Тим Штайнмаєром вже замахали і задовбали. Це, безсумнівно, про нього пророкував наш великий український пророк Тарас Шевченко, пишучи, що це: «німець – учитель великий», який нам все «покаже та до того й історію нам нашу розкаже»:
Штайнмаєр скаже:
«Ви моголи, моголи, моголи
Золотого Тамерлана онучата голі».
Штайнмаєр скаже:
«Ви слов’яни, слов’яни, слов’яни
Славних прадідів великих правнуки погані».
Товкти воду в ступі про якусь там «формулу Штайнмаєра», а насправді формулу Путіна-Лаврова – це все одно, що дискутувати на тему: де краще добувати природний газ і нафту – на Марсі чи на Венері. І власне цей Штайнмаєр сам по собі – ватний попихач, і так як раніше до профілів Маркса і Енгельса додавали профіль Леніна, так само й тепер до профілів Штайнмаєра і його однопартійця Шрьодера – путінського наймита, треба додати і профіль самого Путіна. Це все одна банда, для якої головне, як добудувати і запустити в дію Нордстрім-2 і здерти з цього якомога більше бабла.
Абсолютно дурні розмірковування про те, що має бути раніше: припинення вогню чи розведення військ або навпаки; розведення військ в Золотому, а потім у Петрівському або навпаки; виведення російських військ чи заведення миротворчих сил або навпаки; встановлення українського контролю за кордоном з РФ чи проведення виборів або навпаки etc. нагадує єврейський анекдот, коли батько, видаючи доньку заміж, питає у ребе, в чому їй лягати в першу шлюбну ніч – в сорочці, піжамі чи голою, на що мудрий ребе відповідає: в чому б вона не лягла, результат буде однаковий. Так само, що б не сталося на просоченому антиукраїнською ненавистю Донбасі, в якому б порядку не здійснювали пункти цієї сумнозвісної «формули Штайнмаєра» (вранці гроші – ввечері стільці чи ввечері гроші – вранці стільці), у підсумку вийде так, як нас усіх вчили у школі: «від перестановки доданків сума не змінюється».
Звичайно, українці хочуть припинення війни, але нам треба усвідомити, як взагалі у світовій історії закінчуються війни. Як відомо, внічию закінчуються футбольні матчі, війни ж між державами зазвичай завершуються лише перемогою одних і поразкою інших. Переможена у війні сторона, згідно з мирним договором: 1) визнає за собою відповідальність за розв’язування війни, 2) роззброюється, 3) втрачає території і 4) платить великі репарації. Німеччина за Версальським мирним договором 1918 року сплачувала репарації аж до 2010 року, тобто 92 роки. Утім, значна втрата територій, ресурсів, коштів і т. п. не є ще найбільшою карою для переможеного. Буває й так, що країна, яка програла війну, назавжди стирається зі світової географічної мапи, як це сталося, наприклад, з найбільшою тодішньою європейською потугою Австро-Угорською імперією. «Горе переможеним!» – цей давньоримський принцип доволі чітко й недвозначно окреслює долю тих, хто стає у війнах лузером.
Але чи насправді учасники війни у підсумку неодмінно мають опинитися лише в ролях – того, хто виграв, і того, хто програв? Може, в цьому можна досягнути якоїсь золотої середини? Одразу виносимо за дужки громадянські війни, бо наш український ватний політикум любить наводити приклади завершення громадянських війн, як, наприклад, Нестор Шуфрич завершення нарковійни у Колумбії чи Олег Волошин завершення збройного конфлікту в Ольстері, коли терористи автоматично (відклавши у бік автомати, даруйте за тавтологію) перетворюються на парламентарів і надалі відстоюють свої інтереси вже не зброєю, а політичними засобами. Наші проросійські політики мріють про те, аби й в Україні нащадки гіві і моторол сиділи у Верховній Раді. Але все це досвід завершення громадянських війн, а в нас, як відомо, війна не громадянська.
