Відкладена незалежність

Євген ГЛІБОВИЦЬКИЙ

"Берлінська стіна хоч і впала в Берліні, але поділ між відкритим світом і закритим не змінився. Берлінська стіна зайшла всередину України. Вона проявилася тоді, коли три галицькі області на референдумі про новий СРСР сказали: «Навіть мови нема про перебування у Радянському Союзі. Ми хочемо геть»".

Дві травми українського суспільства – тоталітарна і колоніальна. Дві стратегії політиків у Радянському Союзі – мімікрія і репресія. Страх піти і страх залишитися. Страх, який поступово зникає від виборів до виборів, від заходу до сходу. Незалежність із національної безвиході і незалежність як вихід для нації.

Лекція Євгена Глібовицького, виголошена під час Бібліотечного форуму у рамках цьогорічного BookForum у Львові на пленарному засіданні «Багатовимірність нашої незалежності»

Ми як українці є достатньо унікальними. Ми одночасно маємо серйозну історичну тяглість, але в той же час наші інституції дуже юні. Це дає нам нетипову швидкість. Це дає нам нетипову повороткість. Тому що ми можемо швидко змінювати напрям руху, ми можемо швидко адаптуватися до обставин, за нами нема інерції. Ми маємо з вами додаткову можливість відчувати, практикувати свою молодість. Хоча ця молодість є серйознішою, ніж нам може виглядати на перший погляд.

Я не хотів псувати свята своїми коментарями, коли вся країна святкувала День Незалежності. Але я не впевнений, що число, яке там стоїть, є коректним – я не впевнений, що ми говоримо про тридцять [років].

Демографиня й економістка Елла Лібанова називає війну, яку ми маємо зараз на сході, відкладеною війною за незалежність. Вона говорить: ця війна мала статися тоді, коли країна реально проголошує незалежність – бо це є війна, яка звільняє колонію від метрополії. І тут, власне, питання: а чому це сталося тепер? Чому ця війна почалася в 2014 році, а, наприклад, не в 1991-му? Тому я вибрав таку тему – «Відкладена незалежність». Вона великою мірою пояснює, чому нам так складно.

Я почну з графіка – графіка середньої очікуваної тривалості життя по світу. Цей графік, напевно, найкраще за щось інше розшифровує, як виглядає наше з вами життя. Ми бачимо, що середня тривалість життя по світу зростає. І що Україна є десь посередині світового графіка.

Але якщо ми порівняємо Україну лише з європейськими кранами, то побачимо раптом одну особливість. В середині століття за очікуваною середньою тривалістю життя при народженні Україна перебувала приблизно в середині європейського демографічного дискурсу. Але згодом Україна міцно закріпилася на нижній європейській позиції. Тривалість життя в Україні є нижчою, ніж у більшості інших європейських країн, а в деяких моментах – нижчою, ніж у решті європейських країн. Український показник є крайньою межею, практично рамкою, по якій встановлюється європейський демографічний дискурс.

Можемо придивитися до графіка ретельніше. Початок Першої світової війни. Перша світова війна в Україні – це не тільки WWI, а так само цілий набір подій: визвольні змагання і так далі. Зверніть увагу, яким чином виглядає характеристика української кривої супроти того, як вона виглядає в європейських країнах – і ви побачите, що різниця просто драстична.

Якщо ми подивимося на те, яким чином Перша і Друга світові війни розміщені в пам’яті більшості європейських країн, то страшним в їхніх уявленнях є період Першої світової війни – з величезною кількістю зброї масового ураження, з появою нових технологій знищення людей, з мільйонами загиблих, з беззмістовністю боротьби, яку відчували ті, хто воювали безпосередньо (Примітка Z: у ті роки вагомий вплив на тривалість життя справила й епідемія іспанського грипу). Друга світова війна була жахливою для євреїв, для ромів, але попри це в багатьох європейських суспільствах вона не була відзначена в історичній пам’яті як війна, котра наблизилася до Першої світової за масштабами руйнувань. Ми це дуже чітко бачимо з графіку у 1940-х роках. Україна втратами людського життя між 1941-м і 1945-м роками практично обрамлює європейські показники.

