Славенка Дракуліч, письменниця та журналістка з Хорватії. Виступ на відкритті у Львові Конгресу культури “Перехід 1989”
ВАЖЛИВО БАЧИТИ І ПЕРЕДНІЙ, І ЗАДНІЙ ПЛАНИ
Я хотіла б говорити про зміну культурної парадигми з 1989 року. Але розмову я почну з цієї світлини. Чому саме з неї? Це добре знане фото з першотравневої демонстрації 1968 року у Львові. Але це не просто відома фотографія. Насправді вона стосується нашого сприйняття минулого і дозволяє дуже точно говорити про кілька важливих загальних речей.
Як я дізналася про цю світлину? Я побачила її вперше рік чи два тому. Моя редакторка й українська авторка Оксана Форостина хотіла використати її як обкладинку книжки. Це фото розмістив колись на своїй сторінці Музей історії Львова. І під цим дописом з’явилося одразу ж дуже багато лайків, поширень і дискусій. Тоді я почала приглядатися до всього цього уважніше: і до самої знимки, і до коментарів про неї. Що писали люди?
Здебільшого там йшлося про те, як одягнена ця дівчинка. Це 1968 рік. Вона в домашньому маленькому платтячку, яке, правдоподібно, пошила її мама чи бабця. На ній ці шкарпетки, бантик, вона тримає кульки... Але подивіться на її лице. Вона не усміхається, виглядає напружена, трохи зла. Ніби питає: “Чому ти мене фоткаєш? Хто ти такий? Чому ти втручаєшся в те, ким я є?” Я згодна з коментарями. Це важливо підкреслити: як вона одягнена, які в неї окуляри. Такі самі, зрештою, які носили і в Югославії, де я народилася.
Але більшість коментаторів не звертають уваги на задній план. А він там є. Трохи розмитий, але є. Там є розмитий будинок, прапор, люди. На фасаді будинку є фото і прапори. Це важливо, бо це святкування першого травня – державного свята в той комуністичний час.
Всі мої ровесники, я певна, без проблем розуміють і впізнають це тло. Чому це важливо – бачити передній і задній плани? Те, чого ми не бачимо, не має значення. Ніхто не обговорював заднього плану в коментарях. А це план політичний. 1968 рік – це якраз той час, коли Радянський Союз, ми знаємо, напав на Чехословаччину, коли ми побачили справжнє лице комунізму. І нам потрібно пам’ятати саме ці аспекти. Це саме вони на другому плані. Саме тому важливо, хто дивиться і що саме він бачить на цій знимці.
Я думаю, той, хто виріс у посткомуністичний час, не може з’єднати передній і задній плани. Я – письменниця, тому для мене мають особливу вагу ці історичні натяки.
Але ви можете дивитися, і у вас буде біла пляма замість заднього плану. Ви не бачите фасаду будинку, не бачите банерів на ньому. Не всі коментатори допису з цією світлиною, наприклад, розуміли, що то у Львові. Бо таку ж знимку можна було тоді зробити будь-де в СРСР: в Донецьку, Ленінграді, Владивостоці. Ті самі пропагандистські слогани на те саме свято. Це все про комунізм, про успіхи у промисловості, сільському господарстві й інших галузях. Все це використовувалося в ідеологічних потребах, посилах.
Але чому молоді люди сьогодні не реагують на тло? Ніхто їм про це не говорить. Це тло для них неважливе, невидиме, незрозуміле. Я думаю, ці речі є дуже важливі та показові для розуміння культури до 1989 року – і відтоді до сьогодні. Тому що багато людей у світі вважають, що комуністична культура є частиною світової культури. Я як представник того покоління репрезентую культуру, релігію, мистецтво, мову, освіту того часу. Ми росли з культурою того часу. І я можу сказати, що до середини 60-х, коли ми придбали перший чорно-білий телевізор, то була культура слів, а не картинок. І то ще Югославія була набагато краща від решти. В багатьох інших тоді ще тривала ера телефону.
Зараз діти буквально народжуються з мобільним. А ми в 60-х боялися говорити по телефону, бо хтось там міг слухати твої приватні розмови. Ми виросли в цій культурі і тягнулися поза неї. Що я маю на увазі? Найголовніше було читати добрі книжки, багато книжок. Освіта в комуністичній країні насправді, крім членства в партії, була соціальною драбиною. Ваш батько не мав освіти, але ви могли в першому поколінні стати доктором наук. Так було. Та водночас моє покоління, яке підросло в 70-х, дуже добре розуміло різницю між тоталітаризмом і свободою. Ми багато читали, ми знали про дисидентів, про Кундеру, Солженіцина, Мілоша і інших відомих у світі письменників.
Чому бути обізнаним було так важливо в наш час? Головною рисою нашої доби була маніпуляція. Тоталітарна ідеологія намагалася маніпулювати людьми. І всі знали про це. Всі знали, що ти не є вільним, що в нас нема свободи, бо ми живемо в такому суспільстві, де партія створює офіційну версію історії. Саме тому було важливо знати офіційні факти, історію – але водночас і спогади, і колективну пам’ять, які, власне, не дуже вписуються в офіційну версію історичних подій.
