Деукраїнізація Любачівщини

ПЕРЕБІГ ДЕПОРТАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ ЛЮБАЧІВСЬКОГО ПОВІТУ У 1944-1947 РОКАХ

 

8 вересня минають сумні 75-ті роковини початку депортації українців з етнічних земель на території ПНР

 

 

Частина перша: депортація до УРСР у 1944-1946 роках

 

Перед Другою світовою війною Любачівський повіт займав площу 1 146 км2, а до його складу входило дві міські (Любачів й Чесанів) та 9 сільських ґмін. У 1944 році площа повіту збільшилася до 1 302 км2 за рахунок чотирьох сіл Рава-Руського повіту (Дев’ятир, Прусе, Радруж і Верхрата) і семи сіл Яворівського повіту (більшість з ґміни Великі Очі). У Любачівському повіті українці станови більшість населення, а саме 65,5%, або 48 тис. осіб. Проте згідно з подальшими даними староства тут, напередодні початку виселенчих акцій мало проживати 11 857 українських родин (53 207 осіб). Поляки домінували лише у містах та двох сільських ґмінах (Наріль і Плазів), які знаходились на межі з Томашівським повітом.

 

У 70 громадах Любачівського повіту нараховувалося 15 934 господарств загальною площею 87 404,5 га землі, з них 57 995,6 га орної землі,  26 122,2 га лісу,  3 286,7 га необробленої землі. Ще 41 071 га становив запас земель для подальшого розподілу.

 

 

Договір про державний кордон мав підсумувати завершення заходів з так званого “обміну населенням”, який у жовтні 1944 року розпочала радянська та польська сторона на підставі Угоди між Урядом Української РСР і Польським Комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР від 9 вересня 1944 року. Проте заходи з так званої масової “евакуації населення” по обидві сторони кордону затягнулася до літа 1946 року і мали для українського населення переважно примусовий характер, а не добровільний, як це декларувалося в офіційних документах та радянській пропаганді. В результаті насильного виселення у 1944-1946 роках до УРСР було депортовано близько 80% українців, які до війни проживали у Любачівському повіті. Решта з тих, кому вдалося уникнути “евакуації” до радянської України, були депортовані в рамках акції “Вісла” влітку 1947 року на так звані “повернені території” (пол. Ziemie Odzyskane) - колишні німецькі землі, які Польська Народна Республіка отримала після ДСВ як компенсацію за втрачені так звані Східні Креси (пол. Kresy Wschodnie). Незважаючи на те, що в офіційних радянських документах для позначення цих масових переміщень цивільного населення використовується евфемізм “евакуація”, ми вживатимемо поняття “депортація” або “примусове переселення”, щоб більш точно передати суть цих історичних процесів.

 

 

I. Спроба добровільного переселення

 

Для адміністрування процесу “обміну населенням” як радянська, так і польська сторона мали однакову організаційну структуру. По обидві сторони кордону відповідальними за процес депортації були Головний Уповноважений (на території сусідньої держави) та Головний Представник (на території власної держави), резиденції яких знаходились у Любліні (Польща) та Луцьку (УРСР) відповідно. Головним Уповноваженим уряду УРСР були Микола Підгорний, а з 1 січня 1946 року - Михайло Ромащенко, тоді як Головним Уповноваженим польського уряду Владислав Вольський. Кожна зі сторін мала на місцях регіональних представників – районних уповноважених: якщо з польської сторони кордону (на терені так званого Закерзоння) таких було 11 службовців, то з радянської сторони кордону — 18 службовців.

 


Микола Підгорний 


Владислав Вольський

 

Загалом для роботи в апараті Головного Уповноваженого по евакуації на територію Польщі радянськими органами було скеровано 375 осіб, з яких 60 працювало в апараті Головного Уповноваженого, а 315 – в апаратах районних уповноважених. Разом з тим мала місце певна плинність кадрів у зв’язку з їх перерозподілом поміж повітами, що була зумовлена оперативною необхідністю. Коли об’єм роботи у тому чи іншому повіті зростав, то до нього скеровувалися працівники із сусідніх повітів, у яких на цей час було певне “затишшя”. Для прикладу, кількість працівників районного відділу Уповноваженого з евакуації у Любачівському повіті становила 23 особи, тоді як кількість працівників, які фактично пройшла через повітове відділення, —  42 особи.

 

Зі сторони Радянського Союзу районним уповноваженим у Любачівському повіті був призначений Петро Пелипай, а його заступником - Онікій Беланюк. З польської сторони районним представником з переселення в Любачівському повіті призначили Зиґмунда Баденчика, а його заступником – Владислава Балуха. У зруйнованому війною Любачеві спершу навіть не було будинку, у якому можна було б розмістити персонал радянської евакуаційної комісії.

 

Протягом перших трьох тижнів “евакуації” було зібрано 131 заяву з бажанням переселитися до УРСР, проте, як з’ясувалося, це переважно були переселені німцями мешканці Холмського повіту і лише 5 родин місцевих українців. Багато любачівців сподівалися, що кордон буде повернено станом на жовтень 1939 року, коли повіт до червня 1941 року під назвою Любачівський район входив до складу Львівської області УРСР. Проте після укладення 16 серпня 1945 року Договору між СРСР і Польською Народною Республікою про радянсько-польський державний кордон, Любачівський повіт остаточно увійшов до складу комуністичної Польщі. Хоча надалі в радянських документах для позначення адміністративно-територіального поділу Польщі використовувалося поняття “район” або “уезд”, ми вживатимемо традиційне з історичної точки зору для цього регіону визначення “повіт”.

