За нову історію української літератури

 

Немає в нас тепер, якщо не рахувати головним чином для шкільного вжитку призначеного "Нарису української літератури" — В. Радзикевича — історії українського письменства, що новими методами освітлювала б в цілості розвиток нашого мистецького друкованого слова. Аж дивно, що за 50 літ після "Історії" Ом. Огоновського ніхто з наших дослідників не взявся за ширше опрацювання історії нашої літератури. Твір І. Франка в 1910 р. не вдоволяв критиків вже в часі своєї появи. Праця С. Єфремова, навіть поширена в ІV виданні з 1924 р., не могла розміром рівнятися з епохальною на свій час працею Огоновського, що вперве потрактував наше письменство, як самостійне культурне явище, i то від найдавніших часів, за що мусів відбивати шовіністичні напади "братнього" московського народу. Б. Лепкий оригінально задумав був написати огляд нашого письменства — переважали там в його творі естетичні погляди, що служили авторові за основний принцип досліду — та воєнна xyртoвина пepepвала його працю. С. Єфремов менше звертає уваги на формальну сторінку досліджуваних творів, бо, його цікавила суспільна роля літератури. М. Возняк у трьох томах подав був широку картину нашого літературного дорібку від початків аж до Котляревського та й він досі не закінчив своєї праці. Не завершив своєї цікавої задуманої праці М. Грушевський. Він уперше вніс до дослідів над нашим мистецтвом ту новість, що відокремив усну творчість та найстаршу її частину опрацював в першому томі своєї широко задуманої праці, бо усвідомив собі очевидну тепер усім правду, що писані твори зявлялись в Україні на тлі багатої усної словесної творчости.

 

Перед нами вже ціла низка заслужених істориків літератури, та вона досі незавершена "автором направду повної", модерними, науковими методами опрацьованої історії української літератури"1).

 

Покійний д-р М. Гнатишак задумав був запевнити цю прогалину в нашому літературознавстві і взявся був за написання історії нашого письменства, беручи за основу свого досліду нові наукові методи. Та люта смерть вирвала з його рук перо вже зараз після написання першої книжки.

 

Якими то "модерними науковими методами" задумав автор досліджувати наше письменство?

 

Його методологічне й теоретичне становище міститься в одних трьох приписах:

 

1) Дослідник завсіди хоче дивитися на літературний твір та на всю літературу творів знаючи при тім про звязок літературних творів зі структурою (будовою) мови. Тут автор входив з думок нашого славного філософа-мовознавця О. Потебні, на якого науці вже давно московські теоретики побудували свої поетики... Потебня вчив, що схиблена кожна строфа дивиться на літературний твір без свідомости його тісного звязку з структурою його складових частин — слів, — а на усю літературу без свідомости її звязку зі структурою мови.

 

2) Цей перший принцип вів Гнатишака до другої правди, а саме до принципу формалізму, який каже розглядати літературні твори, як факти чисто словесно-мистецькі та примінювати до них в першу чергу критерії мистецьких стилів і формальних вартостей.

 

3) До цього естетичного критерія, — він був уже в згаданій праці Б. Лепкого, хоч інакше, сформулований, — додає Гнатишак ще "ідейно-етичний критерій", бо "ідейні, етичні, національні й суспільні первні мають у літературному творі також визначну естетичну функцію".

 

При таких теоретично-методичних основах своєї праці — натрапив автор зараз на вступі на нову проблему нашого літературознавства. Мусів він відкрити дотеперішній поділ нашої літератури на три доби, бо автори такого поділу виходили з культурно-історичного і політичного підкладу та "зовсім ігнорували моменти для історії словесного мистецтва найважніші, — моменти мистецько-стилеві"2).

 

Гнатишак іде за М. Грушевським та найстаршу верству усної творчости розглядає в окремому розділі на початку своєї праці. Пізніші жанри та дальші наверствування усної творчости вміщує автор в хронологічному порядку. Таким робом на основі своїх принципів усю нашу дотеперішню (усну і письмову) творчість автор розподіляє на 10 періодів, які називає "стилями".

 

Найстарший період обіймає дохристіянську усну творчість і називається в Гнатишаковій праці "староукраїнським стилем".

 

Другий, христіянський, період сягає в Гнатишака до пол. XIII віку та називається "візантійським стилем".

 

Третій "пізньовізантійський (переходовий) стиль" триває від Серпіона до Литовського статуту. Ті три стилі автор опрацював в першій книжці своєї праці. Дальші періоди такі: український ренесанс, козацький барок, псевдоклясика, бідермаєр, романтика, реалізм та модерна.

 

Таким чином п. автор пішов за тими німецькими новaторами-літературознавцями, що старалися окремі з теорії і історії образотворчого мистецтва ввести до історії літератури, хоч добре знав, що і "тут не обійдеться без поважних труднощів і великих помилок".

 

Можна годитися, або не годити з теоретично-методичними критеріями автора. Можна приняти його поділ нашого словесного мистецтва, а можна також його оспорювати. Та вперше пoгляньмо, як автор зумів примінити свої принципи в практичній праці, бо тільки практичне застосування рішає про вартість теоретичних міркувань.

 

Знаючи про естетично-формальний критерій автора, читач з нетерпливістю шукає за характеристикою найцікавішого для нас "староукраїнського стилю" і на превеликий жаль знаходять тільки такий скупий висновок:

 

"Cтароукраїнський стиль найстарішої усної словесності сполучає в собі стародавні поетичні форми і змістові, стилістичні та словні архаїзми — з живою народною струєю української мови й складної народно-пісенної чи казкової поетики, стилістики й фіґуральности мови".

