Дня 27 вересня Року Божого 1594 на переповненій торгівцями і покупцями львівській Площі Ринок біля крамів із нюрнберзьким товаром крамар Гошко з Галицького передмістя, щосекунди розмахуючи руками, щось жваво оповідав перекупці Касьці:
— Так, він захворів учора, кармеліт Дуратій приїхав із Кракова, а там вже вирує епідемія. Братія кармелітського монастиря у замішанні, бо так само починався мор три роки тому, але, думаю, може якось минеться…
— А я чула вранці біля різницьких яток при Латинському соборі, що заразу привіз із турецької Галати купець Михайло Алвізій, він прибув до Львова через тиждень після цього молодого гарного флорентійця Мікеліні.
— А я бачила… я все, все бачила… – несподівано приєдналася до розмови міська божевільна Міхалінця. – Страшний мор іде до нас чорними хмарами від півночі. Ці хмари, ніби важкі клапті, звисають із неба, а над Краківською брамою на білій хмарі стоїть святий Станіслав Костка, завбільшки у цілий костел Францисканців, і відганяє полами свого плаща лихе повітря. Він щосили махає велетенським плащем, але намарно: спочатку чорні клапті на небі ніби зупинилися, а потім перекинулися через мури і вже летять на місто…
— Не верзи дурниць, Міхалінцю, – ніби заспокоюючи себе, промовив Гошко, – великого мору цього року аж ніяк не повинно бути, бо що я тоді робитиму зі своїм товаром і як віддам позику Ізраїлю Якубовичу? Якщо мор станеться, то дуже незначний, бо мені казали, що зірки, які опікуються мором, розташовані сприятливо…
Надвечір уже весь Львів гомонів про можливу морову пошесть, ймовірно занесену до міста з декількох напрямків. Спочатку великої паніки не було, але, пам’ятаючи про попередні епідемії, люди намагалися якось убезпечити себе від нещастя і щиро сподівалися, що власне цього разу їх ця чаша мине.
Простий люд вже вишукував свої власні передвісники мору, придивляючись до рясноти хробаків, гадів і жаб, та згадував про часті викидні у жінок і про часті народження близнят…
Мор гірший від татарина, казали львів’яни, бо татарина видно, а зараза невидима. Львівська міська влада, навчена останніми епідеміями, одразу почала вживати рішучих заходів для запобігання мору і боротьби з ним. Оголошувався стан «повітряної тривоги» і рішуче каралися усі прояви паніки. Ледь чутки про мор сягали Львова, магістрат розпоряджався про пурґацію (чищення) міста…
Усі під’їзди до міста перекривались, біля Галицької і Краківської брам та Єзуїтської хвіртки стояла карантинна сторожа і нікого з чужих до міста не впускала.
Наступного ранку по Літургіях у кожному храмі усі львів’яни – духівництво, патриції, райці магістрату, містяни, ченці усіх орденів і конфесій – зібралися на Площі Ринок і вирішили обійти місто з молитовною процесією. Люди несли в руках багато запалених свічок, безперервно пристрасно молилися, у повітрі одночасно лунали дзвони усіх храмів міста. По закінченні процесії люди несли додому велику надію на те, що цьогорічна епідемія буде легкою і принесе якнайменше смертей…
Того ж дня, далеко за північ, у лавничій залі львівської Ратуші сиділи, перегортаючи хроніки минулих років, і наодинці радилися бургомістр Станіслав Ґонсьорек, війт Якуб Вйотецький і міський лікар Павло Кампіан. Керівники міської і королівської влади намагалися зробити все можливе, аби якомога ефективніше боротися з моровою заразою, яка вже правила бал у місті.
— Добре, що ми хоч тепер усвідомили необхідність медичної опіки у місті і виділили на це достатньо грошей із міської скарбниці, – енергійно промовив Павло Кампіан, – отож нам треба розробити все найнагальніше і запровадити це не пізніше наступного ранку. По-перше, пропоную закупити необхідні ліки та провіант для шпиталів. Далі на усіх в’їздах до міста, а не лише на брамах, влаштувати карантинні перепускні пункти, де перевіряти як чужих громадян, так і своїх, які повертаються додому.
— Обов’язково треба закрити всі школи і максимально обмежити торгівлю, – продовжував далі бургомістр, – я дам наказ скасувати усі ярмаркові дні і накажу торгувати лише продовольством і усім найнеобхіднішим після ретельної перевірки. Також бажано заборонити цехові збори, усілякі забави, торгівлю зношеними речами, серед яких можуть бути речі померлих. Заражених хворих треба негайно скеровувати до шпиталю святого Станіслава, їхній одяг обов’язково спалювати, а померлих убогих ховати за кошт міста. Треба, щоби ціпаки стежили за тим, аби на вулицях і площах міста не скупчувалося багато людей, і виловлювали усіляких навіжених і панікерів. У разі, якщо виявляться окремі заражені дільниці, обкопати їх шанцями і перекопати до них усі дороги.
