“До 24 лютого 2022 року Україна сприймалася як темна окраїна “великої Росії” чи навіть один із “правомірних задвірків Росії”. Багато чого змінилося за цей час – відтоді, коли Україна та українська армія зруйнували всі стереотипи про “велику Росію” та її непереможну “другу армію світу”. І так, воєнні перемоги, на жаль, продовжують грати вирішальну роль у наративних війнах. Якби не ці неочікувані перемоги, перемоги української армії в битві за Київ й усіх наступних, то ми залишилися б непочутими й досі. Навіть зараз”.
Виступ Оксани ЗАБУЖКО на Lviv Media Forum.
Фокусна тема форуму: “Після війни чи перед війною. Як цивілізації перемогти хаос?”
Тема виступу пані Оксани: “Історія про Україну: виклик для міжнародних медіа”.
Для мене привілей і чудова нагода – поділитися частиною особистого досвіду письменниці, яка перебувала у наративній війні п’ятнадцять місяців. І фактично перебувала у наративній війні задовго до того, як з’явився сам термін.
Я планую зосередитися на питанні, яке вже витає у повітрі: на зміні дискурсу, котра супроводжує цю війну, і зміні нарації про Україну, зміні в українській оповіді – або на тому, як Україну чують.
Почну із цитати. “Упродовж кількох останніх місяців Україна, невідома Заходу нація, опинилася в центрі уваги цілого світу. Більшість, гадаю, погодяться, що не знають про неї нічого або майже нічого. Не варт винуватити себе за таку необізнаність. На неї є поважні причини. Поневолювачі України подбали про те, щоб вона лишалась невідомою, ба навіть заперечували саме її існування. Важко уявити собі більшу несправедливість, аніж таке погноблення нації, котра за давнім правом належить до європейської сім’ї народів. Але тепер неконтрольовані події вивели Україну на міжнародну арену”.
Ці слова належать британському журналістові Ланселоту Лоутону, який у 1930-х роках, коли над Європою панував смог тоталітаризму, намагався відкрити очі британській громадськості на важливість українського питання в майбутньому і в невідворотньому – як він мудро передбачив битви у Східній Європі.
Лоутон навіть виступив зі спеціальною промовою на цю тему в Палаті громад у 1939 році – і ця цитата походить якраз із цього виступу. Попри це, слова Лоутона залишилися непочутими. Захід пропустив повз вуха його “українську лекцію” і викреслив Україну із поля зору на багато десятиліть. І навіть поява держави на політичній мапі у 1991 році не посприяла більшому визнанню. Українській оповіді, українській “сторі” в європейському наративі просто не було місця – доти, доки російська оповідь не зазнала перегляду.
Україна справді існувала у західних медіа, але лише на периферії. До 24 лютого 2022 року вона сприймалася як темна окраїна “великої Росії” чи навіть один із “правомірних задвірків Росії”.
Цей вираз пролунав під час дискусії, що відбулася 22 січня минулого року з ініціативи британського медіа – хоч і напівжартома. Нáзву цього медіа я люб'язно пропущу – просто через те, що це не має значення – nomina sunt odiosa. Мене тоді запросили приєднатися до захопливої дискусії, яку вони запланували із двома британськими інтелектуалами, про те, як змінити Конституцію України, щоб більше задовольнити Путіна, щоб умиротворити Путіна. І редактор цього поважного медіа, який надіслав мені запрошення приєднатися до дискусії, очевидно, абсолютно не усвідомлював, наскільки зарозуміло імперіалістично це може звучати для мене. Звісно, я відмовилася. Але запам’ятала цей – ох, просто послухайте! – термін: “правомірні задвірки Росії”, Russia's legitimate backyard.
Цей термін використовували ще в 30-х роках в іншій частині Європи щодо інших країн і територій. Але той факт, що цей термін усе ще використовується, доводить, що ми як цивілізація справді маємо дуже серйозні проблеми з уроками історії XX століття.
Звісно, багато чого змінилося за цей час – відтоді, коли Україна та українська армія зруйнували всі стереотипи про “велику Росію”, її непереможну “другу армію світу” і “маленьку Україну”, “легітимні задвірки Росії”. І так, воєнні перемоги, на жаль, продовжують грати вирішальну роль у наративних війнах. Якби не ці неочікувані перемоги, перемоги української армії в битві за Київ й усіх наступних, то ми залишилися б непочутими й досі. Навіть зараз.
