В одній богатій, соняшній землі росло таке велике дерево, що його гилля обіймало багато миль простору, а кожда його галузка була знов цілим деревом. І всякі роди дерев були в тім однім чудовім дереві — і такі, які видно на сході і такі, які видно на заході і такі, які видно на півночі і такі, які видно на полудні.
І всякі птиці зліталися на це дерево з усіх сторін світа: з рожевих огородів Дамаску і з пралісів Америки і з диких осередків Африки, де лев і слон у своїй зарозумілости думають, що вони там одинокі володарі, і з вічних ледів, освічуваних північною зорею і з високих гір, куди вірли долітають, але задержатися не мають сили.
Та птиці не були там одинокими живучими сотворіннями. По тім дереві скакала й вивірка-білка, під ним гуляв олень і лис і медвідь — і сотки инших звірят, гнучких і гарних були там в дома.
Це чудове дерево було немов величезним пахучим садом. А на його верхах, що мов зелені сугорби підносилися де неба, стояв золотоверхий палац з кришталу, з якого видно було всі землі світа кругом. В його найвищій вежі пишався найкращий зал, що замісць сволока мав сонце й звізди над собою. Інакше виглядали залі в долішних поверхах палацу. В їх стінах відбивалося все, що діялося на цілім світі так, що не треба було там читати часописей, хоч вони й були, але майже ніколи нічого нового не приносили. Все там було в живих картинах і про все можна булоб довідатися з них, якби тільки хто міг оглянути їх. Але їх було дуже багато. А чого за багато, то таки за багато — навіть для наймудріщої людини.
Хозяйкою того палацу була вдова, — зовсім не дурна, але від того хозяйства крутилося їй у голові. І вона не могла собі з ним дати ради. Слуги крали божевільно. Сусіди шарпали, що могли. І доходило до того, що хоч яке могутнє було дерево, на котрім стояв її палац, то й воно могло захитатися і спорохнавіти і впасти. А з ним упавби і палац і все, що в нім було.
А росли в тім палацу чотири жонаті сини і сліпа дочка вдовиці, що ніколи не виходили дальше в світ, як сягало гилля їх великого дерева. Були вони виховані на старій книзі, писаній їх покійним батьком, що був майже такий розумний, як король Соломон, про котрого пишуть старі книги, що навіть смерть мусіла йому що ранка предкладати списки тих, що тої днини мали вмерти. Але й король Соломон мусів також вмерти і автор тої мудрої книги мусів умерти і його діти мусіли колись умерти. Як листя мали вони завянути і в порох обернутися. Батько знав це і хотів їм оставити книгу про це, як мають жити, щоб вижитися, і що мають оставити своїм потомкам. І тому написав цю книгу. В тій ціли вистудіював наперед укриті сили ростин і металів, сили, які могли хвороби і старість і смерть віддалити, хоч не могли знищити смерти. Опісля списав усе, що запамятав від батька і діда свого. А як усе це роздумав і збагнув старий, розумний батько, тоді написав книгу для своїх нащадків — таку приступну, що кождий міг у ній читати, але тільки невеликими кусчиками і помалу. Хто хотів нараз більше перечитати, тому починало дрожати письмо в очах і він не міг відчитати нічого. На деяких сторінках письмо було таке бліде, що здавалося, немовби це були пусті сторінки. Хто вмів збірати сяйво звізд і блеск укритих сил і огонь духів та звертати цей блеск на невиразні сторінки, перед тим письмо виступало виразніще. Але в уступі книги, над яким був надпис "Про державу", не видно було ні одної букви, ні одної крапочки крім початкових слів: "Краса, правда і добро..."
А тут усі кругом кричали, що з хазяйства вдови треба доконче "зробити державу". Кричали мудрі і дурні і ще дурніщі, кричали робучі й ліниві і найлінивіщі. Кричали так, аж остогидло слухати. А найголосніще кричали про це ті, що коло полудня приходили до роботи і зараз відходили, бо не знали, що робити.
Тоді найстарший син вдови сказав до матері: "Матусю! Я піду в світ! Може де є яка держава, в котрій царствує краса, правда і добро. Придивлюся їй, поверну й збудуємо у себе таку саму. А може вдасться мені знайти у світі камінь мудрости і при його блиску відчитати темні сторінки батьківської книги".
— "Іди, сину", сказала мати, і він пішов.