Втрата незалежності після Першої світової війни означала втрату суб’єктності. Втрата суб’єктності призвела в кінцевому підсумку до Голодомору 1932–1933 років. Показник середньої тривалості життя при народженні в 1933 році – 8 років. Вісім років – середня очікувана тривалість життя при народженні в Україні! Після Другої світової війни маємо голод 1947-го.

Після того ми бачимо поступове зростання тривалості життя. Зменшувався вплив факторів, які забирали життя. Якість життя поступово підвищувалася – покращувалося медичне забезпечення, покращувалися технології, з’являвся доступ до благ. Але далі у 1960-х європейський тренд і український розійшлися у два різні боки. Європейські країни пішли в постійне зростання. А український показник залишився на тому ж рівні. І з 1960-х до сьогоднішнього дня ми маємо практично ту саму очікувану середню тривалість життя при народженні.

І тоді виникає питання: чому? Що відбувається?

Піт Шмігель – експерт, який приїхав до України після початку війни на Донбасі і допоміг будувати тут системи реабілітації людей, в першу чергу ветеранів, після посттравматичних досвідів, пережитих на війні. У Шмігеля унікальна біографія. Завдяки цій біографії він має унікальну оптику, яка дозволила йому побачити те, що не помічала значна частина людей. Практично, він допоміг розшифрувати весь той графік, про який ми з вами щойно говорили: через те, що Україна не мала однієї катастрофи впродовж минулих ста років, а мала повторювані катастрофи, через те, що Україна не мала одного якогось моменту, коли все змінилося, а зміни й катастрофи приходили в різний спосіб інакшим чином кожного разу – незагоєні травми почали відкладатися в культурі.

Коли потрібно було адаптувати ветеранів до повернення в суспільство, Піт Шмігель помітив, що зробити це дуже складно: для того, щоб ветерани могли реінтегруватися назад у суспільство, їм потрібно бути травмованими так само, як решта суспільства. У благополучних країнах травма накопичується переважно в межах певних професійних груп – наприклад, посттравматичний синдром буде професійною хворобою поліцейських або парамедиків. Адже люди, які постійно зіштовхуються з питанням життя і смерті у своїй повсякденній роботі, стало перебувають у ситуації стресу, що має екзистенційні наслідки.

Піт Шмігель очолював систему запобігання самогубствам в Австралії. При цьому він має українське походження. Розуміння українського контексту дало йому можливість дотягнутися до того, з чого складається попередній історичний досвід людей, яким він намагається допомагати. Він, власне, говорить, що проблема України не в тому, що травмована якась одна група – травмоване ціле суспільство. І воно настільки травмоване, що різниця є непомітною для кожної пересічної людини, яка намагається порівняти себе з іншою людиною. Таким чином усе суспільство існує в режимі травми, не будучи свідомим того, що воно існує в режимі травми.

Травма впливає на культуру, а культура – на інститути. Я розбив цю травму на дві складові – тоталітарну і колоніальну.

Перша травма – тоталітарна. Вона пов’язана з тим, що система правил, з якою зіштовхнулося українське суспільство в радянський період, була настільки сильною, що їй неможливо було запобігти. Ця система могла знищувати людей, вона могла вбивати людей мільйонами. І неможливо було з цим боротися. Наслідком цього стало те, що в суспільстві склався страх дуже сильних правил – правил, на які неможливо впливати. Одним із побічних ефектів цього є те, що корупція в українському суспільстві сприймається не як зло, яке робить систему менш ефективною, а як можливий шанс на порятунок у тому випадку, коли система обирає собі жертвою конкретно вас. Цей спосіб думання часто є незрозумілим для тих, хто дивиться на нас ззовні – наприклад, із країн, де не було тоталітарного досвіду.

Очевидно, ми маємо проблему сильних правил. Ok, якщо нам не подобаються такі правила – подумаймо, як їх змінити. І тут ми впираємося в другу проблему. Проблема в тому, що за той час, коли Україна перебувала в колоніальному управлінні (фактично з кінця Гетьманщини і до 1991-го року), ми маємо втрату українського управлінського досвіду. Вона була настільки глибокою, що не було навіть досвіду місцевого самоврядування. Трошки кращою була ситуація в Австро-Угорській імперії, гіршою – в Російській імперії.

Колоніальна травма проявляється в тому, що створювати та вдосконалювати власні правила дуже складно. Пригнічено саму спроможність управляти.