Я хочу звернути вашу увагу на колонку, опубліковану минулого місяця Нілом Абрамсом з Університету Берклі, з назвою “Шановні видатні професори міжнародних відносин: ПРИПИНІТЬ. ГОВОРИТИ. ПРО. УКРАЇНУ”. Це абсолютно чудовий витвір політичної журналістики, а також гарний зразок відповідного стилю, застосованого у відповідних обставинах. Він звертається до тих видатних відомих західних – переважно американських – експертів із міжнародних відносин, які пропонують мирний договір у дусі територія-за-мир як ідеальний мирний варіант для припинення війни, не маючи досвіду щодо України, не беручи до уваги нічого, що можуть сказати самі українці на цю тему. Він робить дуже чіткий, дуже дотепний і в’їдливий, я б сказала, огляд півдюжини таких публікацій, авторами яких є такі відомі імена, як Міршаймер, Лівен та інші. І звертається до них у стилі: якщо вам свербить, якщо ви справді відчуваєте потребу написати статтю про російсько-українську війну, тоді, будь ласка, закрийте свій ноутбук, вийдіть на вулицю, погуляйте, прихистіть собаку, підіть волонтером на продовольчий ринок – ну будь-що, що ви можете зробити, буде кориснішим. Тож подолайте себе, Бога ради.
Питання, яке залишається без відповіді, зокрема без відповіді Ніла Абрамса, полягає в тому, де всі ці видатні професори – а їх більше, ніж він перелічив у своїй колонці – звідки вони беруть сміливість стверджувати, що вони краще за українців знають, яке рішення буде ідеальним у цих обставинах? Власне, єдина відповідь, яку можна дати на це питання, полягає в тому, що для них Україна досі не має свого власного голосу. Україна все ще сприймається – якщо використовувати термін Гаятрі Чакраворті Співак – як субалтерн, який не може говорити.
Після п’ятнадцяти місяців війни, після п’ятнадцяти місяців переможної війни, яка з нашого боку підтвердила успіх 30 років Незалежності України у розбудові держави, розбудові армії, розбудові громадянського суспільства, ми все ще залишаємося в їхніх очах у становищі мовчазного субалтерна, який не може говорити сам за себе, і про якого вони “знають краще”.
Чому?
Й ось ми підійшли до цієї точки. Я висловлю думку, яка, на мій погляд, є справді ключовою у наративній війні, і яка, на жаль, досі залишається значною мірою недооціненою і медіями, і політиками, і людьми, які приймають рішення, і, на жаль, навіть інтелектуалами. Країна не стає відомою через те, що вона заслуговує на публікацію в пресі. Єдиний спосіб для країни, щоб на неї по-справжньому зважали як на суб’єкта її власної історії – це знати її культурно.
Не можна сказати, що раніше Україна не була гідна уваги світових медій. Фактично лютий 2023-го, повномасштабне вторгнення Росії – це вже третій [сплеск медійного інтересу] за це століття. Я не говорю про 90-ті, навіть не про 1991-й, не кажучи вже про 1990-й, про наш перший Майдан, який повністю пропустили світові ЗМІ і який тотально невідомий за межами України. Але у цьому столітті Україна вже втретє була серед топ-новин усіх світових медій.
Уперше – це, звичайно, Помаранчева революція 2004 року. То був поворотний момент, коли Захід раптово і досить несподівано виявив, що, цитуючи назву книги Президента Кучми, Україна – не Росія. Що так, у нас є громадянське суспільство, здатне боротися за демократію. Так, ми боролися за чесні вибори – і ми перемогли. І це була чудова історія. Україна була улюбленицею всіх світових медіа близько половини року. Цей помаранчевий український Вудсток став топ-новиною по обидва боки Атлантики.