А мав він з усіх змислів найбільше розвинений зір і міг полягати на своїх очах, якими бачив всі часи і народи, всі скарби землі укриті і всі думки укриті в людських головах. Бачив так виразно, якби їх накривала скляна заслона. Серна і олень випроважали його аж до західної границі. А там прилетіли дикі лебеді й полетіли на північний захід. Він пішов за ними і знайшовся в широкім світі, далеко від землі батьків, "на краю світа".
О, як він очі отвирав широко! Бо тут було на що дивитися... А це все більше значить, дивитися на місци, як якась річ виглядає, чим бачити її на картинах, хочби таких гарних як у кришталевім замку на чудовім дереві. Не хибувало багато а він бувби утратив обоє очей ізза того, що побачив. Але не втратив їх. Бо памятав, що мав для них інакше завдання: хотів ними совісно й докладно придивитися красі, правді й добру в чужих державах. Та що побачив там? Побачив і переконався, що не краса, тільки гидь має часто першенство, що не оклеветана здібність, але мірнота збирає оплески, що хвалять не добре вино, але марку на нім, що уважають на одяг, а не на людину. А може це міні тільки так здається? подумав у глибині душі і ще ширше відкривав очі, щоб глибше побачити суть усіх справ. Коли він це робив, прийшов старший чорт з чотирма рогами, батько брехні. Найрадше бувби він виколов видцеві обоє очей. Але це булоб надто грубо, а старший чорт любив удавати культурного. Отож не виколов йому очей. Тільки в хвилі, коли видець отворив очі дуже широко, вдунув йому в одно око скалку, а зараз і в друге. І осліп найстарший син із синів вдовиці тай стояв сліпий серед чужою світа і втратив довіря до себе і до світа. А хто втратить довіря до себе і махне рукою на все, той пропав.
— "Пропав!" закричали дикі лебеді, що летіли на схід сонця понад великим морем. "Пропав", защебетали ластівки, що теж летіли на схід до великого дерева в соняшній країні. І не була це добра вістка для тих, що в дома остали.
— "Зле повелося мому старшому братови," сказав другий з черги. "Може мені пощастить лучше." Попращався сердечне і з добрими замірам поїхав. Ластівки товаришили йому і він товаришив ластівкам і знайшовся в широкім світі, далеко від Рідного Краю. Там скоро переконався, що й доброї прикмети може бути за багато. Він мав таку добру прикмету: слух. Такий добрий мав слух, що чув, як трава poсте, як бється кожде людське серце в горю і в радости. Для нього весь світ був немов одною величезною робітнею годинників, де всі годииники тикотять і бють нараз. Ні. Цего на мож було видержати. Але він видержував — поки міг. Вкінці той пекольний галас, гук і шум стали для нього нестерпимі. Чув, як гукали 50-літні смаркачі. Бо вік, як відомо, не рішає про зрілість. З них міг ще сміятися. Але за ними бігли сплетнярі й інтріґанти. Бігли всіми вулицями, всіми дорогами й шляхами, сичали в усіх переулках і домах. Брехня і глупота гуділи кругом, як великодні дзвони.
Слухач не міг довше видержати, забув про своє завдання й почав утікати від людей та затикати вуха. Але мимо всего скрізь чув їх сплетні і їх уперті, дурноваті сварні за слова і прінціпи, яким гріш ціна. Все кричало кругом нього і в нім так, що мало не збожеволів. Почав глибоко впихати пальці в уха, все глибше і глибше — аж поки не потріскали в них оболони. І тоді він не чув уже нічого. Став тихий і недовірчивий, не вірив вже ні людям ні собі. А це велике нещастя. І махнув рукою на все. А це найгірше. Дикі лебеді і ластівки, що летіли на схід, ширили вістку про це, аж поки вона не дійшла до кришталевого палацу його матери.
— "Тепер спробую я," сказав третий син вдови. "Я маю добрий ніс." Він висказався негарно, але так висказався. А всякі речі треба брати так, як вони є. Він мав добрий гумор, а кромі цего був поетом. Дійсним поетом, не таким, що в добре уладженій державі повиннося їх поезії давати вязням читати за кару. Що до думок, то він усе випереджував инших. І тому любив говорити: "Я маю добрий нюх." І додавав: "Оден любить запах яблок, другий стаєнну вонь. Обсяг кождого запаху має свою публику. Є такі людці, що почувають себе гарно в шинковій атмосфері при смердячій лоєвій свічці, де вонюча горівка мішається з запахом кепського тютюну. Инші знов любуються міцним запахом ясмину або натираються олійком з гвоздиків, щоб тільки був запах. Ще инші люблять свіжий морський воздух або виходять на високі гори". Словом, говорив так, якби вже знав світ. Але це була його поетична вдача, яку йому Бог вложив як дар у колиску.
