Комедія д-ра Ив. Франка в трох дїях.
Омелько Ткач, народний учитель, опинив ся з початком року шкільного на посадї в глубоких горах, пять миль воловою долиною, або три милї верхами від повітового міста — Турки, а й то два три днї треба стратити на ту дорогу. Не прийшов він на ту посаду добровільно, а перенесла єго там власть шкільна. Взагалї-ж лиха доля пакостить Омелькови: не може на посадї довше місця загріти. За десять лїт учителюваня отсе єго осьма посада. І ревний він учитель: має сильне почутє свого обовязку і виповнює єго як найсовістнїйше, так що-ж — власть шкільна переносить єго...
Нова посада не заповідаєсь добре. Три днї, як приїхав Омелько з своєю сестрою Юлією до села, а в селї мов би й не знали про школу. Війт, Микита Сойка, обіцяв прислати ґазду Илька Товкача на прислугу шкільну але Илькови анї не снить ся. Нїодна дитина не показує ся до школи, хоч Омелько видзвонює і видзвонює. Омелька все те вельми ирітує, він рад би зачинати науку, а тут годї що вдїяти Палка, загониста Юлія радить братови хапатись тих мір і средств, які наш закон шкільний віддав в руки учителя і якими вивінував прінцип примусу шкільного: викази до староства, екзекуції і т. и. — але Омелько инакше понимає свій обовязок. Серед таких злиднїв приходить війт: тип нашого бойка флєґматичного, темного а заразом і здуфалого на свою власть начальника громадского. Поздоровкавшись, з легковаженєм і недовірєм питає Омелька, чи Юлія сестра єго, а на докори Юлії, що прислуги нема, флєґматично відповідає, що наказав Товкачеви, але всилувати єго не може. Відтак заводить бесїду про бороду Омелька і радить єму оголитись, бо по селї пійшла чутка, що новий учитель се жид, а до жида нїхто не буде посилати дїтей на науку. Омелько успокоює війта що-до бороди, і відтак розводить жалї, що нема дїтей на науку. Війта се вельми дивує, на що Омелькови дїтей, на що тої науки, ба навіть взагалї не знає на що в селї школа. "Староство наказало; — каже війт — ми аж бунтували ся. Восько приходило до нас. Що тут біди було, та плачу, та здирства, Господи!" Омелько старає ся пояснити війтови, що то значить обовязок: "Мій обовязок учити, а ваш, зробити так, щоби дїти ходили до школи." — "Е, пане навчителю — відповідає війт — тоті всї обовязки, то там в вас в письмах, на папері, а ми люде прості" — і радить Омелькови вестись так, як небіжчик учитель, що то робив собі в поли, воли та свинї годував, писарством занимав ся, а дїтей книжкою не "конопадив", ино в недїлю показував им образки та співанок учив співати. Розуміє ся, що така рада обурює Омелька і він грозить війтови письмом до староства, але війт спокійненько каже, що не дасть післанця до міста, хиба щоби учитель сам пішки занїс собі письмо. Омелько роздразнений до крайности, кидає ся, хапає дзвінок і видзвонює, але війт спокійненько відходить та ще раз радить: "Бороду жидівску зголїть. Дїтей нам не невольте! Нас карами нїякими не лоточте, то найлїпше буде!"
Ино вийшов війт, приходять два селяне: Илько Товкач та Сенько Загонистий з "антересом". Сенько з наказу "вовка" (так зовуть місцевого арендаря Вольфа Зілберґлянца) просить, а властиво домагає ся, щоби учитель поручив за него за воли, які має взяти від вовка на вигодовок. Учителя така просьба мов обухом по голові; не знає з оповіданя Сенька, якій се властиво интересь, анї не може поняти, з якої рації має ручити. Того не може Сенько зрозуміти і зараз нарікає на Омелька, що не хоче зробити сусїдскої прислуги. Але якось вкінци годить ся попросити "вовка", щоби той потрудив ся до научителя і пояснив цїлу справу. При тій нагодї довідуєсь учитель, що "вовк" відмовив Товкача від прислуги в школї. Тут вже догадуєсь Омелько, що мабуть "вовк" єсть головним бунтівником против школи і учителя.
Вольф Зільберґлянц (вовк) — після характеристики Товкача: найстарша особа в селї, котру чи то війт, чи писар, чи хто будь, усї слухають, котрий що захоче, все зробить, бо не лиш він мудра голова, але й "три хованцї має" — робить ласку Загонистому і прийшовши до школи, пояснює справу, на яких то услівях беруть ґазди воли на вигодовок. Сей интерес лихварскій — а так звичайний в наших горах — обурює Омелька до крайности. Він проганяє жида, а коли той опирає ся і ще з жидівскою ароґанцією накидаєсь на него, Омелько в злости хапає на жида сокиру.