 

Лише в кінці листопада 1944 року були переселені перші 16 родин (70 осіб) з ґміни Великі Очі, які зголосилися самостійно. Їх переселили недалеко з радянської сторони кордону, у Яворівський район Львівської області. До кінця грудня виїхало лише 67 родин (243 особи), при цьому 33 з них без жодного власного майна. Від початків було відчутно сильний спротив депортації зі сторони українського підпілля, яке набирало силу ще від часів зайняття цього терену радянськими військами. Українські повстанці поширювали листівки із закликом до селян не покидати своїх домівок, а також залякували тих, хто допомагав переселенчим комісіям.

 

Станом на 10 січня 1945 року до виїзду зголосилося лише 226 родин. Тим часом вночі з 24 на 25 січня було вбито солтиса Старого Брусна, а також кількох мешканців села, які зголосилися до виїзду. Наступного дня було також вбито трьох мешканців Башні Горішньої. Чоловіки та молодь переважно втікала від виселення у ліси, а в селах залишалися в основному жінки та діти. У Лівчі та Плазові після приготування усіх необхідних документів відмовилися від переїзду усі зголошені. Переселенчі комісії у своїх звітах нарікали на неналежну допомогу повітової влади та недостатню кількість поліції для охорони акції виселення.

 

Незважаючи на це на кінець лютого 1945 року кількість осіб, які написали заяви на виїзд, зросла до 1 210 родин (5 065 осіб), проте з них відправлено до УРСР лише 162 родини (594 особи); приготовлені до виїзду були 382 родини. Це було пов’язано із затримками з подачею ешелонів, а тому на залізничній станції Любачів в режимі очікування перебувало 94 родини (також тут було багато родин з Білгорайського повіту), у середині березня – 90 родин, в середині квітня – 150 родин, на початку травня – 170 родин. Чекати на транспортування доводилося по кілька місяців під відкритим небом.

 

Серед причини відхилення від графіка депортації були внутрішньоорганізаційні проблеми. У відповідності з термінами, які були встановлені Угодою від 9 вересня 1944 року, згідно з якою евакуація мала бути завершена 1 лютого 1945 року, була сформована заявка на постачання визначеної кількості вагонів. Потреба у них сумарно становила 49 тис. одиниць за графіком: станом на листопад 1944 року мало бути подано 15 тис. вагонів, на грудень 1944 – 16 тис. вагонів, на січень 1945 – 12 тис. вагонів, а на лютий 1945 – 6 тис. вагонів. Натомість фактично станом на лютий 1945 року було надано у п’ять разів менше – загалом 10,6 тис. вагонів: станом на листопад 1944 – 1,7 тис., грудень 1944 – 3,6 тис., січень 1945 – 3,4 тис. та лютий 1945 – 1,9 тис. вагонів.

 

Основним видом транспорту для транспортування українського населення та їхнього майна були залізничні поїзди (так звані “телятники”), і лише незначна частка виселених була відправлена на місце поселення гужовим транспортом. Для виселення українців з Любачівського повіту знадобилося 3 240 вагонів. Це означає в середньому 2,5 сім’ї або 10,4 особи в одному товарному вагоні. Підвіз населення від місця проживання до збірних пунктів переважно здійснювався підводами, і лише незначною мірою - автомобілями. Зокрема, у період виселення до залізничних станцій для завантаження було привезено 19,9 тон майна українців Любачівського повіту.

 

Для прискорення виїзду українців до УРСР радянське командування застосувало тактику масового терору. У перші дні січня 1945 року в Любачеві під виглядом боротьби з бандитизмом був сформований 2-й Самостійний батальйон Корпусу внутрішньої безпеки (пол. 2 batalion KBW) у складі 640 солдатів під командуванням підполковника Станіслава Шопінського (1903-1976), який діяв на зразок НКВД. Діяльністю цього підрозділу, яка тривала до 22 квітня 1945 року, і місцевих військ НКВД координував з Любліна полковник Бєзбородов.

 


Шопінський Станіслав 

 

У кінці лютого 1945 року батальйон приступив до брутальної пацифікації сіл, які виступали базами для українського підпілля. Серед таких атак варто згадати ніч на 15 лютого 1945 року, коли було спалено села Кобильниця Руська та Монастир і вбито 51 особу. У березня разом з міліцією та працівниками апарату безпеки здійснили напад на села Нове Брусно, Кобильниця Волоська, Стара Гута і Синявка (6 березня, вбито 27 осіб). Найбільші акції пацифікації були здійснені на село Гораєць, яке було спалене, вбито від 155 до 173 осіб серед місцевого населення, а їхнє майно було розграбовано, а 20 березня – спалено села Новий і Старий Люблинець в ґміні Чесанів та вбито 123 особи. Серед місцевого українського населення ходили чутки, що ініціатором нападів на Гораєць та Люблинець був заступник районного уповноваженого майор Пилипенко (фальшиве прізвище Василя Цекіна), роль якого була неоднозначною, оскільки він, ймовірно, міг виконувати завдання з координації радянських провокацій для примушування українців до переселення. Під приводом боротьби з УПА затримувалися і без суду страчувалися невинні люди, навіть у самому повітовому місті Любачів. У радянських звітах зазначалося, що в результаті діяльності батальйону Шопінського було вбито близько 1 тис. українців, пограбовано 2,5 тис. господарств і ще близько 700 спалено. За цих умов українці втікали до лісу, шукаючи захисту у підпіллі.