Отож цей поет опустив палац своєї матери і сів на струса, що в бігу скорший чим кiнь тaй пігнав. А побачивши дикі лебеді, досів одного з них. Бо любив ріжноманітність. І тому полетів аж за океан, до країв з великими лісами, глибокими озерами, могутними горами і гордими містами. А де прийшов, там сонце ясніще світило і кожда квітка розцвітала і краще пахла. Бо відчувала, що на неї дивиться чоловік, який розуміє її. А тоді кождий звертав увагу на неї, навіть руда, вохка, космата гусениця. "Хочу на ній оставити свій знак", сказала гусениця, плюнула на квітку своєю розкладовою слиною і додала: "Інакшого знаку я не можу лишити".
Поет зітхнув і сказав: "Так діється в світі з тим, що гарне." І заспівав про це пісню. Але ніхто її не слухав. Тоді поет дав барабанщикови троха грошей і павине перо, а той "скомпонував" його чудову пісню — на барабан. І барабанив її по всіх улицях великого міста. Тепер люде звернули увагу на пісню і заявили, що розуміють її і що вона "дуже глибока". А поет співав далі, співав про красу, правду і добро як було написано в книзі батьків його. І здавалося, що йому щастить більше, чим його братам.
Але старший чорт з чотирма рогами не міг того стерпіти. І прийшов до поета з такими кадилами й підхлібствами, що можнаб ними запоморочити навіть ангела, не то чоловіка. І запаморочив ними поета так, що він забув своє післанництво і свій дім родинний і себе.
Засумували всі птиці, як довідалися про це. І три дні не співали зовсім. А руда пажерлива гусениця аж почорніла з заздрости і злости. "То мені, говорила вона, належаться кадила й признання зa заслуги коло культури, бо то я дала йому ідею до його найславніщої пісні! Тої, що її бють на барабанах! То я плюнула тоді на квітку і маю свідків на це!!
(Конець буде.)
[Стрілець, 07.09.1919]
(Конець).
І дійсно знайшлися не тільки свідки на це, що то рудій гусениці належаться кадила й признання за культурні заслуги, але навіть учені доказали це в грубезних "трудах". А в домі поета на на вістку про це почалася туга-жалоба — така велика, що як скінчилася, то всі забули, ізза чого так сумували. Аякже. Так дійсно буває і в світі і у нас. Аякже, аякже...
— "Тепер я піду в світ, як пішли всі брати мої", сказав четвертий брат. Він також мав веселу вдачу, але не був поетом. І якраз длятого мав всяку основу, остати при добрім гуморі. Вони оба робили зеленим весь палац. А коли їх не стало, то не стало й веселости в нім.
Найважніщими змислами уважають люде зір і слух. Інакшої думки був четвертий брат, який мав особливо розвинений смак і то в кождім напрямі: умів оцінити не тільки те, що переходить через уста, але й те, що переходить через голову. І тому смакував усе — і те, що було в мисці і те, що було в фляшці і те, що було в голові, під чолом. Для ньoго кожда людина була передовсім чолом, під яким варилося щось, а кожда країна була величезною кухнею в духовім розумінні того слова.
— "Може мені пощастить більше, чим моїм братам" сказав собі i почав збиратися в дорогу. Але не хотів ні йти, ні їхати так, як його брати. Хотів якогось нового засобу подорожування. А тоді не було ще ні паровозів, ні парових кораблів, ні авт. Та в книзі батька вичитав, що будуть не тільки вони, але й літаки. Літак сподобався йому найбільше і він збудував собі літака тай навчився ним кермувати. І ще вичитав в тій книзі, що будуть колись "хемічні сірники", або як кажуть мартові "Українці" — "спічкі", виробив їх і взяв з собою тай полетів. Птиці небесні товаришили йому далеко дальше, чим усім иншим братам, бо були дуже цікаві, як скінчиться подорож їх нового товариша. Вони думали, що це якась нова птиця, що так летить. І зібралося їх тілько, аж воздух був чорний кругом нього. Він летів оточений ними мов велика хмара, мов шаранча над Египтом.
— "Маю доброго приятеля в східнім вітрі", сказав до себе.
— "І в західнім", сказали pазом оба вітри. "Ми оба дули напереміну. Інакше твій бальон не летівби на північний захід".
