Сьвірки з давніх часів були своєрідною привабою Львова, без них львівські вулиці сиротіли. Минали сторіччя, на зміну одним сьвіркам приходили інші, але завше їх було достатньо для того, аби Львів мав свою родзинку.
Пан пруфесор
На початку ХХ сторіччя колоритною фігурою на вулицях Львова був «пан пруфесор» або «пан фільозоф», як його інколи називали. Детальніше його описав краєзнавець Адам Краєвський у своїй колекції диваків. Його знало чимало людей, а старші пам'ятали ще, як він працював помічником гімназійного викладача. Його часто бачили на Валах або на Замку, де він з книжкою в руках голосно декламував поетів і латинських авторів.
Пам'ять мав феноменальну, тому найчастіше бував у товаристві молоді, яку любив і якій за скромний почастунок охоче помагав готувати домашні завдання, завиграшки цитуючи античних філософів та істориків. В такі хвилини він переймав колишню свою роль професора і суворо картав невігласів або нетямущих, які не второпали його лекції. А при цьому не зважав на те, що часто дорікав тому, хто оплатив йому обід чи вечерю.
«Цей "професорський" зарібок був дуже мізерним, – писав А. Краєвський, – а в своєму безладному житті він не звертав уваги на те, що з роками і поступом "яйця бувають розумнішими за курей", і виявилося, що гімназисти вже не мали чого до нього приходити, бо він уже не міг їм допомогти. Потім "пруфесор" переїхав на менш вибагливе передмістя – Личаків, де знайомив дітей м’ясників і круп’ярів з таємницями великої і малої абетки. Певний час слава про нього лунала попід рогатками, бо, крім навчання, він писав вірші на родинні урочистості передміщан. І тут йому не бракувало роботи.
Юний адепт шляхетного мистецтва точила і ножа, бажаючи негайно влучити стрілою амура в серце рожевої, як півонія, дівчини, притьма біг до "пруфесора" і вів його до шинку, а там після двох-трьох чарок спливав з олівця фільозофа на папір такий вірш:
Скриті ах! всі мислі мої,
Але трафлять в серце твоє.
Не жури мене Касєнько,
Руку дай мені скоренько.
І яка Кася чи Полдзя (рима була, звісно, відповідна) могла опертися таким заклинанням?.. На заручини професор мав готовий гоноровий тост:
За здоров'я п'ю дівчини,
У котрої заручини.
Оплески підпилих гостей були винагородою для поета і водночас заохоченням до весільного тосту більш-менш знову в такому ж стилі:
Вип'єм, друзі, в таке свято:
Хай живуть нам молодята.
Пруфесор любив випити, любив повеселитися, бо без нього, до речі, не обходилася жодна забава на передмісті так само, як не обходилось колись на бенкетах без менестрелів у лицарських дворах. Правда, він не любив, коли хтось питав, чи є в нього жінка. Такий спогад миттю псував йому забаву. Ба більше, минало чимало днів, перш ніж він приходив до рівноваги. Бо колись і він став жертвою жіночої зради.
Жінка розбила йому серце, утікнувши з другим, а йому залишила порожнє охололе гніздо, коли він одного вечора прийшов додому з гімназії. Біль, розпач, а потім реакція і потіха в чарці і шклянці – і глузування вуличників або грубих простих людей, які не мають співчуття і люблять гратися чужим нещастям». Помер він у лікарні, а поховало його Товариство святого Йосифа Ариматейського, яке займалося похованням убогих.
Кривий Альойзи
Цей маленький чоловічок мав дуже відповідальну працю – перемикав вайхи, себто трамвайні рейки в тому місці, де вони схрещувалися. Різні автори вказують різні місця будки вайхача. З фото видно, що це проспект Свободи поблизу Галіційської ощадної каси, а Богдан Нижанківський писав: «там, біля "Союзного базару", де схрещуються трамвайні рейки, повинен бути кривий Альойзи». Але видавництво «Союзний базар» містилося на Руській 20. Можливо, він і там мав свою будку.
Школярі збиткувалися з нього, гукаючи «вайха наліво, вайха направо», це його дратувало і він погрожував палицею.
«Чорний і вусатий, злісно усміхається, – описував його Нижанківський, – кривоногий і карликуватий, спертий на залізну палицю до пересування рейок».
Був переважно насуплений, але й любив різні ґеци переважно взимку. Коли бачив молоду кобіту, то закривав обличчя руками або шаликом, насунувши його аж до очей, і тоненьким голосочком плакав, як мала дитина. Котра кобіта ще не знала такого фіґля, то зупинялася і питала, чому він плаче. І Алойзьо хлипав:
– Хочу сюсю... але ручки так замерзли, так замерзли, що не можу розщіпити ґудзики.
Милосердні жінки розщіпали йому ширінку, і коли звідти вивалювався дебелий прутень, з несподіванки ахкали і скрикували:
– Дитино! Скільки ж тобі років?
Тоді Алойзьо відкривав своє вусате обличчя і, регочучи з виряченими очима, відповідав:
– Тшидзєсьці тши! (Тридцять три!)
Коли ця історія поширилася містом, йому стали кричати «тшидзєсьці тши!», але цю зачіпку він уже сприймав без гніву і лише сміявся.
