Соціальна паніка: кому яка користь

Виступ української письменниці Оксани Забужко в ході дискусії «Соціальна і моральна паніка: кому яка з того користь» на BookForum у Львові.

– Письменники люблять, коли життя само ліпить сюжети по ходу. Я спізнююся на цю зустріч – я, без перебільшення, в паніці. Вже 14:34 на годиннику, а я ще на невідомих мені львівських вулицях – я не знаю, де я. Мені телефонує Ганна Улюра і каже: «Пані Оксано, тут всі в паніці. Де ви є?» Кажу: «Я не знаю, де я, але зараз машина мчить на напис: «Вставай! Слава УПА!» Я це сприйняла як знак від світобудови: без паніки! Світобудова підсилає знак – «вставай», «слава УПА», починайте без мене! Зараз, дасть Бог, доїду, приєднаюся, все буде добре.

Що ми маємо в цій короткій сценці? Ми маємо ситуацію ось цієї паніки. І маємо зовнішній фактор – напис «Вставай! Слава УПА!», який сприймається як схвальний сигнал від світобудови, як маркер певної структури, за яку можна вхопитися тоді, коли от ніби все розвальохано. З чого починається паніка? Нема за що зачепитися.

В мене інша професійна деформація, суто письменницька. Письменник є той звір («звіря політичне», як казав Аристотель, – всі ми політичні звірі), котрий все-таки професійно працює з емоціями, з почуттями, в тому числі і з масовими почуттями, котрі є матеріалом мистецтва. Письменник професійно розуміє, що таке емоційна хвиля, що таке лягання на певну емоційну хвилю, яку поділяють чи сотні, чи тисячі, чи мільйони: як цю хвилю можна розігнати, як цю хвилю можна подразнити, викликати, спровокувати. І, відповідно, з чим мені асоціюється слово «паніка»? Тут дуже розвинений словник англійський (от недарма цей маленький паскудний гнилий острівець рулить світом; світом править слово – так було, і є, і буде, поки люди людьми). В англійській мові паніка завжди асоціюється з panic disorder. Оцей психічний стан – панічного розладу, розгардіяшу, розвалу, коли валиться наратив, коли нема напису «Вставай! Слава УПА!» чи ще чого-небудь іще розпізнавчого, коли нема тих знайомих маркерів, за які людина може зачепитися і зрозуміти, де вона, де верх, де низ.

Ми всі станом на 2019 рік – і Україна більше, ніж інші країни (тому що ми стоїмо на передньому краї ось цієї так званої гібридної війни) – живемо в добу інформаційного тероризму. В добу, у якій професійно, через ЗМІ відбувається накрутка, розгін, провокування, посилення, інсталяція певних емоційних станів, орієнтованих на – як це Сурков говорив? «контрольований хаос»? – викликання panic disorder, того стану, коли людина дезорієнтована і не знає, в що вірити; людина загублена, вона не знає, де правда, де брехня, де фейк, де не фейк, де верх, де низ: «Де я?! Мене куди везуть? Чи не везуть? Чи ми на місці? Де я?»; «Пані Оксано, де ви? Ми тут в паніці» – «Я сама в паніці».

Тобто спершу [створюється] ось ця от дезорієнтація смислова, інформаційна, котра, відповідно, посилює відчуття розгубленості. І далі – ось цей самий panic disorder. А далі ми переходимо до насправді дуже і дуже страшних речей, до доби цього нового тоталітаризму, ще не описаного жодним Орвеллом. Тому що орвеллівський тоталітаризм XX століття – він виглядав трохи інакше, і навіть гакслівський тоталітаризм у Brave New World – він був комфортним, він був без неврозів і смикань; це не був механізм паразитування на штучно викликаних неврозах. А інформаційний тероризм, ця епоха інформаційного тероризму, в який ми перебуваємо, і в якій, без сумніву, перебуватиме людство в найближчі десять років, – це, власне, ситуація розслоєних неврозів, цього самого контрольованого хаосу, в якому раціо бореться – раціо, котре будує, стоїть проти того раціо, котре руйнує.

Яким чином можна цей стан розкрутити? Коли ви з новин цілий час чуєте: вбили, зарізали, зґвалтували, згорів будинок, завалився, трапився землетрус – «как страшно жить!». Суспільне мовлення, за яке ми довго боролися, в новинах перед новорічним концертом розповідає про страшні стихії. От як зараз пам’ятаю, ми зібралися подивитися новорічний концерт, і перед новорічним концертом розповідають порядком новорічного вітання українцям: там страшна снігова стихія, там страшна, там страшна, а там взагалі перевернувся автобус з туристами і дев’ять загиблих – з Новим роком, дорогі українці! Я не вірю, що це робиться несвідомо. Я не вірю, що психічно здорова людина, яка сидить у студії і робить новорічну підбірку новин, може ці новини підібрати і нарізати саме в такий спосіб.