А що далі? Далі дискурс зміщується. Тема Майдану поступово перетворюється на якусь, я б сказала, колотнечу серед місцевих політиків. І, звісно, всі вони корумповані. Аудиторія втрачає інтерес і перестає стежити. Тим часом знову відбувається велике переміщення уваги. Приходять експерти з ідеєю: “Дивіться, якщо українці змогли це зробити, то росіянам колись теж вдасться. Агов, майдан у Росії десь за рогом. Насправді немає жодних очевидних загроз сповзання Росії до диктатури – в Києві був Майдан, і вони перемогли…”
Виявилося, що своєю перемогою ми стали прикриттям для цієї наростаючої російської фашистської диктатури. Тому що ми “братські народи”, ми “майже однакові”, тому що ми все ж, знаєте, якийсь “молодший брат”, і насправді “немає різниці”. Гаразд, є різниця у політичній культурі – але вона лише доводить, що ця частина колишнього Радянського Союзу… До речі, цей термін теж усе ще використовується – “колишня радянська республіка”. Упродовж цих п’ятнадцяти місяців, упродовж цієї, так би мовити, найдовшої подорожі (назва книги Оксани Забужко, – ред.) я бувала у країнах, де все ще використовують термін “колишня радянська республіка”. Аж поки в Німеччині мені врешті не стало досить, і я сказала: “Вибачте, чи ви завжди кажете: "Німеччина, колишній Третій Рейх?" Це ж майже те саме – це частина вашої політичної історії”.
Так, період радянської республіки є частиною політичної історії моєї країни. Але в її історії були й інші епізоди. Що б вам не говорив президент Путін. І ці епізоди сформували нашу політичну культуру ніяк не меншою мірою, ніж сімдесят років існування радянської республіки.
У такій формі – як колишня радянська республіка – Україна сприймалася як щось більш розвинене політично. І зміна інтересу пішла в північному напрямку – до Москви. До 2004 року саме в Москві базувалися всі кореспонденти, які висвітлювали події у колишньому Радянському Союзі. Помаранчева революція стала першою нагодою, коли вони приїхали до Києва, щоби зробити репортаж із перших рук, – і виявили, що у нас теж є електрика, і вода, і так, Київ насправді велике місто європейського вигляду з добрими ресторанами, кав’ярнями, багатьма історичними пам’ятками тощо.
Попри це, все ж не відбулося зміщення інтересу у бік власної української історії. Єдиною українською письменницею, яка вийшла на міжнародну арену після Помаранчевої революції, була Марина Левицька – це британська авторка, яка опублікувала (тільки не смійтеся) “Коротку історію тракторів по-українськи”. Ця книжка понад рік була єдиним виданням про Україну, доступним англійською мовою, яку зацікавлений громадянин ЄС міг придбати у книжковій крамниці, щоб дізнатися щось про ту країну, яка мала Помаранчеву революцію.
Ситуація поволі змінювалася до 2014 року, коли відбувся другий акт цієї великої драми. І вдруге за це століття Україна стала видимою. Будь ласка, зверніть увагу: я не кажу “почутою” – я кажу “видимою”.
Отож до 2014 року Україна вже могла похвалитися, я б сказала, пристойним набором сучасних письменників, представлених на міжнародному рівні, якими могла би похвалитися будь-яка незалежна країна: Курков, Жадан, Забужко (перепрошую), Андрухович у Центральній та Східній Європі. Але – enough is enough, достатньо – це достатньо. Іноземні журналісти вже знали, до кого телефонувати, якщо їм потрібен коментар про щось на тему України. Ці письменники, можливо, не були найбільш купованими авторами на європейських книжкових ринках, але принаймні з'явилися певні голоси.
До речі, як інсайдер я маю сказати, що це дуже сумнівна позиція. Тому що контексти, культурні контексти вашої роботи все ще залишаються невидимими для іноземної публіки. І не одного разу попросту неправильно інтерпретованими. Пам’ятаю цей удар по обличчю, коли я читала дуже компліментарну рецензію американського критика на мій роман “Музей покинутих секретів”, який вийшов англійською мовою. Рецензія була дуже захопленою – а потім оцей удар: “Це особливо вражає, бо це, як виявилося для мене, з'явилося нізвідки”. Отак. Україна отримала свої голоси у літературі, у музиці – але ми “нізвідки”. Нас не сприймали як представників тисячолітньої культурної традиції, наші культурні матері чи прабатьки залишалися невідомими.