Хоча бренд «громадянської війни» з елементами «захисту» у цій війні своїх одноплемінників невинним шляхом посилання військових добровольців-відпускників, оснащених воєнторгівською зброєю, можна пришпилити будь-якій війні. Військо Ісуса Навина понад три тисячі років тому, мовляв, вдерлося до Єрихона і перерізало всіх його мешканців лише через те, що хотіло захистити невинну повію Рахав, яка переховувала у себе двох ізраїльських шпигунів. Гітлер же, мовляв, вдерся в СРСР, бо, на його думку, представники старозавітного народу на чолі з представником Грузії гнобили бідних росіян. Варто лише почитати на цю тему нацистську пропагандистську пресу тих часів. Чим не громадянська війна, і чим мільйонна армія Власова – не суб’єкт цієї громадянської війни, дещо підсилена німецьким воєнторгом і декількома мільйонами німецьких відпускників? Не могла ж така гарна і справедлива гітлерівська Німеччина лишатися осторонь, коли одна дуже нехороша, на її думку, нація в громадянській війні в СРСР гнобила нещасних етнічних росіян. Адже між Німеччиною і Росією, між німцями і росіянами завжди були такі зворушливі взаємини, починаючи від сотень і тисяч чиновників з приставкою «фон» на чільних державних посадах у царській Росії – до надання Путіним Герхарду Шрьодеру зарплати, у п’ять разів більшої, аніж той мав на посаді канцлера ФРН, і до співу «казачьєм хорам» на весіллі австрійської міністерки за присутності Путіна німецького шлягеру «Siebzehn Jahr, blondes Haar».
Але ми не про громадянські війни і не про те, як вони завершувалися. Нас цікавить, чи можна завершити російсько-українську війну, завершити не військовою перемогою України, бо в це майже ніхто не вірить (а дарма), не тотальною перемогою Росії, бо цього майже ніхто не хоче, а якимось компромісним варіантом, як колись казали «ані вашим, ані нашим», щось на зразок втілення абсолютно нереальної і фантастичної «формули Штайнмаєра». Знову повертаємось до історії війн, і знову не знаходимо якихось компромісних варіантів – лише поразка одних і тріумф інших. Дарма тут наводити приклади багатьох війн останнього півстоліття. Якщо хтось вважає, що, наприклад, Корейська війна 1951-1953 років завершилася компромісом, то Україні такий «компроміс» явно не пасує, бо він закріпив поділ країни Кореї на дві частини. Якщо сучасна лінія розмежування на Донбасі шляхом такого «компромісу» перетвориться на міждержавний чи будь-який інший адміністративний кордон, наприклад, з «особливим статусом», то це буде явною нищівною поразкою України. Не пасує для України і варіант Дейтонських угод і до них подібних, бо це теж поділ країни і встановлення нових «адміністративних кордонів».
«Блаженні миротворці» (Матвія 5:9), під егідою яких укладають усілякі дейтонські, кемп-девідські, паризькі, мінські угоди, – стовпи світової політики, лише намагаються встановити мир, але фактично це намагання призводить до заморожування конфліктів. Якщо вже не могли до пуття довести завершення Другої світової війни укладенням Сан-Франциського мирного договору, який відмовився підписати СРСР зі своїми сателітами і внаслідок якого досі залишилися невирішеними територіальні проблеми між Японією і Росією, то які надії можуть покладатися на усілякі недолугі мінські і норманські процеси? А про Будапештський меморандум і якісь там гарантії безпеки вже й говорити стало непристойно.
