Нова книга Олеся — яка се велика літературна новина! Який дорогоцінний дар для українського громадянства під хвилю, коли Україна, пірвавши в світовій війні московські пута та перебувши епізод німецько-російського гетьманування, кроваво змагається у останньому бою проти ворожих ій в Парижі та Лондоні царів та ґенералів! Бо в тому Олесеві привітала Молода Україна на кілька літ перед війною свойого найкращого співця, на причуд творчого поета, чародійно животворного мистця. Такою могутньою луною нісся тоді його спів, що після Тарасових псальмів про Сон та Кавказ, після Франкових гимнів про Каменярів та Пророка — був він для нас найдостойнійшим висловом того третього, нового, радісно-бойкого покоління України, яке забажало стати вольним народом і хотіло бути щасливійше. Ні — ніякий з наших теперішних співців не співав пісню Молодої України так вражаючо, як той її на причуд творчий поет — Олесь. Він знав висловити найглибші почування журби і найглибші почування радости, він вмів співати страшні пісні про катів та замучених ними, про зранених львів та осліплених рабів, про круків та невольницьких трупів, прогнані матері та ридаючі діти, про мертві царівни-країни та конаючі красуні-рабині, яким кровю пяні деспоти увінчували білі чола вбивчим терном. Але ці потрясаючі пісні про поневолюване, катоване, та вбиване життя, яких сила пригадує нам іноді важкі глибини наших історичних пісень, — не були одиноким співом Олеся. Хоч і як глибоко його дух поринав у темрявах народнього життя, — то саме він, Олесь, як може ніхто другий із наших поетів перед ним та попри нього, вмів розстелювати перед нами таємно гарні картини осяяних висот та вольних просторів, від яких легко і радісно ставало опечаленій душі, наче під подих степових леготів України. Раював червоною озарою тихих степових ранків, знимався зі своїми укоханими вірлами під ясні блакити до золотих брам сонця, тужив з мевами над голубими морями і випаровував таємні ночі, срібні і тихі як казка. А у тому сотвореному собою світі тихих степових ранків, озолочених блакитів, тужливих хвиль моря та казочних сріблистих ночей — Олесь бачив і малював квіти, яких ще не бачив жаден наш поет, — бачив чудові любки, яким він співав солодкі, нечувані в нас, любовні пісні, вичував він утаєні мрії, радощі та скарги квітин, пташків та вітрів, наче рідний ім брат. Що те все було, як треба се було банальним словом Щодня ознаменовувати? Ліричні вірші се були, чи виспівувані траґедії, новітня епіка, чи рапсоди новітньої, могутнім життям захваченої душі? Де кінчалися тут чорні картини пессимізму, а де зачиналась радість життя? Які творчі джерела були в Олеся найглибші, які з його пісень найправдивійші? Ось про те все приходилося в нього все питати і дошукуватися відповіді, — але все наново падало на нас осліплююче проміння нових сотворених ним красот і все наново приходило нам тільки раювати ним так, як раюємо промінням сонця, пишнотою квітів та солодкістю цілунка, бо студена критична аналіза проти богацтва Олесевого мистецтва була іноді — безпомічна. Богате було те Олесеве мистецтво мов степ, мов небо, мов море, — і може тільки те одно знав критик про нього напевно, що се — найбагатіщий поет Молодої України. Найбагатіщий картинами, почуваннями та висказами, найбагатіщий клейнодами любовних жалів та скарг зза України та королівсько богатий спромогою творення.
А тепер спитаймо:
Які-ж то богацтва розгорнув Олесевий дух перед нами у книзі, що над нею тут ми зупинилися? Яка вартість тому свіжо створенному, що він його під таку несказано важну історичну хвилю кидає у скарбницю свойого мистецтва, — та чи не дожидати-б нам тим разом від найкращого поета Молодої України щось зовсім нове, страшним воєнним перетворенням світа викликане?
Бо з того часу, в якому ми слухали незабутніх пісень колишніх Олесевих книг, розшаліли всесвітні, вже пять літ кипучі хаоси, які захопили собою і Україну, викликуючи тут великанські, цілим народом, цілою країною потрясаючі перевороти.
