(Репортаж під хірургічним скальпелем)
Історія життя людини – це історія її хвороб. Історію людства теж можна вивчати як історію подолання епідемій чи окремих хвороб – історію медичного прогресу.
Інфаркт, що супроводжує людство від його початків, як і смерть, майже завжди приходить непомітно, хоч можливо його вже чекаєш. Підкрадається, у певну мить вдаряє гарячим і терпким болем у груди. І тоді життя починається з затакту, з нових мелодій буття, часом – крику розпачу, пульсуючих вакуумних пустот у серці і грудях, легкого страху вирушати в дорогу, бо щем і відчуття приречености вже тепер невідлучно ходитимуть за тобою.
Описи сучасних технологій медицини серця загальновідомі. Однак саме людські переживання й пережиття пацієнта, його можливі страхи й упередження, на жаль, загалом не є фокусом уваги ні медицини, ні соціології, ні психології, ні культурології – усіх тих наук, які мали б придивитися до людини під скальпелем – пацієнта. Колись я описав свій досвід боротьби з коронавірусом, пережиття приготування до можливої смерти від цієї підступної хвороби – у статті «Цитокіновий шторм (Приватна історія переживання хвороби Covid-19)».
Описана тут історія – власне спроба оповіді про те, що відчуває пацієнт до операції на серці, яка дозволяє достатньо повно нівелювати наслідки інфаркту, переживання під час операції й після такого медичного втручання. Це приватний репортаж, сказати б, під скальпелем хірургів-кардіологів. Автор цих нотаток – один із небагатьох людей, який побачив нестерпну легкість биття свого відкритого серця (цей короткий ролик – тут у статті).
Я чекав на прихід інфаркту багато літ, бо мав досвід подібних страждань батькового батька, який усе життя (окрім українсько-польської війни, де він був вояком УГА) прожив біля Маківки в Карпатах; мого батька, який помер на кілька літ молодшим від свого батька. Я знав, що хоч і літами молодший від них, ось-ось прийде й моя черга…
Життя після більш ніж двох років від початку війни, здавалося, б дало можливість, через досягнення повноліття (себто 60 літ) на короткий час вирватися із повсякдення воєнних днів і ночей, повітряних тривог і, часом, переживань бомбардувань поблизьких летовищ і міст. Великдень ми з дружиною провели у Заґребі. Я читав лекції в тутешньому університеті – на запрошення за міжнародною програмою Еразмус+. Тут я здійснив свою, нереалізовану з попередніх приїздів до цього міста, де вже давно залишив часточку свого серця, мрію – відвідав меморіяльний, дещо подібний до Личаківського у Львові, цвинтар Міроґой і могилу засновника нинішньої Хорватської держави Франьо Туджмана. Нас радо вітав і Ґрац – друге за величиною місто в Австрії. Це були щасливі миті здорової, здавалося б, людини у трагічних обставинах війни на рідній землі.
Великдень у Заґребі
Повернувшись до Любліна, завершував семестр, почав збиратися додому, в Україну. І ось за лічені дні до повернення він прийшов. Під час виходу в місто на дорозі двічі вдарив у груди ніби боксерськими рукавицями, в кожній з яких, здавалося б, було приховано по уламкові підкови. Ці пекучі удари, що триватимуть до пів години, ще повертатимуться. Але вже слабшими. Їх відлунням залишалося відчуття ослаблености й недомагання. Я не хотів змиритися з тим, що це прийшла й моя черга на інфаркт.
Я повернувся в Україну й одразу ж вирушив до Івано-Франківська і Снятина – на конференцію й вшанування 150-ліття Марка Черемшини. Ці дивні болі в серці, які постійно нагадували про себе, намагався затамувати й приховати, не псувати ні собі, ні колегам науково-культурного свята.
Через кілька днів по тому лікар-кардіолог у моєму містечку, зробивши кількаразові кардіограми, лунокардіографію серця (яку у нас, з московська, називають ехокардіографією), сканування брахіоцефальних судин (перепрошую за медичну лексику), вивчаючи аналізи крови, прийшла до переконання, що ситуація є небезпечною й варто негайно зробити коронарографію.
Відомий факт, що серце забезпечує кровообіг у мережі судин людського організму. Якщо б ці судини витягнути в одну лінію, це буде 40 000 кілометрів – стільки ж, як довжина земного екватора! Віднайдення у цій судинній нескінченності саме тих, які тут-і-тепер треба ремонтувати (бо саме їхня «забитість» є однією з причин інфаркту) – надзавдання, яке медицина розпочала вирішувати трохи більш ніж пів століття тому.