З одного боку, ми маємо управлінську систему, яка нам не подобається. З іншого боку, ми не вміємо її переробити. Накопичення цих катастроф в українській історії продовжує збивати спроможність українського суспільства перейти на рейки розвитку.

Американський професор Рональд Інґлегарт зробив дослідження, під час якого порівняв цінності різних суспільств. Інґлегарт розпочав його у 1982 році. Він за однією методологією провів опитування у різних країнах і уклав карту, як співвідносяться між собою цінності різних суспільств.

Маємо на цій карті два орієнтири. По горизонталі – від цінностей виживання зліва до цінностей самовираження, які є в правій частині. Зліва – життя настільки важке, що основна проблема для людей полягає в тому, щоб у першу чергу забезпечити фізичне виживання. Справа – безпекові питання зняті з порядку денного: вони або вирішені, або суспільство вважає, що вони вирішені. Через те, що екзистенційних загроз немає, члени суспільства можуть займатися тим, чим хочуть, – вони займаються самовираженням.

Щодо горизонталі, то знизу ми маємо традиційні суспільства. Це суспільства, де, наприклад, бачення життя буде мало відрізнятися між поколіннями. А нагорі ми маємо секулярно-раціональні суспільства, де уявлення про те, як має виглядати життя, може змінюватися навіть у межах одного покоління. І, відповідно, ставлення до основних питань: що таке шлюб? що таке хороше життя? в чому його сенс? як ми ставимося до меншин? Коли ми дивимося на цю вертикаль, то внизу бачимо традиційні суспільства, а нагорі – секулярно-раціональні, як їх називає Інґлегарт.

Позиція України досить високо з точки зору раціональності. Позиція України розташована вище, ніж, наприклад, позиція Сполучених Штатів, Канади, Ірландії чи Іспанії. Але вона надто зліва. Що означає: нам бракує безпеки. Нам серйозно бракує безпеки.

Інґлегарт помітив, що країни на графіку групуються в спільні об’єднання за релігійним критерієм. Ми маємо конфуціанські країни, ісламські країни, православні країни, католицьку Європу, протестантську Європу. Окрема зона – англомовні країни. Це єдина зона, де ми не маємо чіткого превалювання релігійного, але маємо превалювання інституційне. Британська імперія залишала за собою набір правил, які функціонували далі.

Цю карту можна порівняти із ВВП на душу населення. Ми побачимо, що країни, які є більш традиційними і перебувають у зоні виживання, – у них і найменший ВВП на душу населення. Вони мають найменш розвинуті економіки і, як наслідок, меншу якість життя. Нагорі ми маємо країни, які мають найвищий рівень ВВП на душу населення. Ярослав Грицак жартує з цього приводу: цінності таки мажуться на хліб. Залежно від того, які в нас цінності, у нас такі практичні результати.

Несторівська група впродовж п’яти років обговорювала, яким чином нам вийти у зону розвитку. Ми бачимо, що позиція України є високою по вертикалі і складною по горизонталі. Відповідно, нам потрібен загальний вектор руху зліва направо.

Що ж вплинуло на те, що Україна на цьому графіку є достатньо високо? Радянський Союз перепустив Україну через страшні жорна репресій. З одного боку, Україну спіткали втрати людського життя, які жодним чином неможливо відновити. І ми будемо мати справи з наслідками, з травмою ще десятиліттями і століттями. З іншого боку, Радянський Союз не тільки знищував – він так само створював свою своєрідну систему модернізації. Ця система модернізації передбачала загальну середню освіту, загальну систему медичного забезпечення і так далі. Інше питання, що Радянський Союз не робив це з любові до людської природи, а з дуже чіткими ідеологічними і політичними намірами. Людське життя не ставилося в основу всієї цієї системи. Згрубша, вона просто допомагала більш ефективно контролювати суспільство.

Несторівська група дійшла висновку, що нам потрібен рух зліва направо по цій карті. Так, нам треба покращувати систему освіти. Так, нам треба покращувати можливості, які можуть мати українці. Але ключове питання – питання безпеки. Нам треба зробити так, щоб люди перестали боятися за своє життя. Щоб вони перестали боятися обставин. Щоб вони перестали нервово дивитися на курси обміну валют. Щоб вони перестали боятися, що їх захопить така бідність, що доведеться проходити через страшні приниження і намагатися фізично виживати – з цими городами, кравчучками і так далі.

