Історія української національної літератури.

 

Передне слово.

 

Двацять літ тому назад видав я невеличкий підручник української літератури. Викликала його була конечна потреба, бо дуже давалася відчувати недостача приступного огляду нашого письменства для молоді. І саме поспіх, щоби скоро дати молоді в руки такий підручник, був причиною, що праця не вийшла совершенна. Критики-рецензенти не звернули на це уваги, а повинаходили дійсні й недійсні недомагання книжки. Та на щастя є ще й друга критика. А саме ці, хто потребує такої книжки. Публика, перед усього наша молодь середніх шкіл, а що цікавіше земляки з Західньої Галичини, Угорщини, Босни й Америки розхопили наклад і дякували авторові, що з його популярного підручника пізнали рідну літературу й навчилися цінити її. Це врадувало автора й заохотило його до дальшої праці на цьому полі. І ось вислідом цеї праці отся "Історія національної української літератури".

 

Національної, — бо наша література вже від перших своїх початків аж по сьогоднішні дні наскрізь національна.

 

В обєм національної літератури входять тільки такі мистецькі твори, що носять питоме пятно української душі себто з'ясовують погляди, питоменності, обичаї, звичаї і ідейне життя-буття нації. Це все можна розслідити найкраще в поезії, цій скарбниці душі нації. Це булаб одна прикмета нашого письменства. Другою прикметою, що найвиразніше, найяркіше відбивається в нашому письменстві на протязі всього його істнування, тягнеться безпереривно червоною ниткою від самих започатків письменства аж по наші часи це її демократичність. Само собою, що ця прикмета є заразом головною прикметою всего нашого народного життя й відбивається в літературі неначе в зеркалі. Наша нація всім своїм життям, почавши від свойого вічового ладу за перших Руриковичів, торговельних трактатів, аж до універсалів з часу віднови української держави в наших часах була й є наскрізь демократична.

 

В останніх двайцяти роках появилися добрі книжки про нашу літературу як: Б. Лепкого, Ів. Франка, Олександра Грушівського, С. Єфремова і инші; та одна з них подає покищо тільки історію літератури старої до часів татарських, друга, як каже слушно Єфремов, є властиво родом бібліоґрафії, третя се вузкий, естетичний розбір з якого не видко авторів і який не огріє читача, инша є радше публіцистична, оперта на принципі громадського, визвольного руху.

 

Цю історію зладив я йдучи за аксіомою Грінченка, що книжка для Українців повинна бути писана в приступній формі й інтересно, щоби нею міг послугуватися інтеліґент, молодь і менше образований мужик, а не тільки одна верства суспільності. Дальше йшов я за практикою західньо-европ. істориків літератур, котрі подають можливо точні житєписи поетів, вичисляють їх твори, подають їх зміст, значіння й заслуги авторів. Такі опрацьовання дочекалися тридцять, сорок і більше видань!

 

Ще одно: "Praesens, imperfectum, — perfectum in futuro". Давби Бог, щоби ся книжка, повстала в часі польсько-української війни (більша праця рукопись труд кількох літ пропала в всесвітній війні) прислужилася нації і виходила як не 30, 40, то бодай десятим накладом а тоді стане вона й досконаліщою.

 

Й. 3.

 

Погляд на першу, золоту, добу укр. словесности.

 

Українська держава повстала за часів Кароля Великого, а коло 840 р. маємо вже історичні відомости і покликання до зорґанізованої держави династії Рурика з енерґічного племени Нарманів, які в короткім часі зайняли Данію, Анґлію, части Франції, Еспанії, південню Італію та загрожували Візантії з півдня й із півночі з під Дніпра. Орґанізація і культура нашої держави вяжеться з величезною торговельною дорогою яка здавен давна, бо з часів Фенікіян і Греків вела саме Дніпром і Ільменьским, славяньским Озером, де й Новгород повстав, до берегів Балтийського моря з відногою на Волгу, Каспійске море, а на захід на Чехію до Франконії.

 

Розвиток нашої письменної словесности на сій території починаєть ся з введенням христіяньства, яке було знане вже за часів Аскольда, Олега Віщого (а вел. кн. Ольги яка була вже христіянскою) хоча урядово впровадив його що йно св. Володимир Вел. 988.

 

Питомі славянські письменні знаки так звані "черти, й різи", порівняй у Німців "Runen-schrift und Buchenstabe", котрі мали уживатися над Дунаєм, не розвинули письменьства в Славян наддунайских, тимбільше в Українців. Творів устної словесности на Вкраїні з часів передхристияньских сливе не маємо. Що такі твори були в нас, не можна сумніватися. Поганський культ витворив своєрідні обрядові пісні, за останок цих пісень слід уважати велике число колядок і щедрівок з богатим мітольоґічним елєментом, як про Сварога, Дажбога, Громовика, Ладу, Морену або і сили природи, дощ сонце і т. д., що заховалося до наших часів.

 

Колиб предки Українців не відбували були ніяких воєнних походів, то вже це, що якраз землею, замешканою Українцями переходили преріжні народи від часів їх переселення — пр. Ґоти (які жили в нас ще в XVII в.), Авари, Мадяри, каже нам здогадуватися, що лицарські пісні та заховані головно на півночі в Россії "билини" мусіли й у нас широко співати*). Сю останню обставину потверджують хочби старовкраїнські памятники, що згадують про "боянів" і співаків на княжих теремах.

 

Св. славянські апостоли Кирило і Методій уложили в IX. ст., користуючися вживаними в декотрих Славян глаголицькими знаками, богату славянську азбуку т. зв. кирилицю і справлену Климентом і переклали відтак церковні книги як Евангеліє, Служебник, Требник і пр. з грецької мови на старославянську мову, (з староболгарськими елєментами), зрозумілу всім славянам, що під впливом української мови витворила т. зв. старославянську церковну мову. Ця мова більше або меньше зукраїнщена, володіла в нашій письменній словесности повних 8 століть аж до виступу Сковороди й Котляревського. Перша доба української літератури золота, починається першим писаним памятником, а саме, торговельно-дипльоматичним договором Руси з Греками з 907 р. згл. від офіціяльного введеня христіяньства с. є. 988 р. до заведеня панщини а тим самим повстаня козачої орґанізації (початок 16 в. згл. до Унії політичної Люблинської 1559 р. і церковної, берестейскої 1596 р. Доба ся розщіплюється в XIV в. по нападах Татар, перенесеню київської митрополії (1307) до Москви і по злуці вітчини з Литвою 1377 р. і остає під впливом галицько-волинсько-білоруського елєменту та суздальсько-московського. Наші автори-письменники і принесена туди література дає почин московському письменьству. Митрополит Петро з над Рати (коло Белза) починає будівлю Кремля в Москві.

 

Початки української словесности заповілися світло. Духовенство, покликане князями з Болгарії й Греції, перекладало письма і книги з їх мови на мову старославянську. Вскорі появляються оріґінальні памятники. Ярослав Мудрий, що дбав про освіту і заложив бібліотеки та школи, надає Новгородцям за їх вірність збірник законів: "Правду русскую".

 

 

*) Ось як прославляє билина часи св. Володимира Вел.;

Було се в городі стольнім, у Київі,

За князя доброго Володимира.

Була гостииочка, почасний пир,

Для князів многих і для бояр,

Для гостий усіх званих-вибраних,

Званих-вибраних, для прихожих теж

Всі на тім пирі наідалися,

На почастунку напивалися,

При їді й трунку похвалялися.

Один хвалився, коником славним

Другий, убраннєм, шовками тканим

А третій каже: у мене села

Міста цвитучі, земля весела.

 

(Д. б.)

 

[Нова Рада, 03.10.1919]

 

(Дальше).

 

Ченці київської Лаври списують життя руських святих "Патерик", висші єрархи проповіди. Повстають літописи як славна т. зв. Нестора монаха, ріжні поучення, повісти, енцикльопедії, та опис подорожі до святої землі. Незнаний нам епіґон славних "боянів" лишає епос "Слово о полку Ігореві", яке повстало на виробленій уже традиції таких творів, що на жаль не доховалися до наших часів.

 

Словесність наша й культура тих часів перевисшила всі другі тодішньої західньої і середущої Европи. Так пр. у Німців, в Польщі, писалися всі твори не народною, а латинською мовою. Цісарі, як Отто, угорський Стефан і польські анальфабети, підписувалися знаком св. Хреста. В нас були в XI в. навіть (перші в Европі!) дівочі школи.

 

З XV і XVI ст. в добі "розщіплення" літератури, лишається в ній дотеперішній напрям і зміст як традиція, маємо ще деякі літописи, збірники законів та деяких письменників, але література занепадає. Аж винайдення друкарської штуки та аґітаційний рух сект пропаґованих з західних університетів, де вчилися сини й деяких руських вельмож, дають сякий такий ориґінальнійший літературний рух при кінці цеї доби. Годі поминути й сю обставину, що українська культура по втраті державного буту здобула собі в Литві й Польщі горожанство так, що писано і говорено в польській столиці і в Вільні по українськи. Навіть Жиґмонт Авґуст переписувався зі своїм батьком, польським королем Жиґмонгом Старим українською мовою. (Лист його в бібліотеці в Кракові). Все таки Русь в XV і XVI ст. представляє на полі народности і словесности ту вдову, котра по втраті високопоставленого мужа, хоч заховує свої історичні традиції, то все таки відтягається упосліджена в тиху задуму, котрої діти, підрісши на степах України, виспівають незабаром на заспів старого епосу нову козачу думу і з піснею на устах підуть в похід на Татарина й Турчина на південь, а на захід на Ляхів, де заохочені єрархами-схолястами, а головно в обороні демократичних змагань народа стануть до боротьби по подіях в Люблині 1569 і Берестю Литовськім 1596 р.; котрі то події відобються своєобразно в літературі.

 

Який напрям не брав верху в нашій словесности цеї доби й слідуючих спорадично, то все таки муситься сконстатувати, що найкращою її прикметою від 907 р., через усе тисячеліття т. є. по нинішний день є її народний і демократичний напрямок. Такою була вона вже в своїй першій великій добі і се виріжнює її корисно між всіми европейськими літературами.

 

Памятники і письма першої доби

 

Договори В. кн. Олега з Греками з 907 і 912 р.; третій договір заключив в. кн. Ігор 945 р. Договори ті повставали подібно як і візантійсько-перський з 628 р. в той спосіб, що руські "съли (післанець) и гостье" укладали руський текст із грецьким толкованиям, передавали його Грекам а ці давали Русинам грецький текст з руським переводом. Договори, це великий памятник культурно-торговельних зносин нашого народа і його купецтва і X. в."Ми от рода Рускаго (читаємо текст поданий Нестором) съли і гостьє і объчні послухи (йдуть імена)... тіже от города Киіва..., тоже із Чернигова, із Переяславля і прочих гради... 1. іже пoслани от Олега вел., о Бозі князя Рускаго і от всіх, іже суть под рукою єго великих і світлих князь і великих боляр, і от всіх іже суть под рукою єго Руси іже нині сущих і потому бити хотящих, к вам, Львови і Александру і Константину... царем греческим на удержаніє і на звіщаніє от многих літ межи христіяне і Русю бившою любов...

