Десь між Гонконґом, Москвою, Кіото і Гаваною крутиться американський парій Едвард Сноуден у пошуках політичного притулку. Досі нікому не відомий екс-працівник Аґенства національної безпеки США (NSA — National Security Agency) зненацька став героєм світових мас-медій. «Геройство» його полягало у «зраді» своєї «контори». Сноуден передав ЗМІ дані про секретну програму PRISM, яка забезпечує американським спецслужбам доступ до інформації найбільших інтернет-компаній.
Тепер екс-спецслужбовець має намір просити захисту в «будь-якої держави, що вірить у свободу висловлення поглядів». До кола таких держав Сноуден зараховує: Росію, Кубу, Еквадор, Венесуелу… Досить дивна уява про свободу й демократію, чи не так? Можливо, згодом до цього списку додасться Північна Корея, Сирія й Іран?
Тож ким є Сноуден: шляхетним борцем за свободу чи бридким зрадником? Де проходить межа між державною безпекою і недоторканістю особи в демократичному суспільстві? Що для людини важливіше: відчуття безпеки чи ґарантована приватність? Ці питання, які раніше можна було сприйняти майже як риторичні, нині, після витівки Сноудена і його азильної епопеї, постають руба.
Шпигунство (розвідка), як стверджують циніки, є другою найдавнішою професією у світі (дехто другими ставить журналістів, але зараз не час для суперечок про першість). Досить згадати історію про скаутів, яких Мойсей послав, аби переконатися, що Обітована Земля стане благодатним домом для Ізраїлевих синів. Розвідки армій функціонують від тих стародавніх часів, коли війни набули впорядкованого характеру. Знову зринають у пам'яті біблійні рядки про падіння Єрихону й розвідників Ісуса Навина, вилазки яких до міста передували його захопленню.
Зрозуміло, що розвідка, своєю чергою, породила й контррозвідку — термін, який не може обмежуватися відповідною компетентною військовою структурою. Контррозвідка — це ціла інституція, яка охоплює, зокрема, і пильних громадян, і «римських гусей», і «пісяючих хлопчиків» тощо. А нині — ще й викривальні сайти на кшталт Wikileaks.
Wikileaks з досі нікому не знаного інтернет-ресурсу зненацька перетворився на псувальника гри найпотужнішим розвідувальним структурам. Хоч якою таємною була б організація, завжди знайдеться мікроскопічна дірочка, крізь яку піщинка за піщинкою, біт за бітом можна витрусити найсенсаційнішу інформацію про діяльність спецслужб. А потім — завдяки інформаційній революції останнього тридцятиліття, ґлобальній комп'ютеризації та Інтернету — зробити цю інформацію надбанням світової громадськості. Держави й уряди вже давно втратили монополію на інформаційні потоки.
І хоч технічні засоби цілковито змінили форму шпигування, однак принципово справа залишилася такою самою, як і тисячі років тому. Змінюються засоби, але мета залишається незмінною.
Не так давно, лише якихось півтора десятиліття тому, людство дізналося про Echelon — ґлобальну систему радіоелектронної розвідки, яка діяла від 1947 року. Спецслужби США, Великої Британії, Канади, Австралії і Нової Зеландії скооперувалися, аби стежити за своїми громадянами та за рештою світу. Мета співпраці була нібито благою — захистити свої держави й громадян від зовнішніх аґресорів і терористів. Чи можна було задля цієї мети порушувати засадничі права людини? Чи порядно було країнам-членам НАТО провадити такі ігри, не поставивши до відома своїх партнерів з Альянсу? На ці питання так ніхто й не дав вичерпної відповіді.
Історія з системою Prism у цьому контексті аж ніяк не нова. Назва системи є вельми символічною, оскільки скляна призма, пропускаючи крізь себе світлові промені, розшаровує їх на складові, змінює їхню композицію. Так само й система Prism дозволила побачити в новому світлі діяльність американських спецслужб, які розкладають, комбінують і вибудовують у потрібному для себе ключі мільярди байтів приватної інформації громадян. Згідно з інформацією, яку надав Сноуден, NSA завдяки системі Prism отримала прямий доступ до серверів таких IT-велетнів, як Google, Facebook, Apple, Skype і Youtube.
Трагедія 11 вересня 2001 року змусила американське суспільство і світ загалом іншакше поглянути на питання безпеки. З'ясувалося, що за наявної системи безпеки можна отримати окремі дані про потенційні загрози, але надзвичайно складно звести їх до однієї картини. Вояки по периметру кордонів, система ППО і навіть військові супутники не здатні захистити країну від новітніх загроз. Тому спецслужбам вдалося вибороти для себе неймовірний carte blanche від Конґресу й від самого суспільства, яке забажало стати захищенішим.
Те, що спецслужби можуть трактувати іноземців як підозрюваних, а отже, як законний об'єкт державного спостереження, — вже стало для американців як не писаним, то неписаним законом чи принаймні допустимим злом. Зовсім інакше вони ставляться до шпигування за своїми співгромадянами. На заваді стають моральні застороги і юридичні перепони. Згаданий carte blanche нібито й знімав, принаймні формально, ці барєри, а проте їх порушення раз по раз викликало роздратування суспільства, яке вперто забувало про терористичні загрози, щойно повідомлення про них зникали з передовиць газет.
То ким же є Едвард Сноуден — героєм чи зрадником? Це питання він мусить поставити насамперед перед своїм сумлінням. Згодом, мабуть-таки, йому доведеться відповісти й перед спеціалізованим судом у США. В американського правосуддя довгі руки, тож раніше чи пізніше до них потрапить і такий спритник, як Сноуден. А ті, котрі вважають його героєм, хай замисляться, чи залишиться ставлення до нього таким самим позитивним, якщо через його «викривальницьку діяльність» від руки терориста загине хоч одна людина, яку могла врятувати система Prism.
25.06.2013