Однак до цього був довгий шлях медичних дослідів.
Особливими знавцями анатомії людського серця були жерці давніх ацтеків, які приносили в офіру своєму божеству Сонця живе, щойно вирізане з живої людини (цю особу називали «квіткова смерть») серце.
Кодекс Тудела
Як отець Ніколай Копернік перевернув уявлення про будову Всесвіту, так Андреас Везалій, підваживши уявлення лікаря ґладіяторів Ґалена, став батьком сучасної анатомії.
Ґален, один із батьків медицини, походив із Пергаму. Він жив у другому столітті, медицину студіював у Смирні, Коринті та Александрії. До того ж батько навчав Ґалена граматики, філософії, логіки й математики. Окрім усього він був фармакологом. Повернувшись до рідного міста, Ґален знайшов на кілька літ працю у школі ґладіяторів.
Однак його манив Рим. Мільйонна метрополія була тоді центром цивілізованого світу. Якось зачепитися в місті йому не одразу вдалося. Але досвід лікування бойових ґладіяторських ран придався, коли він, покликаний імператором Марком Аврелієм, філософом і письменником, подався на війну з ґерманцями, а потім отримав посаду лікаря при дворі цезаря. Навіть попри те, що в пожежі 192 року згоріло багато його творів, насамперед філософських, однак деякі з робіт із лíкарства й фізіології уціліли.
Немало з його наукових ідей і постулатів запозичені з “Гіпократівського корпусу”, з ідей Герофіла та Ерасістрата.
Римське право забороняло проводити автопсію (посмертні розтини) людських тіл, тому Ґален займався розрізанням мавп, щоб вивчати будову органів, які подібні до людських. Займався він і варварськими, із погляду сьогодення, методами вивчення праці живого організму – вівісекцією, розтином живих тварин, щоб вивчати принципи дії серця, нирок, печінки. Тим самим Ґален продовжував традиції Герофіла й Ерасістрата, що їм володарі Александрії дарували засуджених на смертну кару злочинців, і ті розтинали їх живцем, щоб студіювати функціонування внутрішніх органів у ще живих людських тілах. Отак муки переступників закону ставали основою для наукового проґресу.
Поєднавши свої жорстокі досліди із досвідом лікування ран ґладіяторів, Ґален написав трактат “Практична анатомія”, яким медики як підручником користувалися аж до шістнадцятого століття.
Року 1300-го анатоміювання людських тіл дістало папську реґламентацію. Боніфатій Восьмий видав спеціяльну декреталію “Detestande feritatis” (“Жорстокість, що заслуговує ненависти”), де виступав рішуче проти розтинів людських тіл, себто порушення їх цілісности. Цю реґламентацію одразу ж почали порушувати европейські владці, випрошуючи у наступних понтифіків дозволи на розтини. Першим із них став французький король Філіп Четвертий Красивий.
У знаменитій від Середньовіччя медичній школі в Салєрно від початків її існування на практичних уроках займалися розтинами тварин, найчастіше – свиней. На медичному факультеті університету в Болоньї викладав Таддео Альдеротті, що року 1316-го написав підручник “Anatomia”. “Анатомія” ця була посібником в европейських університетах більш ніж два століття.
Вихованець медичного факультету Падуянського університету Алєссандро Бенедетті винайшов анатомічний театр, що був схожий на грецький амфітеатр. Глядачі, розсідаючись у ньому, могли спостерігати, як у самому його центрі на столі відбувався розтин тіла. Тож перший такий театр збудовано наприкінці шістнадцятого віку в Падуї. Операції й автопсія перетворилися на майже театральне видовисько. Нині таким особливим театром для медиків є операційна, де, спостерігаючи за операціями (від пересадки серця починаючи й завершуючи вирізання апендициту), вчаться нові ґенерації хірургів різних спеціялізацій.
Кілька століть тому студентам медицини у Монпельє, до прикладу, теж дозволялося бути присутніми на операціях і при анатомічних розтинах, вони могли спостерігати в цьому театрі за розтинами трупів, які проводили їх доктори й маґістри. Такі вистави розігрувалися раз на рік, а з другої половини шістнадцятого віку – чотири рази щороку. Перед розтином тіло небіжчика обмивали вином, після проведення дослідів над ним правили панахиду. Як і на страти злочинців, на сеанси прозекції (тобто судово-медичних розтинів тіл) приходила й позауніверситетська публіка.
