І знов моє ниття про дім буття. Отож бо, про мову. Про ту саму, яку на хліб не намажеш.
Ось, наприклад, з одного боку ніби й приємний факт — голова парламенту Разумков із кимось там іще осадив Вадима Рабиновича, який поривався говорити “как удобнєй” на офіційному засіданні. А з іншого — оцей нещодавній рик стоденного нашого “Чьо ви арьотє!” з трибуни головного представницького органу держави на першому його засіданні. Це справді вражає глибоко і неприємно. Оця їхня повсякчасна готовність перескочити на російську, бо українською, формулюючи думку, доводиться думати, а це втомлює. З папірця щось зачитати іще так-сяк вдається, але вже при прямому мовленні, та ще й емоційному, штучна українська вискакує з рота, неначе вставна щелепа.
Російська мова Кривого Рогу — це, звичайно ж, не російська Костроми або Калуги. Це швидше Lingua Sovietica, мова СРСР, яка на 99 відсотків все ж російська, не без значної провини у цьому самого російського народу. Водночас ця lingua потужно збагачена тюремним, зеківським лексиконом. Пригадаймо усі оті “зуб даю”, "вийди звідси, розбійник”, “позвоніть нащот етава чєртА” — це ж виразна мовна самохарактеристика не так “блатного”, як “приблатньонного пацана”. І мимоволі замислюєшся: адже ж якщо та велика частина населення, котра підтримує нового президента, надавши йому неймовірний кредит довіри, сприймає такі вирази як норму, ковтає не протестуючи, то що це свідчить про неї, цю велику частину населення? Невже таке вербальне спілкування між людьми є допустимою нормою? Мабуть, так — якщо сам керівник держави не гидує такими словами та виразами.
Можна пригадати з цього приводу, як іще за часів Партії регіонів їхня речниця Анна Герман, коментуючи затримання якогось зі своїх соратників, причому українською мовою, замість нейтрального “заарештували” вжила слово “закрили”. Це свідчило, що в тодішньому оточенні Анни Миколаївни частіше вживалося саме це слово із тюремного словника. Настільки частіше, що витіснило всі свої пристойніші синоніми. І це в професійної журналістки, людини старої школи, яка мала б бути чутливою до семантики і прихованих значень.
Щоб змінити тему, не змінюючи її, коротко перекажу історію про свою зустріч зі студентами й викладачами одного з київських університетів (не ім.Шевченка і не Могилянки). Десь у холодну пору року, чи то в лютому, чи у листопаді, у всьому світі відзначається День рідної мови. І кілька років тому якось трапилося бути запрошеним до виступу саме в таке свято. У великій залі за довгим овальним столом сиділи викладачі й почесні гості, серед них і ваш слуга покірний. Студентки у вишиванках продекламували щось із класики — можливо, Малковичеві рядки про крихітну свічечку літери “ї”, потім інші студентки у вишиванках зіграли на бандурах і заспівали тужних та веселих народних пісень, після чого викладачі почали коротко, сильно і страшно говорити про мову як про генетичний код нації, її непроминущий вплив і вічне сяйво.
А я, скромний укрсучписьменник, думав у той час, дивлячись на дівчат у вишиванках: цікаво, а якою ж мовою вони спілкуються із друзями, батьками, своїми хлопцями? І коли мені надали слово, я сказав, попередньо перепросивши за песимізм, що поки що жоден український президент зі своїми дітьми та онуками не спілкується українською. Так воно є й по сьогодні.
Із Кравчуком, Кучмою та Янковичем начебто все зрозуміло. Щодо Віктора Ющенка, то напевно ж його наймолодші діти добре говорять українською — незгірш, ніж англійською. Щодо старших певності немає. Так само щодо сина Петра Порошенка — нещодавно саме майнуло в неті відео, де юнак розмовляє російською. Ну, а про шостого президента ніби й розмови не повинно бути — російська і тільки російська. Це теж продемонструвало нам першовересневе відео, на якому перша леді затуляє камеру рукою: “Зачєм ви снімаєте?”
Щоправда, тоді, кілька років тому, цей перелік був дещо коротший, хоча й не набагато. І коли я закінчив свій сумний спіч, оплесків, звісно ж, не пролунало. Та я на них і не розраховував.
Новою нашою владою вже так, ніби між іншим, проголошено, що закони про мову і про декомунізацію будуть переглядатися. На тому авральному першому засіданні серед півтори сотні інших законопроектів, текстів яких ніхто не бачив, прийнято до розгляду і якийсь законопроект “про мовИ в Україні” — дуже хотілося хоч одним оком зиркнути на його текст. Бо дуже вже не хочеться, вийшовши у недалекому майбутньому на відкритий протест на захист мови, почути у відповідь самовдоволене і пихате
“Чьо ви арьотє?!”