 

Договори ці пр. з 912 р. підписують посли, в більшости чисто руські імена — стрічаються однак половецькі, литовські і жидівські. Можливо що деякі є й варяжскі. Цікаво, що декотрі посли заприсягають договір в церкві св. Іллі (отже вже тоді були Вкраїнці-христіяне), другі кленуться Перуном і Велесом.

 

Договори, памятники народного письменства що до форми і змісту, дають нам найстарші зразки актового язика і правничої номенклятури не лише нашої але і цілої славянщини*).

 

Устав св. вел. кн. Володимира, се памятник церковного законодавства з X. в. Церков і її єрархія дістають не лише десятину але й право судівництва, яке входить в обєм цивільного і карного закона. Церков наша мала судити: Розводи і справи придання, поривання дівчат, чари, бійки синів з батьками, справи спадкові, мір і ваги зневажання тіл мерців і христів, молення над водами і на урочищах і пр. Церков назначувала уставам дуже демократичні і поступові кари, бо грошеві, з виключенням кари смерти або вязниці.

 

Розвиток церковного нашого права завдячуємо дальше Ярославови Мудрому, другим князям і єрархам. Те Церковне право спрецизувалося установами, які прійшли з Греції т. зв. Номоканоном і ввійшло в т. зв.: Кормчую книгу (кормити-управляти, кермувати).

 

*) Визант. Временик за 1895 р. т. IІ. вип. 4: К вопросу о договорах Русских з Греками; Н. Срезневскій: Договори з Греками. Ізд. Імн. Ак. Наук. т. XII.; Всев. Міллєр Матеріяли для ізученія европейско-статского язика С. П. Б. 1892. Про договори писали ще Лавровський, Біляєв Д. Я. Самоквасов, А. В. Лопчипов і много инш.

 

(Д. б.)

 

[Нова Рада, 04.10.1919]

 

(Дальше).

 

Правда руськая, це найважнійший памятник XI. ст. яким Ярослав Мудрий надгородив Новгородян за їх вірність і поміч. Сини Ярослава додали до 17 §§. "Правди" ще 26., головно такси за карні діла і княжих чиновників. Третя редакція доконалася за Володимира Мономаха, котрий додав постанови про позички, пожид (проц.) і другі приватні права, разом 135. §§.

 

"Руська Правда" повстала зі звичаєвого староруського права з впливом варяжского (кровава пімста) візант. права. Хоча є тут і месть свояків за вбитого, то можна було не тільки за матеріяльні шкоди, але й за вбійство, коли не було пімсти, оплатитися грішми. За що небудь не вязнили, карали людей зa зневагу. Зрінано також жінку з мужчиною. За підпал і крадіж карали потоком (прогнанням). Суд рішав чи пімста була слушна і ин.

 

"Руська Правда" (право) має значіння найстаршого в Славянщині й дуже розвиненого, культурного права, в котрім узгляднювано навіть свідомість вчинку і злу волю.

 

Полєміка. Вже в X. посилали римо-кат. епископи цїсарі як: Ото, місії на Україну в ціли ширення лат. віри. Таку пропаґанду вели й жінки наших князів які були римо-кат. з їх окруженням. Володимирови В. і його послам не подобається римо-кат. віра.

 

Полєміка збільшилася від часу великої схізми за Фотія 10.

 

Дуже інтересною є аґітація проти двоєвіря. Так пр. у вставці до промови Григор. Богослова де говориться про поганьскі грецькі вірування читаємо: "Тім-же Богом требу кладуть і творять і словенскій язик, Диві, Перуну, Хорсу, Роду і Рожаниці, упирем і Берегиням і Переплуту і вертячися пють єму в розіх і огневи Сварожицю моляться і Навом мов творять". Кілька рукописей т. зв. книжочки Кааф свідчать про полєміку з Жидами. Секта їх, Хазаре, що жили на наших східних границях, їли мясо безрог і були досить толєрантні, вели з нашими князями боротьби пр. в X. в.

 

Є сліди, що й із Сараценами (Арабами-могамеданами, яких віра позваляє на многоженьство а забороняє пити вино) вела ся полєміка.

 

Виписки з життя сербского св. Іляріона Могленьского свідчать про поборювання вірменьського єретика Арція.

 

Проповідники. Лука Жидята, новгор. архіпископ поставлений Ярославом М. митрополитом написав: Поученіє к Братії. Жидята, се умний і популярний письменник-провідник та однодумець вел. кн. Ярослава. Він † 1059 р.

 

Іляріон митрополит від 1054—1071, передтим священик в Берестові, де кн. Ярослав мав свій літний терем і де його вперше пізнав. Його твори: "О законі Мойсеом данім по благодати і істині Іс. Хр. бившим." Наче ІІ. частію сього похвального слова в честь Володимира В. є його глибоко відчута "Похвала Кагану (орієнтальна назва князя) нашему Володимиру". Твір сей кінчиться молитвою "к Богу от все я земли наше я", про котру пише, що вона "відома і слишана єсть всіми конци землі! Доки стоїть світ, доти не веди нас в іскушенє і не предай нас в руки чуждіїх". Вітчину любить сей патріот митрополит з усеї душі.

 

Іляріон се вчений, мистець, бесідник, який знаменито орудує символічними порівнаннями, перевисшає тодішню візантійську красномовність. Йому дорога й величня вітчина, благовірний город Київ. Князі наші — говорить він — панують "не в худі і невідомій землі, но в Руській!..*)

 

Св. Теодозій Печерський † 1074, монах-ігумен печерського монастиря, се аскет-реформатор в дусі монахів Студитів і автор: Шести наук до чернечої братії, двох коротких молитов, Посланія к вел. кн. Ізяславу про латинську віру, Духовних поучень і ин., яких авторство вже не певне. Св. Теодозій виступає проти співання тропарів при пиятиці а радить випити одну чарку за Г. Бога, другу за Богородицю а третю й останню за князя.

 

Никифор, митрополит від 1104—1120 се полєміст і вчений проповідник о максимальнім образованю. До нас дійшли його два Посланія к Владим. Мономaxy і Написаніє на Латину (полєм. зі становиска Фотія).

 

Клим Смолятич, се дуже цікавий полєміст. Його вибрали митрополитом мимо царгор. патріярха за князя Ізяслава 1147—1154, що "бисть книжник і фільософ так, якоже в руській землі не бяшеть". Написав: Посланіє до Смоленського Пресвітера Фоми. Він жадає авторітетних учених, щоби "питати по тонку, пращати сили слову, розумівати духовні". Щоби бути добрим душпастирем треба висшої освіти: Фома є думки, що не треба символізувати й фільософувати щоби так здобувати собі славу просвічених.

 

Таким робом маємо й цікаву полєміку не лише реліґійну але й про форму письменницьку.**)

 

Кирило епископ Турівський † 1182 р. зіставив отсі проповіди: а) Три поученія до чернців, б) Проповідь на цвітну неділю, в) Проповіди на неділі від великодня аж до Сошествія (дві бракує, на велику суботу, Вознесінє), г) Поученія в формі порівнань між сліпим і кривим, д) Молитва і канон покаянний. Кирила звано руським Золотоустим, його проповіди ціхує протиставлена символіка, поетичність і богатство образів драмат. діяльоґи і ин. Се реторик, що вимережує образ на своїй канві чудними красками. Не виказує тільки хиб тодішньої нашої суспільности і тим стоїть низше св. Златоустого.

 

Опис подорожі до Орієнту т. зв. Паломник лишив нам Данило Монах. Є се дуже цікавий опис подорожі до Святої Землі відбутий зараз по 1. поході хрестоносців, десь коло 1105 р. Товариство орієнт. прослідженя Святої Землі вважає сей твір за найкращий і найлучший опис Святої Землі. Автор наш порівнює Йордан з рікою Снов в Чернигівщині, звідки мабуть походив.

 

Він мірить як широкий і довгий є гріб Спасителя, обсервує як в велику пятницю вжигаються кандила над гробом Господним. Він описує срібну статую Христа на вівтари франконської роботи. Єрусалимський король Більдуін принимае його і відзначує. (Догадуємося взаємин французького двора до Руси, бо керманич хрестового походу Гуґо ґраф Вермандоа був сином нашої Ярославни, Бальдвин сповнює горяче бажання Данила і позваляє повісити лямпу над Господнім гробом за всіх наших князів, за всю руськую землю і за всіх христіян руської землі. Ніколи — говорить він — не забував я про вас і поминав вас на кожному кроці. Данило пробув в Палестині два роки, жив в славній лаврі св. Сави, яка мала зносини з Україною.

 

Коло сотки доси збережених рукописів Паломника свідчать про велику й заслужену популярність сього твору.

 

*) Памятники древнерусской церковно-учит. літератури І, 1894. Про Іляріона писали Голубинський, Порфірєв, Грушевскій М. в своїй Історії Руси-України і др.

**) Никольський: О літературних трудаж митрополити. Климента Смолятича, писателя XII. віка СП. 1892. Богдан Лепкий. Начерк історії Укр. літератури Коломия. стр. 150—151.

 

(Дальше буде).

 

[Нова Рада, 05.10.1919]

 

(Дальше).

 

Инші памятники. Євангеліє Реймське переховується в Реймс у Франції. На це Євангеліе присягала 1051 р. при своїм вінчанню Анна Ярославна з королевичом Генрихом І. † 1060. Один її син Филип став королем, про другого Гуґона згадали ми висше.

 

Тетраєвангеліє Крилоське або галицьке, це найдавнійший в Галичині (1143 р.) списаний памятник. Це євангеліє переховувалося в катедральній епископській церкві в Крилосі коло Галича. Тепер переховується в синодальній бібліотеці в Москві.

 

Два Зборники кн. Святослава змісту духовного і світського, що трактують про фільософію моральну, історію природи і пр. Перший з р. 1073, другий з визначнішими статтями як: О чтенії книг, або Поученіє дітем. Ці збірники це перерібки подібних греко-болгарських творів.

 

Як невільник думає про родину, так праведник тужить за книжками — читаємо в Зборнику. Збірники ці це рід сьогоднішніх лєксиконів загального знання.

 

Збірник з 1073 р. се розкішна книга, з цінними мініятурами, що зображають цілу родину вел. князя Святослава Ярославича.*)

 

Инші збірники. З цими збірниками загального знання вяжуться подекуди такі збірники як Шестоднев (дні сотворіннн світа), Фізіольоґ, Златая Матица і др. Ці памятники містять не лише основи творів св. Василя Вел, Івана Дамаскина, фільософів Демокрита, Плятона, Арістотеля старого Талєса, ріжних орієнтальних компіляцій, але подавали для наших предків найважнійші відомости з природописних наук, отже науку про землю, сонце, зорі.

 

Проби ґеоґрафії маємо в книгах Козми, нарицаємого Індикоплова. Він противник системи Птольомея. Після нього знаходиться на півночі земельного чотирокутника гора, де заходить сонце і місяць.