В селї крик: Загонистий нарікає, що учитель не зробив єму сусїдскої прислуги, арендар підюджує людей, так, що війт иде з ґаздами до школи, щоби уняти ся за честію арендаря, котрий єсть і радним громадским і предсїдателем місцевої ради шкільної. Під руки війта попадає ся Иван Хоростїль, учитель, давний сусїд Омелька, що ботанізуючи по горах, загостив до Омелька на нову посаду. Використовуючи припис мельдунковий, зухвало присїкає ся війт до Омелька і Хоростїля, кидаючи такі слова, що се певно "шпіг московскій", а навіть велить селянам взяти Хоростїля. Від напасти увільняєсь Хоростїль тим, що добувши з ботанічної пушки вужа, полохав ним забобонних селян.
Хоростїля привела до Омелька в гостї ще й инша причина, і то любов до Юлії. Тепер, коли они вже не сусїди, бачить Хоростїль, що нема часу зволїкати, і виявляє свою любов Юлії і просить о єї руку, мотивуючи тим, що оженившись набере енерґії до покінченя своїх студій правничих, котрі задумуе ужити в хосен сїльского люду, осївши на батьківскім грунтї. Розважна Юлія не відмавляє єму, але радить, а радше велить, найперше покінчити студії а відтак аж женитись. З надїєю і охотою до працї пращаєсь Хоростїль, забираючи від Омелька виказ дїтей шкільних, щоби передати єго по дорозї в Турцї.
На тім покінчить ся перша дїя.
Справи идуть своїм ладом. Против учителя кипить в селї і з підюдженя Вольфа видумує війт і рада громадска нові пакости. Вигнали бабу Марину Пасїчну на шарварок, а там кажуть їй: "Ну, Марино, доси ти була порядна ґаздиня, а від винї будеш в нас за жидівску помивачку. Маємо в школї нового навчителя — жида бородатого, що жив на віру з якоюсь панею, а тебе громада визначила, щоб ти им услугувала..." Пійшла Марина до школи, замітає, а сама гіркими слезми заливаєсь, що таку зроблено з неї публіку. Якось зацитькали Марину Омелько і Юлія, але самим аж похололо. Вже не лиш темнота, але і підлота зачинає ся проявляти в борбі против учителя. Омелько радить Юлії, вибрати ся від него і вийти за Хоростїля, але она не хоче покидати свого брата, недужого на груди, лиш витревати мужно при нїм до самого кінця, а против напастників радить боронитись в правній дорозї. До школи приходять війт і Вольф та домагають ся, щоби Омелько сказав им прозвище свого вчерашиого гостя і щоби покинув свій упір що-до посиланя дїтей до школи. За ту другу прислугу обіцює війт вибрати з кождого нумеру по колька шісток і в сей спосіб окупити ся учителеви. Коли ж обі справи не повелись по мисли війта і Вольфа: прозвища свого гостя не подав Омелько, другу пропозицію з обуренєм відкинув а ще й сказав, що вже подав до староства виказ — війт виходить і обіцює прислати дїтей до школи. По хвилинї з криком влїтають до школи підпиті паробки з коликами, засїдають в лавках і велять учителеви, щоби их учив. Омелько хоче их прогнати, они зачинають з ним тягатись, і вкінци оборонюєсь Омелько від них тим, що грозить им револьвером. Напастники утїкають. До школи приходить патролюючій жандарм. Омелько і жандарм пізнають ся яко давні товариші шкільні, а коли жандарм дізнав ся від Омелька про єго злиднї, обіцює по можности им зарадити. Не довго прийшлось ждати жандармови. Перед школою крик: се ґазди під проводом війта і Вольфа вдирають ся до школи, щоби покарати учителя за се, що грозив пістолем их дїтям. Забирають ся вязати Омелька, коли в се вдаєсь жандарм, що сховав ся в лавку і робить порядок. При тім виповняє свою властиву місію в селї: вязнить Вольфа, сковавши єму руки, за участь в злодїйствах, про котрі веде ся тепер слїдство судове.
На тім кінчить ся друга дїя.