— На усіх брамах будинків завтра уранці, – додав війт, – прибити розпорядження магістрату про запобіжні заходи проти мору. Треба закликати людей не контактувати з незнайомцями, не приймати на роботу нову челядь і нових братів чи сестер до монастирів. Бо, пригадуєте, минулого разу мор почався через сідляра з Перемишля, а рік перед тим через служницю зі Сихова, недугу якої спочатку приховав її господар. Міський суд мусить тимчасово припинити розгляд усіх справ, і лише нотаріуси повинні продовжувати оформляти заповіти, але винятково для смертельно хворих.
— І нарешті, – завершив перелік заходів бургомістр, – рекомендувати не відвідувати лазні і не ходити до костелів, церков і синагог…
Останніми роками XVI століття епідемія щоразу відбувалася у Львові за звиклим сценарієм. Мор спочатку уражав окремих людей, яким і приписували розповсюдження зарази на ціле місто. Тоді панувала думка, що переносить заразу власне людина, не знали ще люди, що основними переносниками інфекції є комахи, хробаки, щурі та миші. Хтось розповсюджував чутки, що заразу переносять хатні тварини, і тоді від рук господарів гинуло багато домашніх улюбленців – котів і собак.
Коли хвороба чіплялася кількох десятків людей, далі паніка робила свою справу, і заможні містяни тікали разом із родинами з міста в поля, ліси, гори, де сподівалися знайти порятунок від поганого повітря. Потім у Львові з’являлося дедалі більше обійсть, забитих дошками, і таким чином позначених знаком смерті, відтак з дня на день зростала чисельність жертв, завмирало життя міста, і єдиним проявом суспільного руху ставали безупинні хороводи смерті, що прямували на заміські цвинтарі. Львів’яни пам’ятали, як ще декілька років тому багатьох убогих – головних жертв пошесті ховали без труни «як псів, зв’язавши руки й ноги».
Люди тікали за місто в ліси й поля, там вмирали, а дикий звір, заохочений великою кількістю трупів і пусткою доріг та передміських околиць, посувався під мури міста. Зараза стинала людські голови, ніби коса легеньке колосся. Мешканці передмість кидали поля й городи, припинялася торгівля, обривалися комунікації зі світом, подорожні, які їхали тижнями й місяцями до бажаної мети, залишалися голодні посеред чистого поля, бо навіть придорожні корчми і господи замикали. Мародери грабували доми померлих від зарази…
У давньому Львові палка віра в провидіння і опіку святих у часі морової зарази були потужним чинником боротьби проти епідемій, бо психологічне самонавіювання і беззастережна віра в допомогу святого підсилювали фізичну опірність організму в часі хвороби, тамували страх, злі передчуття та іпохондрію. Страх перед пошестю був такий великий, що навіть у міській хроніці є запис, що під час мору «коли птах понад містом летів, то падав і здихав».
Та невимовний жах епідемії, відчуття невідворотності смерті будили в міщанах і поганські інстинкти. З покоління в покоління від старих людей передавалися забобони, які ґрунтувалися на неймовірних рецептах порятунку. Найбідніші містянські верстви, причому незалежно від національної приналежності, обмінювалися древнім язичницьким досвідом подолання жахливого мору. Хоч духівництво рішуче виступало проти цих забобонів і повсякчас про це нагадувало на проповідях, люди й далі вірили у пересуди, які лише нагадували профілактичні заходи і по суті нічого не давали.
У попередні роки люди, вірячи у цілющі властивості гною, закопувалися в нього таким чином, що назовні лишалася тільки голова, або ж спалювали гній, обкурюючи димом будинки з надією на те, що він зможе подолати заразу. Часто тіла міщан, живцем похованих у купах гною, розкладалися, поки сморід не привертав уваги гробокопів. 1594 року львів’яни, пам’ятаючи сумний досвід попередніх років, відмовилися від закопування у гній, проте з надією вдавалися до інших, на їхню думку, менше випробуваних, але більш ефективних засобів.
А тимчасом мор у Львові набирав силу. Гинуло дедалі більше людей, громадське життя завмерло, і міський лікар Павло Кампіан повідомив бургомістра та війта про те, що пік епідемії вочевидь припаде на наступний тиждень і потім піде на спад, а поки що від чуми помер кожний восьмий мешканець міста. Звісно, найбільше загинуло жебраків і волоцюг, яких не встигали ховати гробарі, вбрані у спеціальний одяг із чорного сукна з намальованими на ньому білими хрестами. Праця цих людей тривала без відпочинку та сну, і деякі з них навіть збожеволіли. Містом пішла поголоска, нібито гробар Петро з Замарстинова, втративши розум, хотів помститися невідомо за що мешканцям Львова і, насамперед, родинам померлих. Люди казали, що він ходив уночі вулицями і мастив клямки дверей мозком померлих, і тоді, переконували оповідачі, уникнути зараження ставало майже неможливо.