 

Педаґоґія. Володимир Мономах, "добрий страдалець за землю руськую", що дбав про згоду на Руси і розбив на все силу Половців, один з найкращих князів на Руси написав своє: Поученіє к дітем, твір педаґоґічно патріотичний, в котрому нагадує дітям обовязки зглядом церкви й вітчини, згадує про княжі міжусобиці. Це дуже патріотичне поучення, люблене на Руси, можемо вважати завіщанням для дітей і народу. Кінчиться воно молитвою до Ісуса Христа, Матери Божої і св. Андрея Критського. За зразок поученню могло служити Поучення кн. Святослава в його збірнику, або і подібні грецькі твори, але все таки є воно випливом правдиво широкого образування автора. Був він сином грецької царівни Ірини і Всеволода, що знав 5 язиків. Він був жонатий з данською королівною. Сина оженив з шведською королівною, а доньки і внуки подружилися з візантійськими і заморськими пануючими.

 

В творі князя вибиваються гуманні ідеї. Автор каже добре пріймати гостей, бо вони славу розносять по світі, не лінуватися, добувати собі знання. Поучення має і це значіння, що дає образ тодішнього життя, обрахування, довідуємося, пр. що тоді читали, а в ІІІ. части твору маємо автобіоґрафію автора, одного з найкращих наших князів. Вел. князь Володимир Мономах помер 1125 р. в 73 р. життя.

 

Данило Заточник, дворянин котрогось з князів, вигнаних по причині якихсь нам незнаних, мабуть любовних відносин до двора княжого. Будучи на потоці (вигнанню) написав своє "Моленіє", в котрім звертається до князя о помилування. Моленіє має гарні думки, сентенції, виняті з св. Письма і легку сатиру на тодішні часи, пр. "не скот в скотіх коза, не риба в рибах ракі, а не муж в мужіх, ким своя жена владієть. Аще которий муж смотрить на красоту жени своєї (автор згадує і про білила-пудри) і на ся ласкавая словеса, а діл єя не іспитаєт, то дай єму Бог трясцею (феброю) боліти".

 

Франко вважає сей твір гумористичним писанням. Нам здається, що образований автор, як Заточник приповідками осуджує свої помилки, щоби осягнути помиловання і поворот.

 

Історія. Монументальним Народним Літописом, що повстав в XI столітті є так званий Hecторів літопис. Заголовок його: "Се повісти времяних літ... хто в Києві нача первіє княжити і откуду руськая земля стала єсть." Повстав він працею двох поколінь около 66 літ. Найстаршу частину списав преп. Нестор монах Києво Печерської Лаври. Літопись писав він на лад усіх т. зв. Універсальних історій, які списували не тільки в Греції але пр. Франконські і другі хроністи починаючи його від сотворення світа. За жерела могли йому служити грецькі хроніки як Малали Григорія Гамартоля з яких помістив він деякі вставки, акти княжої канцелярії, договори Олега, життя руських Святих, які Нестор самостійно опрацював і оповідання 90 літнього самовидця Яна, бувшого воєводи сина Вишати а Новгорода що † 1106 ("у негоже аз слишах многі словеса, яже вписах в літописець"). Літопись міг доповнювати монах Теодор, що 1090 р. віднайшов мощі св. Теодозія. По нім писав здається дальший літопис Василь**) дружинннк київського кн. Святослава, котрого посилали як свойого рода інспектора оглянути школи на Волині, де бачився з осліпленим теребовельським кн. Василем. Від 1111—1116 писав цей літопис дальше Сільвестер ігумен св. Михайла (Видубницького монастиря).

 

Літопись наша, важна для історіі й сусідних народів як Чехів, Поляків, Мадяр і ин. подає також ґеоґрафію і розселення наших племен. Як історія писаний він праґматичним ладом; входить тому в причини подій, має місця високо драматичні то знову захвачує нас своєю простотою, високим патріотизмом — але не шовінізмом, подекуди бачимо в ній вірну, тужну душу у мало що зміненій поет. формі, то знову чуємо ліризм і скаргу що в нашій великій, богатій вітчинї нема серед демосу ладу. Місцями маємо давню народну мову. Вона повна приповідок та геройских зазивів. Так пр. кличе кн. Святослав: "Не посрамим землї руської, поляжем костьми, мертві бо срама не імам, аще побігнем, срам імам; станем кріпці, аз же пред вами пойду, аще моя глава ляжет, то промислите собою".

 

Нестор згл. й другі творці, доповнювачі і продовжувачі літопису писали його строгою правдою, користуючися актами княжої канцелярії і дипльоматів. Саме сих монахів вживали князі як послів, тимбільше що мали вони превеликий вплив у народа, що його заступали перед самовластю князів.

 

Взявши все те під увагу, мусимо сей величезний твір назвати народною історією нашого демократичного (вічевий лад) народу і княжих часів та вважати його окрасою иншого письменства.

 

*) Гляди історію Руси-України проф. Грушевського.

**) Франко. Нарис історії Укр.-руської лїтератури Львів 1910, стр. 16.

 

(Дальше буде).

 

[Нова Рада, 06.10.1919]

 

(Дальше).

 

Несторів Літопис маємо в двох рукописах, один по спискови мниха Лаврентія з 1377 р., де згадуєся ігумена Сильвестра, що продовжував свій літопис, другий з 1420 р. від монастиря Іпатського в Костромі, де переховувався званий Іпатським recte Печорським кодексом містить і продовженнє Несторового літопису або так званий Літопис Київський від 1111—1201 і Волинсько-галицький від 1202—1292. Маємо ще Хлєбниківський і Поґодинський список.

 

Київський Літопис має місцевий характер. Писали його невідомі духовні і світські люде. Оповідає він пр. про Ізяслава Мстиславича, вплітає дещо про 3. хрестоносний похід та про галицькі і Суздальські справи. Оповідає пр. про похід Ігоря на Половців з 1185 р. так що маємо можність порівнювати вірний історичний підклад Слова о Полку Ігоревім. Літопис цей богатий подіями і оживлений подробицями має й демократичну тенденцію, коли пр. говорить, що буде від Бога гріх, коли ратники-бояре втечуть з боєвища а оставлять чорних людей (селян) їх судьбі.

 

Галицько-Волинський Літопис. Перша часть, що оповідає про події від кн. Романа і Данила до литовсько-укр. боротьб 1270 р. включно повстала в Галичині. Друга, що подає історію Володимира Васильковича і Мстислава, повстала на Волині. Автори літопису дають нам цілі ґалєрії сильно індивідуалістичних осіб, представляють ix в бесіді і в лицарських ділах. Король Данило говорить пр. в чеському поході до Ляхів: "Чого боїтеся? Знайте, що нема війни без мерців. Проти вас мужчини, не жінки! Дома вмирають без слави. Скріпіть ваші серця й подвигніть оружє ваше на ратних!"

 

"О зліє зла" — кличе знову автор — і злая честь татарская, коли царь Данило бє коліном у Татар!"

 

Цей літопис писали люде більш учені, що знали мабуть і Гомера, бо згадують його в літописові. Слідний у літописови й поетичній склад, багато детайлів і артистичній стиль.

 

Хронольоґію цього літопису (пр. час нападу Батія на Київ і пр.) стравив проф. М. Грушевський.

 

Епос. "Слово о пълку Игоревѣ" це другий знаменитий памятник (після Несторового літопису) XII. ст. Є це боярсько-дружинний епос про похід Ігоря Святославича, князя Новгорода Сіверського на Половців-Куманів із весною 1185. Патріот-поет представив нам по чудовім заспіві до поета Бояна, нещасний похід, битву над рікою Каялою, ранення й полон князя-світоча. Його втечу з неволі при помочі зрущеного й вихрещеного Половчанина Влура, плач жінки Ігоря Ярославни (Евфрозинії, дочки галицького Ярослава Осьмомисла) за своїм любим Ладом мужом й ин. Ця кампанія покінчилася ся замиреням, скріпленим відтак весіллєм сина Ігоревого Володимира з дочкою Половецького Хана.

 

Автор звертається прегарною апострофою до кн. Осмомисла й инших князів, щоби пімстили кривду. Він любить вітчину сильною і мудрою любовію і жадає пімсти за зневагу рідної землі. В цьому творі, що як здається співався на лад тропарів, а може й козацьких дум, сплів поет епічні, ліричні й драматичні епізоди й оживив його нечувано гарною любовю до природи, до якої приноровив також і останки богатої мітольоґії. Все те підносить ще більше значіння памятника.

 

Про "Слово" каже Б. Лепкий дуже влучно, що хто любить і розуміє голос давнини, той сяде в тіни того "дерева мисли" а вчує, як гень, гень далеко шумить степова трава, як сунуться в сталь закуті Ігореві війська, як лисиці брешуть на їх червоні щити, виє пажерливий вовк, як бог тьми Див кидається з дерева на землю і як хоробрий князь взиває: "На Дон, Дон нас кличе! Ходім голову положити за рідну землю, або шоломом напитися води з Дону! Крізь пропасти віків, крізь яруги недолі гомонить ще й сьогодні цей сильний чистий довговічний голос.

 

Автор "Слова", це найбільший поет в Европі XII ст. Походив він найправдоподібнійше з Галичини й жив у Плісниску (Підгірці в Золочівщині), бо згадує про цю місцевість у поемі. Мабуть визначний боярин князя Ярослава Осмомисла, що відтак був у почоті княжни Евфрозини Ярославни та Ігоря.

 

Рукопис "Слова о пълку Игоревѣ" віднайшов гр. А. Мусін Пушкін 1796 р. при помочі архимадрита Спасо-ярославського монастиря Йоїла й видав його в 1800 р.*) В часі пожежі Москви 1812 р. вона пропала. Мали її знищити француські вояки, що викинувши її на землю мали стріляти до ньої як до цілі. "Слово о пълку Игоревѣ" переведено сливе на всі европейські мови.

 

"Слово о пълку Игоревѣ" мусіло мати чималий вплив на пізнійшу староукраїнську поезію та на инші літератури (пр. великоруську). Та на жаль із нашої поезії цих пізніших часів ніщо не заховалося. Наслідування "Слово о пълку Игоревѣ" бачимо в "Пісні про побіду Димитрія Донського" над Мамаєм, яке віднайшов проф. Тимковський. Видав її друком проф. Срезневський під н. "Задонщина". Повстав цей твір у XIV ст. на півночі. Це тільки слабкий відгук-наслідування поеми про Ігоря Святославича.

 

Імпортовані твори. В XII і XІІI ст. імпортовано до нас дуже багато грецьких, болгарських і орієнтальних творів. В честь наших перекладачів і переписувачів мусимо сказати, що як давнійше привезеним творам, так і цим надавано в нас при переписуванні, а радше перероблюванні, своєрідний характер. Тим вони й ориґінальні. Спроваджування таких творів свідчить корисно про наших земляків. Своє духовенство, та свої образовані верстви мусїли глядіти за лєктурою. Почалися перерібки і толковання чужих творів. До таких належать згадані вже збірники, повісти і другі твори, головно реліґійного змісту, як апокріфи і инші.

 

Витяги з великих Четій Міней т. є. життя всіх святих в році з піснями в їх честь як тропарів, кондаків і пр. Четії Мінеї ділилися після місяців в році. Так повстали Прольоґи, до яких додавалися в нас життя українських, вірменських і готських святих тим більше, що сі народи жили в нас з давен давна. Вийшла вона 1641—43 рр. в Москві, де їх перероблено під лад московських потреб.