 

23 квітня 1945 року, коли до Любачева увійшов 98-й батальйон НКВД з метою арешту місцевих польських солдатів, міліціятів та управління безпеки, вони разом з батальйоном Шопінського у кількості 650 осіб втекли до лісу. Наступного дня Станіслав Шопінський був затриманий радянськими органами безпеки, а сам батальйон був розформований. 7 липня 1947 року за рішенням Військового окружного суду у Варшаві Шопінський був засуджений до шести років позбавлення волі та позбавлення усіх військових звань. Проте у 1957 р. за рішенням суду був реабілітований та поновлений у званні.

 

Найбільшою перешкодою для виконання календарного плану з евакуації українського населення Закерзоння був масштабний спротив українського підпілля. Особливо наочно це проявлялося у роботі евакуаційних комісій у Любачівському, Перемиському, Ярославському та Ліському повітах. Наприклад, на кінець лютого 1945 року, коли за попереднім календарним планом мала бути завершена депортація, в інших повітах заявами про бажання переселитись було охоплено від 50% до 90% місцевого українського населення, тоді як у зазначених чотирьох повітах охоплення становило лише 5% українського населення.

 

На рахунку ОУН-УПА численні факти диверсійної й терористичної діяльності з метою перешкодити акціям депортації. У ніч з 27 на 28 березня курінь “Залізняка”, у відплату за пацифікацію українських сіл батальйоном Шопінського, ліквідував водночас усі застави міліції на Засянні (разом у 18 місцевостях Ярославського і Любачівського повітів), в результаті чого було вбито 30 міліціянтів та 46 цивільних осіб. У цей час до Любачева тимчасово переїхало керівництво ґмін Чесанів, Горинець, Олешичі та Великі Очі. У східній частині Любачівського повіту з того часу не залишилося жодної польської влади. Тоді ж від рук українського підпілля загинули поляки у селах Нове Брусно, Старий Люблинець, Лівча, Старе Село. Місцеві структури ОУН запровадили власну адміністрацію, призначали солтисів, збирали контингент і слідкували за дотриманням порядку. На цих теренах фактично була проголошена “повстанська республіка”. Поляки зберігали контроль лише над повітовим містом Любачів та найближчими околицями містечок Горинець, Наріль, Олешичі, де переважало польське населення. Згромаджені у цей час на залізничних станціях мешканці сіл Борова Гора, Горинець, Нове Село, Радруж та інших місцевостей (сумарно 738 родин) скористалися ситуацією хаосу, і спаливши речі, які не мали змогу забрати із собою, повернулися до власних домівок.

 


Іван Шпонтак-Залізняк

 

Тим часом місцева польська адміністрація у Любачівському, Перемиському, Томашівському і Грубешівському повітах видавала розпорядження про те, щоб в українців, які висловили бажання переселитися до УРСР, стягалися усі податки і повинності по натуральних поставках, у той час як вони мали бути списані згідно з Угодою від 9 вересня 1944 року. Наприклад, 26 січня 1945 року районний уповноважений з евакуації у Любачівському повіті Петро Пелипай був присутній на сесії війтів ґмін, на якій обговорювалося питання про переселення. Більшість війтів висловили намір реквізувати в українців, які готувалися до переселення, якомога більше врожаю для погашення заборгованості по податках і натуральних поставках.

 

Цілій низці районних уповноважених з питань евакуації підпільним судом було заочно оголошено смертний вирок. Зокрема, такий вирок отримали районний уповноважений у Любачівському повіті Петро Пелипай та його заступник Онікій Беланюк. Серед 10 випадків смерті працівників апарату Головного Уповноваженого протягом усього періоду здійснення евакуації два з них відбулися на терені Любачівського повіту. 28 грудня 1944 року був убитий референт районного уповноваженого у Любачівському повіті Гаврило Лознюк. Українське підпілля здійснило атаку на автомобіль райуповноваженого на ділянці лісової дороги між селами Старі Олешичі і Милків. На момент нападу в автомобілі їхали заступник районного уповноваженого у Любачівському повіті Онікій Беланюк, референт Лознюк, водій Карталов, два бійці охорони, військовий комендант Червоної армії ґміни Олешичі, один солдат військової комендатури і випадкова супутниця — 13-літня дівчина. В результаті засади кульові поранення в голову отримав водій, один солдат охорони і дівчина. Референта Лознюка було взято живим у полон, після чого він пропав безвісти. Радянські спецслужби припускали, що він був страчений, оскільки вже у кінці 1945 року в Перемиському повіті польські органи безпеки знешкодили один з українських повстанських підрозділів, серед штабних документів якого були також виявлені особисті документи референта. Ще один референт районного уповноваженого у Любачівському повіті Василь Цекін (якого звинувачували в організації пацифікації українських сіл батальйоном Шопінського) був убитий в ніч на 9 жовтня 1945 року у Новому Селі ґміни Чесанів. О 3 ночі чисельна група українських підпільників оточила будинок радянських прикордонників, у якому крім референта також знаходились 2 прикордонники. 13 прикордонників, які перебували в хліві, зуміли вийти з оточення без втрат, тоді як референт Цекін та два солдати, які знаходились у будинку, загинули.

 

 

1 травня відділи НКВД покинули Любачів. У повіті залишилася лише польська міліція з числа колишніх бійців Армії Крайової і незначна кількість підрозділів Війська польського. В атмосфері дезорієнтації та дезорганізації переселенча комісія призупинила роботу. Після втручання військового коменданта Любачева і районного уповноваженого переселенцям повернули нещодавно реквізовану солдатами Війська польського худобу. Районний уповноважений скаржився на те, що місцева польська влада понад місяць не надає гужового транспорту, проте забезпечила транспорт для переселенців, які поверталися із залізничних станцій до своїх домівок.