Пізно ввечері 15 жовтня 1594 року Пелагія Красовська сиділа у світлиці і захоплено читала роман Антоніо Дзуретто «Чума у Європі», виданий у Пармі два роки тому і привезений з Італії до Львова Яном Альнпеком. Пелагія перегорнула сторінку і почала читати наступний розділ: «2 листопада 1347 року спалах чуми був відзначений у Марселі, а на початку наступного 1348 року мор дійшов до Авіньона і звідти почав загрожувати усій Франції. Несподівано ліберальний Папа Римський Климент VI, облишивши свої світські інтриги і курію, яку він перетворив на блискучий двір, заховався у своєму родинному маєтку поблизу Валенсії, зачинився у спальні і нікого туди не впускав. Навіть його добра приятелька, королева неаполітанська Йоанна, прибувши до Папи прохати допомоги у справі вбивства свого чоловіка, поїхала ні з чим, бо Климент VI, боячись зарази, не відчиняв дверей нікому. Цими днями епідемія набирала сили і в Іспанії, де одразу в один день загинули королева Арагону і король Кастилії. До кінця січня чума охопила всі найбільші порти Європи – Геную, Венецію, Марсель і Барселону. У Середземному морі, наче примари, плавали кораблі, наповнені трупами…»
«Уже навесні чума лютувала а Гасконії, де від хвороби померла донька короля – принцеса Жанна, згодом мор швидко дістався й Парижа, там загинуло дуже багато людей. Європейці в усьому звинувачували політичні чвари між двома італійськими містами – Венецією і Генуєю. Розповідали, що при штурмі генуезької фортеці в Криму, Кафи, ординський хан Джанібек за підтримки військ Венеційської Республіки використав ще небачене досі віроломство. Він наказав закинути з допомогою катапульти всередину фортеці труп померлого на чуму. Труп перелетів через потужні фортифікації і розбився об бруківку. За декілька днів у Кафі розпочалася епідемія. Частина вцілілого гарнізону, після виплати ханові великого викупу, повернулася додому у Геную…»
Через брак збіжжя, дорожнечу м’яса у Львові голодували незаможні городяни, що збільшувало смертність. Дехто розповсюджував чутки, що пошесть поширюється через недбалу роботу працівників магістрату, прибиральників міської каналізації, котрі допустили, що роїща смертельної хвороби проникли у місто. Казали, що й самих крючкотворів пошесть знищила з декілька сотень.
Пізнього вечора в архіві львівської Ратуші сидів хроніст Бартоломеус Вінтер, гортав міські хроніки за попередні роки, що описували мор, і занотовував на скрижалях історії події сьогодення. Хроніст полюбляв античну історію і поезію, тому львівські події у нього набирали присмаку величі Давнього Риму. І тепер він, перш ніж занотувати чергові події, не міг не прочитати для натхнення свої улюблені «Метаморфози» Овідія, власне рядки про мор:
Мор наваливсь і в оточене мурами місто ввірвався…
Темною млою в цей день над землею нависло понуре
Небо й повітрям парким нездорові наповнились хмари…
Ті по дорогах, півмертві, бредуть, поки ноги ще носять;
Інші – в сльозах на землі простяглись; од утоми й хвороби
Вже через силу запалими глибоко водять очима,
Руки благально до зір, до безмовного неба здіймають.
І видихають життя свого залишок, де доведеться…
Бачив я трупи людські, що лежали при вході до храму,
Побіч самих вівтарів – і страшнішою смерть видавалась…
Хроніст набрав на перо оптимальну порцію чорнила, глибоко вдихнув плісняве повітря своєї чиновницької келії і написав: «Чума. Після нищення будинків пожежею настало нищення мешканців Львова. Лібітіна (давньоіталійська богиня смерті і похорону) однаково шаліючи, забирала багатих і бідних. Щоб її усунути, римські диктатори зазвичай забивали мідні цвяхи з написом років у стіну храму Юпітера Капітолійського. Львів’яни ж, навчені проти гніву божеств виставляти в серцях мури, на роздоріжжі виставляли хрести один за церквою святого Юра на Городоцькому гостинці, другий біля костелу Святого Хреста. Дві вотивні плити з Христом Розп’ятим своїм написом промовляли:
Ти, що гріхами обтяжений, прийдеш до Мене,
Рани криваві Мої зцілять провину твою…»
Наприкінці 1594 року зима врешті очистила повітря, і Львів повернувся до свого звичного життя…
Підводячи риску під бурхливим випробуваннями львів’ян, львівський хроніст записав у міські анали: «Нещастя пожеж, повеней, війн і епідемій часто огортали Львів, пожираючи людей і плоди їхньої праці, але вимучені львів’яни знаходили міцну моральну і духовну опору в тогочасній, сильнішій понад усе вірі в Боже Провидіння, і ця віра давала їм сили щоразу йти на нові битви з катаклізмами природи…»
(З книжки Ілька Лемка «Кохання і смерть»)
12.03.2020