 

Палєя Толковая була важнійшим твором, з якого вчилися кандидати духовного стану і боярські діти. Ходило тут дати не лише докази, що Ісус Христос, це син Божий, але виказати, що мессійні пророцтва для Жидів сповнилися. Кромі цього містили Палєї історію старого завіта (палєя по грецьки зн. старинна) і подавали відомости з природи та про будову людського тіла. Декотрі рукописи містять і хроноґрафію римських і візантийських цісарів. Заховалося доси коло 12 рукописів Палєї. І. Франко цінить дуже високо Палєю Крехівського монастиря, яка була власністю Станислава Жолкевського, сина гетьмана.

 

Повість Історія про Варлаама та Йосафата була оброблювана сливе в усіх літературах. Твір цей повстав в Індії. Переробили його Араби, Вірмени, а відтак Жиди й Греки, а вкінці й наші письменники. Повість ця на тлі життя Будди, має гарні притчі, (пр. про однорога) рід апольоґії христіянства, візію раю і пр.

 

*) Примірник цього видання є в "Осолінеум".

 

(Дальше буде).

 

[Нова Рада, 08.10.1919]

 

(Дальше).

 

Варлаам був пустельником, що навернув на христіянську віру індійського цісаревича Йосафата. Автором цього роману з драматичною завязкою міг бути після дра І. Франка св. Іван Дамаскин, або хто другий із ченців монастиря св. Сави. Инші повісти оповідали фантастично про Олексадра Македонського, про Троянську війну (оповіджену ніби самовидцем), про царя Адорів: Синагрипа з арабських казок: з Тисяча й одної ночі, та про Соломона й Китовраса.

 

Апокріфи це такі твори з характером Св. Письма, що їх церков не вважає автентичними й боговдохновенними. Апокріфи з їх преріжними лєґендами, давали нашим предкам ріжнородну лєктуру духовного змісту. Вплив їх бачимо до сьогодні в народніх піснях і ріжних "Божих Листах", що й досіль курсують між нашим народом. Із апокріфів, що дісталися на Україну головно з Греції, важнійші були отсі: "Евангеліє св. Томи", "Евангеліє Нікодима", "Лист Пилата до Тиверія" про смерть lcyca Христа, "Хожденіє Богородиці по мукам", ріжні казки про Адама та Еву, про знищення Єрусалима й др.

 

Поменьші письменники татарської доби.

 

Митрополит Кирило, що був близким дорадником галицького короля Данила. Цей митрополит скликав був у ціли реформи церкви собор до Володимира, де розширено Номоканон або Кормчую книгу (церковне право для вкраїнських земель) о 12 правил, відповідно до потреб української церкви. Із Кирилових проповідей остало: Слово на Собор св. Архистратига Михаїла і Поученє к попом. Визначним проповідником сего віку був Володимирський епископ Серапіон.

 

Кіпріян родом Болгарин*) руські хронїсти кажуть, що був Сербом, Франко, що Греком) писав: О книгах истинних і ложних. Він важний для Галичан тим, що автором Життя Петра митрополита, нашого земляка з Жовківщини. Кипріян провадив яко повномочник патріярха (від 1373.) переговори з митрополитом Алексієм і Литвою і став 1376 р. по смерти Романа, митрополитом Литви і всеї Руси**).

 

Григорій Цамблак і Фотій письменика XV., оба московські митрополити, куда перенесено митрополїю. Перший з них родом Болгарин із Сербії, оставив нам Життя сербского царя Степана і Життє св. Параскевії, крім того 27 проповідей господських і святих. Фотій боровся з Цамвлаком о митрополичий престіл, в кінци осів в Москві. Оставив: Поученія до князів, духовних і бояр. Його Духовне Завіщаннє уважаєсь автобіоґрафією.

 

Історичні події навіть родинно-господарські старалися тямущі люде передати поколінням. Се природна річ, обяснюється народними навіщуваннями в сих сумних часах, пановань татарского, литовського а предовсїм польського.

 

Грамоти князя Льва. Є їх усїх 10. Деякі історики вважають ці грамоти по більшій части другою підробленою їх редакцією, а то в ціли удержання "status quo" в часах польських. Не все однак річ так малася. Так пр. Грамота князя Льва, якою він надавав свойому слузі Петрови Сурмі село Боляновичі з лісом Радохонем згоріла в пожарі Болянович 1582. та на підставі копії з книг земських реконструували її перемиські копісти (на приказ короля).

 

Важніші з їх це грамота з датою 8 жовтня 1291, що надає Спаському монастиреви село Страшевічі. Инші грамоти надають владиці Антонію в посідання с. Лаврів, а перемиський єпископії с. Рушевичі (1302). Цікаві ще грамоти: Жалованна грамота вел. кн. Івана Даниловича "об освобожденію печерских сокольников" від данин і повинностей, із перед 1340 р. Із литовсько-руських грамот замітні: "Оже я князь Евнутій і Кейстутій і Любарт Юрій Наримонтович і Коріятович чинимо с польским Казимиром..." і т. д. "Жаловання" вел. кн. Олександра Витовта, дана В. Каренчевському на заснування Княжої Луки 1383. р. Цікавіше ще: "Проздшая Новгородская грамота Ганзиським купцям; пана Оти, старости руської землі, дана Вятславу Дмитровському" 1371 р. Богато других українських грамот маємо в виданих кодексах кн. Сангушків, графів Дідушицьких, Сапігів і ин.

 

Родинними грамотами можна вважати пр. "Завіщання Василя Загоровського, волинського каштеляна з 16. ст., в якому велить виховувати дітей від 7 р. життя під проводом ученого й чесного дяка, щоби вчив "руської науки а Св. Письма", потім мавби вчити бакалярь латинської мови, а відтак радить віддати до Вильни до Єзуїтів на сім літ так, щоби не приїздив до дому. Опісля мавби виобразуваний син одержати службу, де вправлявсяби в боязні божій, не помітував руським письмом, богослуженням, вірою, державности, стерігся єрисей. Що йно тоді мавби служити королеви й речипосполитій. Це завідання як і другі твори з доби розщіплення літератури закрашені вже чужим впливом, а головно чужими говорами та чужими урядовими впливами.

 

Сюди причислимо й літописи, які вяжуться все таки традицією Несторового літопису.

 

Короткий Новгородський, кінчиться збуреннєм Москви ханом Тохтомишом 1382 р. Хроніка руська і Хроніка литовських князів, або Избранноє. літописанє зложене в кратці. Перша з них повстала в Московщині, оповідає її судьбу й литовської Руси до 1537 р., друга в противности до першої, писана на Литві, симпатизує з литовськими князями, оповідаючи про судьбу Гедиминових синів до 1447 р. Літопис литовський оповідає про походженнє Литви від Римлян, від Палемона описує подвиги Кейстута, Витовда, Ягайла, знаменитого Свидригайла і убійство Вел. кн. Жигмонта князем Чарторийським. Литовсько-українські літописи перейшли три редакції, подають дуже цікаві відомости про литовську династію Ґедиминовичів, ріжні лєґенди, устні перекази. Вони писані з впливом білоруського говору, а стиль їх більше світських письменників і канцелярійний, який витворився в Вильні вже за польсько-литовських часів.

 

Київський літопис. Начало руських князів руського княженія, знаходиться в супрасльському рукописови разом з Коротким новгородським літописом. Його автор, йдучи за Нестором, подає коротку історію Українй-Руси до 1543 р.

 

Літопис великого князівства литовського і жомойтського важний цим, що описує широко й подрібно події новіші після актів і сучасних хронік до 1547 р. Рукопис цеї літописи переховується в Познани.

 

Право хоч під впливом чужих гуманістів, є розвоєм руського звичаєвого права і Ярослава Мудрого заступлене Судебником Казнміра Ягайловича визначається гострими карами, як смертю на злодія, розвиваються дальше в Статут литовський, в котрім слідне і польське право, з трома редакціями 1529, 1566 і 1588 року. Статут з 1588 р. за Жигмонта ІІІ. був наслідком змін в Литовській Руси по заключенню Люблинської Унії. Статути ці, видані українською мовою, друга редакція також польською, мали на ціли тіснійшу злуку Литви з Польщею і обмеженнє привілєїв литовської шляхти, котра хотіла зрівнатися в тім згляді з польською. З Литовським статутом упадає безповоротно дивний народний демократичний вічевий лад, копні суди, на Руси-Українї.

 

*) Іresek: Geschichte der Bulgaren стр. 315.

**) X. Fijałek: Kwartalnik hist. 1897. І. Віskupstwa Greckie.

 

(Дальше буде).

 

[Нова Рада, 09.10.1919]

 

(Дальше).

 

Маґдебурським правом користувалися деякі наші міста (Львів, Городок, Рогатин, Комарно і ин.), де було і значніше число німецьких кольоністів. Ці міста були тим чином визволені з під старотинської і воєводської власти і тішилися автономією. Під кінець XVI в. переложено його на нашу мову. Це право уживалося в нас ще в XVIII. в. (Возний в Наталці Полтавці покликується на нього).

 

Університети в Болонії (оснований в XII в.) Падві, академії в Фльоренції, Венеції, Празі, що повстав 1348 р. Краківський 1365 р. приманювали молодіж, синів Литовсько-руських бояр і богатших міщан на науку предовсім від часу, коли по упадку Царгорода 1453. грецькі учені перенеслися до Італії і Німеччини, та поширили так зв. гуманізм. Другою причиною виїзду за границю був гуситизм і його симпатії до Литви і східньої віри та протестантизм, що на його переходили Поляки і польські священники (Ожеховський і др.) Про гуманізм скажемо ще низше. Покищо згадати би нам про кількох авторів — працьовників, що вийшли з тих університетів.

 

Франц Скорина родом з Полоцка вчився в Кракові і Празі, де одержав титул "доктора в лекарстве". В Празі видав він в 1517–1510 22 книг, перекладу Біблії старого завіта коштом Богдана Онькова, сина виленьского міського райцї, чи не свого шк. товариша. Мова того перекладу близька до південо і біло-руської. Ціль перекладу демократична "для вирозуменя люду посполитого". В Празі вийшов ще Псалтир 1517 р. Скорина перевіз печатню до Вильни й в домі найстаршого посадника (бурмістра) Якова Бабича видав ще Апостол і Малую Подорожну книжицу, (рід єрейського молитвослова в якому є ще Псалтир, Акафісти, шестодневець і др.) Переклад Біблії зроблений мабуть з Вульґати і грецького тексту, не стоїть в звязи з протестантизмом. (Лютер переклав Біблію пізнійше, а видав її 1534 р.), скорше під впливом змагань гуситських або зі зглядів чисто патріотичних. Другі церковні книги мігби він видати й тому, бо тексти їх від нападів татарських, переписувані не все образованими людьми, були повні похибок і притім дуже коштовні. Тому з винаходу друкарської штуки скористали, Українці скорше чим пр. Поляки.

 

Швайпольт Фіоль, мав зносини з князями-меценатами Острожськими. В Кракові увязнив його польський епископ, закидуючи йому єресь, а оо. Домінікане сконфіскували йому перші друки в Польщі і наших землях. Були це наші церковні книги, які вийшли в Кракові на рік перед відкриттєм Америки 1491 р. а іменно Октоїх, Часослов і Псалтир. Без подання часу друку видав він ще Тріодь Постну і Тріодь цвітну, Переслідуваний в Кракові перенісся на Угорщину, де продавав свої друки тамошним Українцям там і доси ці друки стрічаються по церквах (пр. в Пряшові). Там в Левочі (Letschau) він і помер 1525 р.