 

З цього часу перестали надходити заяви про бажання виїхати до УРСР. Не хотіли їхати навіть ті, котрі вже отримали евакуаційні документи – 80 родин з Кобильниці Волоської та 30 родин з Вільки Зміївської. У Новому Селі було вигнано радянських солдатів, які прибули охороняти переселенців дорогою до залізничної станції. Загалом у середині травня з 4 134 родин, що зголосилися на виїзд, було переселено лише 2 080 родин (8 140 осіб), оскільки інші відмовилися виїжджати. Це було зумовлено порозумінням між українським (ОУН) та польським підпіллям (група “Варта”). Згідно з локальною домовленістю 21 травня 1945 року у Руді Ружанецькій, обидві сторони оголосили перемир’я для спільної боротьби проти радянської окупації. Крім цього польське підпілля підтримало ідею виступу проти виселення українців з Польщі. Оскільки українське та польське підпілля фактично контролювало цілий Любачівський повіт, переселенча комісія у Любачеві практично не покидала межі повітового міста, і процес “евакуації” українського населення зупинився. Тодішній Головний Уповноважений уряду УРСР з питань евакуації Микола Підгорний звернувся до представника СРСР при уряді Польщі про військову інтервенцію у Любачівський повіт для повернення контролю над ним. У зв’язку з цим з ініціативи місцевого старости Анджея Беднажа 3 червня відбулася зустріч за участі представників політичних партій (Селянська Партія, Польська робітнича партія) і управління громадської безпеки Ряшівського воєводства.

 


Переговори у Руді Ружанецькій. 

 

Лише у липні 1945 року переселенча комісія у Любачеві відновила свою роботу. Згідно з розпорядженням Головного Уповноваженого від 25 червня, районний уповноважений у Любачівському повіті на основі даних, які надала повітова влада, підготував список українців, які підлягали депортації. 10 липня він ініціював зустріч з українськими мешканцями Любачева у колишній будівлі товариства “Стрілець”, під час якої повідомив, що залишається у місті лише до 1 серпня і до цього часу усі бажаючі можуть зголоситися на виїзд до УРСР, а вже після цього усі, хто не зголоситься, залишаться громадянами Польщі. Будучи переконаним, що українці за жодних обставин не захочуть добровільно покинути домівки, схилявся до необхідності застосування силових методів. Через це вимагав від вищого керівництва скерувати до повіту полк радянських військ.

 

Тим часом українці не виявляли жодного бажання їхати до УРСР, тим більше звідти почали повертатися переселенці, які розповідали про арешти та релігійні переслідування. У Дахнові і Новому Селі після Богослужіння в церкві відбулася зустріч з місцевими мешканцями. У першій місцевості 20 родин висловили готовність переселитися після жнив, а також було кілька зголошень з інших ґмін. Проте після зустрічі з учасником конференції у Варшаві Андрієм Назаровичем, який розповів про її результати, усі попередньо зголошені відмовилися переселятися. Також не допоміг його арешт і подальша примусова депортація до УРСР.

 

24 липня 1945 року у Варшаві з ініціативи прем’єр-міністра Польщі Едварда Осубки-Моравського в Міністерстві громадської адміністрації відбулася конференція за участі делегатів української громади Польщі. У переломний момент депортації українців до УРСР, коли влітку 1945 року хвиля “добровільних” виїздів практично цілковито вщухла, польська влада у такий спосіб за посередництвом делеґатів намагалася переконати українське населення у неминучості переселення та переконати його виїжджати добровільно. Кількасот тисяч українських громадян Польщі представляло 10 осіб, а саме Іван Візерук, Василь Войтович, Іван Губик, Михайло Донський, Петро Дудка, Ярослав Константинович, Микола Королько, Йосиф Масляк, Андрій Назарович, Іван Чолій. Любачівський повіт на конференції представляв Андрій Назарович. Територіальною одиницею, яку мав репрезентувати кожен з “делеґатів”, мав був повіт, проте навіть в угоді між Польщею та УРСР зазначено, що повітів з українським населенням у повоєнній Польщі було 17. Насправді делегати не обиралися українцями, не мали від них будь-яких повноважень і не представляли їхнього офіційного становища. Назву „делеґат” учасникам конференції надала урядова сторона, щоб імітувати демократичний характер конференції.

 

Надалі процес “евакуації” перейшов у формат військової операції, що суперечило записаному в Угоді формальному принципу добровільності, тому цей факт старанно приховувався. Заступник Головного Представника польської сторони у Польщі Юзеф Кобилецький для означення подальшого перебігу процесу переселення назвав його “по суті примусовим”. Староста Любачівського повіту Анджей Беднаж згадував слова районного уповноваженого Петра Пелипая, який скаржився йому на те, що той не надавав належної допомоги у виселенні усіх українців. Він був переконаний, що продовження акції можливе лише за умови, якщо польська влада застосує відповідні заходи (йшлося про використання армії) та забезпечить охорону для переселенців.

 

II. Примусова депортація

 

Згідно з домовленостями старости Беднажа та Головного Уповноваженого Подгорного у кінці жовтня 1945 року роботу районного відділення евакуаційного апарату було призупинено. На цей час заяви на переселення подали 4 134 родини у Любачівщини, тоді як виїхало лише 2 146 родин. Станом на жовтень 1945 року з Любачівського повіту до УРСР було відправлено лише три залізничні ешелони.