 

Розчарований читач бачить, що повищі слова легко могли б знайтися в праці того історика письменства, що не підкреслював би на вступі свого "формалізму" та "структурального звязку літератури з маваю". Те розчарування не вступає й тоді, як читач ідейну характеристику "староукраїнського стилю" знаходить в цитаті в праці М. Возняка3).

 

А "візантійський стиль" в Україні?

 

Подавши характеристику візантійського стилю у Візантії (і то в ділянці малярства, а не, як би можна було сподіватись, в літературi!) — зaявляє автор, що "yкрaїнський візантинізм перетопив собі візантійські впливи з українською народною культурною стихією у своєрідну візантійсько-українську, стилеву цілість". В яких літературних творах це сталося і як воно відбувалося — це тайна для читача. Якщо конспективний характер Гнатишакової праці не дозволив йому на практиці в цілості застосувати нові методичні принципи — то дуже велика шкода, що автор не міг в ширше задуманому творі покористуватися новим методичним підходом, опрацьовуючи свій твір так, щоб і без теоретичного вступу зразу пізнати було, що автор користується новими методами наукової праці.

 

Вернімося до "староукраїнського стилю". Які великі та приманчиві перспективи стоять перед дослідником, що на основі найстаршої верстви нашої усної творчости хотів би нам показати, яким "стилем жили наші предки перед тисячею літ. Зробив це з культурного становища в 1 томі своєї праці М. Грушевський, Гнатишак повинен був насвітлити ті часи ще й зі становища свого "формалізму". Аж тут читач довідується, що автор обмежується до короткого перегляду тих форм усної творчости, що їх наука узнала за найстаршу", бо "з браку місця" мусить "зрезиґнувати з текстової аналізи" опрацьовування творів. Таким робом не має в авторовій праці того, що "найважніше", чим вона повинна відрізнятися від усіх попередніх історій нашого письменства.

 

Належало б відповісти на запит, чи методично теоретичні міркування автора можуть служити, як основи в праці над історією нашої літератури. Немає найменшого сумніву, що так. Наші дотеперішні дослідники користувалися філологічною методою, або соціологічним способом досліду, занедбуючи естетичні та психологічні можливості в підході до літературних творів. Подавалося життєписні дані про письменника, переказувалося зміст його творів, деколи, що, свідчить мало вже про глибшу ерудицію історика літератури — згадувалося про ґенезу твору та про літературні впливи на письменника. Формальна оцінка творів обмежувалася до кількох загальників, що однаково "пасували" до письменників з різними психічними структурами та неоднаковими мистецькими поглядами.

 

Автор історії літератури повинен бути не тільки вченим істориком. Він мусить бути і естетиком та психологом, що зуміє не лиш повизбирувати те все, що хтось колись написав про давній твір, але зуміє самостійно оцінювати давні й найновіші літературні твори. Особа покійного д-ра Миколи Гнатишака давала запоруку, що він однаково зможе собі порадити і в княжній добі і в найновіших часах, де самий тільки культурно-історичний підхід завжди мусітиме збанкротувати, бо теперішні літературні явища вимагають нових критеріїв досліду. Гнатишак крім історично-літературної підготовки мав також філософічну та естетичну підготову і великий жаль, що він не зміг докінчити своєї історії української літератури, — та що першу книжку мусів подати в такому згущеному вигляді, де не було місця "розгорнутися".

 

Та й одна заввага. Хто схеми з теорії й історії образотворчого мистецтва вводить до історії літератури — той повинен бодай кількома словами в кожному стилевому періоді згадати і про образотворче мистецтво. А цього ніде не стрічаємо в Гнатишаковій праці.

 

Та проте праця д-ра Гнатишака будить нові думки в читача, приневолює вчених дослідників до задуми, чи правильні дотеперішні позиції, а молодших літературознавців повинна Гнатишакова історія спонукати до того, щоб підготовлялися дивитися на літературні твори з нових методично-теоретичних становищ4).

 

1) Д-p Микола Гнатишак: Історія української літератури. Книжка перша. Видавництво Юрія Тищенка. Прага, 1941, ст. 132. В часі московської окупації України появилася історія нашого письменства (Коряка, Шамрая, Дорошкевича), та всі вони в меншій чи більшій мірі мусіли складати дань "матеріялістичній теopії Маркса-Леніна-Сталіна". Найкращий ще був підручник Ол. Дорошкевича, що не занедбував і формальної сторінки літературних творів.

2) Автор вказує на дві "зразкові" хиби в старій тридобовій періодизації: а) Котляревський започатковує "нову" (третю) добу, а в дійсности він "орґанічно звязаний з середньою добою" і є її славним завершенням, б) народну усну творчість вміщували досі між "середню" та "нову" добу, іґноруючи при цьому той факт, що найстарійша, основна верства усної творчости повстала ще перед початком нашого письменства, билини в княжій добі, а думи аж в Козаччині. Щодо Котляревського то треба підкреслити, що сучасники вважали його таки новатором (згадаймо Шевченка!), а не за того, що "завершував" окрему добу нашої літератури.

3) Автор не жахається характеризувати, а радніще дефініювати окремі жанри усної творчости словами дотeпepiшніх дослідників.

4) З реферату п. І. К. в "Краківських Bістяx" (ч. 267, з дня 29 листопада 1942) довідуємося, що працю д-ра Гнатишака продовжує проф. Дм. Чижевський, що видав ІІ книжку історії про "ренесанс" та "барок". Цієї книжки ми ще не мали в руках, то ж про неї не говоримо. Наші видавці, а може книгарі, якось не можуть наладнати скорої достави книжок до рук покупця. В окружному місті, де існують аж чотири книгарні часом місяцями треба ждати на нову книжку.

 

[Краківські вісті, 13.01.1943]

13.01.1943