Відповідно, питання стоїть так: що нам робити, щоб нас «попустило»?

Проблема з цим вектором зліва направо в тому, що більшість європейських країн або ж країн, які могли би бути для нас зразком чи надихати нас, не проходили цей шлях зліва направо. Якщо подивимося на те, в який вектор були спрямовані європейські реформи після Другої світової війни чи зміни в «азійських тигрів», то цей вектор був знизу догори.

Багато європейських країн зрушилися зліва направо за рахунок зовнішньої допомоги. Європейські країни отримали цей рух внаслідок формування НАТО. Після вступу до НАТО європейські країни отримали дві впевненості. Перше – що вони не будуть захоплені сильнішими країнами. І Радянський Союз не атакує, наприклад, Іспанію чи Італію, тому що 5-та стаття передбачає, що напад на одного члена НАТО є рівнозначним нападу на інших членів НАТО. Жодного разу на країну НАТО не нападали від моменту формування альянсу.

Друга річ, яка була, можливо, навіть більш вагомою у європейському дискурсі – жодного разу дві країни-члени НАТО не воювали між собою. Були ситуації, коли вони були близькі до воєнних дій – Туреччина і Греція. Але вмикалися модераційні інструменти НАТО, які запобігали цьому.

Наслідок – десятки, сотні тисяч людей, які могли загинути, зберегли життя, вони живуть у своїх суспільствах і тішать свої сім’ї. Уявіть собі, наскільки легше приймати довгострокові рішення, якщо ви знаєте, що інфраструктура не буде знищена. Люди, які побачили жах війни на Донбасі, добре це відчули. Тому що коли ми з вами дивимося, будувати інфраструктуру чи не будувати, покращувати умови проживання чи ні, купувати квартиру чи не купувати, яку роботу визначати як основний вид діяльності – всі ці рішення враховують безпековий компонент. Точно так само, як і державні інвестиції. Будівництво тунелів чи автомобільних доріг дуже сильно залежать від того, чи цим можна буде користуватися роками і десятиліттями. Дивіться: ми з вами їздимо залізничними коліями, які були спроєктовані в Україні в основному у третій чверті XIX століття. Той факт, що ми їдемо з вами з Києва до Львова через Жмеринку, був наслідком інфраструктурних рішень, прийнятних 150 років тому. Довгі горизонти планування можливі лише тоді, коли є безпека. Якщо нема безпеки, то рішення стають короткими: підхід до життя – «нацарювати грошей і втекти». Ти не знаєш, що буде завтра. А якщо не знаєш, що буде завтра, то має значення лише те, що є сьогодні.

Коли ж дивимося на Україну всередину, то бачимо два способи, якими українці пробували дати собі раду з травмами. Є унікальна фотографія – на ній разом із Брежнєвим зображено двох перших секретарів українських. Там є Петро Шелест, який пробував будувати радянську Україну з дуже сильним українським компонентом – але українським радянським компонентом. Його підхід: другим космонавтом має бути українець, а росіяни переважно будуть першими. Іншими словами, він оберігав ієрархію, в якій Україна була в Радянському Союзі. А з іншого боку – Володимир Шербицький, який замінив Шелеста у 1972-му році.

Шербицький пробував побудувати в Україні андроповську систему жорсткого контролю значно раніше, ніж сама андроповщина почалася у Радянському Союзі. Якщо радянська Україна Шелеста – це була країна з відносною гуманітарною свободою, то Україна Щербицького – це країна тотального контролю і страху. Якщо Шелест переслідував дисидентські рухи, користуючись, зокрема, статтею про антирадянську агітацію та пропаганду, то Щербицький заклав масові практики фальсифікації обвинувачень. Політичних дисидентів судили за кримінальними статтями – за розбій, за хуліганство, за зґвалтування. Якщо в Україні Шелеста можна було спробувати відсидітися, то Україна Щербицького могла просто знищити громадянина, який опинився в поганому місці у поганий час.

