Іван Франко написав стільки, що ледве чи знайдеться людина, яка скаже, що прочитала ВСЬОГО Франка. Бо навіть якби така людина прочитала всі 50 томів та ще кілька додаткових, то й це ще не все. 

 

 

Я прочитав усі його вірші, романи й повісті, але не всі оповідання і не всі статті. Час від часу продовжую читати і дивуюся, чому для шкільної програми вибирають щось менш цікаве. І це не лише Франка стосується.

 

Не знаю, як хто, а я люблю читати ще й примітки. І ось ті примітки до творів Каменяра викликають у мене глибокий смуток. Проблема в тому, що безліч нісенітниць, які загніздилися в 50-томнику, сумлінно перекочовують у всі наступні перевидання окремих збірок творів.

 

Колись мені покійний Федір Погребенник на мою заувагу, що в 50-томнику безліч помилок, розповів, що, на жаль, бракувало людей для опрацювання й часто залучали аспірантів, а то й студентів. Долучали філологічні кафедри різних інститутів та університетів, кожна кафедра мала план: опрацювати стільки-то сторінок.

 

Ну і опрацьовували в міру своїх скромних сил. Бо де мала кафедра польські енциклопедії, там могли подати достовірні відомості про польських авторів, а їх сотні, на яких посилався Франко, а де не було енциклопедій, там лилася маячня.

 

Та це стосувалося не лише польських авторів, а й зарубіжних загалом і українських зокрема. Безліч довідок позбавлені конкретики – нема дат життя або взагалі, або є лише дата народження. Якщо ж згадати про письменників старшого покоління, що були репресовані, то за совєтським звичаєм дати розстрілу перенесені з 1937-38 років на 1941-46. Це стосується Антіна Крушельницького, Миколи Чернявського, Якова Жарка, В'ячеслава Потапенка і багатьох інших, а то й взагалі не вказано дати смерті чи то пак розстрілу, як у випадку з Віталієм Боровиком.

 

Звісно, тут звинувачувати упорядників нема за що, бо такі дати подавали й інші довідники, біда лише в тому, що і в наш час, коли вже всі дати з’ясовані, совєтський фальсифікат продовжує гуляти по перевиданих творах Франка. Особливо смішать такі совітські штампи, що мали би характеризувати того чи іншого автора, а насправді звучали безглуздо: автор ліберально-буржуазного чи клерикально-буржуазного напрямку.

 

Антирелігійна пропаганда не могла спокійно пройти попри священиків, яких згадує Франко. Тому в 1 томі читаємо: «Андрухович, Грушка – попи, які наживались на українських селянах-емігрантах», і далі йде посилання на часопис «Народ» (1890, ст.. 369-371). Та насправді там описано чвари, в які був замішаний отець Кость Андрухович, але нема нічого про наживання. А засновник газети «Свобода» і письменник отець Григорій Грушка тут взагалі ні до чого, бо його згадано було лише двічі і в позитивному сенсі.

 

Кафедри мали також рознарядки – скільки приміток повинні сотворити. Тому й не диво, що там охоче шпарили примітки про Шевченка, Куліша, Костомарова, Марка Вовчка і не помічали інших, менш відомих прізвищ. А інколи вдавалися до безглуздих фантазій.

 

В поемі Франка «Нове життя», в опублікованій 1890 року частині «Панич»,  є рядок «Баярд, борець непобідимий», а в примітках пояснено, що це французький полководець П’єр Баярд (1876–1924). Звідки ці дати – важко сказати, бо історії невідомий полководець з такої епохи. Насправді легендарний французький лицар і полководець жив у дещо інших роках (1473 – 1526). 

 

Про чеський журнал «Slovanský přehled» написано, що він видавався з 1898 по 1914 рік, хоча він видається і по сьогоднішній день.

 

У Франка є згадка про поему «Брут», в примітці про автора читаємо: «Лаймон – англійський поет початку XVII ст.». А далі зазначено, що поему «Брут» написано... в 1205 році. То вже на те, що поему було видано в 1200, не звертаєш уваги. 

 

Про Олександру Шабельську (1845 – 1913), яка насправді померла в 1921, сказано, що драма Старицького «Ніч під Івана Купала» є інсценізацією її однойменної повісті. Насправді Шабельська сама інсценізувала свою ж повість,  та ще українською мовою, бо була українкою. Старицький ґрунтовно переробив для сцени її п’єсу. Як то він зробив і з несценічною п’єсою Нечуя-Левицького «На Кожум’яках», перетворивши її на класику: «За двома зайцями».

 

Ну гаразд, таких тонкощів могли десь на кафедрах і не знати, хоча вже видані були твори Старицького, де все це описано. Але ось у Франка мова про «житія Домініка та Франціска з Ассізі». Франциск Ассізький – настільки легендарна особистість, що лише чийсь дрімучий розум міг сотворити ще одного Ассізького... але вже Домініка. Комусь здалося, що оте «з Ассізі» стосується обох отців церкви.

 

Примітка до Дмитра Братковського (1642 – 1702) на диво лаконічна: «шляхтич». Ні імені, ні років життя,  і найголовніше: нема згадки, що це відомий громадський діяч та ще й поет.

 

Був такий письменник-домініканець Яків Ворагінський (1228 – 1298), який постраждав найбільше, бо в різних томах він у примітках звучить інакше.

 

То Яків Ворагінський (т. 28), то Яков Ворагіне (т. 29), то Якоб Вораджіне (т. 30), то Яків де Ворагіне (т. 32. ), то Якоб де Воражіне (т. 33), то Яків de Voragine (т. 34 і, незважаючи на те, що його згадано на 12 сторінках, примітки нема), то Яков де Воражіне (т. 38) і т. д. Причому шукати його доводиться то на "Я", то на "В".

