Менш чи більш дискретна проросійськість у політиці вже не є табу, хоча ще три роки тому вона здавалася немислимою
Коли б я мала порадити вам один серіал на ці найдовші вечори в році, то я би рекомендувала переглянути ще раз «1983». На екрани він із помпою виходив 2018 року як перша польська оригінальна продукція Netflix, але не підкорив сердець ані глядачів, ані критиків, і незабаром його забули. Однак сьогодні серіал сприймається інакше, ніж сім років тому.
Фабула спирається на альтернативну історію, в якій у Польщі не впала комуна. Серія таємничих вибухів у найбільших містах країни призвела до того, що партія при владі перегрупувалася і стала партією національної згоди, а опозиція (у підтексті — Солідарність) була остаточно марґіналізована і розбита.
Дія «1983» розгортається у 2003 році в Польщі, яка є авторитарною, деспотичною і все ще підпорядкованою совєтам. Творці уявляють собі цю Польщу як країну сіру й похмуру, в якій сірома контрастує з розвитком, хоча це контраст удаваний. Сенсорний екран першою у світі запатентувала польська фірма Ultra, яка створила смартфони з милозвучною назвою трашка («тритон») і продає свою унікальну технологію, зокрема, Китаю.
З перспективи цих кількох років від прем’єри в «1983» ще краще видно правильне розпізнання того, що в авторитарному устрої технологія слугує не зручності чи навіть розвазі, а передусім контролю. У сучасній Росії систему, що спирається на цифровий контроль, критики режиму називають цифровим ҐУЛАҐом.
Дискурсивна відсутність Росії
Зізнаюся, я повернулася до перегляду «1983» в рамках вправ з уяви, бо останнім часом замислююся над тим, як би могла виглядати Польща за кілька років, якби внаслідок свідомого політичного вибору або збігу нещасливих обставин Польща віддалилася від Європи та демократії, натомість наблизилася до авторитаризму й Росії.
Звучить неймовірно? Протягом минулих 250 років, тобто більш-менш від поділів, Польща більшість часу перебувала у різних формах залежності від Росії, а потім СРСР. Славетна польська неприязнь до Московії, ота генетична польська русофобія, зовсім не виявлялася тут чинником вирішальним.
Саме щодо цієї антиросійської вакцини, яку ми начебто всмоктуємо з молоком матері, я маю дедалі більше сумнівів. Україна та українці, їхня вдячність, зобов’язання перед Польщею та недоліки тутешньої української діаспори – це теми, які в нас постійно на видноті, ба навіть домінували в публічній дискусії. Також може виникнути враження, що вся польська історична пам’ять зосереджується на Волині 1943 року. Так, ніби не було жодних інших зрад, ножів у спину і скалок у польських серцях.
Росія і росіяни в Польщі дискурсивно відсутні. Громадська опінія не реагує на новини про побиття польського консула в Петербурзі чи про регулярно повторювані акти вандалізму на польських цвинтарях і місцях пам’яті в Росії. В цих питаннях не чути обурення, гніву, ніхто Росії не погрожує, не апелює до міжнародної спільноти про засудження. Вулицями польських міст не ходять багатотисячні демонстрації, фани не готують тематичних оформлень на матчі, ніхто навіть не обіллє фарбою фіртку російського посольства.
Формально реагує тільки МЗС, закриваючи чергові російські консульства. Не пригадую також, щоб від 2022 року якісь середовища блокували кордон з Росією, вимагаючи призупинення будь-яких відносин, зокрема торговельних, із країною, яка становить загрозу.
Катинь? Яка Катинь. Чи ж Росія так досконало розрахувалася за всі злочини проти польського народу? За депортації, страти, цілу «польську операцію НКВС»? Не згадую навіть про смоленську катастрофу – велику трагедію, зведену до "хохола" польської політики [хохоловий танець у «Весіллі» Станіслава Виспянського є метафорою, що символізує пасивність маніпульованого народу, що в гіпнотичному танці цілковито залежні від диригента]. Чи й у цій справі до Росії ніхто вже в нас не має жодних претензій? Ми квити?
