Пізньої осени або з початком зими при кінці 1906. р. явився в мене у Львові ученик вищих кляс ґімназії. Сказав, що приїздить від орґанізації українських ґімназистів міста Станиславова, просив революційної літератури і поради: в їх орґанізації виринула думка аґрарного терору проти польських політиків, щоби примусити їх уступити перед домаганнями українських народніх мас. Цей ученик був — Дмитро Вітовський.
Пригадаю, що в Галичині від 1895. р. народні рухи піднімалися все вище й вище: кріваві вибори до австрійського парляменту й галицького сойму, сецесія українських студентів з львівського університету, яка була дуже популярна в народніх масах, масові аґрарні страйки, масовий рух за виборчу реформу. А рівночасно селянські рухи на російській Україні і революція в цілій Росії. Все те хвилювало старих і молодих і довело Вітовського і товаришів до думки, з якою він приїхав до мене.
Я йому очевидно пояснив, що аґрарний терор, це не діло їх гуртка. Коли народній рух підніметься на відповідну висоту, тоді їх думку здійснить сама народня маса. При тім звернув його увагу, що справа народньої революції в українській Галичині безвиглядна доти, доки або революційна хвиля з російської України не перекотиться й на Галичину (а тоді російська революція вже упадала), або доки не буде революції в цілій Австрії, на що годі надіятися. Инакше військова сила цілої габсбурської монархії знищила би просто всю нашу народню масу.
Їх гурткові треба очевидно як найближче брати до серця потреби народньої маси, студіювати соціяльне питання, при тім кінчити шкільну науку, щоб особисто не зломитися, а там кождий сам побачить, де і як йому ставати до громадянської праці.
Не знаю, чи мої слова розчарували молодого хлопця, чи на це вплинули инші, зовсім припадкові причини, — досить, що після цього я з Вітовським не стрічався — аж до жовтня минулого року.
Тимчасом він скінчив ґімназію й університет, живучи майже весь час в Станиславові, працюючи в адвокатурі й беручи живу участь в громадянській праці. Як студент львівського університету брав участи у демонстрації 1. липня 1910. і був опісля засуджений в процесі 101 українських студентів. Був членом української радикальної партії. Брав визначну участь в орґанізації "Січей". Дуже вдатно зорґанізував утечу Мирослава Січинського з тюрми в Станиславові.
З початком війни був одним з перших орґанізаторів Українських Січових Стрільців. Більшу часть війни перебув на фронті. Підчас австрійської офензиви проти російської армії в 1915. р. в Галичині його відділ знаходився на самім переді. Памятаю, як в пресі описували вхід його відділу до його рідного села Медухи під Галичем.*) Потім якийсь час повнив військово-адміністаційну службу на Придніпрянській Україні.
В останніх днях жовтня 1918. р. приїхав він до Львова, щоб обняти провід у військовій орґанізації, яка мала в відповідній хвилі заняти Львів в імени Української Національної Ради. Коли ми тут зустрілися і представилися, від додав: "Ми знаємося. Я ще учеником приїздив до Вас учитися робити бомби."
Показалося, що йому не остало богато часу на підготовлення його задачі. Львів треба було взяти або в ночі з 31. жовтня на 1. падолиста, — або його взяли би Поляки. Нас був тільки невеличкий гурток, що рішив це діло. Не всі львівські члени Національної Ради знали про наш плян: деякі визначні політики, що знали про це, відраджували. Рішучість Вітовського рішила справу.
Дня 1. падолиста 1918. р. мешканці Львова побачили на ратуші синьо-жовтий прапор Української Держави.
Не буду тут оповідати день за днем боїв у Львові. Вітовський перші три дні не спав. Потім — занедужав. Тоді оборону Львова зложив в инші руки. Ще не зовсім здоров обняв теку Державного Секретаря Військових Справ і виїхав на провінцію для орґанізації військової справи.
Що ми Львів утратили, на це склалися ріжні причини, — хоч найважнійшою була все таки польська чисельна перевага. Та що ми його взяли і в нім проголосили утворення Західньо-Української Народньої Республики і її з'єдинення з Великою Україною, — це в великій мірі заслуга Вітовського.
Коли наші війська уступили зі Львова, я лежав недужий і опісля три місяці мусів ховатися від рук польських властей. Ховаючися й укладаючи пляни на тоді, як наші знов прийдуть до Львова, я мріяв, що вулицю, при якій лежить Народний Дім, де була наша головна кватира, назвемо вулицею Вітовського.
Нашим не судилося прийти до Львова, а Вітовського вже нема між живими. Але я таки міцно вірю, що вулиця Вітовського буде у Львові.
Коли я зі Львова дістався на український бік, Вітовський уже був уступив зі становища Державного Секретаря Військових Справ. На тім становищі зорґанізував галицько-українську армію. Його політичні противники вказували на його похибки. Одначе їм треба протиставити його діло — армію.
В марті ц. р. Державний Секретаріят ухвалив вислати нас обох до Парижа, як делєґацію для заключення польсько-українського перемиря.
