Стукати чи не стукати?

«Коли ми надіємося на Христа

лише в цьому житті,

то ми – найнещасніші з усіх людей!»

(1Кор. 15: 19)

Людина, котра переживає біль від втрати когось близького, відчуває цей нібито абстрактний стан насправді занадто зримо, а навіть тактильно і ґустовно – на дотик і на смак: вона просто перебільшує те, що не здатна сфокусувати її уява.

Людина, котра переживає біль від втрати когось близького, пробує його зафіксувати:  щоденники болю є, по суті, близькими до сповіді. Вони стають не просто щоденниками, а й документами епохи, засвідченими в жанрі confessions, тобто церковних сповідей – сповідей у їхній множині: як низки певних ритуально-обрядових таїнств, які супроводжують кожного християнина протягом його життя.

Ще від часів першої такої публічної «Сповіді» («Confessiones») Августина Аврелія, який дав писемне засвідчення свого духового зростання як християнина, відомо, що скорбота може набувати різних рис людського темпераменту. Августин переживає свій біль як жаль за гріхи своєї молодості. А «Історія моїх страждань» П’єра Абеляра вже більше прочитується як щоденник болю: переживаючи фізичну неможливість бути разом із коханою Елоїзою, автор звільняється від страждань через рішеннях обох присвятити життя Богові через спільне монастирське служіння. Натомість щоденник («A Grief Observed»  – «Переживаючи скорботу») Клайва Стейплза Люїса (Джека, як до нього зверталися близькі, на загал знаного своїми «Хроніками Нарнії») цілком присвячено болю – болю від втрати коханої Гелен, з якою він одружився, вже усвідомлюючи невиліковність її онкології. Ця еволюція confessions відображає еволюцію шляху до Бога: коли святий Августин Аврелій шукав правильних настанов, аби пізнати Бога, відтворюючи шлях зміни і становлення християнської свідомості, то Люїс історично уже переріс час праотців Церкви: християнство Люїса занадто просте, щоб описувати чи розуміти – його потрібно о б с е р в у в а т и (звідси «реальна цінність» відповідного артиклю – «A Grief Observed»). Бо саме в цій незрозумілості зрозумілого (чи, радше, очевидного), що не має нічого спільного з жанром діаріуша (це просто рефлексії, записані у чотирьох зошитах, які випадково потрапили під руку), ми і віднаходимо справжній сенс, що промовляє як одкровення.

Здавалось би, подібне одкровення пережитого болю пізніше описав і Вільям Пол Янґ у своїй «Хижі». Однак «Хижа» більш метафорична, вона образно пояснює психологічні і метафізичні причини, «коли трагедія відкриває вічність» (головний герой, Мак, не може змиритися з тим, що Бог допустив незрозумілу смерть його найменшої і найулюбленішої доньки Міссі від рук маніяка, відтак отримує лист з пропозицією повернутися на місце злочину – у покинуту хатину; наважується на таку авантюру, і в домовленому місці зустрічає цілком реально – не у сні! – Бога в трьох Особах, з якими провадить низку бесід, котрі допомагають подолати відчуття образи на Бога і змиритися з тим, що сталося). Натомість у філософії діаріушної скорботи Люїса немає ні метафор, ні об’явлень: простір його болю надто виразний, щоб бути оприсутненим в образах. Він акумулюється у, здавалося б, неперекладних словах-як-логосах, і тішить, що український переклад Юлії Баір надзвичайно влучно і співдотично до Автора передає палітру мікрозначень його слів та образів: така «емоційна оголеність» українського звучання кожного слова Люїса, яка наближає текст автора до сакрально-біблійного розуміння, дуже імпонує. Бо на відміну від бестселерівського стилю Янґа, Люїса не можна перекладати спрощено чи похапцем, як і не можна його читати без відповідної емоційно-інтелектуальної напруги – навіть у розділових знаках. Тут дійсно важить кожен артикль англійського тексту (який апріорі ми ніяк не можемо передати українською буквально – треба шукати інші способи і дивуватися знахідкам перекладача), ці артиклі – ніби  та «невидима ковдра», якою Люїс рятується від болю, спричиненого спогадами, і водночас вона рятує його від контузії страхом – стану, коли фантоми сильніші за реальні відчуття.

Ми часто не розуміємо Люїса як християнського письменника, хоч мимоволі й погоджуємося з його аргументами на користь Вічності. Синові Гелен від першого шлюбу, який опинився у сяйві (за його ж словами) стосунків між двома особливими за своїм талантом та інтелектом чоловіком і жінкою, також було важко спочатку прийняти, а відтак усвідомити ту емоційну температуру, яка зашкалює вище за фаренгейтівську, коли займається папір… Але щоденник Джека – надто приватна річ, щоб осуджувати, і надто публічна історія, щоб про неї дискутувати.