Якщо зробити стрибок через 30 років, то навіть сьогодні моє покоління дуже багато докладає зусиль, щоби дізнатися правдиву історію. Я пам’ятаю шкільні підручники, де 1941–42 роки були описані чітко через діяльність партії, але ми хотіли знати, чим є справжня історія. І коли розумію, що в сучасного покоління нема розуміння історії, мене це дуже лякає. Так, я маю доволі консервативний підхід, оскільки культурологічна парадигма змінилася.
Ми стали свідками важливих політичних змін 1989 року. Ми тепер знаємо, що зміни в політиці можуть відбутися фактично за одну ніч. Так сталося з комунізмом. Ми розуміємо, що дуже важливим є процес переходу. Не буду говорити, наскільки добрим чи поганим був перехід до ринкової економіки, бо зміни, які найбільше вплинули на наше життя, – це зміни культурологічні. Це зміна культурологічної парадигми. Саме цій тематиці необхідно приділити дуже велику увагу.
Покоління після 1989 року в Східній Європі народилося в період одночасних політичних і технологічних змін. І ми не можемо розділяти ці зміни, коли говоримо про культуру і нову культурологічну парадигму. Культура тепер стосується не стільки слів, скільки зображення та світлин. Так, нові технології вплинули на нову культуру. Ми знаємо, що нові технології можуть поширювати інформацію у всі куточки світу, що сталися вагомі демократичні зміни в різних куточках світу. І це все взаємозалежно. Для нової культурної парадигми велику вагу мають ці технології. Вони в її центрі.
Цікавим тут є те, що сказав про те, як глобальні розваги можуть вбивати культуру, Маріо Варгас Льйоса, нобелівський лауреат з Перу. Він аналізує нинішні зміни в розумінні культури, роботи Еліота і французького автора і соціолога Фредеріка Мартеля, особливо його книгу “Мейнстрім”, де йдеться, що через глобалізацію та еволюцію аудіовізуальних засобів культура розваг замінила те, що раніше було, власне культурою. Це важлива думка. Бо культура розваг має універсальну мову, зрозумілу на всіх континентах, незалежно від релігійної приналежності, традицій. Ця культура максимально візуальна. Вона включає багато відео, музики, різні додатки та програми. Це універсальна культура. Можливо, не всюди вона ще є дуже поширеною, але, я думаю, Мартель абсолютно правильно зауважує, що ці розваги, якими насолоджується дуже багато людей, фактично кладуть край культурі минулого.
Найбільша проблема тут – історія. Якби ж історія могла зникнути! Якби ж того комунізму не сталося! Звичайно, це було б краще для минулого. Як казав Орвелл, що краще для минулого, то краще і для майбутнього.
Важливо пам’ятати, що для всіх пострадянських країн є важливою концепція декомунізації. Як зрозуміти, що є наслідком комунізму? Як вимести все це з усіх усюд? Ми знаємо, як це роблять у медіа, в шкільних програмах, в нових законах про люстрацію, які насамперед стосуються колишніх партійних посадовців чи таємної поліції – щоби вони не могли більше працювати в громадській чи політичній сфері. Успіх люстрації ми, наприклад, можемо оцінити, подивившись на прем’єр-міністра Чехії: він колись був працівником таємної служби. Або про відкриття архівів: після цього в Хорватії майже 3000 рухів ліквідували, які були ініційовані комуністами. Так само спалено багато книжок, написаних сербськими авторами. Переназивали вулиці, міста… Так виглядала декомунізація. Дуже багато людей були задіяні в цей процес. Я ще не знаю, як він покаже себе в Україні, проте бачу, що в інших країнах він не був надто успішним.
Політичне використання нової візуальної парадигми культури – це намагання створити людину-споживача. Не людину, яка голосує, – а саме споживача, який повинен проголосувати за найкраще поданий політичний продукт. Тобто розваги забирають у вас простір для осмислення. Як і звідки ви можете навчитися мислити сьогодні?
Можливо, картинка не є настільки чорною, як я її малюю, але той факт, що задній план цього фото не аналізують, навіть не впізнають – дуже важливий сигнал. Думаю, ми можемо погодитися з тим, що незнання минулого є домінуючим трендом сьогодні. Тому напрошується висновок: може, не варто вкладати надто багато грошей чи зусиль у декомунізацію? Підтримка незнання – це і є найкращий засіб декомунізації. Незнання – це чудовий політичний інструмент очистки (чи зачистки) минулого. І в сучасному світі розваг це дуже легко матеріалізується.
Тут важливі запитання: кому сьогодні потрібна культура? Як у цій новій парадигмі навчитися мислити? Як навчитися захищати себе від маніпуляцій? Як мислити, але так, щоб водночас і розважатися в сучасній культурі?
Хочу залишити ці питання відкритими.
Підготувала до публікації Анна ГЕРИЧ
15.10.2019