Третя дія розграваєсь в три роки пізнїйше. Обставини в селї змінили ся. Вольфа в селї нема, бо сидить в криміналї, а невсипуща праця Омелька не пійшла на марне, лиш принесла плоди. В школї, а взглядно в селї ладять ся до "екзаміну". Господарі порають ся коло школи, виносячи лавки на двір, де відбуде ся испит, щоби було много місця, бо цїле село хоче прийти послухати, що то дїти вміють. При тій роботї не можуть господарі нахвалити ся користей, які принесла наука Омелькова, ба навіть они самі, старі господарі, раді би тепер ходити до школи. Під проводом війта приходять паробки і просять, щоби вільно було омаїти школу, не лиш ради торжества, але також за-для загальної симпатії і утїхи в селі. При тім приносять паробки в дарі Омелькови новий одяг, щоби винагородити свій дивний напад на школу, підчас котрого подерли Омелькови сурдут. Омелько радїє, бачить винагороду за свою працю і дякуючи всїм за таку прихильність, кличе: "І най-же менї тепер хто скаже, що наш нарід невдячний! Що не варта для него трудитися, і навіть житє своє для єго добра віддати!" Загальну радість перебивають дві подїї: являєсь Вольф, що, як каже, три роки за ґешефтами ходив, і віддає білєт від инспектора, в котрім сей перепрашає, що не може прибути на испит. Сей білєт викликує негодованє: громади, котра умисно запросила инспектора на своє торжество, і Юльцї, котра трудила ся з обідом. Але ся подїя ще менша. Испит відбуває ся гарно, прислухують ся єму пильно і з вдоволенєм селяне і Иван Хоростїль, котрий як раз на той час загостив до Ткачів, вже яко укінчений правник і доктор прав — коли нараз приходить возьний і віддає урядове письмо Омелькови. Омелько прочитавши письмо, дістав вибух крови. В письмі по словах признаня за дїяльність Омелька стоїть приказ власти шкільної, що Омелько має переселитись до Волосатого і зорґанізувати там школу. А Волосате — правдива западня і справдїшна дич. Испит перерваний, громадяне розходять ся з сумом. Омелько, Юлія і Хоростїль з жалем і горем висказують ся о тій ласцї і відзначеню власти шкільної, котре рівняєсь убійству, бо Омелько з своїм здоровлєм того не видержить. Хоростїль просить Омелька покинути учительство і переселитись до него на господарство, котре він тепер розведе разом з Юлією. Але Омелько на се не годить ся, бо "він зжив ся з учительством, зріс ся з ним усіми своїми думками і без него мусїв би згинути як риба без води" — він рад, що єго дорога Юлія виходить за муж. Для него-ж самого — рік муки більше чи менше нема чим так дорожити — він їде до Волосатого і нехай там буде, що буде!
Отсе зміст комедії.
(Конець буде.)
[Дѣло, 21.09.1894]
(Конець.)
В комедії виведені два учителї: Омелько Ткач і Иван Хоростїль. Оба они люблять той нарід, серед котрого живуть, хотїли би єму всїми силами помочи і двигнути єго з темноти. Омелько так перенятий своїм святим обовязком, що не зважає на всякі перешкоди і трудности, а віддає ся з цїлим жаром і пожертвованєм своїй тяжкій задачи. Здає ся, що ті всї перешкоди ще більше заохочують єго до витревалости, він увірений, що правда і добро мусять побідити темноту і злобу людеку. Омелько не зважає на свою тяжку недугу, котра не віщує єму довгого житя, а з резиґнацією йде до Волосатого повнити свій обовязок. Здавалась би, що автор виідеалізував героя своєї комедії, — а тимчасом так не єсть, бо характер Омелька умотивований: сильним почутєм свого обовязку і непохитною вірою, що для нашого народу варта трудити ся, а навіть житє своє для єго добра віддати, бо нарід пізнаєсь на тім і заявить свою вдячність. Рівнож і Иван Хоростїль, син засібного господаря, правник, любить нарід, з-поміж котрого вийшов, а щоби трудитись, для него, став учителем на селї. Тяжка і прикра то задача, каже Хоростїль, але як чоловік вгляне в те житє-бутє простолюдина, як побачить всї єго злиднї і рад би помочи им, тогдї мимохіть так втягнесь до сеї тяжкої працї, що і не хоче єї покидати. Однак розважні слова Юлії, що годї єму коротати свій вік на невдячнім поли учителя народного, тим більше, що має всякі услівя і средства статись більше впливовим і успішнїйшим дорадником і помічником сїльского люду — переконують Хоростїля і він скінчивши права поселяєсь на селї щоби виконувати практику адвокатску.