 

Кількість виселених українців також зросла після активізації діяльності Війська Польського. Після надзвичайної наради, яку скликав 22 серпня 1945 року у Варшаві віце-прем’єр Владислав Гомулка, було прийняте рішення скерувати в район Любачева, Перемишля і Ліська 3-ю, 8-му і 9-ту дивізії піхоти для виконання акції примусового переселення українців. З вересня 1945 року три дивізії Війська польського розпочали примусове виселення українців з терену Любачівського, Перемиського, Ліського і Сяніцького повітів. Їхні дії своєю брутальністю часто перевищували те, що мало статися у недалекому майбутньому під час акції “Вісла”. Негуманний характер дій був пов’язаний зі скеруванням до акції переселення дивізій, сформованих з поляків, які походили з теренів Західної України, а особливо з Волині.

 

Командувач 3-ї Поморської дивізії піхоти у наказі, який був скерований до підрозділів, зазначав, що завданням дивізії є “допомога цивільній та адміністративній владі у переселенні з прикордонного Любачівського повіту і забезпечення збору контингенту від населення” для підтримки діяльності переселенчої комісії. Одразу після прибуття на місце підрозділи дивізії провели 6-7 вересня ревізію серед польського та українського населення з метою пошуку зброї та іншої амуніції. Такі заходи були проведені у 36 місцевостях, зокрема в ґмінах Улазів, Старий Диків, Цівків, Старі Олешичі, Дахнів, Старий Люблинець, Великі Очі, Нова Гребля, Кобильниця Руська, Опака і Суха Воля. Загалом участь в ревізійній акції брало 4 497 солдатів, з яких 492 дислокувалися в повітовому Любачеві.

 

Прибуття війська спричинило відновлення процесу виселення і появи нових заяв. Радянська і польська переселенчі комісії скерували чотири групи до Старого Дикова, Лукавиці і Олешичів для організації роботи на місцях. 5 вересня з Любачева вирушив ешелон з 14 вагонів, яким до УРСР відправили 86 родин (350 осіб) – по шість родин в одному вагоні. Через нестачу працівників переселенчих комісій підрозділи дивізії у місцевостях західної частини повіту агітували українців виїжджати. 9 вересня було виселено 507 господарств з-поміж 1 048 записаних на виїзд у селах Бігалі, Суха Воля, Старий Диків та їхніх присілках. Наступний ешелон мав вирушити вже 13 вересня. У збірних пунктах очікувало 1 265 родин, проте на перешкоді стало пошкодження українським підпіллям залізничних колій. Лише 16 вересня вдалося відновити залізничне сполучення, яким було відправлено 141 родину. Ще 160 родин вдалося переправити через прикордонну заставу у Краківці.

 

За час від 8 вересня 1945 року до січня 1946 року на ділянці залізниці між станціями Бобринець й Горинець українським підпіллям було підірвано та пошкоджено 14 залізничних мостів і 16 шосейних мостів, спалено 3 залізничні станції і 12 населених пунктів. Спалено і підірвано 194 залізничні вагони і 3 тепловози, розібрано 53 кілометри залізничної колії. Також УПА замінувала мости на шосейній дорозі Горинець – Любачів – Олешичі. У ніч на 16 серпня 1945 року було підірвано залізничну колію між станціями Горинець і Верхрата, перерізано телефонний зв’язок, а також обстріляно залізничну станцію Ольшаниця, де відбувалося завантаження на виселення 50 вагонів. Вночі 6 жовтня цього ж року українські повстанці підпалили станцію Чернець, пошкодили залізничні стрілки на станції Бобрівка та зрізала 24 телефонні стовпи.

 

Згідно з польськими даними у вересні 1945 року було зареєстровано 4 664 родини (16 408 осіб) з-поміж усіх 6 802 родин, які ще залишалися у Любачівському повіті. Проте з них виїхало до УРСР лише 714 родин (3 559 осіб). На залізничних станціях очікувало близько 3 200 родин. 5-6 жовтня з Любачева вирушив черговий ешелон з 92 родинами (423 особи), а 9 жовтня з Нової Греблі 137 родин (732 особи). Через слабку охорону лінії Нова Гребля – Ярослав повстанці підірвали мости та колії у кількох місцях. В ніч з 11 на 12 жовтня та з 24 на 25 жовтня було знищено міст між станціями Нова Гребля і Бобрівка. Ввечері 28 жовтня на міні підірвався тепловоз, який віз будівельні матеріали для ремонту залізничного моста та дві платформи.

 

Тим часом радянська комісія неочікувано призупинила роботу усіх відправних пунктів. Разом з тим на станціях очікували відправлення 3 056 родин, з яких було депортовано лише 881 родину, тоді як інші після тривалого очікування почали розходитись по домівках, багато з яких на цей час вже були спалені. Підводами до кордону мали бути доставлені ще 384 родини, переважна більшість яких були мешканцями сіл Коровиця Голодівська, Коровиця Лісова і  Коровиця Сама.

 

Незважаючи на порівняно хороші успіхи роботи 3-ї піхотної дивізії, занепокоєний ситуацією в Любачівському повіті начальник Військового Округу VII генерал Войцех Бевзюк в кінці жовтня провів інспекцію дивізії і за її результатами наказав приступити до активніших дій проти українського підпілля. У зв’язку з цим до Любачева приїхала інспекція з Генерального штабу на чолі з полковником Міхалом Пжонскі. В результаті критики діяльності попереднього керівництва дивізії 30 жовтня відбулася зміна його командування. Новий командир здійснив перегрупування сил та дав наказ взяти під охорону армії усі залізничні комунікації, що спричинило спад активності українського підпілля.