Часто студентам, що вивчали медицину (від часів Ренесансу до бароко), доводилося викрадати тіла мертвих – чи то страчених, чи то вже похованих. На деяких цвинтарях починали навіть виставляти сторожу, що наготові була відстрілювати крадіїв із арбалетів. Наука потребувала офір. І цими жертвами інколи ставали не тільки мертві й уже поховані, а й живі – ті, що прагнули пізнати таємниці будови людського тіла не лише з рисунків у анатомічних атласах, а й безпосередньо, у польових (чи радше цвинтарних) умовах.
Серед учених-медиків непересічною постаттю був Везалій (1514–1564), батько, сказати б, сучасної анатомії. Народжений у Брюсселі, Андреа походив із родини придворних лікарів. Його дід і прадід лікували королів й імператорів, батько теж був лікарем імператора Священної Римської імперії Карла П’ятого.
Коли Везалієві було шістнадцять, він став студентом у Льовенському університеті, заснованому майже сто літ до того Папою Миколаєм П’ятим. Тут він студіював філософію й філологію, а поза тим провадив розтини усього, що бігало навколо й траплялося під руку: жаб, котів, щурів, собак.
Через три роки Андреа помандрував студіювати медицину до Паризького університету. Його ментором став відомий професор медицини Яків Сильвій.
Збереглися різні оповідки про походи Везалія майже щоночі на паризький цвинтар Немовлят – для викрадення уже похованих мертвяків для розтинів. Він нахвалявся, що вже настільки досконало знає людське тіло, що може із зав’язаними очима визначити будь-яку кістку людського скелета.
Навчання у професора Якоба Сильвія виразило остаточний конфлікт із учителем. Професор сей провадив лекції, однак не займався практичними дослідженнями, не мав такої величезної практики вивчення анатомії й родинного досвіду лікувальної традиції, як його студент. Сильвія, стоячи біля катедри, цитував Ґалена, а найнятий для лекції цирульник провадив на демонстраційному столі розтини і показував студентам відповідні органи й частини людського тіла.
Везалій покинув студії в Парижі й подався до університету в Падуї, який перебував під протекторатом Венеції. Тут він, маючи двадцять два роки, здобув титул доктора медицини. Наступного дня після отримання диплому руками, які ще тряслися після учорашнього святкування по промоції доктора й усіх належних при тім “Ergo bibamus!” (“Отже, вип’ємо!”), він провів успішну демонстрацію розтину тіла для дожа та патриціїв із Ради сорока Венеції й для університетської публіки. Владці Венеційської Республіки одразу ж запропонували йому катедру хірургії й анатомії.
Шість наступних років у Падуянському університеті для молодого професора Везалія і його студентів тривав дослідницький рай. Місцевий суддя тіла усіх страчених злочинців відправляв на потреби університетських студій.
На початку 1540-х років сей свій величезний досвід Андреа Везалій описав і виявив у ґравюрах у великому трактаті “De humani corporis fabrica”. Назва ся – “Про будову людського тіла” – майже дослівно повторює назву Ґаленової книжки, але засвідчує, який великий новий досвід набула з Ґаленових часів анатомія. Надалі найчастіше сей анатомічний атлас називали “Fabrica”.
Везалій змінив і розвінчав своїм творивом багато помилкових уявлень Ґалена, що ними століттями хибувала медицина. Ґравюри у сьому анатомічному атласі є справжніми витворами мистецтва.
Везалій. Обкладинка “Fabrica”
Варто звернути увагу на титульну сторінку атласу, на якій зображено сцену публічного розтину. У її центрі – Везалій, який, розпоровши черевну порожнину мертвяка, демонструє внутрішні органи. Навколо нього великий натовп самовидців, що півколом обступили сих двох героїв моменту, живого та мертвого, захоплено спостерігають, що відбувається на демонстраційному столі.
На моє переконання, одна із знаменитих картин Рембранта “Урок анатомії доктора Ніколаса Тюльпа” – це запозичення композиційної ідеї із титулки сього анатомічного атласу Везалія.
