Події останніх років виказали ясно, ще великі теоретики соціялізму не здавали собі справи з того, що визволення поневолених націй і урегулювання міжнародних відносин це — неодмінна умова розвитку соціялізму не тільки серед тих поневолених націй, але й серед націй пануючих.
Національний гніт і боротьба проти нього завжди викликують почуття національної солідарности, затемнюють клясову свідомість і підпорядковують клясові інтереси інтересам національним, тому в цих боротьбах Інтернаціонал не може бути пасівним і індіферентним. Тепер і на будуче Інтернаціонал за посередництвом союза народів повинен контролювати стосунки між національностями, бути судією в суперечках між ними і за посередництвом соціялістичних партій їх полагоджувати. Це роля трудна, однак Інтернаціонал нехай буде тим, чим він повинен бути, а іменно: висловом кооперації всіх соціялістичних ґруп, які керують, робітничими масами усіх народів. Нації, гноблені імперіялістичними урядами, очікують від інтернаціоналу, щоби він в цій справі висказав своє слово.
Інтернаціонал перш усього повинен висказатися про національні відносини у східній Европі а також між поодинокими державами, які повстали на території був. Росії, Австрії, Німеччини і Туреччини.
Ми звертаємо увагу інтернаціональної, соціялістичної конференції в Люцерні на умови, в яких находиться українське питання. Негайне і справедливе вирішення українського питання є справою пекучою. Від вирішення цього питання залежить не тільки доля такого великого й богатого краю, як Україна, але воно буде ключем уреґулювання стосунків у східній Европі. Коли Україна стане знову частиною Росії, істнування инших державних формацій станеться дуже проблєматичним. Признання незалежности України буде навпаки ґарантією, що повстання імперіялістичної та реакційної Росії буде неможливе.
Всі оборонці єдиної, централістичної Росії, які під впливом подій і політичних обставин роблять уступки иншим країнам і иншим національностям і вживають всіх своїх арґументів і заходів проти незалежної України. Вони повторюють, шо Українці це той самий народ, що і Росіяне, що вони не мають національної свідомости, що український рух — це видумка інтеліґенції, піддержувана чужинцями а особливо Німцями, і що економічні умови не дозволяють на віддалення України від Росії. Тому вони і відмовляють Українцям не тільки політичних концесій, але навіть і духових, як приміром це було зі справою початкової школи.
Ці всі протиукраїнські арґументи — цілком фальшиві. Антропольоґічно Українці і Росіяне не є одного й того самого походження. Українська мова є славянським діялектом, паралєльним російському, але цілковито відмінним зі своєю власною історією розрою. Лінґвістична ріжниця є так велика, що діти українських селян не присвоюють собі російської мови навіть підчас кількалітної науки в російській школі і через це не мають із неї ніякої користи.
З погляду антропольоґії, культури й мови український народ сильно ріжниться від російського. Навіть довголітне співжиття в етноґрафічних границях та теріторіях з мішаним населенням не з'асимілювало українського населення.
Духово і історично український народ розвивався в контакті в західною Европою так, що в порівнанні в Росією Україна має західню культуру.
Український національний рух розвивався без жадного чужого впливу. Він ніколи не був піддержуваний зовні, а навпаки його завжди переслідували. А як що якась чужоземна політична сила хотіла його використати для своїх власних цілей, то це було хвилево і не мало ніякого впливу на його розвиток. Ґенеза цього руху випливає з душі українського народу і зі споминів про його колишню незалежність. (Тут представлено в деклярації коротко історичні і культурні традиції українського народу і його змагання в боротьбі за свою незалежність.)
Історичні і політичні умови і політика польського і російського уряду зденаціоналізували українську буржуазію і домішали до робітничих мас численний чужий елємент. Через те українське населення є тепер майже виключно селянським (85—88 проц.), і тому воля цих селянських мас повинна рішати про долю цеї країни, і дійсно ці маси висловилися з початку за автономію в федеративній Росії (Національний З'їзд в квітні 1917) а потім за Українську Республіку і національну самостійність (листопад 1917 і січень 1918). Це було після большевицького перевороту, коли стало ясним, що усі зусиля партій для порозуміння з иншими народами, що до утворення федеративної Росії, не вдалися.