 

Після деякої перерви 8 листопада з Олешичів вирушив ешелон з 183 родинами, наступного дня зі станції Любачів черговий з 90 родинами та знову з Олешичів – 207 родин. Надалі з останньої станції від 10 до 15 листопада було відправлено ще три ешелони. Хоча військо відновило акцію примусового переселення, проте нестача підвод для транспортування, протидія повстанців і втеча людей до лісу та сусідніх повітів гальмували процес депортації. У другій половині листопада було виселено українців з Борової Гори, Хотилюба, Лисих Ям (Лисячі Ями), Нового Села, Старого та Нового Люблинця, Тимців, Жукова, Старого Дикова. Під час облав було затримано близько 300 осіб. Щоб змусити українців виїжджати, солдати разом з польським цивільним населенням та міліцією з Чесанова грабували усе, що потрапляло на їхньому шляху. Тепер ешелони виїжджали кожного дня і для збирання речей давали лише дві години. Загалом протягом листопада з Любачівського повіту було депортовано близько 2 тис. родин (8 тис. осіб), серед яких усі греко-католицькі священики. Представники повітової влади стверджували, що надані радянського стороною списки не відповідали кількості виселених українців, оскільки не всі, хто був записаний, виїхали, частина втекла з поїздів і повернулася додому.

 

У листопаді повстанці надалі проводили акції протидії депортації українського населення. У цьому часі були спалені українські господарства у 10 селах – Новий Люблинець, Опака, Суха Воля, Футори, у присілках сіл Нова Гребля, Башня Долішня, Старі Олешичі, Воля Олешицька, Дахнів, Гамарня. Місцева адміністрація скаржилася на зловживання зі сторони військових, які часто розграбовували майно українських господарств. Наприклад, 24 листопада солдати побили солтиса Нового Дикова і відібрали у нього документи на звільнення від депортації для 12 родин.

 

З точки зору оперативного відділу штабу 3-ї Поморської піхотної дивізії, станом на середину грудня 1945 року виселення у Любачівському повіті було завершене. Серед 10 291 родини було депортовано 6 749, з них 723 родини за допомогою гужового транспорту. Більшість з решти 3 542 родин втекло до сусідніх повітів на захід від Любачева, інші переховувалися у польських родинах або ховалися у лісах. Крім цього значна частина родин працювала на залізниці, пилорамах, електростанціях, що давало можливість залишитись, були із змішаних українсько-польських родин та родин солдатів Війська польського. Втрати дивізії на цей момент становили 26 убитих, 58 поранених і 4 зниклих безвісти. На переконання керівництва дивізії, вона цілком виконала поставлені перед нею завдання. Натомість з погляду районного уповноваженого у Любачівському повіті станом на 6 грудня було депортовано лише 5 968 родин з-поміж 11 857 внесених до списків родин.

 

Разом з тим залишалися цілі села, з яких не виїхав практично ніхто, оскільки вони знаходились на підконтрольному українським підпіллям терені (Старе і Нове Брусно, Хотилюб, Цівків, Дев’ятир, Верхрата). Хибне враження знелюднення цих сіл пов’язане з фактом втечі мешканців до лісу під час наближення Війська польського. Ця обставина провокувала невдоволення з радянської сторони щодо видання бажаного за дійсне і недбалості у проведенні акцій переселення. Натомість староста Анджей Беднаж, так само як і радянська сторона, оцінював кількість українців, що залишилися на території повіту, у близько 4 тисяч осіб. Переселенчі органи безуспішно намагалися зберегти присутність дивізії у повіті до цілковитого завершення депортації. Тим часом повітова адміністрація звітувала, що станом на кінець грудня 1945 року було виселено 27 603 особи, що становило лише 55% від усього українського населення повіту. Виїхали переважно усі мешканці ґміни Лисі Ями, тоді як більшість українців східної частини (ґміна Старий Диків, Верхрата, частина Чесанова) залишалися на місцях.

 

У результаті військових дій Війська польського та українського підпілля було спалено 5 843 господарства, найбільше у ґмінах Старі Олешичі (822 українські та 63 польські) та Лисячі Ями (745 господарств або 36% усіх). Підрозділи ОУН-УПА вбили щонайменше 26 солдатів Війська польського, 5 військ НКВД, 8 українців і щонайменше декілька десятків поляків.

 

Керівництво 3-ї дивізії переконувало командування у Варшаві, що українське підпілля у Любачівському повіті розбите і на початку 1946 року у терені оперують лише невеликі групи повстанців. Так само звітували про виконання переселенчої акції до УРСР, оскільки у повіті залишились лише старі та діти, які були звільненні радянською стороною від переселення. Нарікання повітової адміністрації воно пояснювало страхом перед відплатними акціями зі сторони українського підпілля, а тому наполягає на збереженні дивізії у Любачівському повіті.

 

У січні 1946 року з Любачівського повіту не було депортовано жодного українця. З однієї сторони була несприятлива погода, проте з іншої, основною причиною цієї ситуації вважався саботаж зі сторони повітової влади. Евакуаційним комісіям часто доводилося долати не лише пасивне ставлення місцевої польської адміністрації до переселення, але подекуди мати справу з прямими перешкодами, саботажем та провокативними випадами окремих представників повітової або ґмінної влади. Більш відкрито своє невдоволення та незгоду із депортацією висловлював староста Любачівського повіту Анджей Беднаж (під час німецької окупації служив в Армії Крайовій), який не приховував свого небажання надавати допомогу у здійсненні депортації, відмовлявся надавати гужовий транспорт, мотивуючи це тим, що у польського населення немає коней. Староста відкрито заявив, що не погоджується з політикою Тимчасового Уряду Польщі у справі евакуації українського населення, оскільки на його думку їхнє виселення спустошить і обезлюднить Любачівський повіт. Крім цього, Беднаж кілька разів їздив у села Старий Диків, Новий Диків та Цівків з пропозицією українцям прийняти римо-католицьке віросповідання, щоб мати підстави залишитися у Польщі.

