Комунізм, що лишився

Деякі книжки мають настоятися, щоб ефект від них був сильнішим. «Як ми пережили комунізм і навіть сміялись» хорватки Славенки Дракуліч, написаний ще 1991-го, цьогоріч нарешті переклали українською та видали у Yakaboo Publishing. І, здається, що таке запізнення є дуже доречним, адже показує нам, як недалеко ми втекли від комунізму.

«Зростаючи в Східній Європі, ти замолоду вчишся, що політика – це не абстрактна концепція, а потужна сила, яка впливає на повсякденне життя людей».

200 сторінок роздумів, спогадів та подробиць побуту через призму жіночого, які у вигляді книжки були призначені для Заходу, аби він краще розумів усю відразливість комунізму, тепер слугують  радше нагадуванням і причиною для роздумів не західних читачів . Але роздуми авторки не намагаються когось повчати,  вона  навіть деколи сперечається сама з собою, остерігаючись потрапити до пастки власних ідей.

Ще у вступі ми зашпортуємось за таку вразливу тему, як збереження пам’яток тих часів. Славенка ніби ненароком говорить нам незручну правду про те, що історію просто так не зітреш, не знесеш з пам’ятником Леніну чи Тіто. Вона нагадує, що революції не завжди такі, як з вибраних світлин у європейських ЗМІ, що, попри щастя незалежності, усі відчували страх невідомого (і недарма), що за стільки років комунізм в’ївся у наші ДНК та далі передається нащадкам з ощадливістю матерів.

Портрет комунізму Східної Європи (і найближчих років після його повалення) Дракуліч пише через історії жінок з Варшави, Східного Берліна, Бухареста й Будапешта, Заґреба, Софії. Вона обирає жінок не тому, що їм за комунізму жилось найгірше, а тому, що вони облаштовували весь побут та переймались пошуками їжі так, ніби людство жило у первісно-общинному ладі. Вони створювали затишок там, де, здавалось би, не може бути нічого, окрім порожнечі та сірості. І те, як вони налагоджували той побут, як підкорювали стихію «дефіциту» подекуди пояснює механізми дії тоталітарних режимів набагато ліпше, ніж наукові праці. Адже неважливо: комунізм, нацизм чи путінізм, – у таких державах політика завше просочується крізь найменші шпарини, в’їдається у кожну клітину і стає всюдисущною.

Для того, щоб зрозуміти тоталітаризм без політологічного бекґраунду, іноді достатньо лишень зазирнути на кухню пересічних жителів цих країн (навіть, якщо режим нещодавно впав), придивитись уважніше до відсутності свіжих фруктів, комфорту, особистого простору і зрозуміти, чому стільки людей могло заціпеніти у стані тотального контролю і  не робити нічого. Авторка ще у першому розділі звертає нашу вагу якраз на тих, котрі намагались, але все ж не змогли і здались, не дочекавшись «кінця». Бо як часто ми згадуємо тих, кого поглинув газ дорогою до повалення тоталітаризму? Як часто ми згадуємо тих, кого задушила цензура?

«У тоталітарному суспільстві з владою треба мати прямий зв’язок: від цього не втечеш».

Історія любить яскравих особистостей і великі статистики, натомість Славенка Дракуліч показує, що їй треба придивлятись пильніше, бодай би до чоловіка,  який у зрілому віці, у Східній Європі, у кінці 20 століття вперше куштує банан. І стає навіть дивно, як багато можуть означати фрукти у нашому житті, і як моментами (все ще!) дивно могти собі дозволити купити полуниці посеред зими, і як людям здавалось, що після революції навіть персики раптом стануть кращими. Бо фрукти, такі багаті на необхідні для здоров’я вітаміни, завжди пов’язані з насолодою, із змогою вкусити шматочок райського життя і. А яке ж може бути здоров’я і насолода в часи, коли держава тобі порахувала до найдрібнішого хліб?