 

Максим Грек родом з Альбанії, образувався під впливом гуманістів (Ученик Грека Кирила Ласкариса). Жив також на св. горі Атос, де був руський монастир св. Пантайлемона та звідки приходили до нас по упадку Царгорода монахи, які привозили цepковні книги і полємічні твори. Він знався з славним домініканцем Саванаролею, який виступив в сій добі ренесансу гуманізму проти надмірного, вибуялого культу й богів старини. Максим Грек видав Толковую Псалтир, працював над направлюваннєм зіпсованих текстів церковно-богослужебних книг. Дуже важним його твором є "Обличительное слово на єлинську прелесть", в якому виступає проти одушевлення старою грецькою мітольогією. Русь стала його вітчиною. Для ньої має і цю заслугу, що як високоосвічена людина, підготовив грунт під заснуваннє академії в Острозі та виданнє Острожської біблії. Коли перенісся до Москви, тоді виступало там проти нього тамошне заскорузле темне духовеньство. Синод засудив його на інтернуваннє в монастирі, де він і помер.

 

Симеон Будний, жив в XVI. столітті був зразу прихильником Кальвіна, а потім пристав до антитринітарів, котрі звалися також социніянами від лікаря Соція і в Польщі мали багато проклонників головно між шляхтою, так на Литві як і на Поділлі пр. Сінявські, власники Бережан. Новіші дослідники як пр. Грушевський пересвідчуються, що в письмах Будного властиво годі єриси дошукатися. Всеж таки видав Будний на Литві 1562 р.: Катихизис кальвінський, для Русинів. В цім самім часі видав: Оправданіє грішника перед Богом. Він переложив також біблію на польський язик.

 

Діячі Острожської школи. Коли Київ, мати руських городів, осередок недавного розцвіту письменства занепав, тоді в добі розщіплення заняли визначнійше місце Москва і як ми бачили Вильно, де демократичні стремління скристалізувалися в церковне, вельми діяльне брацтво, де повстала печатня і школа тимбільше, що по тридентськім соборі осіли в Вильні Єзуїти, які в своїй школі вчили схолястичним ладом і вели римо-катол. пропаґанду.

 

В Острозі оснував славний меценас кн. Василь Константин Острожський по 1570 р.

 

Грецько-словенську Академію а на вчителів придбав таких людей як: Герасим (Еразм) Смотрицький. Грек Кирило Лукарис (пізнійший патріярх), Леонтій Карпович, син Еразма Мелетій Смотрицький і дуже діяльний Іван Федоров. Останній дуже образована людина, друкував в Москві у Івана Міссингейма. По збуренню печатні темним народом і духовеньством, утік до Заблудова на Литві, де за підмогою Г. Ходкевича видав Евангеліє і Псалтирь (1569—1570). Пізнійше перенісся до Львова і на Підзамчу коло монастиря Свято-Онуфрієвського заложив печатню й видав Апостол 1574 р. Захорувавши заставив друкарню жидови Якубовичеви. В Острові, куди тепер Федоров удався, випечатав Новий Завіт і Псалтирь. Під конець життя вернув до Львова, де 1583 р. помер. Камінь надгробний його усунено при реставрації церкви Онуфрієвської 1881 р. Друкарню Федорова викупило брацтво ставропіґійське і тим дало початок своїй славній до сьогодні друкарні. З тих часів множилися друкарні на Руси так дуже що було їх більше, як пр. в наших часах. Важнійші друкарні заложені в пізнійших часах були друкарня в Євю, Михаїла Сльозки у Львові, друкарні в Уневі, Крилосі, Вильні, Стратині, Київі, Почаєві і кілька на Буковині і Волощині-Молдавії.*)

 

Коли Федоров був в Острові, тоді повстала там окрема комісія учених, яка приготовила виданнє Біблії. Ся перша повна Біблія (Острожська) т. є. збір святих книг старого й нового завіта в церковно-славянськім перекладі появилася 1531 р. коштом кн. Острожського, a друком Федорова. Комісія користувалася старославянським текстом, затраченим перекладом Новгородського архіепископа Геннадія, (який подбав про переклад церк.-слав. з латинської мови), єврейським і иншими. Біблія ця, до котрої передмову написав сам князь Острожський розійшлася не лише між верхівлями тодішнього нашого суспільства, але й між демосом, міщанством, для якого була призначена.

 

Праця Львівського Ставропигійського Братства. Коли польський король Казимир одібрав львівським Українцям Успенську церкву замінив і перебудував її на сьогоднішну польську катедру, тоді Русини-Українці побудували собі церкву-бараку, яку в XVI ст. при допомозі численно осівших по наших містах Греків і Волохів перебудували в велику церкву, яка й до нині украшає Львів. При церкві повстало братство, яке обороняло віру й народність в польських часах. Коли польський напір в часах обох уній змігся, тоді зорґанізувало це братство школу, в якій вчив грецький письменик, Арсеній, (що був еласонським епископом) грецької мови, а другі визначні учителі церковно-славянської мови. Пізнійше для успішнішої боротьби з єзуітською пропаґандою заведено і науку латинської мови. Найвизначніші діячі сього братства були: Іван Красовський, орґанізатор школи і бурси та Юрій Рогатинець письменник і власник фабрики вибивання шовкових матерій. Він написав твір: Пересторога всїм православним зіло потребная. В тім творі полємізує він з берестейським собором, в якім як представник Ставропиґії брав участь і з наукою римо-кат. церкви. Рогатинець мав 1592 р. диспуту з єзуїтами в Вильні. Братство се, зорґанізувавши міщан, мало великий вплив і вело активну боротьбу з польським архіепископом Соліковським, який замикав в свята Різдва львівські церкви. Царгородський патріарх Єремія виняв братство з під юрисдикції львівських епископів (т. зв. право Ставропігії).

 

Памяткою педаґоґічньої діядьности львівської братської школи є перша в Славянщині граматика грецької і церковно-славянської мови п. з. Адельфотес. Видали її "спудеї" сьої школи в році 1591 р.

 

Словенську граматику видав ще Лаврентій Тустановський в братській друкарні в Вильні 1596 р. Він видав ще Азбуку з замітним словерцем: "Лєксіє".

 

Братства, в яких орґанізувалися Русини-Українці супроти напору польського правління й єзуїтів, повстали тоді в усіх наших містам, як: Бережанах, Рогатині, Тернополі, Острозі, Київі і пр. Грамоти тих братств виставлювані епископами, писані мовою, що в малій лише части церковна, зате маємо в них народну мову з домішкою польської.

 

Таким чином доба розщіплення не є занепадом народньо-демократичного письменства. Навпаки, канцелярійна урядова мова Вильни і руських грамот, які мусіла Варшава видавати, а королі в тім числі навіть і Генрик Валєзий підписували та грамоти, енунціяції і видавані твори в нових центрах братського руху Вильні, Острозі, Львові і ин., се робота для людей "посполитих", демократії і писана мовою, якої уживала між собою тодішна наша суспільність.

 

Наша народна русько-укр. словесність мала вже в недалекій будучині пристроїтися в нову, святочну ношу чисто української мови.

 

Погляд на середню добу нашої словесности.

 

Наші історики літератури приписують за велике значіння гуманізмови і протестантизмови начеби ті нові струї розвивали наше письменство тої доби. Дух протестантизму, цей продукт ґерманського племени і духа, був чужий Українцеви, тому в нас протестанства не приймали. Не помогла і аґітація таких піонірів протестантизму, яким був друг і сподвижник Лютра, др. Карльштадт, що осів був у Львові. Що видання біблій Скорини і Острожської не вяжуться в цим рухом, про це ми вже згадували.

 

*) Временник Ставроп. Інст. 1901.

 

(Дальше буде).

 

[Нова Рада, 10.10.1919]

 

(Дальше).

 

Стільки прославлюваний гуманізм з його бажанням жити саморозвоєм і вплинути на зміну явищ природи, їх опанувати ставляв що правда, дуже високо regaum hominis, чоловіка як одиниці, а не колєктивної людськости. У нас і без того все і всюди виступав сильний індивідуалізм і свобода одиниці. Але з початком XVI ст. кинено з боку Польщі дві ракети в серце України, які вибухли страшним пожаром, що відбився преголосно в нашім письменстві.

 

Секретар київського польського епископа Сакран, видав полємічний твір: De erroribus Rutchenоrum. 1500 р. ввернувся він в нім проти східньої віри, виказуючи відміни обряду, церковної традиції, церемоній, вірувань, які відріжняли її від грецько-східнього православя. Та книжка мала величезне значіння, бо вона заохотила кардинала-лєґата Антона Поссевіна почати католицьку пропаґанду в Москві а за впливом Поссєвіна польський єзуіт Петро Скарга видав книжку: О jedności kościoła Bożego в Вильні 1577 р. Звідси почалося діло Берестейської унії (1596), яке розділило нашу суспільність на греко-катол. цебто уніятський табор, підпомаганий сильно, але не постійно королівським польським урядом і єзуїтами та вихованцями їх шкіл і другий, чисто православний, в обороні якого станула козаччина і верхівя тодішнього нашого суспільства. Щире змагання до церковної унії було здавна на Україні, яку репрезентував на Фльорентськім соборі митрополит Ізидор, а на Тридентськім згаданий Григорій Цамблак, який виголосив там і спеціяльну промову, лихо було в тому, що з боку Польщі надужили справи унії до політики, винародовлювання, насильного відбирання церков, переслідування міщанства, а навіть уніятського духовенства. Унії не дали належної помочі, не вважали її посестрою рим.-кат. обряду, а її єрархів мимо обіцянок не допустили ніколи до сойму. Як наслідок боротьби між католицьким уніятським і православним духовенством з другого боку, викликала вона потребу зорґанізування при Ставропигійських і других братствах шкіл з пляном наук схолястично-латино-польських і ведення полєміки в дусі схолястично-церковному, котра мало кого погодила. Ся схолястика пересаджена головно Київською академією, школою основаною гетьманом Сагайдачним, а зреформованою славним митрополитом Петром Могилою (1633—1647), який як вихованок Парижської Сорбонни дав їй і такий напрям, є й головною ціхою, що характеризує цю добу словесности. Не дала вона нових прямувань, а мова макаронічна, подекуди польська, повна реторичних, бомбастичних форм з алєґоріями та метафирами заступала путь-дорогу письменній словесности. Література XVI і XVІІ ст. обмежувалася саме реліґійними інтересами і найбільше розвинулася в формі рел. полємічних творів. Однак, супроти того чужого продукту не переривається стара, укр. літературна традиція і любов до укр. побуту мови, пісень.

 

Тим знов, що з гуманізмом, з відродженнєм грецької і слабшої послідовної римської старини, з їх творами духа і штук відновлювався старий нехристіянський лад, що був анахронізмом, став він спеціяльно для нашого демосу фатальним. Се впала в наш табор друга бомба, коли в першім десятку літ XVI. ст. Польща завела в нас панщину, яку як невільництво старинно грецько-римського віку оправдували і гуманізм і ренесанс.

