Поезія, витягнена з вагіни

Міруна Влада: «Після першої книжки мене називали «порнографічною поеткою»

Поетка Міруна Тронкота народилася у Бухаресті. У 18 років Міруна, уже під псевдонімом Влада видала першу й дуже успішну збірку «Poemextrauterine» («Позаматкові вірші»). У Бухаресті, Ґраці, Берліні, Любляні, Сараєві та Приштині вона вивчала політологію, має ступінь доктора наук у міжнародних зв’язках. Свою дисертаційну працю і третю поетичну книжку присвятила ситуації у Боснії й Герцоговині: «Bosnia. Partaj» («Боснія. Розділення»). Під час Місяця авторських читань у Львові про зв’язок між постколоніальністю та фемінізмом із поеткою розмовляла літературознавиця і критикиня Ганна Улюра.

 

— Влада — це ваш псевдонім. Ви знали, що він буде означати для ваших слов’янських читачів?

 

— Мені було 16. Я намагалась вигадати собі псевдонім і всю ніч писала «Міруна Влада» —  готувалася до слави. Тоді я була закохана в хлопця на ім’я Влад, а він був закоханий у мою подружку. Я взяла його ім’я і воно встало поряд із моїм назавжди. Хоча я підписую свої наукові роботи під справжнім прізвищем — Тронкота, для поетки це прізвище звучить жахливо. Коли в Загребі побачила слово «Влада», я дізналася, що воно має ще одне значення. Тоді я зрозуміла, чому люди в Боснії говорили мені не підписуватися цим іменем. Можливо, це був інтуїтивний вибір: коли я вивчала політологію, мене цікавило, як влада впливає на розвиток наших думок.

 

 

— Політологія працює з приватним і публічним, як і ваша поезія. Я не можу підібрати більших антонімів, ніж політика й поезія. Як поєднати це в одній людині?

 

— Моя особистість має дві сторони, які доповнюють одна одну. Коли, я отримувала PhD в Боснії, то  читала тільки академічні книжки з політології, та зовсім не писала поезії. Тоді я впала в письменницьку драму, думала що ніколи більше нічого не зможу написати. На щастя, через рік моя мова почала бунтувати проти академічного письма, — я перестала читати академічну літературу та написала «Bosnia. Partaj». Поезія дає мені доступ до речей, які неможливо пояснити словами, до чогось недосяжного, а політичні науки дають мені конкретну інформацію про світ. Я згодна, що таке поєднання може бути ризикованим саме для поезії. Я знаю, що в Україні дуже багато письменників є активістами, пишуть дуже політизовані тексти. У Румунії це більше пов’язано з комунізмом.

 

 

— Перша ваша книжка називається «Ектопічні вірші». Це була феміністична ідеологія, чи рефлекторний фемінізм?

 

— Це було інтуїтивне. Коли моя тітка розповіла мені про свій досвід невдалої вагітності, у її голосі було багато провини та болю — це вплинуло на мене. Взагалі, усе своє життя вона ніби вибачалася перед людьми за те, що вона не може мати дітей. В одному з розділів поеми я кажу, що витягую свої поезії зі своєї вагіни, тому що я — не моя вагіна. Я не читала Симону де Бовуар, або інших феміністок. Основна тема, з якої я почала: «Яким чином інші люди контролюють жіноче тіло». Мене хвилювало, чому жінка відчуває провину за своє тіло, чому відчуває свою неповноцінність через те, що не змогла стати матір’ю. У трьох своїх книжках я намагалася написати про відчуття безпомічності в протидії контролю інших над своїм тілом, і я досі пишу про це.

 

— Я не знаю більш інтимної теми за трансформацію й контроль тіла.

 

— Я думаю, що поети саме тим і займаються: саморуйнуванням та самозахистом одночасно. Поезія торкається й найслабших і найсильніших моїх рис. Я намагаюся знайти спосіб вирішити це питання та залишитися при здоровому глузді.

 

 

— У третій книжці «Боснії» в першій частині звучать голоси інших жінок. Чиї історії цікавіше розповідати: свої чи чужі?

 

— Я приїхала до Боснії румунською дівчиною, не знаючи мови, не маючи досвіду проживання війни. Зазвичай люди говорили мені, що я іноземка, і ніколи не зрозумію, що вони відчувають. А я відчувала, що я краду голоси цих жінок, та питала в себе: «Хто я така, щоби розповідати ці історії?» Я пропускала їх через себе, але як крізь дзеркало. Я вирішила показати ці величні історії через призму своїх маленьких незначних травм.

 

— Ви працювали як кореспондентка? Це реальні історії жінок які ви знали?