З порахованого державою буквально всього і з’являється наша заощадливість, про неї авторка пише майже, як про хворобу, і з нею важко не погодитись. Адже багато хто з нас все ще збирає баночки, коробки від взуття, пластмасові пакети, обгортковий папір і все, що пов’язане, наприклад, із «за кордоном». Комунізм нас навчив спотвореного екоативізму: не можна просто так щось викинути, його ж можна застосувати як коробочку для зберігання фотографій, стрічок, баночок від використаних французьких парфумів, голок, шпильок, ґудзиків. І авторка описує ці побутові дрібнички так детально, що мимоволі згадуєш будинок бабусі чи батьків, де це все ще досі старанно культивується і живе своїм загробним життям. 

Славенка Дракуліч, авторка книжки «Як ми пережили комунізм і навіть сміялись»

Та все ж найбільше авторка нам нагадує, як непросто було (і подекуди все ще є) бути жінкою у комуністичних країнах. Так, тепер ми маємо прокладки й тампони, але ми все ще спраглі французьких парфумів, яскравої косметики, підборів та шуб. І яка там турбота про тварин, –  норкові шуби все ще купуватимуть, аби засвідчити статус і мати можливість доторкнутись до розкоші. І рецепти масочок для волосся з підручних матеріалів – це не повернення до природи, а неможливість купити щось інше. Може, жінки Центрально-Східної  Європи тому й здаються такими красивими, бо ця краса їм так непросто далась? Тому під час читання разом з авторкою хочеться запитати: як можна звинувачувати у конс’юмеризмі тих, хто ще не мав змоги ним насититись?

«Яке нам було діло до маніпуляцій в індустрії мод чи косметологічній промисловості? Розповідати нам про те, що вони заробляють, експлуатуючи наші потреби, – майже так само, як застерігати жителів Банґладешу від холестерину».

«Як ми пережили комунізм і навіть сміялись» – це антидот від ностальгії за тою вбогістю, за тими посиденьками в кухні, які були  просто страхом публічності, а відсутність безхатьків та жебраків означала, що просто всі були однаково бідні. Однак, попри всю нелюбов до комунізму і безліч прикладів його безпорадності, Славенка усе ж вдається до ностальгії... за пранням. Ні, не за спрацьованими і запраними руками жінок, а за тим, як білизну прала і викрохмалювала її бабуся. Тому вона пише оду розвішеній білизні, її запаху, історіям, які вона може розказати про мешканців будинку. І потім майже ненароком каже, що одяг після американських пральних машинок таки ніколи не зрівняється з отою ретельністю прання в комуністичних країнах. Може, неякісний порошок просто ніколи не роз’їдав її руки до крові.

Це нелінійна розповідь, у якій авторка то від 90-х повертається до 60-х, то перекидає нас на кінець 70-х, то у 80-і, час від часу переносячи і до Нью-Йорка та  перетворюючи його на антагоніста, завдяки якому історія стає чіткішою. Поява у тексті американських комуністів, які так і не відчули, на жаль чи на щастя, справжній комунізм сповна, власне й додає моралі цій книжці, бо писати трактати, читати лекції та уповати на ідеології значно легше, коли живеш поза тим побутом. І так само тепер  легше не так сильно боятись, бо, маючи звички, як спадщину від батьків, завше думаєш, шо зможеш з цим всім упоратися, але перебравши до крихти усі деталі тодішнього життя, може, нарешті й зрозумієш, що тотальний контроль (неважливо якої ідеї) – це взагалі не романтично й не весело.
 

«Якби політики бодай раз зазирнули в наші серванти, підвали, шафи та шухляди (не шукаючи при цьому заборонених книжок чи антидержавних матеріалів), вони побачили б майбутнє, яке чекало на їхні чудові комуністичні плани».

«Як ми пережили комунізм і навіть сміялись» – це історія, яка триває й досі, бо одразу після 91-го прийшов Вуковар, Сребрениця, Косово, Осетія та Абхазія, Крим і Донбас. Історія, яка за 30 років до кінця не покинула жодну з своїх жертв, і через нашу необачність минуле тепер таке близьке, що майже стає майбутнім. Принаймні завдяки Славенці Дракуліч ми можемо ще раз це помітити і, можливо, спробувати таки справді «пережити», а не лишити на чорний день.