 

Як і Марка Черемшину на "М".

 

Лексикограф, автор першого російсько-українського словника Михайло Левченко в одному і тому ж 34 томі виступає то як М. Левченко, то як Г. Левченко. В останньому випадку це вже фантазія упорядників, бо в тексті Франка ініціалів нема.

 

Подібних прикладів незліченна кількість. Та ще більше нісенітниць у тлумаченні лексики Франка. Зокрема,  часто трапляється в текстах «леда» або ж «за леда» в значенні ледве, заледве, тільки-но і т. д.

 

Але як можна у фразі «Леда чим застрашити тебе можна» (т. 23) тлумачити це слово так: «Леда – от-от, щомиті»?

 

У т. 16 читаємо: «А що пан староста нервовий чоловік, доказує то, що за леда притокою попадає в страшенну пасію».

 

Примітка: «За леда (притокою) – зразу за притокою».

 

Тут не зрозуміли, що то за звір ця притока, а це не притока річки, а притичина, тобто пан лютиться за будь-якої нагоди чи причини.

 

«Лупак – м'яка порода каменю», хоча простіше було б подати, що це сланець.

 

Одні й ті ж слова в різних томах тлумачать по-різному. Наприклад «мере» в 14 т. правильно: справді, дійсно, а вже в 16 т.: невже ж.

 

Бригідка не просто тюрма, а конкретна тюрма у Львові на теперішній Городоцькій.

 

Антріт – не «постій, зупинка», а шикування в’язнів для підрахунку.

 

В кількох томах «випапляти» – це «нерозважно, необережно сказати», а насправді вибовтати.

 

Жбих в багатьох виданнях жбан. Бо так здалося комусь з такої фрази: «Я певний, що ся ворожба була першим жбихом холодної води на гарячі мрії Гучинського (21 т.). Однак жбих – це «джерело, де вода витікає великими ривками», як подає у діалектному словнику Микола Грицак, а підтверджує також Й. Дзендзелівський в статті «Украϊнські назви для джерела». Зрештою, є жбухати – штовхати, а Є. Желехівський в своєму словнику дає переклад цього слова німецьким Sturzwellen ('бýхання хвилею').

 

Але жбан перемагає на всіх фронтах і вже він фігурує в рідкісних українських словах.

 

Касино, на думку упорядників, — це і клуб військових, і гральний будинок, і навіть ресторан з естрадою. Щодо клубу, то касино справді клуб, але не лише військових, як у «Домашньому огнищі», бо були касино Землевласників, Літературно-мистецьке, Кінське, Ізраеліцьке, Міщанське і т. д. Щодо ресторану з естрадою, то касино не було рестораном, хоч і мало буфет, естраду і танцювальну залу.

 

У 21 т. довідуємося, що майстерштік – «пробна робота після закінчення навчання у майстра-ремісника». Ага, то як польська критика писала, що «Танґо смерті»  — це мій майстерштік – це була моя проба на майстра-ремісника.

 

Але це поняття вживалося не лише так вузько, як робота виконана на звання майстра, а й як вершина мистецтва, шедевр.

 

Тлумачі маловідомих слів у творах Франка часто йшли навпроцапи.  В результаті потрапляли в халепу. Навпроцапи, яке у Франка трапляється доволі часто, вони вирішили тлумачити як наввипередки.

 

Але гляньмо на цитати: «Баби, хлопці, діти – все біжить навпроцапи на улицю, доганяє міняйла», або «летять кудись навпроцапи, як остатні дурні».

 

Що ж, сюди це тлумачення пасує, хоч і помилкове.

 

Але до фрази «Ба, він навпроцапи втече від кадила» вже не ліпиться. Бо з ким наввипередки мав би хтось тікати?

 

Або сюди: «Раз провалившися з висоти свого щастя, я навпроцапи полетів у безодню тоски, горя, важкої роздуми», чи сюди: «Другий бачить, що біда, шарпнув мула вбік уздою, скочив в рів, а відси в поле та й погнав навпроцапи».

 

Наввипердки тут не пасує. Бо навпроцапи – це простовіч, напролом...

 

Плесканка в 21 т. – риба. Хоча це слово там не трапляється взагалі й не можна перевірити, до чого воно вжите.

 

Там же у Франка є «росіл», себто бульйон (аж не випадає в Галичині це пояснювати), а в примітках «Розсіл – квас, юшка».

 

Учителя Осмульського учні прозвали Смоком, бо був пияком (смоктав пляшку як дитина пипку — смочок). У примітці: «Смок – казковий дракон, змій».

 

«Фрас – лайка: чорт, біс, лихо». А це ні те, ні друге, ні третє, бо це клопіт, журба.

 

Часто тлумачі йшли навпомацки і доволі поширене слова «чапіти» тлумачили  то як сидіти скорчившись, то як... знітитись. Хоча є й правильне тлумачення, але в іншому томі: «Чапіти — непорушно сидіти, стояти на одному місці».

 

«Уроєна панськість» тлумачать як «удавана, уявна зверхність», а треба надумана, вимріяна.

 

У т. 19 «банда тут: табір», хоча мова конкретно саме про банду циган.

 

«Налоговий – постійний, звичайний», а мова про «налогових гостей трактирних і шинкових», себто алкоголіків. Налоговий – той, що має шкідливі звички, наприклад, налоговий пияк.

 

В той же час не пояснено безліч слів: цувакс, прикнав, капустрак, книдлі, линвар, штандт і т. д. Тут тлумачу, тут не тлумачу.

 

Гадаю, для нового наукового видання творів Івана Франка варто опрацювати окремий словник.  Але якщо його будуть опрацьовувати в Києві, то ми з тих блудів ніколи не виберемося.