І ще надзвичайно цікаве питання, як можна завершити війну, яка не розпочалася, а будь-яка війна розпочинається з оголошення цієї самої війни. Але кажуть, що це новітня історична мода на гібридні війни. Утім, якщо війна гібридна, то й мир має бути якимось гібридним, щось на зразок, наприклад, «ні війни, ні миру, а армію розпустити» (Лев Троцький)? До речі, фактично гібридний мир пропонують і ті самі стовпи світової політики. Мовляв, з Росії знімуть усі санкції і повністю її повернуть у світове співтовариство у разі, якщо вона деокупує Донбас і поверне Крим. Таким чином злочинцеві вибачається все, лиш би він припинив свої злочини, про покарання ж за вчинені до цього часу злочини не йдеться, бо, згідно зі справжніми мирними договорами, розпалювач війни бере на себе моральну відповідальність за цей злочин і відшкодування матеріальних збитків. А як же тринадцять тисяч загиблих, а як же зруйнований вщент Донбас, який давав близько двадцяти відсотків ВВП України?
Курт Волкер лицемірно заявляв: «ми, і французи, і німці готові допомогти Росії знайти легкий шлях для відступу». Але якщо буде «легкий шлях» для виправдання злочину, то ще легший шлях відкриється для Росії, коли вона захоче робити ще огидніші свої злочини, захопити, наприклад, країни Балтії або країни Східної Європи, або взагалі розпочати проти цього пацифічного Заходу світову ядерну війну. Але це все буде згодом.
А зараз щодо справжнього закінчення війни проти України з боку Росії, то це можливо лише у двох випадках: якщо Росія зазнає цілковитого політичного та економічного краху і розпадеться, або якщо на місці України виникне Малоросійський протекторат з губернатором Медведчуком на чолі. Позаяк і перший, і другий варіанти малоймовірні в осяжному майбутньому, то залишається лише дуже довга гібридна тягнучка того status quo, який ми маємо сьогодні. Для будь-якої української влади найоптимальнішим варіантом буде щосили бити себе в груди й палко проголошувати мантру, яка вже задовбала, про те, що «ми обов’язково повернемо Донбас, але головне повернути не території, а людей!», а насправді нічого реального для цього не робити, бо повернення цих тепер украй депресивних і фатальних для українського бюджету територій і цих дуже «патріотично» налаштованих до України людей нічого доброго нашій державі не принесе.
А Росія, зрозуміло, ніколи не зважиться отак задурно «перестать стрелять». Свого часу кримський хан Іслям III Ґерай попереджав Богдана Хмельницького про його примарні рожеві ілюзії щодо можливих мирних стосунків із Московією. Наводжу тут фрагмент геніальної цитати цього кримського хана з листа до нашого гетьмана, як вона подана в «Історії Русів»: «Войны же съ Московіею суть неизбѣжны и безконечны для всѣхъ народовъ», і незважаючи на те, що в Московіи «всѣ чины и народъ почти безграмотны и множествомъ разновѣрствъ и странныхъ мольбищъ сходствуютъ съ язычествомъ, а свирѣпостію превосходятъ дикихъ», все ж здатні вести «сумасбродные и долголѣтные войны». Путін в Україні насправді вляпався в «сумасбродную» війну, яка може з багатьох причин значно підірвати примарне благополуччя його країни-бензоколонки, але «умом Россию не понять», бо якого розуму можна чекати від народу, який «свирѣпостью превосходит диких». З Путіним, без Путіна, бо Путін, зрештою, є лише ходяче банальне персоніфіковане втілення російської ідеї, Росія й надалі вперто проводитиме нерозумну і нелогічну політику «всрайсі – не дайсі», і якісь там штайнмаєри зі своїми недолугими формулами або шаманські чи, перепрошую, нормандські формати жодним чином не принесуть навіть примарного миру. Бо Росія, як той вампір, без крові жити не може. Для неї надзвичайно важливо, аби щодня чи принаймні раз на декілька днів гинули українці, і навіть «особливий статус», навіть федералізація України, навіть зняття з Росії санкцій – гірший для неї варіант, аніж той, коли щодня проливається кров українців. Отож, за всіма ознаками, ця чергова, «сумасбродная» – не перша і далеко не остання (хто б сумнівався) війна Росії з Україною таки буде «долголѣтняя».
