Про всяк випадок

Василь МАХНО

О четвертій ранку в Бучачі пробуджуються когути. Можливо, що голоси бучацьких когутів від часу, коли в місті мешкав Аґнон, не змінилися. І тепер, перебуваючи в Бучачі, я чую подібні звуки, які пробуджували місто й за його часів. Чомусь ці когути, наче голос особливої довіри до мене, прибульця, що затримається в місті повернень на кілька днів, бо Галичина, та зокрема Бучач, – місця, які полишали, але куди поверталися. Ось місцевий рибалка в гумових чоботях забрів на середину Стрипи, бо річка – мілка. Ось вулицями бігають бездомні пси з пластиковими затрасками у вухах. Ось осінні запахи винограду, слив та помідорів тримаються за одвірки дверей старих крамниць. Бучач оточила осінь, і точно так, як османи, не відступить, поки остаточно не переможе його.

Доводиться стверджувати, що разом з Аґноном, який тепер стоїть собі пам’ятником на березі тихоплинної зеленої Стрипи, течію якої намагаються стримати низько опущені вербові віти, ми повертаємося в Галичину – країну, що залишилася на сторінках його дивовижної прози. Спробую припустити, що це повернення в ту аґнонівську Галичину пов’язане – принаймні для мене – з пошуком справжності. Якої справжності? – запитаєте, а я почну шукати відповіді по кривих бучацьких вуличках, облущених будинках з поіржавілою ажурністю балконів, чи навіть сягаючи до подій глибшої історії, як це робив наш письменник, створюючи міфологізовані історії про середньовічні часи Бучача. Справжність залишається насамперед в письмі, бо іншої справжності з плином часу годі відшукати.

Взагалі єврейський галицький прозовий текст тематично і стильово різноманітний – від Чорткова Карла-Еміля Францоза, Бучача Шмуеля Аґнона, Бродів Йозефа Рота до Дрогобича Бруно Шульца – і охоплює те письмо період від золотої доби єврейських громад в Австро-Угорщині до початків Другої світової війни. Більшість з перечислених письменників намагалися вписати традиційне життя євреїв у етнічну строкатість галицьких містечок, показуючи або зіткнення традиції з новими викликами, або нудоту провінції, але тільки Шмуель Аґнон залишався, в більшості своїх текстів, правовірним євреєм, для якого інспірація та імпульси для писання черпалися з юдаїзму. Аґнона більше цікавив світ книжки, його цікавили слова, сказані і написані до нього, які можна зустріти не тільки на вулиці, підслухавши розмову, але слова, які читаються з Тори в синагозі, значення і краса яких підсилюється позолотою співу. Можливо, недаремно, щоби бути ближче до тих потрібних йому слів, письменник після Бучача та Берліна свідомо обирає собі місцем замешкання Єрусалим.

Але з Аґноном при кінці його життя трапляється те, що трапляється з усіма, – він повертається до міста свого дитинства, до Бучача. Повертається, звичайно, що не фізично, а подумки, пишучи цикл оповідань, в яких описує місто свого народження та його окремі історичні події. В одному із них, під назвою «Бучач», Аґнон завершує свою розповідь сподіванням та вірою, що Господь не залишить свого розпорошеного народу, а збере його усі коліна й приведе до Єрусалима. Отож, навіть Бучач для нього – тимчасове місце в тривалій подорожі євреїв в напрямку Єрусалима. Ніхто з єврейських письменників Галичини до Аґнона та після нього так щиро не вірив у Божий промисел, ніхто його так не очікував і ніхто так його не описував. Підкреслена релігійність, алюзії до єврейської історії та шифри, почерпнуті з сакральних текстів, становлять органіку аґнонівського стилю. І хоча розповіді просякнуто також зображенням звичайного життя, щоденних клопотів, циклів юдейського календаря – все одно їх підсвічує зсередини, наче ліхтар, особливе світло.

Чи міг би я передбачити, що випадково супроводжуючи дочку Аґнона Емму Тернополем на початку 1990-тих, зможу коли-небудь прилетіти до Єрусалима та відвідати музей Аґнона, а тепер, перебуваючи в Бучачі, наслухати спів когутів. Тоді, в Єрусалимі, дізнаюся, що Емма проживає в старечому будинку. Якось мимоволі згадається наша тернопільська зустріч і те, що вона запише у мій нотатник свою єрусалимську адресу. Так, про всяк випадок.