Ми живемо в часах Гетсиманії, але часто не розуміємо Христа, який погоджується пити Свою чашу і водночас боїться звершення своєї Місії. Багато хто може нарікати на Бога за те, що Він допускає ті жахливі втрати найкращих наших Захисників чи смерті від обстрілів наших найневинніших дітей… І тоді емоційна шкала нашої свідомості відмовляється сприймати стрілку барометра, атмосферний тиск перестає бути фізичним, його вже в жодний спосіб технічно не виміряти. Вихід зі свого емоційного стану ми вже на третьому році війни просто припинили шукати. А може, ми всі просто на стадії, коли над здоровим глуздом панує «лінь скорботи»?.. Ця стадія неминуча після усвідомлення свого страху, як і реабілітація релігійної свідомості у світовій культурі «після-Люїса». Бо вже давно людству пора зрозуміти, що релігія тільки маркує певні злети і падіння барометра історії, але сама не є інструментом, що вимірює тиск людської атмосфери. Та сенс не в «ізмах», що керують людським розумом, коли він у пасивному стані, а в тому, як розум в активному стані підкоряється своєму психе.

«Людина пізнає тільки кожну годину чи мить, що надходять» – отже не важливо, чи існують межі для скорботи і болю, як і не суттєво, чи той Рай, який олітературнив Данте Аліґ’єрі, передбачає Біблія. «Потому вона повернулася до Вічного Джерела» – сенс XXXI-ої пісні Дантового «Раю», власне, той самий, що й в «Одкровенні від Іоана Богослова»: «Хто спраглий, нехай приходить, хто бажає, нехай бере воду життя даром» (Одкр. 21:17), тому мертвих повертати в наше земне життя «гидко» і в прямому, і в переносному сенсі. А біль, що залишається, як осад після води, яку ми просто невміло чи недостатньо відфільтрували, потрібно о б с е р в у в а т и – як планету (в сенсі астрономічному!). Бо біль – це тінь тієї планети, яку люди пізнають як палітру болісності, горя, жалю, журби, печалі, прикрости, скорботи, смутку, сумування, уболівання… У всіх цих відтінках скорботи неможливо віднайти «правильну» пігулку, яка вилікує раз і назавжди, чи, як Лета, дасть тобі вічне забуття. Адже в кожній наступній хвилині ти можеш бути надто іронічним чи надто смиренним. Тебе може втомити лінь, ніяковість або мить щастя. І якщо ти в цю мить не знайдеш правильного способу, щоб написати слово «мертвий» (тіло, привид чи пам’ять), то можеш забути про те, що було до моменту, коли безумовно погодився відпустити іншу (кохану) людину, безмовно погодившись на ритуальну фразу: «Вона/він з Богом».

Усе залежить від моменту. Одної  миті тобі буде здаватися, що ти надто цинічний («Поговоріть зі мною про істину релігії – і я радо вислухаю»), а іншої – надто сентиментальний («Мені потрібен Христос, а не те, що нагадує Його»). Насправді релігія до жодного із цих станів не має стосунку. Ти сам вирішуєш, чи ти вже забагато думаєш про свій біль, свої втрати, чи тобі хочеться ще і ще згадувати ту людину, яка колись несподівано ввірвалася у твоє життя і так само раптово тепер зникла в eterna fontana (Вічному Джерелі).

...Він (Джек, Клайв чи Вільям, Мак) написав те, що відчував. І від свого відчуття хотів звільнитися так, щоб водночас зберегти його назавжди в образі Коханої – жінки чи доньки (Гелен чи Міссі). І в цій суперечності невільної свободи, несмутної скорботи чи нечутливого болю й ховається сам принцип життєвої мудрості: розум втрачає свої повноваження заради того, щоб стати дієвішим у своїй Волі, але це може відбутися тільки через безумовне безумство, коли емоції зашкалюють від безглуздих питань…

Питання полягає у тому, чи в стані емоційного напруження варто наївно сподіватися на «стукайте і вам відчинять»: амбівалентність полягає у тому, що, як вчить Святе Писання, тим, хто надто канючить, нічого не дається. Тому в роздумах про релігійну «всесильність» мимоволі опиняєшся в ситуації гамлетівського божевілля: стукати чи не стукати? Бог тебе чує чи ні?.. І щоб зрозуміти адекватну відповідь, ці питання ніколи не можна ставити в стані стресу. А про те, як себе вилікувати від болю, що спричинює емоційний дискомфорт, однозначної відповіді вам ніхто не дасть, навіть Бог, і ви його не знайдете ні в Люїса, ні у Янґа, ні в Августина...

Але пошук цієї відповіді вас може настільки захопити, що ви забудете про причини смутку. Тому однозначно шукайте – і знайдете, стукайте – і вам насправді відчинять!..