Картина Рембрандта “Урок анатомії доктора Ніколаса Тюльпа”
Везалієва книжка викликала бурю в науковому світі. Колишній учитель Везалія Сильвія кидав громи і блискавки на святотатця, що насмілився підважувати авторитет Ґалена. Навіть професори в Падуї вважали результати його дослідів кари гідним переступом наукової етики, порушенням доброго тону академічної доброчесности.
Цей шторм викинув Везалія з університетського моря на мілину. Однак лікарі потрібні були всій тогочасній еліті – хворіли й лікувалися королі, маґнати і шляхтичі, багаті міщани й ремісники, банкіри й лихварі. Бідніші задовольнялися послугами аптекарів, костоправів і хірургів, цирульників і лікарів-самоуків, Везалій пішов із університетської науки й повернувся до родинної традиції. Двадцять наступних літ він був придворним лікарем Габсбурґів, заступивши батька при імператорі Карлі П’ятому, а потім став лікарем і Філіпа Другого…
Сучасна медицина та, зосібна, медицина серця й нині резонує з ідеями Везалія.
1903 року голландський фізіолог Віллем Ейтговен створив прототип нинішнього кардіографа – струнний гальванометр. А ще через шість років італійський лікар Счіпіоне Рівва-Роччі винайшов тонометр – прилад для вимірювання тиску. Звичайно ж, ці прилади, а також засоби «слухання» серцевих ритмів і шумів, десятиліттями давали змогу терапевтам і кардіологам визначати, кажучи словами Джорджа Генрі Люїса, «фізіологію повсякденного життя» серця. Усі ці показники серцево-судинної системи, аналіз крови (найперш – вміст і склад холестерину в ній) дозволяли побачити певну картину стану людського серця.
Мені бачиться на цій лінії вододіл, до якого дійшла медицина серця у середині ХХ століття: лікування інфарктів донедавна було медичною допомогою для усунення наслідків ураження серця. Бо ж інфаркт (автором цього терміна є німецький паталогоанатом Рудольф Вірхов) – це локальне змертвіння певної ділянки тканин серця.
Отже, медицина прийшла до такої межі, коли цілий комплекс аналізів дозволяв достатньо повно бачити, що діється з ураженим серцем, і розглядати наступні можливі ділянки виникнення інфарктів. Цю імпресіоністичну картину творили динамічні дані (які б мали зніматися протягом певного часу) кардіограм, розгорнутого аналізу крови, вимірювання артеріяльного тиску, уявлення про стан судин шиї, лунокардіографія.
У цьому просторі медичної науки лікування інфаркту насправді було заліковуванням «шрамів на серці»; тут лише частково йшлося про можливості усунення першопричин інфарктів: тромбозів (згустків крові у кровоносній системі), емболії (закриття просвіту судин), спазму судин тощо.
Нова, як бачиться, доба, яка дозволила перейти до лікування й усунення причин ураження серця, розпочалася кілька десятиліть тому. Ця точка біфуркації народилася на вершині наростання атеросклерозу, ішемії серця, гіпертонічних хвороб у країнах Европи й США.
У 1960-х роках, насамперед в Америці, почалися пошуки відновлення кровообігу в частинах серцевих м’язів, що постраждали від інфаркту. Два головні проломи (які нині дозволили зробити успішною мою серцеву операцію) на цьому полі війни з інфарктами бачаться мені визначальними: перший із них – коронарографія, яка дозволяє заглянути у судинні лабіринти людини; другий – операції стентування і шунтування серця.
Саме тоді вже було досягнуто успіхів у спробах зондування коронарних артерій серця. Ідея коронарографії полягає у вглядинах і наближенні до «гирла» коронарних артерій, введення туди контрастних речовин і, за допомогою рентґену, отримання картини таємниць першопричини інфаркту: виявлення стану коронарних артерій, проявлення завужених чи перекритих судин. Саме таку операцію насамперед довелося мені пройти у Дрогобичі, в кардіології. Вона показала причину мого інфаркту: одна з головних артерій біля серця буквально відмерла, бо її цілком заповнив холестерин. Дві артерії поруч – забиті на 80% і 50%. Кожна з них могла б стати причиною двох наступних ударів у серце. Можливо, смертельних.
Нині коронарографія уже, можна б твердити, звичайна процедура в кардіології. Після кількох днів приготувань у Дрогобичі я потрапив на операційний стіл. Через вену на правій руці було зроблено прокол, введено контраст. Рухомий рукав рентґену, постійно змінюючи кут огляду, як розумне машинне око, намагався з різних проєкцій заглянути в моє серце. Операція була неболючою.