Ніби ми постійно розмовляємо про потенційну війну, але мало про те, хто і чому мав би на нас напасти. У Польщі не відлунюють особливо гучно висловлювання, що плинуть із різних рівнів російської державної пропаганди стосовно Польщі. А це зазвичай погрози й наклепи.
У 2023 році лояльний Кремлю російський політолог Сєрґєй Караґанов натякнув, що на Познань можна би було скинути атомну бомбу. Ймовірно, то несуттєво, бо було давно. В трьох російських ток-шоу (званих також хейт-шоу) регулярно чути погукування, що, мовляв, відомо: Польща – це як Фінляндія, збунтована провінція, отже можем повторить.
У 2022 році один із депутатів Думи погрожував, що Росія внесе Польщу до списку держав для денацифікації. Путін у своїх розлогих історичних екскурсах вже давно переконав росіян, що це Польща розв’язала Другу світову війну. Справді, небагато бракує, щоб росіяни почали стверджувати, що це не Гітлер, а Польща під проводом Пілсудського пішла на Радянський Союз у червні 1941 року.
Ні, не йдеться про те, щоб давати російській пропаганді слово у Польщі й сіяти паніку. А про те, щоб через проблематизування цих висловлювань польські громадян усвідомили, що Росія – це країна грізна й небезпечна, а до того ж така, яка зовсім не криється зі своєю ворожістю до Польщі.
Російська партія
Менш чи більш дискретна проросійськість у політиці вже не є табу, хоча ще три роки тому це здавалося немислимим. Мені важко повірити, що політики «Конфедерації» тиражують російські наративи (як у випадку диверсій на коліях чи після атаки дронів на Польщу, які вони приписували Україні) через незнання або наївність. З цієї логіки випливає, що якщо Польщі й загрожує якась війна, то, вочевидь, з Україною, а не з Росією.
Ще відвертішим у призвичаєнні поляків до російської точки зору є колега конфедератів Ґжеґож Браун, який під прикриттям пацифізму фактично закликає, щоб Польща, позбавивши Україну підтримки, допомогла Путінові втопити її в крові. Ми вже можемо уявити, як буде переписано підручники з історії, якщо Браун увійде до уряду й отримає портфель міністра освіти. Ми дізнаємося з них, наприклад, що Листопадове повстання було самогубною провокацією, і будемо вшановувати зовсім нових героїв – тих, що були лояльні до імперії.
Навіть так звані ліберальні медіа головного нурту реагують на ці, здавалося б, серйозні ексцеси доволі мляво. До винятків можна зарахувати текст Анджея Станкевича в «Newsweek» [«Polska prawica zerka na Putina. Niemożliwe może się wydarzyć»], хоча частині публіки він, напевно, видасться панікерським. Можливо, тому, що за часів правління Об’єднаної правиці карту проросійських симпатій і зв’язків з російською агентурою розігрували до такої міри, що сьогодні це вже нікого не зачіпає. Коли кожен уже кожному закинув діяльність в інтересах Кремля, аргумент перестав діяти. Виборці «Конфедерації» та браунівської «Корони» не озвучують застережень до проросійських ноток у висловлюваннях і діях своїх улюблених політиків – а згідно з різними опитуваннями, обидва ці угруповання разом можуть розраховувати на 20–25 відсотків підтримки.
На так званому ліберальному боці інфосфери ще панує ілюзія, що все це – лише ефект ворожих операцій впливу, масованого тролінгу і хитрої російської пропаганди, що просочується через фейсбуки і тіктоки. А політики щонайбільше внаслідок необережності, короткозорості й виборчої жадібності намагаються грати на підбурюваній росіянами неприязні польських громадян до України та українців.