Українське сприйняття 1970-1980-х років відрізняється від сприйняття, наприклад, російського чи центральноазійського з тієї причини, що в Україні діяли інші підходи. Україна була набагато жорсткішим місцем – тут усе придушувалося набагато швидше. Щербицький конфліктував із концептом «перестройки». Йому «перестройка» виглядала як ризикована затія, що загрожує Радянському Союзу. Відповідно, його інстинктивне бажання полягало в тому, щоб закручувати гайки якнайсильніше. Тому «перестройка» в Україні почалася значно пізніше, ніж в інших місцях – якщо в Радянському Союзі «перестройка» почалася у 1987-му, то в Україні вона почалася тільки з відходом Щербицького у 1989-му. Тоді ж упала Берлінська стіна, тоді ж почалися величезні зміни у радянській зовнішній політиці.

Берлінська стіна хоч і впала в Берліні, поділ між відкритим світом і закритим не змінився. Він просто перейшов в інше місце. І от референдум про так званий оновлений СРСР 1990 року це яскраво показав. [Берлінська] стіна заходить всередину України. Вона проявляється тоді, коли три галицькі області на референдумі 17 березня 1991 року – в день, коли вся Україна проголосувала за те, щоб залишитися у складі оновленого Радянського Союзу – сказали: «Навіть мови нема про перебування у Радянському Союзі. Ми хочемо геть».

У 1991 році путч у Москві продемонстрував, що тоталітарна система може повернутися в будь-який момент. У суспільстві було дуже багато людей, які пам’ятали вживу, що таке сталінізм. Вони розуміли, що тоталітаризм може повернутися. І через те, що вони зрозуміли, що тоталітаризм може повернутися, вони відкинули Радянський Союз. Сталася ситуація, при якій вони зрозуміли: не робити нічого було небезпечнішим, ніж іти в зміни.

З одного боку ми маємо страх, з іншого боку ми маємо прагнення добробуту. Народний рух восени 1991-го року поширював листівки, у яких показував, як багато всього Україна виробляє. В інтерпретаціях тодішніх українців, які, очевидно, добре економіки не знали, отримання незалежності уявлялося як перехід у миттєве багатство. Вважалося, що як тільки скинемо ярмо, то буде просто стрибкоподібне зростання добробуту. І це призвело до того, що українці проголосували «за».

17 березня 1991 року маємо явку 83,5% – 1 грудня 1991 року маємо явку 84,2%. 17 березня 70,2% кажуть, що вони хочуть зберегти Радянський Союз, – 1 грудня 90,3% кажуть, що вони не хочуть зберегти Радянський Союз. Суспільство за дев’ять місяців зробило розворот на 180 градусів. Більшість українців прийняли рішення різко змінити стратегію. І от тут ми приходимо до питання про нашу відкладену незалежність.

Проголошення незалежності 24 серпня 1991 року було всім тим, у відсутності чого ми звинувачуємо свої політичні еліти. Ми дуже часто говоримо, що політичні еліти недалекоглядні, не можуть між собою домовитися, неспроможні. 24 серпня 1991 року вікно можливостей для проголошення незалежності відкрилося, ймовірно, на добу. І політичні еліти змогли в це вікно зайти. Але незалежність переважно є вже юридичним оформленням нового суспільного договору – нової моделі відносин між громадянином і державою, у якій громадянин почуває себе повноправним господарем і фактично підпорядковує собі державу як сервіс. У цьому була суть незалежницьких рухів практично у всіх європейських країнах. В Україні сталася ситуація інакша: ми змогли отримати незалежність, але суспільний договір залишився таким самим. Українці, які дали 90% за незалежність, проголосували за вчорашнього комуніста як президента.

У 1991 році ідея більшості українців полягала в тому, щоби по можливості змінити якомога менше. Вони були готові піти на максимальні зміни для того, щоби змінити якомога менше. Суспільство прагнуло й далі продовжувати той самий патерналістський суспільний договір. Такий договір, при якому суспільство лояльне до держави, а держава сильно не ображає суспільство, не переходить до тоталітарних форм. Фактично, цей суспільний договір і перейшов у незалежну Україну. І через те ми з вами отримали країну, яка лишилася дуже радянською.

Подивімося на поступальну зміну в політичних орієнтаціях українців.