Боротьба з Москвою, виступ українських лєґіонів, Берестейский мир, Махіявелеві штуки віденських та берлінських політиків на соромному овиді гетьманування Скоропадського, — побіда Антанти та її вбивчі наслідки для України, — які-ж се епохальні події, скільки в тому живучої історії, який се могутній перелім у цілому нашому життю-буттю після столітнього закріпощення Москвою! Уперве після зруйновання Січі змогли ми як народ дужих пробудою героїв, вхопити за зброю та станути проти наших катів та грабіжників нашого добра. У перве після преславного Богдана та сердешніх Гайдамаків!
Тому питаюся ще раз:
Які-ж пісні співає нам Олесь, той наш найкращий теперішній поет, саме у тій зі своїх останніх книг, яка наче добувається з глибин того нашого нечуваного національного переживання?
"Чужиною" — назвав поет сю свою найновіщу книгу. Се пісні вигнанного із Рідного Краю, творенні велелюдними, чужими шляхами далеко від тих рідних блакитів і степів, тих морських хвиль та розкоханних леготів, які цілющим подихом рідної землі, — сим найглибшим чинником всякого великого Мистецтва — виростали в Олеся його перші книги.
Чужиною надиханні отсі його пісні.
"В вигнанні дні течуть, як сльози,
Думки в вигнанні сплять, як мертві,
Солодкі спогади сичать, як змії,
Душа ридає, як дитина.
Душа розірвана, як рана,
Бальзам далеко так, як сонце,
А сонце, сонце, як і щастє,
Там, там лише в краю коханім."
А на иншому місці:
"За ревами громів не чуть нам співу серця,
Не чуть нам голосу його глибин...
Життя-ж пливе, і день поволі погасає,
І темні крила вечора тремтять.
О дайте тиші нам прислухатись до світу
І вічно-вічним душу напоїть...
Життя цвіте зелено-білим садом,
Не бачимо ми цвіту, як сліпі".
А раз:
В моїй душі не сходе сонце
І не юрять над нею дні...
В ній небо хмарами закрито,
І всі погашені огні.
У ній вовками муки виють,
Та стогнуть рани, як сичі.
По ній блукають тільки тіні
І тихо плачуть, ідучі.
Моя душа — моя країна,
В диму руїн, в крівавій млі,
Лежить вона з розбитим серцем,
З вінком терновим на чолі.
І так майже сторінка за сторінкою.
Де-б ми й не стали слухати — трохи не скрізь сумовиті пісні томливої, тут і там безнадійної самоти, самоти тим найпаче болючої, що не бачиться в неї ніде великих, визвольних овидів колишньої Олесевої поезії. Коли ось між давніми піснями нашого поета трохи що не друга захоплювала нас попри всю невидатність коротких ліричних строф такими великими обрисами свойого внутрішнього змісту, що цей зміст наче розривав узькі форми ліричного вірша, вражаючи нас іноді найживучішими згуками геройської епіки або віршованої траґедіі, — то збірка "Чужиною" се тільки і виключно збірка ліричних віршів, з їхніми змінчивими химерними настроями, самотніми радощами і смутками, зневірами та хвилями оживаючого з отупіння життя. Хотілобся ось просто сказати, що це мандрівний поетовий записник, який поет здебільшого веде для себе, нотуючи у ньому без строгіщого розбору усе те, що на чужині ворушило його душею. Правда — Олесь і тепер тут і там творить і дає нам лірики, подумані і викінчені поліні і справдї великої думки. — ("Ти-ж бачиш сам небесними очима," "Дивна містерія... дивна музика...", "Месіє, Месіє!") — дає прегарні символи страдаючого люду та краю — ("Народе-Страднику..." "Розбіглись ми по всіх світах усюди," "Вються над нею сови і круки" — "Вона з мечем в руках боролась, як орлиця") — і як колись чарує солодкою легкістю своїх любовних зітхань:
Хтось мене ще памятає,
Хтось покинути не хоче,
І на крилах сну що ночі
Хтось голубкою літає.
І розвіює тумани
Голосами слів чудесних
І з очей своїх небесних
Ллє бальзам мені на рани, — —
або:
Ти моя найкраща пісня,
Що ношу я у душі,
Що боїться полетіти —
Тільки крилами тремтить.
Але чую я тремтіння
Срібнобілих її крил...
