: зріле чи інфантильне», яка в кластері освіти відбувалася під час BookForum-28 у Львові.
Маркерами зрілості, не лише освітньої, а й громадянської, політичної, соціальної, учасники дискусії – Оксана Забужко, Ігор Козловський та Сергій Квіт – визнали: Майдани, як прояв соціальної відповідальності і вміння ставити запитання до органів влади і самих себе; розмежування держави і людини, яка її репрезентує; пошук балансу між справедливістю і милосердям тощо. Водночас брак правової держави, а також фінансової автономії в мережі освітянських закладів, на думку доповідачів, не дає зріти українському суспільству ще швидше.
Оксана ЗАБУЖКО,
письменниця і філософ:
Зрілість насамперед пов’язана із здатністю розуміти, боронити власні інтереси, нести відповідальність за прийняті рішення. Ці речі не мають прямого зв’язку з освітою, але опосередковано можуть бути з нею пов’язані. Ми передбачаємо, що освічену людину важче обдурити у тому, якими є її справжні інтереси, підсунути щось, що суперечить її безпеці. Освіченою людиною важче маніпулювати. Однак з інфантилізмом чи зрілістю освіченість не має прямого зв’язку – рівень освіти в Радянському Союзі вважався дуже високим.
***
На моїх очах за останні 30 років (а я – та людина, котра ніжним совеням ще у 1991 році потрапила з Радянського Союзу прямісінько в Америку, кошмар!) стрімголов відбувається інфантилізація західних суспільств в умовах розростання соціальної держави. Що більше хорошого (з людським обличчям) соціалізму, умовного протекторату держави, то більше «розслабону». Коли випадає найбільший за сто років снігопад, американцям і в голову не приходить, що можна взяти лопату і викопатися самому, прокласти дорогу для снігоочисної техніки. Вони сидять перед телевізором і чекають, коли приїдуть їх рятувати, бо вони ж платять податки. То це зрілість чи інфантильність?
***
Згадую, як моя мама, яке все життя мала діло до освіти, казала, що перелом на гірше стався після 60-х років XX століття. Доти за принципом класичної гімназії школа готувала молодь, я умовно це називаю – у кандидати в президенти. Тобто людину, яка могла виступити зі спічем, де вона обґрунтовувала, доводила, викладала свою думку. З 60-х почався пошук правильної відповіді з переліку наведених. Тобто підготовка не кандидата, а виборця, який підкреслює одну відповідь із реєстру запропонованих. Оце є перехід до торжества масової людини, котра інфантильна у definitio.
***
Майдани – це не скидання диктатора. Бо де, холєра ясна, в нас за 30 років хоч раз був диктатор?! Тягнули-тягнули Януковича на диктатора, просто волочили за все волосся на тілі, але не надули його на диктатора. Неможливий в Україні диктатор, на превелике розчарування Москви. Цього року в День відновлення нашої Незалежності я згадала, як в 90-х роках (це був Кучма, сіро і нецікаво) один американський decision-makers говорив, чим Україна відрізняється від решти пострадянських країн, не маючи на увазі балтійських, бо в них свій шлях. «Тільки у вас, – казав він, – відбулася мирним демократичним способом (через голосування) зміна влади». «Тю, – думала молода, соціально інфантильна Забужко, – теж мені знайшов радість, що в нас Кравчука на Кучму мирно поміняли». Тільки цього року я оцінила, наскільки це прекрасний тренажер для дорослішання політичної нації: впродовж 30 років у нас 6 разів мінялись оці «президентські патрети», і тільки тепер можна сказати під час параду і під час ходи, що сформувалося (але це не стан, а процес, тому «формується» у Present Perfect Continuous: теперішній доконано-тривалий час) ось це онтологічне відчуття, що Україна вічна. Вона більша, ніж та влада, яка її репрезентує. Змінність оцих облич розхитала совковий патерналізм, який ми успадкували, коли що рідша змінюваність влади – Сталін, коротко Хрущов, тоді Брежнєв, – то якось спокійніше, мовляв, урядженіше, можна пристосуватися, вписатися. Це класичні моделі патерналістських диктатур, а ми, як постколоніальна нація, вилізли в 90-му році з цих моделей. Все. Україна вічна. Служіння Україні сьогодні не має нічого до діла з тим, хто займає фрейм головнокомандувача. А це почуття справді дорослої політичної нації. Отже, той американець таки мав рацію, а я тоді була совком недоколиханим.