Памятаю чудовий весняний день з початком цвітня, як ми їхали зі Станиславова по військові інформації до Головної Кватири в Ходорові. Поля, на яких видніла перша весняна зелень, були залиті сонцем і такі тихі-спокійні. А ми говорили про те, як нам удасться спинити війну, і ці поля оживуть животворною працею селянина-хлібороба.
Дня 17. цвітня виїхали ми в нашу дорогу. Вітовський прилучився до нас в Рожнітові, де жила його сімя. "Сподіюся, що приїдем до Вас на зелені свята!" — сказав я на прощання його дружині. Тоді ми були такі певні, що перемиря буде заключене. Адже справою занявся Вільзон і Рада чотирох...
Дозвіл на приїзд до Парижа ми добули без перешкод. В перших днях мая переїздили через покриті цвітом дерев долини і гори Швейцарії. Я оповідав Вітовському про цю країну те, що знав з особистого побуту в ній. Як це вже давно було! А його очі — з сяєвом селянської любови до Матері-Землі — світилися серед розмов-мрій про те, яким цвітущим огородом може стати наша плодюча українська земля, коли ми насадимо в ній таку культуру, як швайцарські хлібороби на своїй землі. Говорили ми також про військову орґанізацію Швайцарії — народню міліцію. Він снував думки про те, щоб тоді — коли вже спокійно буде на Україні — простудіювати цю орґанізацію, при тім доповнити свою військову освіту, а потім працювати для української військової орґанізації. Одначе не позволили собі оглянути Швейцарію, спішилися до Парижа. Як будемо вертати — казав я — тоді вже позволимо собі на який тиждень часу і оглянемо красу цеї країни. Та їдучи з Парижа, поспішав він знов, щоб як найшвидше дістатися до Директорії. А більше їхати туди — не судилося йому.
В Парижі зразу неначе все йшло гарно, а потім все заломилося. Вітовський ходив, як з хреста знятий, — такі мав хвилі розпуки, що буде далі.
Перед від'їздом Вільзона з Парижа написав до нього рішучий лист, в якім представляв, що український нарід з польським ярмом ніколи не погодиться. Цей лист в порозумінню з президентом делєґації Сидоренком ми підписати оба й вислали Вільзонові. Замітний також його лист до ґенерала Ля Кроа, військового співробітника "Le Temps", якому відповів у тім листі на його виводи про протибольшевицький фронт. Взагалі в Парижі переконався я, що в Вітовського був визначний публіцистичний талант. Згадуючи про його діяльність в Парижі, хочу ствердити, що він стояв рішучо на становищі державної самостійности і єдности всіх українських земель і був рішучим противником тих осіб, які в сій справі не йшли зовсім ясною дорогою.
Поза ними позискав собі щиру прихильність цілої делєґації, і вістка про його смерть просто всіх убила.
Париж його не привязав до себе, — хоч подивляв артистичні скарби сього міста. Все рвався до дому, до своєї військової праці. Вкінці виїхав 7. липня, щоб дістатися до Директорії зі звідомленням про положення в Парижі. Плянував вернути ще до Парижа з інструкціями від Директорії, а тоді їхати до праці на Україні.
Ми в Парижі плянували, що вдасться нам дістати для нього дозвіл на переїзд через Румунію. Та коли справа затягалася, він рішився поїхати літаком, щоб як найшвидче сповнити задачу, яку вважав для нашої політики в Парижі дуже важною.
Більш ніж чотири роки війни обминала його куля. А літак завів. А може — йому таки належалася найпочесніша в часі боїв за рідний край смерть вояка при сповненню обовязку?...
Згадуючи про нього, нехай мені вільно буде сказати також те, чого за його життя я публично не сказав би: як він любив свою дружину й діти — півторалітню дочку, яку так мало бачив (він одружився підчас війни) і ще тоді, підчас нашого побуту в Парижі, ненародженого сина. Иноді ходимо по Бульонськім лісі, тай виривається в нього туга: "Чому тут зі мною не може бути моя жінка й діти?" З якою любовю купував він ріжні річи, щоб завезти їх своїм рідним, скуповував ріжні артистичні малюнки, щоби прикрасити свою хату, якої властиво ще не зазнав, бо все був тільки гостем дома.
Очевидно, що уряд Української Республіки і вся Україна подбає, щоби дружина Вітовського могла без жури виховувати його діти на дітей України, гідних памяти батька.
І тіло Вітовського буде очевидно перевезене на Україну.
І вулиця Вітовського таки буде у Львові.
А йому на останнє прощання нехай буде мені вільно сказати те, що в важких хвилях говорив йому в Парижі: "Щоб не прийшло, треба дякувати долі, що призначила Тобі жити в такий момент, що поставила Тебе на таке становище та що Твої діти можуть покликатися на такого батька."
Тепер, коли шлях його життя скінчений, можна це з тим більшим правом сказати.
Величне вражіння робила на Вітовського гробниця Наполеона. Ходив частійше її оглядати і все говорив тоді про могучу силу історичної традиції в будуванню держави. Нехай-же його імя буде історичною традицією дня українських поколінь.
*) В Медусі уродився Вітовський в 1887 р., як син селянина-шляхтича.
Відень, 12. вересня 1919.
[Воля, 20.09.1919]
20.09.1919