Чую я твоє зітхання,
Що на зутріч їй летить, —
Але все те — на мою думку — тільки скріпляє характер завуження внутрішних овидів нашої збірки. Великих сінтез нашого теперішнього народовецького життя ось хоч-би в тому зачерку, в якому його "Яка краса — відродження країни" — відтворює післяреволюційний час, Олесь поки-що не дає, вдоволяючися тільки ту і там воєнними картинами, яких драматична сила на мою думку більш зворушує, як прошибає ("І знов страшні чутки", "Дрогобич наш упав підтятий," "Одступає війско," "Пішли! Хорогви розгорнули.)" — Треба навіть помітити, що становище поета до української справи як такої одвітно до податливо настроєвого тону цілої збірки не скрізь послідовне, іноді чується голос глухої, болючо вражаючої зневіри ("Коли-ж над нами зійде сонце..." "Що дня із прірв повзуть нові гадюки...") а там знову, де поет повен надії на кращу будучність народу, разить де-не-де чужий досіль Олесеві тон — тон реторики ("Тепер лише над нами сходить сонце...") Тому й рішуче найкращими видаються мені тут з усіх віршів до України опять цілком малі, дитинячою тугою за рідною землею овіяні віршики, як ось:
Жита!! пригадую...
Як сон... дитячий, золотий...
Схиляюся і падаю на землю
І серце біля них краду...
О дорогі мої!
Шуміть мені забуту казку,
Пяніть мене своїм диханням,
Що-б я упився і не знав —
Де зараз я, — чи на чужині,
Чи там, ах там, в краю коханім, —
або:
О, коли-б я міг тепер сміятись!...
Але усмішку свою
Я загубив в моїм краю
І зможу тільки плакати.
А що, коли і там, в краю коханім
Її вже більше не знайду,
На камінь упаду
І зможу тільки плакати?
Правда — Олесевому читачеві трохи дивно зза того, що саме у тій з його книг, якій судилось побачити світ зі сходом Нової України, наш поет найбільш захоплює слухача маленькими, повними розніженої туги за краєм, віршиками, які головно в нашому писменстві не належать і мабуть ніколи не належали до небуденних, справді собою окремішних появ. Тому і приходиться все наново брати під увагу ті, насильним вигнанням з рідної землі спричинені, життєві обставини, серед яких Олесеві довелося сю збірку сотворити та помічати, що чужина яко така, яко жерело творчих вражінь — бо таким джерелом і найбільш болюча чужина проти поета все є — дала нашому співцеві, принайменше досіль — дуже мало. Я важуся сказати — дуже мало тому, що оскільки іде о своєрідні українські сюжети, то ні один зі зразців в найновійшій збірці не може рівнятися з тим, що Олесь дав нам у передвоєнних своїх збірках, а як-що-ж взяти під увагу вірші на мотиви з віденського життя, то се річи з ідейного згляду та головно і передовсім зі згляду на те справді велике імя Олесь — невибагливої або таки просто сумнівної вартости. Ще найдодатніше вражіння лишають по собі пєси: "Гробниці лицарів і статуї над ними..." "Ах, як любив я в кірху Стефана..." "Весна, Шенбрун, і липові алеї..." "Пляж над Дунаєм...," менше переконуючий за те "Пратер," а вже таки в некорисному світлі являються вірші: "Вона приходе завжди в певний час" "Сьогодні стрінемось" "Урбанікелєр" — та химерне: "Ах, чим загою прірву рану..." Я не перечу, правда, що такі картини з великоміського нічного життя, се у нашому письменстві, у нашій ліриці — новість, і що як показують отсі спроби, в Олеся справді хист — сотворити на тлі великоміської ночі елєґантну пів-глумливу, пів-відчуту еротику, склавши її з недбалою принадністю трохи пересиченого світовця. Все те в області штуки має своє відвічне право горожанства, і не добре було-б в імя якихсь громадянських кличів відклонювати поета від такої цілком свобідної, цілком індівідуальної творчости. Але тут, де говоримо про такі вірші у збірці "Чужиною" — у найновійшій збірці того нашого поета, якого давні твори треба без вагання назвати культурним добром нашої нації — тут кажу, не критик виступає проти поета, а він сам, той давній Олесь проти теперішнього Олеся.
Давній Олесь творив такі чудові своїм непорочним почуванням любовні пісні, що ці дутливі, великоміські еротики таки недостойні станути поруч їх, а як щож нам конче приняти їх, яко дарунок поетового мистецтва, то вже краще окремою збіркою, — не тутки, де кілька сторінок далі читається про окровавлену Україну.
Не тутки і може не під час, де сорок міліонів нашого люду на страшному розстаєві.
[Воля, 13.09.1919]
13.09.1919