Але він не звернув уваги на це, що говорили вітри. Воно й могло бути байдужним. Птиці вже не товаришили йому. Вони знудилися і сказали собі: "Ця нова птиця стане ще зарозуміла ізза того, що ми в такім числі товаришимо їй. Летіти за нею не варта, це несмачно". Тому остали всі.
Бальон опустився над якимсь містом й осів на вежi. Летун вийшов на вежу, а бальон тимчасом зірвався й полетів. Годі сказати, куди і що з ним сталося. Але це все одно, бо й так він ще тоді "побув відкритий".
Наш летун сидів на вежі. Птиці не прилітали до нього. Вони знудилися ним, а він ними. Тільки всi комини великого міста диміли й смеділи. Вітер хотів йому щось приємного сказати і сказав: "Це олтарі, побудовані на твою честь". А наш летун відважно сидів на вежі і дивися в улиці. Ними йшов усякий народ: ішли такі, що були горді на свої гроші, і такі, що були горді на свій одяг, який уже молі їли, і такі, що були горді на своє тіло, яке вже черваки починали їсти і такі, що були горді на ключі позаду свого фрака, якими нічого не отвирали. — "Якіж вони порожні!" сказав до себе наш летун. "Треба злізти, щоб подивитися ще в їх горшки і посмакувати. Але тут сиджу ще, поки вітер дути-ме: він так приємно скобоче мене в хребет. Вправді лінивство це корінь усякого лиха. Але в нашім роді нема ніякого лиха. Остану тут, поки вітер дме. Мені це так смакує!"
І остав. А що він сидів на самім шпилі вежі, на вітрянім когутику, який вічно крутився, то міг там довго сидіти і смакувати. Біг зна, як довго.
А в дома, в кришталевім палацу на великім дереві було пусто і тихо, відколи не стало синів вдови. "Ой не добре їм діється", говорила матір, прочуваючи. І вічно сиділа похилена над книгою свого покійного мужа, хоч не розуміла в ній нічого. Сліпа дочка була тепер одинока її потіха. Для неї бажала вона повороту синів. А дочка теж сумувала й думала про братів. Де вони? Що з ними? Чи живуть ще бодай? Хотіла, щоб їй хоч у сні приснитися. Aле вони не снилися їй.
Та вкінці діждалася одної ночі, що приснилося їй десь немов чує їх благаючі голоси з далекого-далекого cвiта, вона мусіла в світ, за ними. І здавалося їй, що пішла, то знов, що остала в дома. Братів не знайшла, але щось немов принесла від них, щось твердого. Пробудилась і замітила, ще держить у руках веретено, на якім пряла шoвк і з ним заснула. Вона змочила шовкові нитки своїми слезами і вони стали міцні як ужевки.
Встала й рішилася: сон мусів здійснитися. Була ніч і мати її ще спала. Вона поцілувала матір в руку, взяла веретено з шовковими нитками, привязала оден кінець нитки до рідного дому, бо інакше не моглаб бідна сліпа ніколи вернути — і пішла. На ту ниточку уповала, не на себе. Зірвала чотири листки з дерева свого — хотіла їх передати вітрам як листи до своїх братів на випадок, якби не могла їх відшукати.
Як могло в широкім світі поводитися їй, бідній сліпій сиротині? Вона осліпла з плачу за батьком. Мала тільки тy ниточку, якої не бачили люде тай ще одну прикмету: таке глибоке чуття, що здавалося, немов має очі на кінчиках своїх пальців і вyxа в серці своїм. І з тим пішла в гучний і гамірний, дивовижний світ. А де прийшла, там веселка-дуга виступала з чорної хмари й лучила її з проясненим небом. І видно було, як небо золотилося промінням, що теплим сяйвом метало на людей. Чула спів птиць і відчувала запах помаранчевих садів так сильно, що здавалося їй, немов би його можна смакувати. Вуха її досягали ніжні тони й гарний спів, але також крик і галас світа. Думки її й осуд провадили боротьбу між собою. В глибині серця свого відчувала биття серць людських і їх таємних думок. І немов два хори долітали до неї:
— "Жизнь людини сіє тільки сльози.
Це лиш сон, в якім ми плачемо".
А другий хор співав:
— "Та дружно й весело лучіться,
Щоб в це життя вилітати квіти!"
А перший смутно відповідав:
— "Не забудь, що молодий і старець думає й піклується собою.
Висмівай усе, на глум бери все,
Гаркай разом з псами лютими!"
А другий хор на це:
— Скрізь любов живе і в лісі й полі,
Всю вселенну ясністю проймає.
Міцно вір у силу духа свого,
Вір у Бога, що уcіx тримає!.."