 

28 січня у штабі 3-ї піхотної дивізії відбулася нарада за участі радянського та польського повітових (районних) керівників переселенчих органів - Петра Пелипая та Зиґмунда Баденчика. Командувач дивізії погодився відновити акції виселення за умови надання іменних списків. Спершу було скеровано оперативну групу 7-го піхотного полку до Старого Люблинця і Нового Люблинця. 7 лютого у другому з цих сіл під час облави було вбито жінку і заарештовано 6 осіб, які намагалися втекти. 12 лютого повторно було здійснено облаву в обох Люблинцях, в результаті чого було застрелено 3 особи. На основі поданих повітовою адміністрацією неоднозначних даних (без врахування ґміни Старий Диків) у Любачівському повіті залишалося 1 642 українські родини. На питання генерала Бевзюка щодо дій, які прийняла місцева влада для продовження депортації староста відповів, що не зробив нічого через страх репресій від УПА. На це керівник Військового округу відповів лише критикою переселенчого апарату та наголосив на необхідності пожвавлення пропаґандивної кампанії. На завершення було погоджено, що громадська міліція та армія  розпочали виселення вже наступного дня безпосередньо з Любачева.

 

Від часу звільнення від німецької окупації і до кінця березня 1946 року загалом Військо польське депортувало 4 581 українську родину (18 949 осіб), що у чотири рази більше, аніж виїхало їх до моменту скерування до Любачівського повіту армії. Проте це було лише 64% від загальної кількості українського населення, яке мали переселити з Любачівщини до УРСР.

 

Згідно даних, які надало староство станом на березень 1946 року у Любачівському повіті надалі залишалося 1 462 українські родини. Проте планування акції виселення не вдалося здійснити у зв’язку з тим, що основна частина 3-ї піхотної дивізії перебувало з аналогічним завданням у сусідніх Грубешівському і Томашівському повітах. На Любачівщині залишався лише 9-й піхотний полк в околицях Горинця. Крім цього керівництво дивізії зняло охорону із залізничної лінії Мунина – Любачі, чим було дуже незадоволене керівництво залізниці.

 

14 березня начальник Краківського військового округу скерував до Любачівського повіту 14-й піхотний полк 6- піхотної дивізії з наказом про поновлення акції переселення, охорони залізниці та ведення боротьби проти підпілля. Після прибуття 25 березня командування полку провело зустріч з керівництвом радянської та польської комісій, під час якого було прийнято рішення розпочати депортацію з ґміни Улазів. Лише 4 квітня почалося виселення мешканців села Жуків (були лише старі люди та діти), проте була призупинена на два тижні через ремонт залізниці на ділянці Нова Гребля – Любачів. На цей момент показник матеріальних втрат був трагічний, оскільки в результаті військових операцій та диверсійної діяльності українського підпілля частково було спалено містечко Олешичі, а також частково або повністю 48 з 78 громад повіту.

 

5 квітня 1946 року було утворено Оперативну групу “Ряшів” під командуванням генерал-полковника Яна Роткевича. Їй підпорядковувалися вже діючі на території Закерзоння частини 8-ї та 9-ї дивізії піхоти, 14-й та 18-й полки піхоти, а також усі сили Війська охорони прикордоння (ВОП), Корпусу Внутрішньої Безпеки (КВБ), Громадської міліції (ГМ) і Управління Громадської Безпеки (УГБ). Оперативна група отримала завдання “надання всебічної допомоги переселенчим комісіям з тим розрахунком, щоб до 1 липня 1946 року цілком переселити українське населення з Любачівського, Ярославського, Перемишського, Ліського і Сяніцького повітів”. З метою кращої координації  діяльності командувач Оперативної групи 18 квітня сформував оперативну групу “Любачів” на чолі із заступником керівника 9-ї дивізії піхоти полковником Францішком Березовським.

 

24 квітня о 5 годині ранку спеціальна підгрупа ОГ “Ряшів”, утворена з 14-го, 26-го і 30-го полків піхоти почали виселення українців з Любачівського та Ярославського повітів і міста Перемишль. На Любачівщині акцію розпочали з ґміни Старий Диків і до кінця місяця було переселено 257 родин (970 осіб). Ймовірно, що у цей же час відбувалося виселення з ґміни Великі Очі. Основна частина з тих, хто залишалися зуміли сховатися у лісах.  

 

У травні 14-й піхотний полк отримав завдання завершити виселення українців по лінії Верхрата – Нове Брусно і Дахнів – Залужжя. Оскільки більшість виїхала ще восени армія займалася прочісуванням лісів у пошуках втікачів. Таким чином було висилено українців з Нового Дикова, Нового і Старого Люблинця, Горайця, Молодівців, Мощаниця, Борової Гори, Лівчі, Лукавця, Німстова, Сухої Волі, Щуткова, Залужжі, Старого і Нового Брусна, Монастирця, Шаласова, Верхрати і самого Любачева. Особливо брутальним було виселення у Старому Люблинці, Новому Люблинці і Жукові. Армія за підтримки громадської поліції прочісували довколишні ліси, використовуючи для цього собак. В кінці травня вдалося депортувати більшість родин, зокрема 180 з Нового Люблинця, 190 зі Старого Люблинця, 160 з Жукова, 30 з Німстова та інших сіл. Пункти збору на станції Любачів та Горинець були переповнені, оскільки лише від останньої з них було відправлено 12 ешелонів з 2 430 родин. Загалом у травні з чотирьох станцій у (Любачів, Олешичі, Горинець і Дев’ятир) було відправлено 25 ешелонів (967 вагонів) з 3 400 родин, 578 з яких з інших повітів.