При коронарографії загалом у проблемних («забитих») частинах судин вставляють тонкі сітчасті каркаси (стенти), які надалі підтримують судини у стані розширення. Таким способом відновлюється кровотік у судинах, закритих холестериновим паволоком чи, сказати б, «накипом».
Пізніше на моніторі комп’ютера лікар-кардіолог Василь Романяк продемонстрував мої коронарні артерії, показав проблемні ділянки мого серця. Власне цілком закрита судина стала перепоною для встановлення стентів.
Другим проломом у кардіології і переходом до лікування не наслідків, а причин інфарктів була ідея заміни частинки пошкоджених коронарних артерій шматками здорових вен-протезів, вирізаних, наприклад, із ноги. Саме така ідея реалізуються сьогодні при так званому шунтуванні серця.
Власне таку операцію мені довелося пережити. Після коронаграфії, що «просвітила» і виявила пошкоджені ділянки мого серця, операція, про яку тут ідеться, дозволила «вшити» мені замість двох пошкоджених і однієї мертвої іншу судинку (внутрішньо-грудну артерію), узяту поруч із серцем, і примоцувати її на серці. Вона тепер заміняє три попередні пошкоджені судини.
У кардіохірургії найскладнішими операціями, звичайно ж, є пересадки серця. Сьогодні в Україні проводяться найскладніші операції таких трансплантацій. Щороку біля 350 хворих у нас потребують таких пересадок.
Операцію трансплантації серця проводять кардіохірурги Б. Тодуров, С. Чайковська, Г. Ковтун
Інститут серця у Києві збудовано за проєктом такої ж медичної інституції в Мюнхені. Сучасна будівля, заповнена медиками-професіоналами й сучасним медичним обладнанням, своєрідний мурашник, де кожен невтомно і послідовно працює для рятування людських сердець.
Інститут серця
Я потрапив в Інституті серця у відділення хірургічного лікування патології міокарда та трансплантації органів та тканин людини (ця назва, щиро кажучи, злегка морозить кров). Завідувач відділення, одна із леґенд української кардіохірургії – Гаврило Ковтун, учень професора Бориса Тодурова (провів був із Тодуровим першу в Україні операцію з пересадки серця в далекому 2001; йому тоді було усього тридцять літ; кандидат медичних наук, завершує докторську дисертацію про організацію системи трансплантацій в Україні). Розповідаю йому про себе, жартуємо.
Кардіохірург Гаврило Ковтун
При мені він переглядає диск із моєю коронарографією з кардіохірургом Софією Чайковською (галичанка; у день моєї операції їй виповнився 31 рік; аспірантка; працює у команді професора Тодурова, яка проводить операції трансплантацій серця; пише дисертацію про особливості певного типу донорських сердець та про трансплантацію серця під час війни). Одразу ж обговорюють концепцію й особливості майбутньої операції. Ще одним асистентом моєї операції, як вирішено, буде кардіохірург-асистент Максим Таранов.
Кардіохірург Софія Чайковська
Потрапляю в палату (кожна з них – максимально на трьох осіб). Цей покій – радше готельний номер, тільки туалетна кімната тут пристосована для хворих з особливими потребами.
Спочатку починається неодмінне при приготуванні до операції відвідування кабінетів медиків-фахівців, які прагнуть заглянути в усі мої внутрішні органи і закутки тіла. Дещо неприємним є ковтання гадюки-зонда, головою якої є особлива лампа, що дозволяє на моніторі побачити усі закапелки мого шлунка і кишківника.
Найнеприємнішим елементом приготування до операції є те, що пацієнта мусять позбавити волосяного покриву на тілі. Ця процедура для мого сусіда, старшого від мене на десять літ, стала несподіваною й нагадувала сюжети картин Пітера Бройґеля-старшого. Дві поважні нянечки увірвалися в палату перед його операцією ввечері з бритвами. Його слабкі протести нічого не дали: вони спритно вклали його на ложе і безпристрасно й методично здійснили свою місію. Цей гіркий досвід я врахував і усе необхідне зробив сам, перетворившись на гладенького слимака. Важливість цієї процедури я оцінив, коли з мене почали зривати через день після операції пов’язки – без волосинок на тілі ця процедура зовсім безболісна.