У 1991 році маємо три області Галичини, які голосують за проєвропейський, прозахідний вектор. У 1999-му до них доєдналися інші західноукраїнські області, і з того часу вони завжди голосують за прозахідний вектор. Із 2004 року до прозахідного вектора стабільно додалися всі центральноукраїнські області. Практично, сформувалася коаліція між виборцями Західної і Центральної України, яка стала вже постійною. Вони можуть голосувати за різні сили, але це все одно той самий прозахідний вектор. Ми спостерігаємо поширення прозахідних політичних орієнтацій – передусім на півдні. Це видно, наприклад, по тому, як пройшов «ленінопад» [після Майдану] – іще до того, як в Україні прийняли закони про декомунізацію.

Те, що маємо зараз – це мешканці Півдня України шукають, яким чином приєднатися до коаліції виборців Центральної і Західної України. За великим рахунком, це означає, що всі стратегічні рішення з приводу того, куди ми належимо чи де ми маємо бути, вже прийняті. Далі питання, яким чином інші [суб’єкти] будуть приєднуватися до цього договору. Політичний Схід деконструйований. Він розпався на донбаську і недонбаську частину. А, наприклад, Запорізька область уже переважно сприймається скоріше як частина Півдня, ніж як частина Сходу.

Чергова ітерація дослідження цінностей датована 2015 роком. Україна замість того, щоби зсунутися вправо до більшої безпеки, зсунулася ще далі вліво. Зрозуміло: почалася війна. Але в 2020 році Україна зробила серйозний зсув вправо.

2015 року соціологічна компанія «Соціс» вирішила провести за тією ж методологією дослідження всередині України. Що ж ми отримали? Якщо розділити графік на чотири сегменти – отримаємо чотири групи, які є в українському суспільстві.

Група, якій властивий високий рівень безпеки і високий рівень раціональності, – це фактично група, яка стояла за Євромайдан. Група з високим рівнем безпеки і високим рівнем традиційності приєдналася до Євромайдану, коли він був уже в жорсткій фазі. Група з низьким рівнем безпеки і високим рівнем раціональності – це, наприклад, багато людей із бюджетної сфери: вони соціально вразливі, але й добре розуміють, що відбувається. Практично, ці три групи і склали євромайданівську коаліцію.

Четверта група з 60% – це група людей з дуже патерналістським налаштуванням. Вона очікує, що хтось для неї щось зробить. У принципі, вона сама здатна вигравати будь-які політичні вибори. У 2014-му після жорстких дій на Майдані частина цих людей через емпатію приєдналася до майданної коаліції.

У 2014 році коаліція виборців Порошенка складалася з цих трьох груп і частини четвертої. У 2019-му коаліція Зеленського виглядала інакше: у коаліцію ввійшли частини з трьох груп, але майже повністю ввійшла патерналістська група – і Зеленський виграв ці вибори.

Що ми маємо в підсумку?

Україна мала три етапи незалежності. 1991–2004 роки – це намагання оживити радянські інститути. Червоний директор Кучма пробував, Кравчук як колишній секретар ЦК пробував. Вони не вірили в те, що можливі низові зміни, і намагалися тримати сильним власне державний апарат. Але система не оживилася.

Після 2004-го Ющенко послабив державний апарат і пробував створювати у старих рамках нові системи. Подібно Віктор Янукович пробував створити у старих рамках нові системи (щоправда, вони створювалися з іншою метою, то радше була спроба приватизації держави і державних функцій). До 2013 року стара радянська система практично вичерпала свою спроможність. Виникла потреба в новому суспільному договорі.

Новий суспільний договір почав підростати в межах ось цих трьох груп – верхніх двох і правих двох (маються на увазі: високий рівень безпеки і раціональності, високий рівень безпеки і низький раціональності, високий рівень раціональності і низький безпеки, – Z). Цей новий договір передбачає, що громадяни більше не ігнорантні відносно держави. Вони починають сприймати спільне як своє, вони починають цікавитися тим, що робить держава, вони починають підпорядковувати собі державу як функцію.

Саме з моменту формування нової системи відносин ми фактично й можемо говорити, що проголошено незалежність. Війна, яка почалася на сході, фактично є відкладеною війною за незалежність. Це спроба побудувати таке життя, як нам подобається.

Можу сказати, що як для країни, котра в режимі незалежності існує лише сім років, ми дуже непогано собі даємо раду. Семирічна незалежність в умовах продовження війни, в умовах таких масштабних змін і таких зсувів дає нам надію, що ми зможемо вистабілізувати себе і зможемо дати собі раду з майбутніми викликами.