***
У періоди великої кризи народжується нова якість колективного. До початку білоруських процесів один молодий білорус, подорожуючи Україною, зробив такий соціальний експеримент: зупиняв на трасі машину і просив про допомогу. І в Білорусі він повторив те саме. Експеримент показав разючий контраст. У Білорусі із 30 машин зупинилася одна. В Україні зупинялися всі. Але він з того зробив цілком неправильний висновок, що білоруси, мовляв, недружні, несолідарні, а ось які українці. Насправді цей експеримент відповідає на питання: що дають Майдани. В плані соціальної зрілості, дорослості, відповідальності, бо тільки зі солідарності, яка зроджується на Майдані, з’являється громадянське почуття. Це почуття належності до спільноти, яка від тебе залежить. Ти тут тому, що прийшов/ла їй дати, в неї інвестувати, щоб вона була. На індивідуальному рівні «Чим допомогти?» – це питання дорослої людини. А в цій білоруській трасі, по якій втікають машини і ніхто не стає, я впізнала своє отроцтво. Це підшкірний страх Радянського Союзу: не вмішуйся. Це страх суспільства, де всі функції відповідальності делеговані владі.
Ігор КОЗЛОВСЬКИЙ,
вчений, релігієзнавець, філософ, кандидат історичних наук
Для мене зрілість – це процес. Одне й те ж суспільство може розвиватися, а може й деградувати, і такі коливання – це нормально з точки зору науки.
Інфантильність – це неусвідомлення, нерозуміння себе, і безповідальність. Патерналізм – коли людину залишають інфантильною. Песика дресирують ще цуценям, бо коли він стає дорослим – це безсенсовно. Для того, щоб керувати людиною, треба залишити її в стані певної інфантильності. Це бачимо в соціальній державі. Коли ми говоримо про дорослу людину і суспільство – це усвідомлення себе, а звідти – рефлексивне мислення. Коли ми можемо ставити собі правильні запитання. Що стосується освіти, я спостерігаю, що люди не можуть, не вміють ставити запитання. Вони зранку до вечора листають інтернет, а там є лише відповіді. Людина стає споживачем самих лише відповідей. В різних ситуаціях я питав, навіщо ти це робиш, а людина відповідала, чому вона це робить. «Чому» – це піддався стереотипам, так навчили тощо, а «навіщо» – це який в твоїх діях сенс. Тобто це питання ексзистенційного інтелекту. Це інтелект дорослої людини. Якщо є питання, повинна бути відповідь. Відповідь пов’язана з відповідальністю, і далі – з відповідністю. Відповідність – це тотожність, або, як зараз ми говоримо – ідентичність. Ти – відповідний тОму, як ти себе усвідомлюєш. Те, що стосується тебе особисто, це автентичність. Я часто говорю, що автентичність – це правдивість. Ти внутрішній = ти зовнішній.
***
В полоні я багато спілкувався з людьми, які взяли зброю, і зафіксував тотальне гуманітарне невігластво. Це означає: відсутність історичної пам’яті, невміння рефлексувати, ставити запитання. Мене заарештували в той день, коли підірвали пам’ятник Леніну. Кинули в ті підвали, і одне із звинувачень було, що начебто я той пам’ятник і підірвав. Я питаю: «Хто такий Ленін?» Один каже: «Поет». А інший каже: «Та ні, який поет, він полководець». І це люди, які взяли зброю. Питаю: «Навіщо ти сюди пішов?» – «Он сусід пішов». «Ні, – кажу, – це ти пояснюєш, чому ти пішов, а я питаю: навіщо? Чи це твоя місія, чи ти розумієш, що таке «рускій мір»? Ні, не розуміє.