Це теж, до речі, російська технологія – вони в нульові роки це практикували; «как страшно жить» – звідси цей мем, ідіома. Постійне, нон-стопом, нагнітання негативу з усіх медіа, з увімкнених і вимкнених із отворів і з розеток, яке покликане лишити у пересічного споживача інформації якщо не почуття паніки, то хоча би почуття крипто-паніки, десь латентної паніки, чи принаймні безвиході: «Та що це робиться? Ну доки?! Ну хто-небудь! Зробіть що-небудь!» Ось воно, відчуття розгубленості, яке – чого гріха таїти? – ми сьогодні всі переживаємо, коли ми вмикаємо новини і коли ці новини ідуть в форматі: «Як це тлумачити? Як це інтерпретувати? А це вже зрада чи ще ні? А Україна вже пропала? Вже Україну злили чи ні?!» Тут приходить десять експертів, чи крипто-експертів, теж зі своїми правдами, і кожен говорить щось своє. І в результаті – холєра його знає! Ти справді не знаєш, що думати, якщо в тебе маркери чітко не виставлені, і нема смислової, інтелектуальної, ментальної розмітки території.

Тепер до питання «про танго» маніпульованого і маніпулятора. Я розумію, як виникає питання співзалежності. Для танго потрібні двоє, так? Отже, раз кимось можна проманіпулювати, завжди виникає питання про відповідальність маніпульованого і про те, якою мірою він винуватий. Інакше кажучи: якою мірою сама дура віновата, чого пішла в короткій юбці вночі в бар.

Паніку і маніпуляцію на нульовій ланці дуже добре видно в сім’ї. Це будь-який токсичний зв'язок, який тримається на моральному шантажі, де є отой, котрий (чи котра) маніпулюють, – тут якраз повна гендерна рівність: маніпулятором і моральним терористом може бути як чоловік, так і жінка, – і другий, котрий, в принципі, зацікавлений в тому, щоб той інший вів його за ручку. Навіть якщо він за ручку його веде якимсь краєм свідомості, і жертва усвідомлює, що її ведуть, перепрошую, в темний тунель, звідки немає виходу, але принаймні є оце почуття тримання за ручку, ось цей зв'язок і ця взаємозалежність. Там, де двоє – це видно, це можна показати. Там, де те саме треба спроектувати на мільйонні цифри, його видно гірше. Але від того механізм в принципі особливо не міняється.

Насправді маніпулятор зазвичай натискає на кнопки і тригери не сильних наших, а слабих сторін. Маніпулятор, знаєте, як той диявол, котрий користає з гріхів наших. (Дуже гарна тут релігійна, катехитична мова – і теж дуже добре надається як метафора. Ми можемо називати це сьогодні «по наукє» – комплексами, травмами, якимись, коротше кажучи, психологічними дефініціями.) Але ось приходить маніпулятор і натискає на кнопочку: «Ну ти ж про себе знаєш, що тебе завжди обділяли, так? Тебе ж обділяли? Тебе ж кривдили? Ти ж дивись: от він має, а ти не маєш. От піди і спали йому хату…» Або: «Піди і проголосуй за тих, хто обіцяє, що спалить хату». А це ще крутіше! Бо «піди спали» – це принаймні брати на себе відповідальність за дію. А просто проголосувати, делегувати перспективу спалити хату комусь, а самому хихикнути зловтішно і просто опустити в урну бюлетень – оце вже, перепрошую, ніби запрошення до співучасті в підлоті.

Насправді це потурання нашим маленьким слабостям. Насправді ми всі хочемо десь на ручки. Це експлуатація отієї вічної дитини, того вічного підлітка, котрі живуть в кожному з нас. І ми всі хочемо на ручки. Всі хочемо урядженого світу, в якому існують якісь дорослі, котрі все приведуть в порядок (але ми хочемо як підлітки мати право цим дорослим сказати, що вони старі козли – і грюкнути дверима). Є це все в нас. Ми, скільки б нам років не було, несемо в собі те, якими ми були в дитинстві, якими ми були в отроцтві, якими ми були в юності – це все нікуди не ділося.