Переддень операції – неділя. Зранку я подався до Патріяршого собору Воскресіння Христового на Лівому березі на Божественну літургію. Сповідь у отця-капелана, мого однолітка, який бачив війну і смерті увіч, перетворилася на півгодинну розмову про людське життя, сенс людської екзистенції, примирення з Богом. Він обіцяв молитися за мене наступного дня під час операції.
Після причастя моє серце піднеслося вгору, бриніло сонячно-синьою виссю над Дніпром…
У переддень операції – останній прийом їжі і пиття пообід. Далі, увечері, загальне очищення організму – і надалі доба без води і три доби цілком без їжі з мінімумом вживання води.
Чекання операції перетворює життя на розмови з сусідом по палаті, взаємне оповідання власних життєвих історій, читання. Розрадою перед операцією стали для мене японські середньовічні самурайські оповіді «Гейке-моноґатарі», себто «Повість про рід Тайра», прочитання яких я відкладав багато років. Це історії про трагічні події в Японії часів нашого «Слова про Ігорів похід».
В останній перед операцією теплий літній серпневий вечір я, за всіма правилами жанру, строфіки і силябіки, написав осінню японську танка, яка з’явилася ніби знічев’я:
Накриє вечір
дощу осінні крила
ґабою смутку.
Моя печаль і туга
засне лише світанком…
Пейзаж із вікна палати
А далі прийшов день операції. Дві няні-мироносиці зранку прийшли по мене, поклали моє бренне тіло сина Йосипа, що був теслею, і Марії на зелену лікарняну плащаницю, загорнули його й повезли на операцію. Чи відчував я страх, тривогу? Ні. Це здавалося радше баченим ніби збоку, як в уповільнених кадрах при музичному супроводі знаменитого «The Final Countdown» – «Зворотного відліку»: «І, можливо, ми ще повернемося на Землю, хтозна…» Але «чи усе й надалі буде таким самим?»…
В операційній, де температура, як бачилося, була біля 18 градусів, мене переклали на інше ложе. Анестезіолог Микола Мельник, добродушний чоловік, разом із асистентами почав уводити мене в операційний анабіоз, розпитуючи при цьому, звідки я й чим займаюся. Я повідомляв, що я є паталогоанатом, але не людських тіл, а художніх і наукових текстів, культури й історії. Я ще встиг попросити його, щоб не забули зафільмувати моє відкрите серце. Останнім моїм питанням, поставленим вже, очевидно, під впливом випарів наркозу, було: «Чи ще зараз тут мені зроблять ритуальне намащування з ніг до голови йодом?» Воно чомусь викликало загальний сміх, а пан Микола повідомив, що вони не мають таких високих компетенцій, щоб провести цей ритуал. Це зроблять уже інші.
І саме тут кадри фільму моєї операції для мене обриваються…
Відео відкритого серця
Розпочавшись о дев’ятій зранку, операція тривала біля трьох годин. Я не відчував жодного болю, неприємних відчуттів. Я спав глибоким, щасливим і міцним сном.
На межі прокидання, через чотири години після операції, я знову був, як і реально десяток літ тому, в далекій Індонезії, на березі океану біля Балі і на острові Ява. Знову слухав шум нічного океану, підіймався сходами величного тисячолітнього буддійського храму Боробудур, зниклого в джунглях і віднайденого наново. Візії були настільки чіткими, реальними, кольорово-яскравими, що я навіть, здавалося, бачив виразно деталі барельєфів із життя Сіддгартхи Ґаутами. І водночас я ніби знову блукав тисячолітніми храмами Прамбанану – там же, на Яві, розглядаючи вирізьблені тризуби при зображеннях Шиви, Брахми і Вішну…
Райські сади Будди. Боробудур
З цих солодких марень повернув мене в реальний світ голос десь із височин наді мною, який промовив: «Прокидайтеся! Ви в реанімації. Вам провели успішну операцію на серці. Зараз четверта година дня».
Володар голосу попросив потиснути його руку моєю правою рукою, далі лівою, поворушити ногами. Я намагався розплющити очі.
Далі прийшов час хоч і недовгих, але прикрих випробувань. До мене прийшов біль – справжній і, напевно, тягнучи за собою ще й фантомні операційні страждання. Біль у грудях був важким і пекучим – міцніший, ніж при інфарктному ударі. Я намагався поскаржитися, що мені зле, що ці страждання нестерпні, але не міг; пробував привернути до себе увагу, але єдине, що я зміг – злегка ворушити ногами.