Медіа, що спеціалізуються на викритті (дебанкінгу) російських фейків, зі шкіри лізуть, але назва одного з профілів, що діють на цій ниві, – «Повідомлення з путінської Польщі» (Doniesienia z putinowskiej Polski) – з кожним днем несе в собі дедалі менше іронії. Ілону Маску ми можемо подякувати за одкровення, що багато акаунтів на X, які вдають із себе патріотичних, транслюють, наприклад, із Білорусі або через VPN зареєстровані так, щоб ми не дізналися, звідки вони пишуть насправді.
Російські дезінформаційні операції – це добре досліджений і задокументований факт, але відстежуючи реакції під постами у фейсбуці, що стосуються війни в Україні, можна знайти не лише російських тролів та ботоферм, а й цілком справжніх поляків і польок з Польщі, які бажають Україні якнайгіршого, а часом навіть кинуть щось у стилі «Браво, Росія! Браво, Путін!»
Яйко промивання мізків і курка проросійських симпатій
У певний момент перестає мати значення суперечка про те, це ефект промивання мізків чи радше піддатливого ґрунту або автентичних симпатій. Це як дискусія про першість яйка чи курки. Незалежно від причин, дедалі більше осіб повторюють: «Це не наша війна».
Українці з відважних захисників своєї країни і скривджених біженців, за допомогу яким ще три роки тому ми присуджували собі Нобелівську премію, перетворилися на ворожих бандерівців і небезпечних терористів. А Росія? Це пусте слово. З медійної січки останніх років, де слово Путін відмінювали в усіх відмінках, небагато зафіксувалося. Тому нікого не разить, коли той чи інший політик каже, що з Путіним (та й з Лукашенком) можна домовитися.
Що може схиляти поляків до проросійських симпатій, виражених менш або більш прямо?
На цю тему час від часу виникають теорії, що спираються на суб’єктивні спостереження. Одна з них гласить, наприклад, що поляків зжирає заздрість – бо українці такі відважні й бороняться від московської навали вже майже чотири роки, бо якби Росія атакувала Польщу, то держава склалася б, як і личить державі з картону.
Я маю свою теорію, також не підперту дослідженнями, що тут діє інший механізм. Поляки дуже бояться війни. Війна – не та в Україні, а потенційна, яка торкнеться Польщі, – вже кілька років є тривожним тлом нашого щоденного функціонування. Фрустрацію, що народжується з цього обтяженого постійним страхом життя, легше перекинути на жертву, ніж на агресора, надто що жертва під рукою.
У пересічній польській уяві українці – це, врешті-решт, теж «руські». Адже вони завжди були в російській сфері впливів. Тим, що живуть від Дніпра на схід, то вже взагалі невідомо, чого вони хочуть, адже всі говорять російською, то нехай визначаться. Та й кому це заважало? Погано їм було в Радянському Союзі? Чи не могли б вони так проти цієї Росії не бунтувати, дати себе завоювати і сидіти тихо? Аби лиш ця темна хмара у формі слова «війна» відпливла з-над наших голів.
Крім того, ми не можемо ігнорувати ідеологічну спільність між проєктом путінського тоталітаризму і чималою частиною польської правиці, навіть якщо досі нікому не вдалося встановити, чим є традиційні цінності та чим вони відрізняються від нетрадиційних. Чи якщо цінність є нетрадиційною, то вона менш цінна за традиційну?
Багато людей у Польщі живе в переконанні, що Захід скінчився, а бюрократичний ЄС тільки гальмує розвиток. Воєнні картинки з України вже приїлися і так не разять сумління – тож, може, повернутися до дискусії про Путіна як про розсудливого консерватора? Росія ж розправилася з найбільшими ворогами найправдивішої польськості правиці – з геями, лесбійками і фемінізмом.