Характер Юлії — одинокої женщини в комедії яко дїєвої особи, бо Марина Пасїчна єсть лиш епізодично представлена — досить ориґінальний, але рівнож вірний. Юлія відчуває більше анїж брат Омелько всї злиднї, бо бачить, що они руйнують лихе здоровлє єї улюбленого брата; нарікає на невдячність людей, тим більше що злоба людска не минула і єї, а нарушила єї честь; при своїм живім, горячковім темпераментї уносить ся обуренєм на несправедливість людску і рада би одним замахом направляти все зле. Але при тім не уважає себе за воплощену доброту, знає, що має хиби і пороки, і длятого не даєсь увести принадним словам Хоростїля, бо ставши жінкою народгого учителя при матеріяльних клопотах она була би нераз може більше завадою в єго житю як помічницею. Як видимо, характер Юлії змальований вельми симпатично.
Побіч тих трех осіб, так сказати-б з интеліґенції, виведена в комедії громада: Війт, поодинокі господарі і арендар. Арендар, се чорний характер, котрий коїть все лихо. Не виступає він на першій плян в комедії, a однак мов червона нитка тягнесь через цїлу акцію єго погубний вплив і робота. Таким справдї чинником по наших громадах єсть жид-арендар; він єсть тим spiritus movens, що то викликує між простолюдином опозицію против всякої, хоч би і як хосенної для него роботи, а помимо того не висуваєсь наперед і волить дїлати потайно з-за угла. Громада стероризована жидом, слухає єго з боязни перед єго пакостями і аж треба ще сильнїйшого товчка, щоби привернути рівновагу в громадї. Таким товчком являють ся власти, до котрих инґеренції в справи громадскі відносить ся громада з всяким поважаньєм. Персоніфікацією тої власти єсть для наших селян жандарм; єго поява в селї і урядованє стають ся майже епохальноюо подїєю. Хоч автор з любовію відносить ся до простолюдина і так само представляє єго на сценї, то все таки не попадає в пересаду, не идеалізує нам темного, недовірчивого, зарозумілого і здеморалізованого селянина, лиш виводить всї єго пороки перед очи зрітеля.
Акція комедії розвиваєсь рівномірно. Перші дві дїї то борба учителя з темнотою і упором громади; третій акт побіда правди над темнотою і заслїпленєм. До побіди причиняєсь не лиш щирий труд і пожертвованє учителя, але також в головній мірі і та обставина, що головний мотор всего лиха жид-арендар, усуваєсь з села на три роки. Траґічний момент в комедії виступає під сам конець, коли то власть шкільна переносить Омелька, вповнї з похвалами і побільшенєм платнї, на инше місце. При матеріяльній винагородї наносить ся Омелькови моральну шкоду. В селї не стане щирого учителя, а натомість жид-арендар, вернувши з криміналу, зачне свою давну роботу. Любовна интриґа розвязана щасливо і Юлія виходить за муж за Хоростїля.
В будові комедії суть деякі хиби, але не так их знов богато, щоби закривали добрі сторони. Після нашої гадки, найбільша хиба в тім, що момент траґічний, безперечно вельми ефектовний, ужитий аж при самім кінци твору. Кожда комедія Сарду визначаєсь рівнож моментом траґічним, але він вплетений по серединї, так що конець твору, остаточне єго викінченє, випадає так, як сего вимагає драматургія від комедії. Єсли би автор був додав ще четверту дїю, то був би оминув тої хиби, хоч знов з другої сторони певно затратилось би се загальне вражінє, яке відносимо з тої комедії в єї теперішній будові. Друга хиба то повторюванє акції оповіданєм. Зрітелї видять акцію на сценї а відтак мусять в-друге слухати єї короткого змісту в формі оповіданя головної особи дїєвої, Омелька, до других осіб: Юлії, Хоростїля, жандарма.
Д-р Иван Франко по виведеню свого першого твору драматичного "Украдене щастє" збогатив нашу літературу драматичну в несповна рік двома комедіями: "Рябина" і "Учитель". Темат до обох комедій взятий з житя-бутя нашого народу, а схоплений вірно і дотикає жизнених справ. Дехто підносив заміт, мов то в комедіях пробиває тенденційність, однак се заміт несправедливий. Реалістичне представленє наших відносин сїльских не може назватись тенденційностію, а що те представленє могло би декого разити, се не вина автора, а самих відносин, котрі в дїйстности такими суть і так уложили ся. Комедію "Учитель" ставимо о много висше від "Рябини", раз за-для старанного викінченя і переведеня акції, а в-друге за-для одноцїльности будови драматичної, коли противно "Рябина" під тим взглядом, винявши хиба дві перші дїї, виказує недостачі. І в "Учителю" цензура поліційна вичеркнула деякі місця, а через те затерла виразистість малюнку. Твори д-ра Франка не мають щастя у цензури поліційної, она прикладає до них строгу міру, — а се-ж вірні малюнки наших відносин суспільних, серед котрих живемо і котрі на собі відчуваємо.