Той самий голос із височин повідомив мене, що в мене в горлі вставлено і примоцовано кілька трубок для дихання під час операції, що мене незабаром звільнять від них. Ці трубки короткими гадами (довжиною 10–15 сантиметрів) сиділи в моєму горлі, я, здавалося, захлинався ними. Чекання і звільнення від них видавалося довгим, нестерпним, терпким…
Фото в реанімації
Дві доби в реанімації – час лежання на спині без можливостей підняти руки, лягти на бік (сон лише на спині буде ще багатоденним моїм випробуванням). Контрабандним шляхом я отримав пляшку води (пити в цей час можна дуже мало, їсти – взагалі ні), заховав її під покривало і потихеньку, як наркоман, попивав воду, не надто дотримуючись медичних вимог. Час у реанімації тягнеться нескінченно довго, він ніби застиглий, в’язкий, майже не ворушиться. Організм переходить на рослинне існування; постійне лежання на спині призводить до болю у м’язах, попереку.
Єдиною розвагою для мене було ранкове шикування лікарів, чекання на прихід метра цієї установи – професора Бориса Тодурова. Це чоловік із харизмою, творець Інституту серця, основоположник сучасної української кардіохірургії та трансплантології.
Медицина і культура поруч: професор Тодуров і Ада Роговцева
Перед ранковим обходом у реанімації (куди усі тут потрапляють після операції) молодий юнак-медбрат перелякано вчиться доповідати метрові й іншим (його вислуховує інший, досвідченіший): прізвище пацієнта, діагноз, особливості операції, його загальний стан. Він повторює ці фрази кілька разів, затинається, освоюючи ази риторики.
Деякі з пацієнтів, що дивно, поводяться на своїх поопераційних ложах, ніби крикуни на вулиці, ледь прийшовши до тями. При перев’язці (цілком безболісній) з сусідньої палати чути крик – майже цитування української класики: «Я жива! Я жива! Я буду вічно жити!»
Справжнє воскресіння, повернення до реального життя хворого починається на третій день – згідно з медичними писаннями. Пацієнта повертають із реанімації у палату. І тоді починається найважча доба.
То був довгий день і довга ніч. Одні з найдовших у моєму житті. Тиск 150/70. Температура під 38о. Внутрішні органи перетворилися ніби на стічну канаву, куди вливають ліки й розчини, а вони не мають куди вийти. Добу-дві моє тіло, що корчиться від повернення зі стану вегетаційного існування до повноцінного функціонування, під’єднане до кардіоскопа, де прилади виводять на екран усі найважливіші дані діяльности серця та організму: кардіограму, артеріяльний тиск, частоту дихання.
Тої важкої і нескінченної ночі під тихим і чистим зоряним небом Києва, коли я не спав, я молився за всіх, що тримають це небо на своїх плечах. За сина Святослава, за усіх інших чужих як рідних синів і доньок, що тепер на війні…
А зранку мене одягнули, допомогли встати, і я вперше з новим серцем, з бандажем (подібним до легкого бронежилета) на грудях, який я носитиму наступні три місяці, майже не знімаючи, на візочку вирушив із приятелем, що прийшов мене відвідати, на прогулянку в чудовий парк при в’їзді до Інституту. Ми розмовляли про творчість Мурасакі Сікібу, жінки, яка створила сучасний роман, хоч жила тисячу літ тому, про універсальність людських страждань, болю і печалі…
На п’ятий поопераційний день пообід ми з дружиною вирушили на прогулянку до міста (автом, звичайно ж). Під доглядом хірурга-кардіолога вечеряли в італійському ресторанчику, ходили на Аскольдову могилу, і я навіть сьорбнув славнозвісної «П’яної вишні». Це був 33-й День Народження нашої країни.
День 5-й після операції. Біля Аскольдової могили
Наступного дня, після дванадцяти годин мандрів, ми повернулися додому, в Галичину. Вже після нашого повернення московити кілька днів поспіль надалі немилосердно бомбардували й обстрілювали всю мою країну. Завивали сирени тривоги, затримувалися потяги. Щасливий той, хто має свою домівку й може до неї вчасно повернутися!
Кожного ранку тепер я, прокидаючись, розщіпаю свій бандаж-бронежилет і вслухаюся, як бринить моє відновлене серце. Попереду ще багато місяців поступового повернення до повноцінного життя…
24.09.2024