Уся дискусія про Волинь, ексгумації та українські вибачення, яких не було, – це лише опіум для народу. Родини жертв мають, звісно, право на гідне поховання і завершення жалоби, а польська держава зобов’язана від їхнього імені про це постійно клопотати. Я не сумніваюся, що польські й українські історики, які зустрічаються, аби дискутувати по суті й шукати примирення, діють добросовісно. Але мені не дає спокою думка, що й вони можуть бути лише інструменталізованими потужними групами інтересів, яким просто не залежить на тому, щоб Україна виграла війну, відбудувалася і зміцніла. Така Україна з її європейськими аспіраціями становитиме джерело конкуренції в різних бізнесових сферах, із аграрною на чолі. А найкраще вивести моральне право на саботаж української євроінтеграції можна тільки з Волині.
Сіра зона
Яцек Чапутович писав нещодавно на шпальтах «Rzeczpospolitej» про успіх Кароля Навроцького, якому вдалося включити чотири постулати до так званого мирного плану – того американського, який виявився російським. Чапутович, звісно, кепкує – здебільшого з того, що Навроцький не настільки близько дружить із Трампом, аби американський президент питав його думку чи запрошував на консультації. Тим часом Навроцький у своїй політиці справді вписався в частину російських постулатів, закликаючи до зрівняння бандеризму з нацизмом чи декларуючи блокування вступу України до НАТО.
Навроцький у такий спосіб заграє з виборцями «Конфедерації», та й, певно, дає волю власним україноскептичним поглядам. Попри це, президент завагався і скасував візит до Будапешта та зустріч з Орбаном після того, як угорський прем’єр здійснив чергове паломництво до Москви на аудієнцію до Путіна. «Конфедерація» відкрито розкритикувала Навроцького за цей крок.
У такий спосіб Навроцький як президент, подібно як і більш поміркована (ніж «Конфедерація») частина правиці, опинився в пастці. Не бракує там ворогів ЄС – ментально цій правиці ближче до Будапешта, ніж до Брюсселя, але піднімати Путіна на прапори вона не готова. Донедавна антиєвропейські переконання правиці гарантував священний союз зі Сполученими Штатами, але щодо Трампа і його оточення вже не можна більше плекати ілюзій.
Останні тижні виразно показали нам якість і цілі – передусім бізнесові – американської дипломатії. Він показав також, що в Білому домі аж ногами перебирають, очікуючи нового бізнесового відкриття з Росією при одночасному згортанні американської оборонної парасольки над Європою. Поки що всі намагаються перечекати Вашингтон, але в повітрі висить запитання, на яке, сподіваюся, жоден польський уряд не муситиме відповідати: чи краще триматися з Трампом – навіть якщо це означає також триматися з Путіним? Чи в ім’я принципів і цінностей краще підтримувати Україну і протистояти Росії всупереч інтересам США? Мені цікаво, як відповіли б поляки, якби хтось замовив сьогодні таке опитування.
У цьому міжнародному розкладі, навіть без свідомої проросійської політики тієї чи іншої партії, яка може незабаром опинитися в уряді, міксер історії може нас зсунути в нецікаві райони. Ризиків є багато, серед них також дезінтеграція Європейського Союзу. Даніель Шеліґовський у розмові з Ґжеґожем Срочинським говорить про сіру зону, в якій ми можемо ненароком опинитися – вже не на Заході і не конче, може, на Сході, але у великій залежності від диктату Росії в питаннях безпеки, а Китаю – в питаннях економічних. У певних сферах наша щоденна реальність може тоді почати нагадувати світ, представлений у «1983». А якби до цього дійшло, то не забудьте одразу викинути на смітник свої «трашки».