Чому “нізвідки”? Тому що у свідомості американського критика само собою зрозуміле: якщо він, трохи поґуґливши, не може знайти жодного українського роману або класика українського модернізму, перекладеного англійською, то це, вважається, не тому, що вони не перекладені, а тому, що вони не існують. Ось так це сприймається. Країна без історії, країна без культури, країна без традицій, країна без минулого, без оповіді, країна без голосу. Вона може мати прагнення до майбутнього, вона може мати молоде та жваве громадянське суспільство. Але це все ще субалтерн, який тільки вчиться говорити про себе, а тому його не можна сприймати серйозно. Голос пана Путіна завжди буде більш лунким, і якщо він виходить на міжнародну арену і виголошує свої історичні твори про минуле України, це сприймається, наче йому велено таке робити. І його версію історії знають.
Усі кафедри славістичних студій фактично донедавна, до минулого року, були насправді кафедрами російських студій. Лише тепер ситуація змінюється. Або деколонізується, як мене вчили казати в Оксфордському університеті. Вони стверджують, що це наймодніше слово на славістичних кафедрах у всьому світі – “деколонізація”, деколонізація радянських досліджень. Усі ці славістичні, сиріч російські кафедри “продавали” майбутнім політикам ту саму історію, яку зараз Путін продає світу – покоління за поколінням.
Отже, щоразу, навіть після 2014 року, була одна й та сама історія. І навіть у лютому 2022 року. У перші дні вторгнення я дивилася дуже хорошу розмову між Енн Епплбаум і Тімоті Снайдером, які є поважними західними вченими, які справді мають досвід роботи із Україною, та Ювалем Гарарі, який, на мою скромну думку, є радше медійною фігурою. Дискусія називалася “Війна в Україні і майбутнє світу”. І дискурс був точно таким же, яким я його пам’ятаю з 2004 і 2014 років – нарешті світ відкриє Україну, в Україні є громадянське суспільство, Україна демонструє опір російській агресії. А потім Гарарі висловлює ту саму думку – що оскільки вони споріднені нації з росіянами, це може означати, що путінську війну буде зупинено протестами в Росії. Боже мій, згадай 25 лютого… Це людина, яка вважається шановним істориком. Так, це знову!
Тож що змінюється зараз, що змінюється після повномасштабного вторгнення? Яка робота йде для того, щоби змінити наративи, і чому ми повинні працювати заради всього цього?
Так, нарешті вперше відбувається справді серйозний перегляд російсько-українських відносин в історичному контексті.
Книга, про яку ми згадували, “Найдовша подорож” – насправді була замовлена моїм італійським видавцем. Це перша книга, яку я написала на замовлення видавця за всю свою літературну кар’єру. І прохання було: “Будь ласка, поясніть нам, що ми пропустили в культурному та історичному контексті цієї війни. На 120 тисяч символів”. Я сказала: “Вибачте, я мушу почати із XVII століття”.
Так, ми повинні почати з XVII століття. Уперше українські автори – не живі, а мертві – почали виходити у перекладі основними європейськими мовами. Якщо, до речі, опинитесь у Лондоні, не пропустіть показ “Кассандри” Лесі України в Театрі Омнібус. Я особисто пишаюся цим. Мені знадобилося десять років, щоб переконати європейських театральних режисерів поставити “Кассандру” – найактуальнішу драму нашого часу. Ця драма вся пронизана передчуттям світової війни. Раніше це було так: “А, добре, гаразд…” Тільки тепер – завдяки перемогам українських військ – Леся Українка нарешті вийшла на лондонську сцену.
Отож це спосіб бути почутим. Це спосіб бути зрозумілим. Культура працює на особистому рівні. Якщо ви ототожнюєте себе з героями певного фільму чи якоїсь книжки, якщо ця музика є частиною вашого особистого досвіду – тоді ви справді можете зрозуміти цю країну. Не як проблемного субалтерна, не з новин, які розповідають про те, що поганого (чи доброго – це не має значення) відбувається. Бо це – діалог. Це справжній діалог. І це справжній обмін думками. Це демократія. Це світ, у якому ми всі хочемо жити.
Публікацію підготував Володимир Семків
08.06.2023