Я персонально ненавиджу тих, хто натискає на кнопочки! Бо вони знають, що вони роблять. А ті, котрі не знають, і ті, котрі ведуться, котрі не діють, не реагують на рівні раціональному, котрі відмовляються від раціональності, і потім на дію ось цих підсвідомих імпульсів відповідають: «А, хочу бути дитиною!» – вони не слухають раціональних аргументів. Ось доба кризи раціональності, ось доба, в яку ми вступили – експлуатація підсвідомого, експлуатація емоцій – це я називаю інформаційним терором. І ось це от страшно.

Я кілька днів тому повернулася з Варшави, де мала, серед іншого, цікаву зустріч і розмову з Анею Гольдман. Це прапраправнучка одного з похованих в Умані рабинів-містиків. І вона сама є теж [містиком-візіонером]: Mamy to w rodzinie. Коротше кажучи, хоч вона має зовсім інший фах, але вона лікує людей в тому числі від психологічних розладів. Як вона мотивує це з пафосом, достойним нащадка славної родини равинів: No przecież to dar, a dar nie należy marnowac… От вона розповідала мені дуже цікаві речі! Вона працює із нащадками жертв Голокосту – четверте покоління – і десь вона бачить типологію травм в родинах. Вона каже, що Голокост – це така ніби чорна діра, яка продовжує висисати енергію от уже в нащадків, у майбутніх поколінь. Тут я, розуміється, заверещала! Почала вже її допитувати з пристрастієм, тому що це, в принципі, тема, якою я займаюся двадцять з гаком років своєї принаймні прозової кар’єри! Мене цікавлять ті речі, мене цікавить те саме минуле, котре продовжує смоктати із сьогодення і з майбутнього, мене цікавлять ці звихнуті так чи інакше ненормальні родинні історії… Ми всі в певному сенсі звихнуті, незалежно від того, чи визнаємо чи не визнаємо, і чи істероїдні молоді критики й критикеси кажуть: «Та скільки вже можна про те минуле! Давайте вже, тіпа, о хорошем! Давайтє сламаєм сістєму і пойдьом в вєселий пляс; 95-й квартал – і всьо будєт харашо!». Це теж результат тої самої травми, тільки все це з тією різницею, що Аня Гольдман все це проговорює, бо в неї є для цього терміни, а ми тут не можемо сказати, що, даруйте, це теж наслідки геноциду, це бажання позбутися травми механічним шляхом.

Народ як суб’єкт. От ми знаємо, як народ діє як суб’єкт прямої дії на майданах. А як народ діє як суб’єкт непрямої дії через вибори – ми маємо насправді ще дуже мало матеріалу. В чому велике благо незалежності? Незалежність, як говорив Мераб Мамардашвілі, – в нього є прекрасний щоденник ще радянської доби, і там хороша ремарка: «Независимость нам нужна и для того, чтобы себя увидеть». Говорити про те, як ми діяли сто років, – ви знаєте, воно вже проблематично. Можна говорити тільки про період Незалежності, де народ є суб’єктом, котрий має більше-менше вільний вибір; і тоді можна сказати, що видно, як по-різному поводилися, скажімо, росіяни, білоруси і українці після розвалу Радянського союзу. Тобто можна сказати, що проявилася суб’єктність. Для того, щоб ця суб’єктність проявлялася на рівні раціональних дій, для цього цей народ як організм підвищеної складності повинен ще наростити собі стільки мацаків, ніжок, різного роду органів, структур і так далі.

Але є в мене і «хороші новини». Тут пролунала теза: чи треба говорити, що українські медіа погані? Люди добрі, та не українські медіа погані! Не про українські медіа йдеться! Україна – не острів. Йдеться про глобальний, препаскудний загальноцивілізаційний тренд. І так: ми живемо в інформаційну епоху – welcome! Це є XXI століття, це інформаційна доба, коли управління суспільствами здійснюється через засоби масової інформації, куди входять і телевізор, і інтернет. Медіа стають головним ресурсом здійснювання суспільних функцій. Тренд – глобальний. Читати з цього приводу – Умберто Еко, який ще на початку нульових років опублікував книжку Turning Back the Clock: Hot Wars and Media Populism: кінець демократії, системна помилка демократії, медіа як ресурс, розвага як ресурс поховання демократії в традиційному сенсі слова. Цілі бібліотеки написано на ці теми!

Відповідно, те, що я намагаюся сьогодні зробити – раціоналізувати ось ці панічні нотки. Треба попросту вчитися. Як радив класик, вчитися, думати, читати. Раціоналізувати світ – ось це і є єдиний вихід із зони цієї психологічної безпорадності; коли «запалюється лампочка» – і раптом ти бачиш, чому, бачиш зв’язки, бачиш, як воно працює.

Зреферував Володимир СЕМКІВ