 

Наша нація, що високо держала стяг національно-демократичний виплеканий письменством, зареаґувала проти неволі витвореннєм козаччини. Нововведені соціяльні відносини очевидно панщизняні, що розділяли панів від "людей" мали характер нестерпимої несправедливости народ заспівав:

 

Ніхто тому так не винен, як пани зробили.

Запродали душі наші, а свій край губили,

Ви прокляті, спогадайте, що ся з вами стане,

Ми в роботі не погинем, а вас всіх нестане.

 

Глибоко демократична ідея, досвід усього історичного життя нашої нації викликала революцію реліґійно-політичну, взможену по люблинській унії, яка виповнює XVI. і XVII вв., в якій стають до боротьби з Польщею не тільки посполиті люде-козаки але й духовенство і міщанство, навіть шляхта, якої в самім таборі Хмельницького було коло 8000. Під Берестечком, де по стороні Польщі билися і німецькі ландскнехти, які по 30 літн. війні, Вестфальськім мирі, наймалися, Польща не побідила, бо наслідком тої битви був Переяславський трактат 1654, а з ним перший поділ земель т. зв. Польської Речи посполитої.

 

В сих часах процвитає літопис, що про його буде згадка низше, яко природний виплив славної історії козаччини. Два однак роди поезії виступають сильно з поза тяжких контур псевдоклясицизму на перший плян: то ріжнородна народна творчість в пісні й початок драми. Що до пісень, то ділимо їх на жіночі, котрих предметом є любов або туга за кимсь в поході та в неволи, обрядові, давні коляди, щедрівки, веснянки; весільні зі слідами умикання і куповання дівчат, обжинкові, рекрутські і и.

 

Більші розміром епічні думи і пісні історичні. Що до пісень взагалі, то скажемо, що наші належать чи до найкрасших в Славянщині. Українці свідки так фатальної своєї історії з нападами Татар, козацькими походами та війнами, без далековиду в будучість, а з недолею народу, то й не диво, що їх пісня з тих часів сумного настрою, свобідна від тривіяльного змісту з мольовою переважно арією, побуджує нераз чужого до задуми а свого до плачу.

 

Пісні наші рідко є описові. Вони всі овіяні чудовою лірикою навіть ті, що з світоглядом христіяньства лучать давню поезію. Так пр. тужить дівчина за милим, що в поході просить Бога, щоби Він засвітив на небі воскову свічку, покіль її милий не перейде через синій Дунай. Всюди в піснях видко якусь молодість, гейби вік невинньої дитячої душі з високою поезією! Мають вони майже завсіди драматичність, признаку національного духа і діяльної, непокоєної історією душі цілого народу. Історик чи письменник, що не вслухається в пісню нашу, не зрозуміє історії нації ні народнього побуту, ні страдання його непорочної душі.

 

В строго історичній пісні видно радість, з якою герой-козак лишає тишину і безпеку домашнього життя, щоби вдатися в усю поезію битв, небезпек і життя товаришів. Чорнобриву подругу з блеском жемчугів зубів, що віддана любві тримається стремен його коня, мати, що ручаєм сльози ллє, все замінює він за союз свого козацького братства, що бореться за честь країни, за віру. В чудесному незміримому степу, в дикому океані цвітів, що колихаються на летом вітру, в глибині неба тонуть лебеді і журавлі. Умираючий козак серед тої свіжости природи збирає всі сили на те, щоби:

 

"Ще добре козацька голова знала

Щоб без війська козацького не вмирала".

 

увидівши товаришів, він насичується їх видом і вмирає.*)

 

*) Сочиненія Н. В. Гоголя. Сборник "Нива" 1900. С. П. октябр. стр. 52.

 

(Дальше буде).

 

[Нова Рада, 11.10.1919]

 

(Дальше).

 

Найстарші пісні віднаходимо в прозовій формі в Київському літописі. Чеський граматик Благослав записав коло 1580 р. прегарну нашу угро-руську пісню, дванацятискладову про молдавського воєводу Степана. В творі Себ. Кльоновича п. з. Roxolaniа з 1584 р. маємо галицьку пісню про чабана що зачарований дівчиною, прилітає до неї на поклін. Цікавою є пр. мшанецька коляда про чудесне будовання Софійського Собора в Київі і про напад Поляків на той собор 1632 р.

 

Авторів пісень не знаємо. Заховалися ймення тільки денекотрих як пр.: Марусі Чурай, що то свойого Гриця строїла, зa зраду в любови. Пісні: Не ходи Грицю на вечерниці, Віють вітри, віють буйні і т. д. їй завдячують своє істнуваннє. В 18. в. складали народні пісни Семен Климовський, Сковорода, Головатий і другі.

 

В часі найбільшого розцвіту козаччини, зложено найкрасший витвір народної музи — се епічні думи і пісні історичні.*)

 

Складали їх бувші участники походів, нерідко бандуристи-діди в дорозі серед степу козацького або в шпитали. Самі гетьмани як Сагайдачний, Хмельницький (котрому приписують пісню алєґоричну "Ой біда, біда чайці небозі") Мазепа, та инші укладали думи про сучасні події.

 

Важнійші з дум то отсі: Про Самійла Кішку (з 16. в.). Про Байду Бишневецького, що повис в Туреччині ребром на гаку. Про утечу трьох братів з неволі, з дуже характерною чи не першою фізіономією кобзарської думи з наголосовим, а не скандованим ритмом та дієсловними римами, про Сагайдачного, що "продав жінку зa тютюн та люльку", кілька про Хмельницького, Нечая, про Марусю Богуславку, про Бондарівну та Каньовського з XVIІ в. також про Ганджу Андибера як протиставленнє до дуків, спаношених козацьких старшин, про козака Голоту, веселого очайдуха і про Хведора Безрідного, що вмирає серед степу. З пісень історичних важнійші: Про побіду Хмельницького під Жовтими водами, про Берестечко. В літописи Величка є куплєти віршів епископа Шумляньского про похід 1683 р.**) Важні суть ще пісні, коли Турки воювали, Зажурилась Україна, Ізза гір буйний вітер віє, Ой полети галко, (про руйнуваннє Січи) і т. д.

 

В XVI і XVII вв. співав ті пісні не тільки нарід, бандуристи але і артисти співці, яких жило тоді богато***) Вони образувалися за кордоном а опісля в своїх численних школах — як от в Видубицькім монастирі, в Печерській Лаврі, в Сумах (при церкві св. Миколи) в Київській академії, в Глухові, в Воронїжи. Знані співаки були Йос. Загвойський співав в Чигрині на дворі гетьмана Б. Хмельницького. У Скоропадського був співака Н. Попович, в Апостола Лукіян.

 

*) Антонович і Драгоманів: Істор. пісні.

**) Франко згадував авторови, що мав історичну пісню про Львівського епископа П. Біляньского.

***) К. ІІІ-й Київська Рада 1914: Знамениті українські артисти-співці XVII—XVIII в.

 

(Дальше буде).

 

[Нова Рада, 12.10.1919]

 

(Дальше).

 

Співаки такі грали "в комедіях" пр. В. Репський, якого сполонив собі 1673 боярин А. Mатвіїв і тримав в кайданах, щоби не втік. Така доля постигла і Дмитра Рогачевського 1676 р. Український співак Олекса Розумовський, брат гетьмана, став фаворитом цариці і ґрафом. Дуже доброю школою співців була Глухівська, з якої вийшли Юхим КричевськиЙ, Павло Русанович, Хведір Яворовський священик Глухівця, Дмитро Бортняньский славний композитор і другі. В Лубеньскім полку вчилося 1760 р. 1.300 хлопців співу і музики з яких найлучші співали, відтак на гетманьскім та царскім дворі. З поміж тих співаків були і образовані бандуристи пр. Ніжевич, Любисток; лютнист Т. Білгородський, що вчився в Дрезні у Вейзе; згадатиб і гусляря Петрункевича ритора Київської академії з часів Д. Апостола співака, сі артисти розносили наші пісні в Москві, Петербурзі навіть на дворі царськім. Так пр. Xведір Олексієвич не тільки кохався в "козацьких" співах але і в козацьких уборах. І сьогодні московські катедральні хори вдягаються в козацькі жупани і кунтуші.

 

Не завадить зазначити, шо Українець Микола Дилецький з Київа (ур. 1630 р.) лишив по собі печатані праці з теорії співу, його музична граматика: Граматика пінія Мусикійського вийшла в Смоленьську в 1670 р. Ииший його твір: Ідея граматики мусикійской 1675. Він переробив ще книгу "Мусикію", що видано недавно*).

 

Як бачимо пісню нашу, сей вияв національно-демократичних стремлінь народа плекав не як се деякі думають, тільки простий народ але й високообразовані сфери артистів тодішної України. Павло Алепський каже: "Спів козаків радує душу і сціляє від печалі, бо спів їх милий, йде від серця і виконується наче з одних уст, вони дуже люблять нотний спів, ніжні і солодкі мельодії. А в них (Москалів) співають без науки як прийдеться, все одно, вони тим не смутяться. А дальше каже той Архидіякон Павло з Сирії, що переїздив через Україну до Хмельницького:

 

Українці, бувши перед тим в неволі і пониженню живуть тепер в радости, веселости і свободі; набудували соборних церков, поставили прегарноі ікони, святі іконостаси, корогви; з новим запалом почали вони проголошувати свою віру, великою пильностю займаються вони наукою, читанням і церковним cпiвом. Далі дивується, що всі діти, навіть сироти, вміли читати. "Число письменних — каже він — особливо побільшилося від часу Хмельницького; продовжи Боже йому віку".

 

Висше згадана колєґія могилянська має не тілько тую заслугу, що виобразовала славних мужів, представників літературного руху, але що через своїх спудеїв дала сильнійший почин до складання і представлення драматичних творів. Зародком сих можемо уважати "Чини пещного (печ) дійствія", котрі в 16 і 17 в. давали по церквах в Москві і на полудни.

 

Підчас утрені 2-ої неділі перед Різдвом на степеннах, входять три отроки, відтак ангел і Халдеї до печи устроєної на амвоні. Халдеї по співі псальмів, віршованих діяльоґах і пр. відбирають свою кару.

 

В 16 і 17 ст. уряджували в нас при церквах і школах реліґійні видовища містерії — драми. Сі вистави прійшли до нас через школи з заходу як пасійні містерії (в часі Великодня) і інтермедії (комедії) які виставлювано в часі Різдва. Се в звязи з розвитком богословської драми яка пр. в Еспанії за Кальдерона 1600—1681 дійшла до висоти, в котрій катол. світогляд абстрактними поняттями пояснює містерії реліґії й життя. Біблійні і Евангельські повісти стають виразом і символом ідеї**).

 

Але і в сих реліґійних драматичних творах які наш нарід сейчас прироблює до свойого світогляду подібно як грецько-болгарські твори першої доби видко національну-демократичну тенденцію. Ось Митрофан Довгалевський в своїй "Піїтиці" радить писати такі твори "мужицькою" мовою і вставляти такі типи як: господарь, Козак, Жид, Циган, Скит, Італієць, Турок і ин. Розуміється само собою, що в цих церковних творах були дієві особи: Пречиста Діва, св. Йосиф, Дмитро, Ісус, Пастирі, Ірод і ин.