Де приходила, чи до старих, чи до молодих, чи до чоловіків, чи до жінок, скрізь проявлялося почуття правди, добра і краси. І скрізь приймали її як приймається соняшний промінь, як приймається тон доброї музики, як приймається пахучу квітку, як приймається свіжу росу в час спеки.
Але не міг того стерпіти старший чорт з чотирма рогами. Він має більше розуму чим десять тисяч звичайних людей з Країни Великого Дерева. І тому видумав таку штуку: взяв з гниючого багна баньки зіпсутої води і покотив по ній семикратним відгомоном брехні, щоб стала міцнішою. Потому підкупив тих, що вміють говорити підхлібства і клевети. Все це зібрав старший чорт разом і зварив у слезax, які виплакала задрість. Опісля сотворив з цего дівчинку, подібнісеньку до сліпої вдовиної дочки — і пустив у світ. А люде не могли пізнати, котра з них прадива і звичайно приймали неправдиву за правдиву. Бо фальш і підхлібство все більше подобається людям, чим тверда отвертість.
А сліпа доч вдовиці дальше йшла в надії, що відшукає братів і по дорозі збирала полин-зілля, яке люде називають досвідом. А як серцем прочула, що на грудь кождого її брата впав оден з листів, які вона пустила з вітрами, і збудив у кождім з них немовкаючу тугу за Рідним Краєм, — тоді почала вepтaти, держачися невидимої нитки, яку привязала до палацу батьків. Прийшла і застала трьох братів, a четвертого ні. Biн іще вчився ріжних прінціпів, яких ніхто не вживає до будови держави навіть там, де їх видумали. Ті три брати — що вернули, теж навчилися тілько прінціпів, що сварилися між собою днями й ночами. А як прийшла сестра, — вони запитали її, що вона принесла з широкого світа і які її прінціпи в державній справі. Вона відповіла:
— "Я була в далеких краях. І скрізь шукала наперед краси. В світі довідалася я, що чорні люде малюють Бога чорним а чорта білим. А знов жовті люди малюють Бога жовтим а чорта або білим або чорним. І кождий народ має своє розуміння краси і добра і правди".
— "Це противиться основному прінціпови людства!" закричав найстарший брат, а оба молодші підперли його й почали лаятися. В тій хвилі увійшов четвертий брат, який приніс камінь мудрости. При його блиску відчитали уступ батьківської книги "Про державу" — де знайшли потвердження всего, що говорила їм сестра. Але це не переконало їх. Вони закричали: "Всім уже відомо, що старший чорт сотворив таку саму дівчину, якою була наша сестра. І якраз ти мусиш бути та фальшива дівчина! А сей камінь, який приніс четвертий брат, теж фальшивий. Це чортівська видумка!"
Нічого не помогло, що сестра перечила, немовби її чорт перемінив. Брати прогнали її з дому. Прогнали й четвертого брата за це, що приніс "фальшивий" камінь, хоч він на основі своїх прінціпів теж був противний поглядам сестри. Але йому не вірили. Потім посварилися між собою ізза ріжних прінціпів. І почалася між ними така гризня, що оден дивився на другого як на вовка. Перестали себе розуміти взаїмно, уникали себе як заповітрених і хоч їх було тільки чотирьох, вязалися між собою в найріжніщі "спілки", які знов скоро розпадалися і поборювали себе з іще більшою ненавистю. Дійшло до того, що кождий з них твердо вірив у братерство з чужинцями, які постійно підтинали їх рідне дерево, а не вірив у братерство дійсних братів, синів одного батька й одної матері. Кінець кінців в тій гризні втратили вони перед часом здоровля а з ним усяку радість життя і марно та глупо зійшли зі світа по великих терпіннях, утративши свій палац, яким поділилися чужинці.
Тоді їх сліпа сестра вернула і взялася виховувати діточок своїх покійних братів, що бідно жили подалік дерева на земли. Що днини говорила їм, що чорні люди малюють Бога чорним а чорне білим, що кождий нарід має своє розуміння краси, добра і правди і що нема братерства між народами, бо його похоронила завзята й довга ненависть. Taк виховане інше покоління здобуло назад палац своїх батьків і видерло чужинцям велике дерево, якого гилля обіймало багато миль кругом. Щойно тоді побиті і прогнані чужинці признали нову силу й ті, які не вірили в братерство з чужинцями дійсно дожили його і довго та прекрасно розвивали своє розуміння краси, добра і правди.
Переповів О. Назарук.
[Стрілець, 09.09.1919]
09.09.1919