 

— Вони — як кубик Рубика — містять частинки, які я чула від подруг або читала в документальних фільмах, але там також є й багато вигаданого. Для того, щоби зберегти автентичність, я не змінювала імена. Та коли вийшов боснійський переклад книги, мої друзі були розчаровані: подекуди між їхніми іменами та історіями в книжці не було нічого спільного.

 

 

— «Боснія» оформлена як поліфонічний роман. Ви пишете прозу?

 

— Я закінчую свій наступний суто прозовий роман, який називається «Контрацептиви». Він про те, як жіноче тіло контролюється через контрацепцію.

 

— Жінок у літературу румунську приймають не дуже охоче. Багато критики?

 

— Так. Після моєї першої книжки мене назвали «порнографічною поеткою». Мені було лише 17 років. Чоловік, який написав цей відгук, не читав книгу, а зробив цей висновок суто з назви. Інший критик написав: «Як може молода дівчина написати таке? Чи читали це її батьки?» Ми з іншими поетками на початку 2000-х намагалися вийти з комуністичної цензури. Повернути поетичну мову до жінок — важливий момент у поетичній революції.

 

 

— Ви Сараєво й любите, і ненавидите. Ви визначилися?

 

— Двозначність — це найкраще, як я можу означити свої відчуття.

 

— Ви не схожі на ваші тексти. Ви змирилися з цим?

 

— Інколи я розумію, що недостатньо хоробра, щоби бути такою як мої поезїї. Я завжди відчуваю, що мені потрібно місце, де я можу відчувати себе іншою людиною — тому я взяла псевдонім. Як можна бути автентичною і грати різні ролі? Я відчуваю сором за це, та вирішила визнати, що поезія — це моя суперсила, а суперсилою не можна користуватися постійно. Є поети які повністю занурені у свою поезію — я їх поважаю.

 

 

— Ви викриваєтесь у поезії, а що самі отримуєте навзаєм?

 

— З одного боку, я отримую реакцію від читачів — це надає мені сенсу. Таке трапляється й публічно і приватно, коли люди кажуть, що мої слова щось значать для них. З іншого боку, мені цікаво, як люди трактують мої вірші, що в них знаходять.

 

— Чи можна навчитися емпатії?

 

— Боснія — це серйозний урок з емпатії. Він показав мені, наскільки вона обмежена. Одна моя подруга з Боснії три години розповідала мені свою історію, я плакала та обіймала її, а наступного дня я мала розмову з подругою із Сербії і я знову плакала й обіймала її. Тоді я почала сумніватися в автентичності своєї емпатії, бо як таке може бути: ти не знаєш цих людей, ти того не переживала, але можеш їм співчувати? Я знайшла поняття нарцисизму болю. Щоби рухатися далі, потрібно перемогти свій біль. А в плані політики — треба розуміти, що, аби вбити когось, треба перестати про нього хвилюватися. Це головний механізм війни.

 

 

— Тому в книжці «Боснія» ви принципово не розмежовуєте руйнацію й саморуйнацію?

 

— Так. Руйнація — це частина саморуйнування.

 

— «Любити Балкани — це залежність, це проблема із самооцінкою». Я погоджуюся, що нас визначають залежності, це — найцінніше, що ми маємо. А що із самооцінкою?

 

—  Балканці  залежні від самооцінки в плані ідентичності. Вони вибудовують свою автентичність через призму того, що раніше там була імперія. Але вони мають комплекс неповноцінності, як і румуни — у порівнянні себе з Заходом. У наукових дослідженнях я вивчала питання формування країни в межах постколоніальної ідеології. Як це зробити, якщо Захід цього не дозволяє? «Те, що ми бачимо в дзеркалі — це те, як ми себе визначаємо» — концепція накладена на нас Заходом, у ній і зароджується неповноцінність. Ми постійно порівнюємо себе зі стандартами, нормами, правилами, але чомусь не вигадуємо власні.

 

 

— Ви проблематизуєте мізогінію серед жінок. Наскільки складно говорити про те, що жінки не поважають одна одну, бо ми маємо вагіни? І чи достатньо про це просто говорити?

 

— Активістка в мені говорить: «Ні! Нам треба робити революцію!» Проте така революція займе багато часу, адже вона має бути, перш за все, ментальною. Прибрати патріархальні установки з жіночих голів — це найскладніше завдання. Адже, повертаючись до постколоніальної теорії, ми можемо виснувати, що жінка теж бачить себе в дзеркалі: такою, якою її сконструювали. Її визначають інші. Нам треба було би об’єднатися й бути солідарними, а не конкурувати. Проте консюмеристське суспільство хоче, щоби ми постійно були  роз’єднані, у змаганні одна з іншою, — і це нас справді роз’єднує.

 

Текстову версію підготувала Інна Федотова.

Фото: Анастасія Іванова, МАЧ

02.09.2019