 

Розпочате 15 жовтня 1944 року виселення українців з Польщі до УРСР завершилося 15 червня 1946 року. Згідно з підсумковим звітом Головного Уповноваженого уряду УРСР з евакуації українського населення з території Польщі Михайла Ромащенка від 14 лютого 1947 року, з теренів так званого Закерзоння загалом було депортовано 122 622 родини (482 880 осіб). Аналогічно 4 червня керівники радянської та польської переселенчої комісій у Любачівському повіті Петро Пелипай та Зиґмунд Баденчик разом з заступником старости Владиславом Ґуставом і командиром 9-ї піхотної дивізії генералом Бевзюком підписали кінцевий протокол про евакуацію українського населення з Любачівського повіту. За його даними, з-поміж 10 291 українських родин (44 777 осіб) до УРСР було депортовано 9 348 родин (40 787 осіб) і 556 родин (2 126 осіб) із сусідніх повітів (Білгорайського, Ярославського, Перемиського, Томашівського). Залишилося 703 змішані родини (3 120 осіб) і не виселено 240 родин (870 осіб). Найбільше змішаних родин залишилось у ґмінах Великі Очі (156) і Старий Диків (154). Таким чином, офіційно з Любачівщини було виселено 97,6% українського населення. Станом на червень 1946 року цілком або частково були спалені 69 населених пунктів (5 321 господарство), що значно більше, ніж за усію Другу світову війну.

 

Виселення українців до УРСР з ґмін Любачівського повіту (без врахування ґміни Наріль)

 

Проте як покажуть подальші події, радянські евакуаційні комісії суттєво помилялися у своїх кількісних оцінках депортованого українського населення, оскільки відносно велика кількість українців (близько 20%, тобто орієнтовно 10 тис. осіб) продовжувала залишатися на терені Любачівщини, переписуючи метрики, ховаючись у лісах або у сусідніх повітах.

 

Депортовані до УРСР українці з Любачівського повіту в більшості оселилися в західних областях України – Тернопільській, Івано-Франківській та Львівській. Декого доля закинула й у східні області України, хтось згодом був арештований і вивезений у Сибір. Працювали в колгоспах, рідко кому з молодих вдавалося улаштуватись на роботу на державні підприємства й установи.

 

За успішно проведену “евакуацію” українського населення з території Польщі до УРСР згідно з Указом Президії Верховної Ради СССР “Про нагородження орденами і медалями працівників Української РСР по евакуації українського і польського населення” від 1948 року були нагороджені орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня районний уповноважений у Любачівському повіті Петро Сазонович Пелипай, орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня – заступник районного уповноваженого у Любачівському повіті Онікій Тимофійович Беланюк, референти районного уповноваженого у Любачівському повіті Гавриїл Аврамович Лознюк (посмертно), Василь Андрійович Цекін (посмертно) та Іван Лаврентійович Панченко, орденом Червоного Прапора - референт районного уповноваженого у Любачівському повіті Степан Семенович Михальчук та працівник районного уповноваженого у Любачівському повіті Олександр Іванович Трошин, орденом “Знак Пошани” - референти районного уповноваженого у Любачівському повіті Михайло Максимович Заїка, Олександр Миколайович Свитюк, Фома Трофимович Сліпчук та бухгалтер  районного уповноваженого у Любачівському повіті Микола Михайлович Штихно, медаллю “За трудову доблесть” - водій районного уповноваженого у Любачівському повіті Павло Іванович Грицай, референти районного уповноваженого у Любачівському повіті Яків Андрійович Дідескуль та Іван Тихонович Рубан, медаллю “За трудові заслуги” -  референт районного уповноваженого у Любачівському повіті Григорій Борисович Грозний. Крім цього Петро Пелипай, Онікій Беланюк та Іван Панченко були також представлені урядом УРСР уряду ПНР для нагородження їх польськими орденами.

 

За активну участь в проведенні евакуації українського населення з території Польщі в УРСР і польського населення з території УРСР в Польщу згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР були нагороджені представники польської сторони, зокрема орденом “Знак Пошани” - заступника районного Представника у Любачівському повіті Владислава Казимира Балуха.

 

 

Використані джерела:

1. Misiło E. Repatriacja czy deportacja. Przesiedlenie Ukraiṅcόw z Polski do USRR 1944-1946. 2 Tomy. – Warszawa, 1996

2. Сергійчук В. Трагедія українців Польщі. – Тернопіль, 1997. – 440 с.

3. Pisuliṅski J. Przesiedlenie ludności Ukraiṅskiej z Polski do USRR w latach 1944-1947. – Rzeszόw, 2017. – 590 s.

4. Misiło E. Akcja Wisła 1947. Dokumenty i materiały; 2 wyd. – Warszawa, 2013. – 1247 s.

5. Pisuliṅski J. Akcja specjalna “Wisła”. Rzeszόw, 2017. – 457 s.

6. В’ятрович В. Друга польсько-українська війна. 1942-1947; 2-ге видання. – К., 2012. – 367 с.

7. В’ятрович В. За лаштунками “Волині-43”. Невідома польсько-українська війна. – Харків, 2016. – 304 с.

8. Мотика Ґ. Від Волинської різанини до операції “Вісла”. Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр. – К., 2013. – 360 с.

9. Прах Б. Духовенство Перемиської єпархії та Апостольської Адміністрації Лемківщини. Т.1.: Біографічні нариси (1939-1989). – Львів: В-тво Українського Католицького Університету, 2015. – 722 с.

 

 

Публікація підготовлена в рамках проекту "Стежками предків" від МГО "Вирій" за підтримки Українського культурного фонду

 

06.09.2019