 

Найстарша драма сего рода, то інтермедія в польській драмі Гаватовича: "Траґедія або образ смерти" — виставлена на ярмарку в Камінці 1619 р. Ті твори закрашені гумором грали пізнійше по ярмарках, домах приватних і при школах. Авторів, звичайно бурсаків-студентів обдаровувано датками в натураліях. Від ходження сих акторів витворилась драма вертепна, якої останком можемо уважати нинішні ходження з вертепом підчас Різдва.

 

Містерії укладали студенти львівської, київської і инших шкіл, нерідко й такі вчені мужі як: Лазар Баранович або Дмитро Туптало. Лаврентій Горко виставив 1708 р. траґі-комедію Йосиф Патріярх, Теофан Прокопович написав одну траґі-комедію, якої героєм являється св. Володимир. Инша драма його п. з. "Милість Божа" написана около 1728 р. величує Хмельницького. Багато таких творів видано в "Кіевській Старині"; збирали їх пр. Франко і ин.

 

Під кінець тої доби за Петра Великого і по битві під Полтавою 1708 р. наступає друга вже в історії нашого письменства мандрівка Українців письменників до Москви і нових россійських огнищ наукових. Наступає занепад нашої словесности, котра животіє тепер перетравленим псевдоклясицизмом. Знаменем упадку можна вважати панеґіризм, якого розцвіт припадає на час панування Сасів в Польщі найвизначніший у нас панеґірист се Атан. Заруський, що в творі: "Хліб ангельський" звеличив Петра В. і других членів царської родини. Небуло за що; бо саме цар Петро завів суворий цензурний режім і винищував тим всяку ідейну думку в писаннях так як і Катерини II., котра висловилася, що треба винищити серед верхів укр. народа "умоначертаніе прежних времен". Не змогла! У благородного українського дворянина жили симпатії до всего рідного. Козацькі хроніки Грабянки, Лизогуба, Лукомського, "діяріуши", драми Кониського Георґія і безлік других творів рукописами йшли з рук до рук. Лобисевич пише з Петербурга, "що і дим отечества сладок, сія вонь благоуханія мислей отечественних єсть найсладшая". Повстають, не диво вірші побутові, сатири, віршовані листи, жартобливі стихи пр. священика Івана Некрашевича з Київщини.

 

Не комедії фон Візіна, не Радищева "Путешествія із Петербурга в Москву", в яких пробиваєсь інтерес до народа, а які були сконфісковані або заборонені, ні Оссіян, ні збірник староанґлійської поезії Персі вплинули на наше письменство? Ні! Упадок козацтва, знесення Січи 1775 р., заведення кріпацтва 1771 р. вразили пресильно зболену душу народа, котрий заспівавши, що: "Наступила чорна хмара, настали ще й синя, Була Польща, була Польща та стала Росія" видобув з себе голосну рефлєксію в користь народа і його словесности.

 

*) Общество любителей древн. письменности (СХХVІІІ) в Петербурзі.

**) Щурат В.

 

(Дальше буде).

 

[Нова Рада, 14.10.1919]

 

(Дальше).

 

Високоідейні люде, як автор рукописника "Історія Русов", або Капнист та духовенство і міщане зрозуміли, що не треба опускати руки й край "во время люте", як се вчинили пр. автор пpоcтopoї збірки віршів монах Климентій або київський міщанин Василь Барський, що оставив нам просторий опис своєї подорожі на Львів до Риму, Македонії, Палестини, Єгипту, Арабії, Сирії, Кипру, Патму, Царгороду, яку відбув в роках 1723—1744 та як Грицько Сковорода, що довго вештався по Західній Европі. Були се прояви нещасної політичної долі народа зілюстрованої ще виразнійше загальною сецесією Запорожської козаччини до Туреччини, над Дунай, по зруйнованню Січи 1775 р.

 

Староукраїнський патріотизм справив однак, що навіть напів інтеліґенти, що близько стояли до народної маси — священики, дячки, учителі, міщане і посполиті селяне, що кінчили сякі такі школи, не дали пропасти народній словесности, а тим самим і письменности. Саме з цих сфер станули люде до праці, що знали добре етноґрафію, а національна традиція влила в добре приготовану форму ідейний зміст і так джерело національно-демократичної словесности зробилося богатою струєю цілющої води.

 

Віщунами нової доби словесности, її ренесансу, являються свойого рода революціонер Сковорода заразом фільософ і Котляревський.

 

Письменники другої доби.

 

Христофор Бронський, прихильник Кальвінської науки видав під прибраним іменем Христофона Філятета (себто правдолюба), важну книгу "Апокрізіс альбо отповідь" на книжки о соборі берестейськім у Вильні 1597 р. Твір цей зробив на оба реліґійні табори сильне вражіння, бо втягнув в боротьбу і сьвітські верхівя тодішньої суспільности, а саме доказував він у згаданому творі (проти єзуіта Скарги), що світські люди мають право до участи в справах церкви і віри. Сю тезу годі вважати впливом пpoтестантських течій, бо наша церков толєрантна, з національно-демократичним напрямком допускала все певний вплив і світських людей (участь представників братств на синодах і ин.).

 

Максим Мелетій Смотрицький, один з найпліднійших письменників і вчених свого віку, ур. коло 1578 р., учився в Острозі, де його батько Еразм був ректором колєґії. Кн. Константин Острожський вислав його на науку пізнійше до Єзуітів в Вильні і за границю до Липська, Норимберґа і других міст. Вернувши до вітчини, став поборником пpавoславія, а висвячений патріярхом Теофаном на apxіепископа жив в Полоцьку. Підозріваний о участь в убитю св. Йосафата, відбув подорож по орієнті. В Римі приняв унію. Умер яко архимадрит дерманський.

 

Письма: Вірші на відступників, Ocтpoг 1590 р. Trenos albo Lament wschodniej cerkwi 1610 p. В сім творі зобразив нам автор вельми сумне полoження православної церкви, вичисляє руські poдини Сангушків, Чарторийських і др. (кoтpi з обрядом і свою націю перемінили). Institutiones linguae graecae в Кольонії 1614. Verafikаcya niewinności 1621. Elenchus; Apologia 1628 (яко католик бажає, щоби Східна церква злучилася з римською) і Parannensis у Львові 1629 р.

 

Перші полємічні твори Смотрицького не дійшли нас. З апольоґії можна судити, що найвчаснійше написав він відповідь на письмо Потія п. з. Унія. Проти Потія написав також: На другий лист велебного Отця Іпатія до Я. Осв. кн. Констант. Острожського.

 

Острог школа грецька 1599 р.*) Смотр. стирався сильно з Потієм 1608 р.**) коли-то пише в відповідь на Ереси іґноранція і політика попів виленських та на Гармонію свою Антиґрафе. Смотрицький є автором виданої в 1619 р. в Євю Граматики славянського язика, з якої вчилося кілька поколінь на Україні, в Москві і між Славянами на Угорщині. Вона причинилася до розвитку сербо-славянського язика в Південній Угорщині, шкодила однак розвиткови нашої народньої мови.

 

Іпатій Потій, київський митрополит, великий оборонець унії, виступив 1599 р. зі своїм "Антіррезісом", який має багато цікавого до історії і підготовлення унії. Його добрі проповіди явилися в польськім переводі.

 

Велямін Рутський, пізнійший київський митрополит, зреформував чин св. Василія Вел. Писав по польськи і латинською мовою. Він підготовив своїм приміром оо. Василіян до їх видань XVII і XVIII ст. на жаль писаних не нашою, лиш головно польською мовою.

 

Виталій, єрoмoнax, а пізнійше іґумен в Дубні, видав в Євю 1612 р. "Діоптру", твір віршований в формі поучень, котрий в XVII ст. був передруковуваний чотири рази.

 

Беринда Памва, Молдаванин родом, монах київської Лаври, проживав якийсь час в Стратині коло Бережан, де була друкарня, основана епископом Балабаном, списував свій Лєксікон (словарь) "славеноросский" для вжитку молоді. Видав його в Київі 1627 р. Словарь цей використовує більше народню, чим сучасну, славянсько-церковну мову.

 

Вишенський Іван, найважнійший письменник-патріот цих часів, походив мабуть з Вишні в Галичині. Постригся разом з Йовом Княгиницьким, пізнійшим основателем Скиту манявського (в першім десятилітю XVII ст.) на атонській горі в Болгарії. Перебував у Львові, Маркові коло Богородчан і ин. Пізнійше вернув на атонську гору, звідки мов громами метав своїми "Посланіями" до князів, епископів і горожан-Русинів, заклинаючи їх до бодрости й єдности в вірі та морального життя. Противник перекладів (дисидентан) св. Письма, говорить, що церковний язик без хитрости провадить до Бoгa. Він виступає дуже гостро проти соціяльного безладдя в Польщі, деморалізації, а стає в обороні простого, але чесного людського життя тих, що з одної мисочки борщ хлепчуть, а самі собі панове і слуги. Стає і в обороні бідного, але чесного нашого патріярхального священства і монахів. Останньому дораджує строго-аскетичне життя. Письма його навіяні горячою любовю краю і нації.

 

Письма: Соборное посланіе атонських монахів до кн. Острожського і всіх православних. (Меnumenta Stanropigiana Львів 1895); Посланіе атонського монаха Йоана Вишенського к православним югозападної Росії і литовського князівства; К митрополиту и епископам принявшим унію. Сочиненія о заблужденіях римської церкви. В творі: Про священство (книга св. Йоана Золотоустого), що вийшла 1614 р. кладе він натиск на плекання висших теольоґічних студій. Крім сих творів приписують йому ще много инших полємічних творів, котрі мав видати під иншими іменами. Більше з його життя невідомо. (З новійших праць про Вишенського порівняй праці в Київській Старині й Ів.  Франка).

 

*) Kwartalnik historyczny 1900.

**) Гляди працю проф. Кирила Студинського.

 

(Дальше буде).

 

[Нова Рада, 15.10.1919]

 

(Дальше).

 

Ісая Копистинський, завзятий поборник православія, вигнав з Перемишля силою свого уніятського контр-епископа Крупецького. Від 1628 р. був архіепископом смоленським і задніпровським архимандритом. По Йові Борецькім став митрополитом, доки його Петро Могила не зсадив з престола 1640 р. Письма: Лист до кн. Єремії Вишневецького, свого ученика, писаний відколи "з Русина Ляхом стави з докором за віроотступництво. Альфавит духовний; Ліствица іноческого жительства в Бозі, наслідує тут вірно Ліствицю Івана Синаіта.

 

Захарія Копистинський печерський архимандрит, видав "Антиґрафе"? (по польски). Цікава його Палінодія (в рукописи), де полємізує з Обороною Унії Льва Кревзи. Видав: Номаканон Київ 1629; Толкованє на Апокаліпсис Андрея з Кесарії; Бесіди Златоустого Київ 1624. і и. †21. марта 1627 р.

 

Кирил Транквілїон Ставровецький був учителем в львівській братській школі, потім зістав архимандритом в Чернихові. Видав: Зерцало Богословія Київ 1618 (статті богословські і фізіольоґічні) книжка мабуть люблена, коли ще в р. 1790 в Почаєві її видано: Поученія, на неділі і свята або Евангеліє учительне*). Перло многоцінне, твір богословський віршами і прозою (в Могилеві 1690).