Про Альойзя, якого також прозвали «пітольку» (зневажливе прізвисько для фацета), вповідали ще один жарт, який трапився у 1930-х роках навпроти Політехніки біля трамвайної зупинки. Нібито він продавав там газету «Wiek Nowy». Носив кашкет набакир під якимсь неможливим кутом, а під пахвою ледве втримував великий стос газет.
Був листопадовий вечір, дув вітер. Пітольку ходив туди й сюди і час від часу викрикував назву газети, але інтерес не йшов. Люди на зупинці куталися від вітру і не звертали на нього уваги. За хвилю з Глибокої вийшла «донька Коринту» і дискретно наблизилася до зупинки. Була замерзла, трималася рукою за щоку і йойкала. Почувши це, пітольку враз пожвавився, перестав рекламувати і запитав:
– Та шо ти така цвана прийшла ту і яйкаєш?
– Ой, зуби мене болять.
– Треба тобі чогось теплого, – турботливим голосом запропонував він. – Напилася б гербати?
– Та певно жи напилася б.
– А може ти напилася б просто з чайника? – при цьому він поклав руку собі на ширінку.
В один момент яйкаюча повія забула про свій зуб і, перетворившись на громовладну фурію, кинулася за карликом, а той, кумедно підстрибуючи і гублячи газети, помчав від неї щодуху в бічну вуличку.
Десь перед самою війною він навіть пошлюбив сільську дівчину, а під час війни його начебто застрелив німець.
Куркєвіч
Куркєвіч не мав імені. Хоча, може, й мав, але ніхто його не знав. Всі його називали на прізвище. Навіть не мав вуличного прізвиська, як то зазвичай мали всі вар’яти. Але так по правді, то Куркєвіч не був вар’ятом у повному розумінні цього слова, бо його божевілля мало всі ознаки трагізму і драматизму, як писав Вітольд Шольґіня.
Чи не був це часом той самий доктор Куркєвіч, про якого я писав в есею «Про заслимачений сром і твердий звисак» – невідомо. Може, й він.
Куркєвіч був збунтований проти всього світу, проти неба і навіть самого Господа Бога. Босий і влітку, і взимку, зодягнений у жахливі лахмани, швидкими кроками міряв Личаківську. У правій руці, що завше була вистромлена вгору, тримав сучкуватого костура і, сиплючи якісь незрозумілі прокльони, хлюпав водою на костур. Здавалося, чинив якийсь магічний обряд. Кого і за що проклинав Куркєвіч, невідомо, бо розібрати його вигуки було важко, і жоден із тих, хто згадує Куркєвіча, теж нічого не второпав. Але було щось таке, що вирізняло личаківського сьвірка від інших.
Отже, Куркєвіча сприймали з деяким острахом і воліли триматися на дистанції. Ніхто собі не дозволяв жартувати з ним чи встругнути якогось фіґля, а дітваки навіть воліли зійти з дороги і ніколи навіть не пробували зачіпатися. У вересні 1939, коли над Львовом загуділи німецькі літаки, впали перші бомби і юрми люду рушили в різні сторони, рятуючи себе поміж молотом і кувадлом, Куркєвіча бачили знову на Личаківській. Виглядав тоді розпачливо. Голова замотана скривавленою шматою, а зверху – військова пілотка. На плечах, просто поверх лахів, офіцерська пелерина, в якій тепер нагадував пораненого крука. Брудні босі ноги швидким кроком вели його то вгору Личаківською, то вниз. Знову він сипав прокльони і потрясав костуром, але цього разу вже не поливав його водою. В лівій руці вже не мав пляшки.
Невідомо, чим для Куркєвіча був цей обряд поливання костура. Можливо, це щось має спільне з середньовічним звичаєм на знак примирення поливати водою меча? У вересні 1939-го це вже було без сенсу, і Куркєвіч лише безсило проклинав, бо збунтована його душа прагнула якогось порядку і справедливості у цьому світі, а світ був за крок до загибелі.
Вже в наш час Куркєвіча замінила інша вар’ятка, котра сновигала так само по Личаківській, здебільшого в околиці Винниківського базару. Це була старша жінка, що вбиралася в халат і хатні пантофлі й вигукувала завше одну й ту ж засторогу:
– Моліться! Може врятуєтесь! Моліться!
Сєнюта
Під час війни «Gazeta Lwowska» згадала про кількох давніших сьвірків, але й про тогочасних, зокрема про сьвірка Сєнюту, якого було можна побачити в околиці Снопківської. «Ходить він важкими кроками, нахилившись уперед, обличчя похмуре, влітку напівголий або в гімнастерці, руки в татуюванні, на голові більшовицька кольорова тюбітейка. За більшовицьких часів його кілька разів били палицями за пісеньки, які він сам складав. Єдиною їх смішною стороною було те, що він плів дурниці. Його улюблений вигук "не будь такий моцний!" іноді лунав у темряві, коли він, п'яний, повертався до своєї купелі на Залізній Воді, де працював і жив».
А ще він любив кричати: «Геть з дороги! Сєнюта йде!»
Мабуть, він частіше прикидався сьвірком, щоб використати своє божевілля в своїх інтересах. Наприклад, коли хотів без черги купити щось, а при цьому фонтанував кумедними львівськими прокльонами. Не було ради – його пропускали без черги».
25.09.2024