Вестерплятте

День видався похмурий і смутний. Нам казали: ви приїхали невчасно, бо до того було сонячно, погідно, всі мешканці намагалися потрапити на пляж, скупатися, поплавати. Було добре.

Нам же випало втрапити у негоду. Цікаво, а “тоді” – вісім десятків років тому – погода була така сама?

Зрештою, теплі літні дощі недовгі, не затяжні. Зранку сонце мріло крізь ріденькі хмари, кидаючи розсіяне світло на ґданські будівлі, площі, вулиці. Ми насолоджувалися архітектурою старих будівель, гріли око теплим світінням янтарю на розкладках у місті (я собі подумав — а чи цей камінь, ці камінчики — не з України?...).

Увечері — не щодня, але те ж: низька стеля небес, задрапована хмарами, цілою палітрою хмар — від легко-білих перистих до буро-рожевих, з легким відтінком заходу сонця, яке уже зайшло тут, але ще десь сяє за горизонтом і, віддзеркалюючись від морських гладінь, проєктується на панно хмар і плавно переходить у прозору сутінь, інкрустовану візерунками сузір’їв.

Атож, – ходили по музеях, роздивлялися їхні витончені артефакти, мережане вбрання, а то й прості знаряддя щоденної праці.

Я знайшов у тому музеї археології носіїв балтійської культури — кашубів. Я про кашубів вперше прочитав у дитинстві у цікавій книзі “Прадавня легенда”. І от дві ночі проговорив із охоронцем музею, кашубом по обидвох родових вітках, розмовляючи про особливості фонетики, ґраматики і їхньої мітології.

На моє питання, чому саме тут працює, сказав: “ближче до нашого”. Ґдунськ по-кашубськи. І ми знайшли упродовж тих двох ночей багато спільного у фонетиці кашубів і мешканців Полісся. Того Полісся, яке вже нині зникає зі своєю говіркою і своїм образним сприйняттям (згадаймо “Мавку” Лесі Українки) довколишнього світу, – як і поморська культура.

Бо ж бруківка Ґданська була цілковито інтернаціональною, як і архітектура, – за винятком специфічних будівель, як-то кран на набережній для розвантаження кораблів із крамом, або ж уже цілком новочесний розвідний міст у гирлі Вісли.

Він був якраз напроти наших вікон, і ми кілька разів упродовж дня бачили дійство підняття, а потому й опускання того моста, коли до міста з боку Балтійського моря впливали то учасники реґати, то найсучасніші туристичні кораблі, то кораблі для туристів, з’імітовані у стилі старих суден...

Удень в яскравому промінні сонця, ввечері у чарівній димці тужавіючого сяйва сонцезаходу, уночі — в дешевій феєрії різнокольорового неону, яка іноді блідне (якщо спромогтися глянути догори — на небо) перед ґрафічно точною і вибагливою грою місячного сяйва на химерних нордично-барокових фронтонах і фасадах приморського міста.

Уночі – це було найцікавіше. Приглушене на нижніх поверхах — партерах — освітлення, неголосні розмови всіма мовами відвідувачів, щонайсвіжіша (!) риба щойно з моря (або річки — як на чий смак) на великих пательнях “для цілої компанії”. І – добре вино, і місцеві наливки, настоянки, аперитиви...

Десь на третій день я згадав давнє своє прагнення поїхати на Вестерплятте. Маючи добре вже знайомих дорадників, визначили маршрут.

Я зацікавився тою землею ще з дитячих літ. Не пам’ятаю, коли почув це слово вперше. Воно було для мене дивним. До того часу, як я почав вивчати німецьку. Тоді я зрозумів, що Вестер — це захід, а Platte — хіба рівнина.

Інший варіант тлумачення я почув у дитинстві, їдучи з батьком до його родичів на Полісся. То було ще за Союзу. Тоді говорити відверто можна було хіба у цілком безпечній ситуації. Така ситуація з’являлася (зокрема) у персональній машині, куди сідали однодумці, і тоді, їдучи упродовж певного часу, вони говорили цілком відкрито і відверто. Мені пощастило свого часу, що я не просто наслухався тих розмов, а запам’ятав їх і зробив свої висновки. Хотів їх перевірити на практиці.

Отож, у тих розмовах теж ішлося про Вестерплятте. Один (не пам’ятаю тих людей із дитинства) сказав, що було б добре, якби “вони” (це було вимовлене з притиском) зупинилися тоді на Вестерплятте. Тоді все скінчило би ся там, де і почалося. І було б закінчення того ґлобального непорозуміння.

Інший наш попутник йому відповів, що його уявлення про вирішення цієї проблеми нічого не варті, бо “то ніколи не закінчиться”. “Вони”, – сказав він (добре пам’ятаю дитячою пам’яттю), – ніколи на тому не зупиняться. Їм потрібне інше. Він тоді сказав: “Або – або, третього нема. Вони потребують всього і відразу. Тому ваші уявлення смішні. Вони покладуть усіх задля своєї мети. Так, як ви вже бачили. Упродовж минулої війни. Гарматне м’ясо”.

Атож, гарматне м’ясо. Так, але офіцерам Вестерплятте після капітуляції залишили офіцерську зброю. На якийсь час, принаймні.

А я собі подумав, чи не краще було оборонцям отого Вестерплятте загинути тоді — від пострілу в чоло у бою, аніж потім, пізніше — від підлого пострілу у потилицю у катівнях НКВС?

Перед поїздкою поглянули в інтернет, і я (черговий раз) вичитав, що у залозі на березі Балтійського моря були й люди українського походження. “Черговий раз” у дужках означає лишень те, що етнічні українці завжди і у всі часи брали участь у всіх визначальних військових конфліктах у Європі і поза нею... Найчастіше як громадяни інших держав. Жили поміж жорнами історії.

Ми приїхали на Вестерплятте. День видався похмурим. Лив дощ. І мені знову подумалося: а яка все-таки погода була у вересні тридцять дев’ятого?

Так, ми шукали там — на тих постаментах, які оточують руїни військових укріплень, немов захищаючи їх від згубного впливу часу, імен наших героїв. Я хотів довідатися, чи вони були вбитими тут, на Вестерплятте, в час того короткого періоду відчайдушної і безнадійної оборони, чи вже пізніше, як військовополонені.

Виїжджали річковим трамваєм. І це було добре, бо ми відчули увесь спектр вражень: швидке прибуття наземним транспортом — і повільне, ритуально-пливке відчалення від берега, відрулення, віддалення від того історичного місця.

І коли з верхньої палуби туристичного катера при його відплитті від пристані мені раптом відкрилася плитка перспектива того малого суходолу під назвою Вестерплятте, я зрозумів:

часами всі ґлобальні історично значні речі починаються з півостровів. Проте тоді ще ніхто не знає, що буде потім.