Як зачуваємо, д-р Франко не перестає творити на поли драматичнім. Повний успіх, якій відносять єго дотеперішні твори, повинен бути для него лиш як найкрасшою заохотою. До найновійшого твору ужив д-р Франко темату з часів княжих; єсть се драма исторична написана стихом. Тою вісткою дїлимо ся з любителями нашої сцени і почитателями таланту д-ра Ив. Франка.
_______
"Учителя" вивели наші артисти поправно. Складно пороздїлювані ролї дали нагоду артистам до попису.
Найменше ще могли би ми бути невдоволені з гри п. К. Підвисоцкого (Омелько Ткач). Зазначувати недугу грудну в так драстичний спосіб, щоби через три акти не віднимати хустки від губи і покашлювати, се мабуть невідповідне нї з естетичного нї навіть з фізіольоґічного взгляду; лїпше замаркувати недугу лиш кілька разів, от н. пр. підчас і по ирітації, в часї замітаня школи і т. п. Таж те безперестанне маркованє недуги не дозволило п. Підвисоцкому віддати ролї так, щоби можна було бачити ту ревність до працї, се горяче почутє обовязку, енерґію та віру в свою идею і сили. Мимо волї, хоч консеквентно, артист прибрав плаксивий тон бесїди, а відтак ті монотонні судороги лївої руки з хусткою могли дуже разити. Але годї відмовити п. Підвисоцкому консеквенції в грі: після свого заложеня перевів єї рівномірно через всї три дїї, а деякі сцени були дуже добрі, як н. пр. в часї испиту, і кінцевий монольоґ.
Ролю другого учителя, любовного героя комедії, відограв п. Янович (Иван Хоростїль) добре. Не уносив ся патосом, а сентиментальність в сценї з Юлією не разила.
Креація п. Стечиньского в роли війта була пишна і лїпшого відданя сеї ролї годї собі представити. Спокій, флєґматичність а при тім дурне і зарозуміле понятє о своїй власти, яко начальника громади були віддані вірно і без пересади. П. Стечиньскій був — одним словом — в своїй роли. — Неменше добре віддали ґаздів пп. С. Підвисоцкій і Шеремета. Чи то в сценах, де они самі з "антересом" приходять до учителя, чи в громадних сценах, чи вкінци в послїдній дїї, коли то отвирають ся им очи на хосенну дїяльність учителя, не скарикатурували своїх роль, а віддали их поправно. — Видно, що наші артисти в часї подорожей до краю придивляють ся житю сїльского народа, обсервують типи, а відтак старають ся их вивести на сценї. Взагалї селяньство в "Учителю" було дуже добре заступлене.
Роля жида арендаря припала п. Ольшаньскому. Артист сей завсїгди вельми старанно і добре трактує свої ролї, тож і сим разом креація єго заслугує на повне признанє. Арендар в "Учителю" се не жид-лапсердак, але висшій тип обманника, котрого вибрано навіть "презусом" місцевої ради шкільної — і такого жида п. Ольшаньскій вивів на сценї. — В малій роли жандарма виступив п. Нижанковскій. Артист поняв свою ролю і дуже зручно представив нам в другій дїї индаґацію жида. В тій яві жандарм і жид були дуже добрі.
Жіночих роль в "Учителю" дві: Юлії і Марини Пасїчної. Юлію грала п. Слободівна, Марину п. Підвисоцка. З креації п. Слободівної ми вдоволені, лиш декуди артистка була за штивна. Повага і розважливість не йдуть завсїгди в парі зі штивностію, тож ту замітку повинна артистка увзгляднити. — Чи потрібно згадувати про гру п-ї Підвисоцкої? Нам здає ся, що нї, бо всї знають, як славно вміє артистка віддавати комічні креації молодиць і старших жінок. П. Підвисоцка не даєсь увести аплявзам партеру і знає задержати все потрібну міру в комізмі, тож і належить ся їй повне признанє.
Громадні сцени: паробки в школї, дїти на испитї — випали добре. Пісня на испитї за-для своєї мельодійности і доброго виконаня загально подобала ся, так що на жаданє треба було єї повторити. Заслуга в тім припаде капельмайстрови п. Долістї.
Комедія виповняє цїлий вечір і з зацїкавленєм слухаєсь єї від початку до кінця.
[Дѣло, 22.09.1894]
22.09.1894