Малий фейлетон
Кажуть: гість не в пору гірш за верблюда. Але хто його зна, коли у Львівському міськторгвідділі гість у пору? Важко це сказати. Заходжу одного разу по справі у міськторгвідділ до громадянки Баркової. Серйозна жінка. І маломовна, як показалося мені. Сидить і пише. Азартно.
— Ви тов. Баркова?
— Я.
Добре. Сідаю і чекаю чемно. Може ж таки колись перестане писати. Але бачу, що пише й пише якийсь довгий список із списка.
— Можна — кажу — Вас попросити на хвилиночку?
— Ні. Я вам нічого не залагоджу.
— Але ж Ви не знаєте, що я хотів у вас.
— І знати не хочу.
Не в пору, значить, попав — думаю собі. Що ти будеш робити? Ану, піду ще по другій справі в трест їдалень та ресторанів. Там, напевне, люди ввічливіші.
Заходжу. Відчиняю одні двері — нікого немає. Другі — також ні душі. Треті — і тут лише столи, стільці та чорнильниці. Не дивуюся, бо вже як постійний відвідувач звик, що кімнати й написи на дверях є, а начальників і службовців ніколи немає.
Нарешті — ура! — знайшов бухгалтера тресту їдалень і ресторанів.
— Не знаєте — кажу — куди мені з оцією справою?
— Зайдіть до начальника по постачанню.
Іду знов на поверх. Стукаю.
— Здраствуйте...
Нема нікого. Але свіжорозкидані папери на столі виразно говорять про те, що тут таки десь присуща тресторесторанська душа. Кімнати ж так ніхто не залишить надовго. Може вийшов на хвилинку начальник в оці двері поруч? А може в оці ліворуч? Хто його знає. Доведеться сісти й почекати. "Культурно, думаю, організували кімнату, навіть стільці для відвідувачів придбали". Минає п'ять, десять хвилин...
— Нема начальника? — питає в мене якийсь військовий відвідувач.
— Немає, — кажу. — Жду оце.
Знов минають довгі хвилини.
— Немає начальника? — це вже питає якийсь громадянин з Педінституту.
— Ні, ще не бачив.
— Ох, ти ж горенько моє, — сідає він, як і я, чекати. — Другий день уже бігаю сюди, щоб карточку до їдальні прикріпити...
Сидимо, ждемо. Аж ось, слава трестові, начальник.
— Ви як сюди зайшли? — в упор він до нас із досадою.
— Як так зайшли? Дверима ж. Вас чекаємо.
— А хіба ж так можна? — обурюється.
— Що?
— Ну, заходити в кімнату. У мене тут важливі папері на столі, а ви — сидите собі.
— Пробачте, говоримо, не знали. Бачимо: двері не зачинені на ключ, години службові, можна заходити. Дійсно, за той час, коли вас не було, можна не тільки ваші папери, але й столи винести на базар. Так що не сердіться на нас, краще сьогодні ж вивісьте потрібний напис на дверях.
— Який?
— Ну, просто: "Вхід заборонений"...
— Жодних написів мені не треба.
— Або хоч закривайте двері на ключ.
— А ви мене не вчіть, що я маю робити.
Я не педагог і не збираюсь навчати службовців міськторгвідділу і тресту їдалень та ресторанів акуратності в роботі та елементарної чемності і ввічливості до відвідувачів.
Але все ж таки думаємо, що керівники цих поважних установ самі будуть ввічливими і будуть вчити і своїх працівників.
Вільна Україна
06.10.1919