***
Революція Гідності. Саме поняття «гідність» у словнику Памва Беринди походить з грецького «ἄξιος» – достойний. Для мене головними в гідності є зрілість і відповідальність. Ти дозрів – це означає, що ти вже готовий. Велика кількість громади, яка не бере на себе відповідальності, ще є інфантильною, але ті, хто усвідомлюють, несуть весь тягар. Це характерно для будь-якої зрілої держави. Ми живемо у велику епоху: Революція Гідності не завершилася, бо епохи так не завершуються. Освіта бере відповідальність, щоб формувати молодь, повернувши гідність: за себе, людей, які навколо, за свою країну. І гідність не тільки спрямована на нашу історію, а й в майбутнє.
***
У Господа є, умовно, дві руки: справедливість і милосердя. Баланс між справедливістю і милосердям формує зрілу націю. Якщо буде тільки справедливість, це буде тоталітарна система; якщо буде тільки милосердя, це буде аморфна система. Для балансу треба створити правову державу, тобто виконати запит на справедливість. З іншого боку милосердя – це і є відповідальність не тільки за себе, а за громаду, країну. Коли почалися заворушення, країна не мала жодних ресурсів, а люди ішли на фронт. Добробати, волонтери. Оце милосердя відповідальності. Ці моменти красиві, і вони дають надію. Відповідальність записана в Конституції, що влада у нас. Майдан – це був той момент, коли ставили питання і чекали відповідей. Якщо відповіді не було, змітали.
Сергій КВІТ,
голова Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти, президент Києво-Могилянської академії (2007-2014) і міністр освіти України у 2014-2016 рр.
Українці можуть виглядати дуже наївними. Наприклад, більшість з нас абсолютно вірить в справедливість. Вірить, що держава повинна бути справедливою. Якщо ми проаналізуємо західний світ, який дуже раціональний, який давно розбудував інституції, законодавства, то такої щирої, безпосередньої віри в справедливість там немає.
Віра в справедливість нас всіх об’єднує, але нам треба домогтися того, що я називаю «раціональним продуктом». В нас нема проблем, щоб організувати революції, але де результат? Має бути раціональний фінал, втілений в інституціях, законодавстві, суспільних звичках.
***
Думаю, що в галузі освіти ми переживаємо бурхливий розвиток. В суспільства, умовно кажучи, є каркас. Каркас з людей, які мають критичне мислення, мужні, ініціативні, відповідальні. Завдяки цим людям це суспільство не просідає, що б негативного в нас не відбувалося. Коли завершилася Помаранчева революція, люди наполягли на своєму кандидатові, видихнули і розійшлися спокійно. В мене відчуття, що після другої революції (а точніше, третьої, бо перша – Революція на ґраніті) люди не розійшлися і не заспокоїлися… Зараз студенти ті самі, що на Майданах. Тоді це була їхня природна реакція. Вони більш «просунуті», ніж решта суспільства.
***
З точки зору інституційної пропозиції, в освіті ми не маємо поки що великих успіхів. В Україні – 1251 заклад вищої освіти. Це, м’яко кажучи, багато. Тому інституційно ми не можемо сказати, що вища освіта дає пропозицію. Вдалішим є НУШ. Нова українська школа виросла з епохальної реформи, яку вдалося втілити після Революції Гідності. Це реформа децентралізації. Я це так сприймаю, що українці знову самі приймають рішення. Люди бачать, кого вони вибирають. Вони можуть вимагати безпосереднього звіту, беруть участь в розподілі коштів. Далі ми хочемо імплементувати університетську автономію. Після Помаранчевої революції ми створили косорсинг університетської автономії. Це академічна, фінансова, організаційна автономія. У 2012 році ми працювали над законом про вищу освіту і було залучене все академічне середовище. У 2014 році ми закон прийняли, але в нас між ухваленням і імплементацією може бути безодня. Наші університети мають таку саму академічну автономію, як світові виші. Але не мають фінансової. Держава досі авторитарно контролює фінансові справи вишів. Отут політичний клас є не дуже незрілим. Наші політики вже навчилися говорити про важливість освіти, але думати так – ні. Вони так не думають і нічого для цього не роблять.
Публікацію підготувала Юлія ОВСЯНИК
23.09.2021