Я довго писала цей текст для «Krytyka Polityczna», бо довго носила в собі рефлексію на цю тему. Й однаково не все вдалося охопити, тож коротко додам тут:
– Не тільки «конфедератсько-браунівська» правиця працює на цей проросійський розворот у Польщі. Не знаю, чи ви помітили, що навіть у так званому ліберальному мейнстримі, та й у політиків мова Realpolitik (взаємозамінне з геополітикою) витіснила етичну мову, коли йдеться про війну в Україні. Підтримка України розглядається або як інвестиція в якусь невизначену вдячність і зиски – негайні (визнання польського наративу в справі волинської масакри) чи в майбутньому, або в кращому разі як асекурація від російської агресії проти Польщі. Так, ніби підтримка країни, яка захищається від неспровокованої агресії великого сусіда, не була просто моральним обов’язком. У медіа вже майже немає інформації про обстріли та жертв, немає надто багато людських історій з України. Дискусії точаться в абстрагованій від страждання площині геополітики, того, хто які має карти і в якій справі, як може натиснути, щоб отримати в цій ситуації вигоду для себе.
– Ґедройць помер, і я ризикнула б ствердити, що вбив його Трамп. Польща без такого потужного союзника, як США, просто не має інструментів для реалізації доктрини Ґедройця–Мєрошевського. У цьому контексті варто додати, що немає вороття до уявлень про патерналістські польсько-українські відносини, де Польща відіграє роль адвоката, провідника в міжнародному салоні. That ship has sailed (Цей поїзд пішов).
– Розворот польського суспільства в бік авторитаризму легкий, бо в багатьох місцях (у вишах, у державних інституціях, в самоврядуванні) саме така модель дії є чинною, і більшість їй підпорядковується. Але, мабуть, переломом у моєму мисленні про ймовірність розвороту польського суспільства в авторитарний бік було висловлювання однієї блогерки стосовно Китаю, яка сказала, що так, Китай – це авторитарна країна, але деякі авторитарні політики кращі за демократичні. І все. Молода особа, жінка, суперпрошарена, не те що обплутана якоюсь патріархальною ретроутопією про повернення до усталених ієрархій і соціального порядку, який забрав у нас гнилий Захід. Особа, яка справді розуміє, що каже.
– Для переважної більшості поляків Росія є science-fiction. Вони ніколи там не були, ніколи не знали жодних росіян, а навіть якщо й знали, то поверхнево, може, десь на так званому курорті в Туреччині чи Єгипті. Вони не розуміють, як збудована тамтешня соціальна й політична система, і не розуміють, що вона несе для України й потенційно для інших держав, які Кремль намагатиметься підпорядкувати. Росію, на відміну від України, поляки знають тільки з опосередкованого медійного переказу. Хтось зі знайомих зауважив нещодавно, що середньостатистичний поляк не назве жодного іншого живого росіянина, крім Путіна. Думаю, він може мати рацію. Росія, з якою ми межуємо, для більшості так далеко, що важко повірити в реальність загрози, яка звідти плине. Це теж почасти пояснює неприязнь до України та українців, про що я пишу в тексті. Саме з ними ми асоціюємо війну, загрозу. Їх ми знаємо, їх маємо тут-таки поруч, тож на них скеровуємо свою викликану страхами фрустрацію.
– Не треба якось особливо любити Україну, щоб її підтримувати. Всупереч екстравагантним ідеям про якусь польсько-українську конфедерацію, які з’являлися у 2022 році, відносини Польщі й України, навіть якщо відкинути історичні нашарування (а вони вимагають тривалого й терплячого діалогу), не можна вирішити на «раз-два», бо хтось у Польщі вирішив, що війна – це хороший момент, щоб дотиснути, – завжди будуть обтяжені конкуренцією в різних сферах. Ніхто, мабуть, не думав, що з вдячності до Польщі українці перестануть засівати свої чорноземи. Тому це дуже вимогливі відносини, які треба будувати на основі переговорів – але й прозорих правил. Таку рамку дає саме євроінтеграція.
Paulina Siegień
A co, jeśli Polska jest krajem prorosyjskim?
Krytyka Polityczna, 3.12.2025
10.12.2025