Після революції українські селянські і робітничі маси в тисячах зібрань і з'їздах а в кінці в українському революційному парляменті висказалися за незалежність своєї держави. Центральна Рада, яка через 13 місяців після революції, аж до німецького перевороту була найвищою владою в краю, яка утворила Українську Республіку і провела в життя важні соціяльні реформи, висловлювала волю всіх політичних груп на Україні. В склад її входили селянські, робітничі і військові делєґати; 30 місць було призначено національним меншостям, які творять 24 проц. населення і в ній могли бути заступлені усі партії, починаючи від кадетів аж до большевиків. Більшість місць в Центральній Раді належала селянству і всі рішення Ц. Ради були голосом селянських мас. Коли Центральна Рада проголосила Українську Республіку, 20. листопада 1917 року а потім незалежність цеї держави, 22. січня 1918 року, вона тільки висказала волю українського народу. А що це була дійсно народня воля, то на це вказують вибори, які були переведені в кінці 1917 і в початку 1918 року на підставі загального голосування. При виборах в російську Установчу Раду більшість на Україні одержали українські с.-р. і с.-д., які обстоювали суверенність Української Конституанти в вирішенні справ України. Вибори до Української Конституанти, які відбувалися в дуже тяжких умовах большевицького наїзду, теж ясно висказали народню волю. Головні українські соціялістичні партії одержали 65 проц. місць, большевики, вибрані переважно в районах, занятих совітськими військами — 29 проц., а решту місць отримали неукраїнські партії.
Зібрання Конституанти було скликане на 25. травня 1918 року. На заклик Селянської Спілки прибули до Київа тисячі делєґатів від Селянських Спілок і волостей, щоби бути присутними при передачі влади Центральною Радою в руки Конституанти. Та знайшли там гетьмана, поставленого Німцями, які розігнали Центральну Раду, щоби не допустити до передачі влади, Селянська Спілка, яка мала дати моральне підтримання Конституанті, була розігнана.
Через те Конституанта не могла відбутися, однак народ висказав ясно волю свою при виборах, що то велика більшість голосів була віддана українським соціялістичним партіям та Селянській Спілці.
Большевицька інвазія, інтервенція Німців і Австрійців, а потім Франції внесли в політичне і соціяльне життя України замішання. Деякі політичні ґрупи під впливом большовиків хотіли посвятити національні інтереси соціяльним, другі знов, побачивши згубні наслідки большевицької окупації, готові були поставити інтереси національні перед соціяльними. Як українським масам залежало на удержанню своєї незалежности, свідчить Трудовий Конґрес, скликаний з початку 1919 року після великого національного повстання проти гетьмана. Селянські і робітничі депутати висказалися за оборону країни перед претенсіями большевиків.
Признання української незалежности — це акт народньої волі і він повинен бути ненарушений тими, хто признає прінціп свобідного самоозначення народів. Через таке признання не виключається ще можливість звязку між Україною та иншими державами, які повстали на сході Европи. Як що політичні або економічні умови життя вимагати-муть кооперації або зближення, торговельної конвенції або конфедерації держав східної Европи, Україна напевно від утворення таких звязків не відмовиться. Однак українська демократія не хоче, щоби під формою економічного звязку один народ був експльоатований другим так, як це було в давній Росії. Вона теж не може дозволити, щоби федерація служила маскою до реставрації Росії.
Щоби український народ міг свобідно жити власним життям треба, щоби його воля була забезпечена проти всякого чужого насильства. Для цього неодмінною умовою є признання незалежности Української Республіки.
Українська секція Інтернаціоналу має надію, що Інтернаціонал вискажеться ясно й прихильно про незалежність України і прохає усіх членів зїзду працювати для цього в сфері своєї діяльности з тим почуттям, що вони працюють для загальної соціяльної справи, яка не може бути рівнодушна в вирішенні національних питань, так як цього вимагає справедливість і воля народу.
Підписали: М. Грушевський, Б. Матюшенко, Д. Iсаєвич, П. Дідушок.
[Вперед! 01.10.1919]
01.10.1919