Гість не в пору

Малий фейлетон

 

Кажуть: гість не в пору гірш за верблюда. Але хто його зна, коли у Львівському міськторгвідділі гість у пору? Важко це сказати. Заходжу одного разу по справі у міськторгвідділ до громадянки Баркової. Серйозна жінка. І маломовна, як показалося мені. Сидить і пише. Азартно.

 

— Ви тов. Баркова?

 

— Я.

 

Добре. Сідаю і чекаю чемно. Може ж таки колись перестане писати. Але бачу, що пише й пише якийсь довгий список із списка.

 

— Можна — кажу — Вас попросити на хвилиночку?

 

— Ні. Я вам нічого не залагоджу.

 

— Але ж Ви не знаєте, що я хотів у вас.

 

— І знати не хочу.

 

Не в пору, значить, попав — думаю собі. Що ти будеш робити? Ану, піду ще по другій справі в трест їдалень та ресторанів. Там, напевне, люди ввічливіші.

 

Заходжу. Відчиняю одні двері — нікого немає. Другі — також ні душі. Треті — і тут лише столи, стільці та чорнильниці. Не дивуюся, бо вже як постійний відвідувач звик, що кімнати й написи на дверях є, а начальників і службовців ніколи немає.

 

Нарешті — ура! — знайшов бухгалтера тресту їдалень і ресторанів.

 

— Не знаєте — кажу — куди мені з оцією справою?

 

— Зайдіть до начальника по постачанню.

 

Іду знов на поверх. Стукаю.

 

— Здраствуйте...

 

Нема нікого. Але свіжорозкидані папери на столі виразно говорять про те, що тут таки десь присуща тресторесторанська душа. Кімнати ж так ніхто не залишить надовго. Може вийшов на хвилинку начальник в оці двері поруч? А може в оці ліворуч? Хто його знає. Доведеться сісти й почекати. "Культурно, думаю, організували кімнату, навіть стільці для відвідувачів придбали". Минає п'ять, десять хвилин...

 

— Нема начальника? — питає в мене якийсь військовий відвідувач.

 

— Немає, — кажу. — Жду оце.

 

Знов минають довгі хвилини.

 

— Немає начальника? — це вже питає якийсь громадянин з Педінституту.

 

— Ні, ще не бачив.

 

— Ох, ти ж горенько моє, — сідає він, як і я, чекати. — Другий день уже бігаю сюди, щоб карточку до їдальні прикріпити...

 

Сидимо, ждемо. Аж ось, слава трестові, начальник.

 

— Ви як сюди зайшли? — в упор він до нас із досадою.

 

— Як так зайшли? Дверима ж. Вас чекаємо.

 

— А хіба ж так можна? — обурюється.

 

— Що?

 

— Ну, заходити в кімнату. У мене тут важливі папері на столі, а ви — сидите собі.

 

— Пробачте, говоримо, не знали. Бачимо: двері не зачинені на ключ, години службові, можна заходити. Дійсно, за той час, коли вас не було, можна не тільки ваші папери, але й столи винести на базар. Так що не сердіться на нас, краще сьогодні ж вивісьте потрібний напис на дверях.

 

— Який?

 

— Ну, просто: "Вхід заборонений"...

 

— Жодних написів мені не треба.

 

— Або хоч закривайте двері на ключ.

 

— А ви мене не вчіть, що я маю робити.

 

Я не педагог і не збираюсь навчати службовців міськторгвідділу і тресту їдалень та ресторанів акуратності в роботі та елементарної чемності і ввічливості до відвідувачів.

 

Але все ж таки думаємо, що керівники цих поважних установ самі будуть ввічливими і будуть вчити і своїх працівників.

 

Вільна Україна

06.10.1919