 

Петро Могила, воєводич молдавський, учився на Вкраїні був і на заграничних всеучилищах. Повернувши бився під Хотином з Турками, відповідно родинній традиції. Постригшися в черці, став архимандритом. З успіхом боронив українську справу перед соймом і королем в 1632 р. Висвячений в львівській волоській церкві на митрополита (27. IV. 1633) удався до Київа, де усунувши старенького Копинського, заняв митрополичий престол. Умер 1647 року.

 

Петро Могила славний з того, що заложив а властиво переобразив давну школу київську на академію на взір такихже академій за границею. В цій академії викладано по латинськи, очевидно в замірі, стати на рівні до образовання з католицькими полємістами головно в Польщі. Письма сего визначного писателя-схоляста: Крест Xріста, проповідь крестопоклінна посвячена Єремії Вишнавецькому 1632; Літос або камінь з прощи істинни св. церкви на сокрушеннє "Перспективи" Касияна Саковича, що був ректором київської школи при Богоявленськім братстві, писав Вірші на похорон гетьмана Конашевича Сагайдачного а пізнійше став Єзуїтом і поселився в Кракові. Могила видав сей Літос по польськи під криптонімом "Euzebiusza Pimina" в київськ. Лаврі 1644. Писав ще другі твори по польськи. Під доглядом Могили видано ще в Київі Служебник 1639 р. Тріод постну 1640, Евхольоґіон 1646, Собраніе короткої науки о артикулах віри, Требник і т. и.

 

Ґізель Іннокентий Німець з роду, приняв східний обряд. П. Могила вислав його за границю. Вернувши, став ректором колєґії. Відбув диспути з Єзуітом Ціховським. Свою карієру завдячує Могилі і Хмельницькому. Був приклонником Москви, котра його часто обдаровувала. Не годився з гетьманами Руїни, але й не переставав бути ніколи щирим Українцем. Умер архимандритом 1683 р.

 

Письма: Мир з Богом чоловіку, важний тим для нас, що знакомить нас з сучасними звичаями, викидаючи купцям продавання єритичних книг, білила для женщини і т. д.

 

Важний його літописний твір «Сінопсіс», що оповідає симпатично княжий період Київщини і т. д. до року 1679. Сей твір починає нашу історію від Ноя, мав великий вплив на пізнішу російську історіографію. По польський видав: Pyswlsiwa wiara, (полєміка з єзуїтом Боїмом) і Патерик 1661.

 

Косів Сильвестер, ставши митрополитом по Могилі, витає Хмельницького по його побідах. Образувався за границею, куди його Могила був вислав. Був також префектом колєґії. По переяславськім договорі 1654 р. не хотів присягати цареви Алексієви, хоч Польщі не любив. Умер тогож року що і Хмельницький 1657.

 

Письма: Дідаскалія, 1637 р. о св. Тайнах; О рукоположению в Среї. […]

 

Баранович Лазар п. 1593. Відпавши від Унії до схизми був учителем і ректором могилянської академії. В Яссах посвячено його на епископа чернігівського. Престіл свій епископський обняв доперла по смерти епископа Прокоповича. По воли царя Алєксія наділено його титулом архіепископа. Причинився до вибору гетьмана Многогрішного протегованого Москвою, котру потім незлюбив задля її поступування з Мало-Русею. Помер 1693 р. в сотім році життя **)

 

Письма: меч духовний, Труби (проповіди) 1679; О п’яти ранах Ісуса 1690 і и. […]

 

Баранович, се проповідник сказатиб візантійської школи притім енерґічний, оперує цвітистим стилем, войовничий з часів козацьких повстань (порівняй хотяйби заголовки його проповідей: Меч, Труби).

 

Ґалятовський Йоанікий, один з визначнійших українських схоластів, був настоятелем Лаври Печерської. Агітував за Алєксієм яко кандидатом на трон польсикй. Є він правдивий представник тодішньої нашої учености і виступає горячо за автономією України. Вмер як архімандрит в Чернигові 1659 р.

 

Письма: Небо новоє друковано в друкарні М. Сльозки у Львові 1565. Найважливішим його твором є Ключ розумінія. Є се величезна книга давних проповідий господарських, богородичних і празничних світих з Наукою або способом зложення проповідей. Правила її проповідниці відповідають науці схолястичних шкіл. Про кінці книги є подані способи, як титулувати міщан, шляхту, князів і под. Проповіди, дуже довгі, радить скорочувати і подавати людови в зрозумілій мові. […]

 

*) Йов Княгинецький монах, розбираючи його Учительне Евангеліє закидує доґматичні похибки проти православія.

**) Сумцов. Лазарь Баранович. Харків 1885.

 

(Дальше буде).

 

[Нова Рада, 16.10.1919]

 

(Дальше).

 

Полоцький Сим. один з тих, що то служили царському дворови, покинувши Київ. Муж великих здібностей, люблений на дворі царя Олексія Михайловича † 1680 р. З письм його замітні: Жезл правленія; Обід духовний і Псалтирь римований, в Москві 1680 р. Більше його творів не видано.

 

Данило, як чернець Дмитро Туптало, походив в козацької родини, був ігуменом в Батурині, потім жив у Київі, де почав писати: Четії Мінеї, це опис житя святих на кожний день в році. Перебував опісля в Глухові, Чернигові і Новгороді сівер. Петро В. іменував його сибірським митрополитом, але він задля слабого здоровля не міг туди удатися. Умер як митрополит в Ростові 1709 р. Найбільший твір Дмитра Ростовського, це Четії Мінеї, котрі почав видавати в Київі від 1690 р., що 5 літ одну четвертину, що обіймало 3 місяці. Видав ще: Руно орошеноє, чуда Богородицького образа в Єлицкім монастирі. Писав також літопис і Розиск о раскольниках (в рукописи). Православна церква почитає його святим.

 

Зиновієв Клим. сучасний Тупталови останній важнійший схоляст "странствував" незадоволений з своїх властей духовних по ріжних сторонах. Його твір це: Стихотворенія, котрі розпочинає схолястичними обясненями що до правди, огню і т. д., а доходить, дорікаючи своїм властям, до зображеня ріжних верств народу свойого часу. Твір його переховався в рукописях.

 

Літописи списували сливе по всіх монастирях, се діялося за взором Нестора. Тому були літописи: Підгорецькі, Добромильські, Скитські і др. Братство Ставропиґійське Львівське, списувало події і так повстав Львівский Літопис. Колиб зібрати численні записки по Евангеліях, церквах і ріжних других книгах, як се робив крилошанин львівський Антоній Петрушевич в своїй Сводній Літописи то повсталиби величезні літописні збірники що правда не суцільні але богаті в подробиці льокального і загального характеру.

 

Розцвіт козацтва з його орґанізациєю, з походами на Турків і Татар, повстання проти Польщі, останні змагання України вибороти собі независимість за часів Мазепи й дальші сумні дії козаччини до 1775 р. все, це мусіло знайти літописців, котрі під захистом старшини та користуючися часто актами військової канцелярії, передали історию козаччини другим поколіням.

 

Один із важнійших літоп. незнаного нам автора, що на його часто покликуються пізнійші літописці, то запропащений п. з. Руска достовірна літопись, знаний нам з письм поодиноких літописців. Оповідає він про початок козаків, про гетьманів Лянцкороньського Предислава, Остапа Дашкевича, 1513, Унію; а друга часть літописи починалася від 1606 р. та доходила до війн Хмельницького.

 

Ґустиньску кроніку (від монастиря де списана), написав чернець Лосицький в 1670 р. Оповідає она історію Вкраїни, звичаєм універсальних історій, починаючи від Ноя до 1597 р.

 

Краткое описаніе Малоросії, це літопис аж до 1734 р., оповідає про князів і козаччину.

 

Літопис Самовидця списав невідомий нам автор, участник війн Хмельницького дуже обєктивно до 1702 р. Цей літопис, стоїть в звязи з Кратким Описанієм Малоросії, до котрого Самовидець ввійшов.

 

Чернигівський літопис*) в двох частях, обіймає часи від 1587—1692 і від 1692—1750. Про Синопсис Ґізеля було сказано висше. Дуже важний літописець це Самійло Величко. Він служив за Запорожі за часів Мазепи. В військовій канцелярії були йому приступні всі акти і козацькі літописи. Користаючи з їх, написав обширну історию від Хмельницького до 1720 р. додаючи в скороченю навіть переклад поеми Твардовського. В тім своїм: Сказанію о війні козацкій з Поляками, явившімся 1728 р., помістив ріжні акти, листи, документи а навіть 10 портретів гетьманів: Літопис Величка, видана з початком 19 в. обіймає 3 томи.

 

Григорій Грабянка, що брав уділ у депутації Полуботка до царя Петра В. написав в 1710 р.: "Дѣйствія небивалои брани Богдана Хмельницкого..." Є це оповіданє від найдавнійших часів до Мазепи. Час війни за Хмельницького найлучше представлено з цілої літописи.

 

Николай Ханенко братанок гетьмана тогож імени провів свій вік в військовій службі, де був хорунжим за часів Полуботка. Зіставив по собі Дневник, в якому оповідає сучасні авторови події. Замітний літописець ще й Петро Симотовський.

 

Два останні літописці з часів упадку козацтва, далеко важнійші чим попередний літописець. Це Александер Рігельман і Василій Рубан. Перший із них, зукраїнщений Німець, написав по знесенні Січи: "Лѣтописное повѣствованіе о Малій Росіи ей народѣ и козакахъ", в 4 частях. Василій Рубан видав в Петербурзі кілька творів по нашій історії як: "Извѣстія о Малій Россіи", короткий літопис з 1506—1776; Землеописаніе Малої Росії (1777) і и.

 

Крім повисше наведених літописців і збірників, що відносять ся до історії, маємо ще богато других, меншої вартости як пр. Георгія Кониського архиепископа 18 ст., котрому приписували "Исторію Русов" (Вид. 1846 р.) твір, що мав великий вплив на таких мужів як: Шевченко, Пушкін і др.

 

Однак автором "Історіи Русов" як здогадуються мав бути В. Полетика укр. вільнодумець патріот.

 

Погляд на третю ренесансову добу нашої словесности.

 

Упадок змагань народних зі зруйнуваннєм Запороської Січи, поневолення народу в кріпацтво, а опісля по тих причинах і розпаношення тої верстви народа, котра повинна була з природи річи протиділати тим сумним подіям завчасу і підтримувати духа національности, все це прилягло при кінци 18. віку тяжким каменем бюче ще народне серце.

 

*) Історію українську тої доби писали і чужинці та в чужих мовах; Укр. шляхтич Йоаким Ерлич по польськи подібно і Самійло Твардовський, Коховський "Клімактера" по латині; є й записки Осьвєціма, Ґордона Охоцького, Темберського. Schefer: Historie de la Petete Rnssie. Engel: Geschichte der Ukraine und der Kosaken. Писав також історію і венецький посол Vimina.

 

(Дальше буде).

 

[Нова Рада 17.10.1919]

 

17.10.1919