Хвороби – такі ж незмінні супутники війни, як смерть, голод та інші страждання. Причому під час затяжних конфліктів, як зауважують фахівці, особливо загострюється ті недуги, що, як в анекдоті, виникають не від нервів, а від задоволення. Під час тривалих військових конфліктів позбавлені жіночого товариства бійці ласі на любовні втіхи. Але при цьому вони найменше думають про запобіжні заходи та можливі наслідки.
Проблема венеричних захворювань солдатів і цивільної адміністрації дошкуляла нацистам, зокрема, на окупованих територіях СРСР. Розруха, зубожіння, голод спонукали багатьох жінок продавати своє тіло за харчі, аби якось вижити. Своєю чергою, солдати Вермахту не завжди піклувалися про запобіжні заходи під час статевих зносин. Німецький історик Франц Зайдлер стверджує, що загалом під час тієї війни близько 706 тисяч німецьких солдатів перехворіли венеричними хворобами. При цьому зауважує, що цифра може бути збільшена до одного мільйона, якщо врахувати, тих хто намагався вилікувати себе самотужки чи не зверталися за допомогою до лікарів приховуючи свої недуги [1]. Наприкінці війни, коли кожен солдат був на вагу золота, нацисти навіть розглядали варіант створення так званих «сифіліс загонів» із хворих солдатів – через брак часу на їх лікування. Від ідеї відмовилися з остраху, що ворог використає цей факт у своїй пропаганді проти Райху.
Не дивно, що часті неконтрольовані сексуальні контакти з німецькими солдатами призводили до інфікування жінок і, звичайно ж, поширення цих недуг на підконтрольних німцям теренах. Так, СД повідомляло, що в липні 1941 року у Вінниці кількість випадків венеричних захворювань зросла до 1400. У Львові окупанти навіть організували додаткову лікарню по вул. Дверницького, 4 для венерично хворих жінок. У березні 1942 року в Києві найбільш відвідуваними установами зі стаціонарним лікуванням були: дерматологічно-венерологічна, жіноча та Пуще-Водицька лікарні, а також Тубінститут.
Між тим нацисти спочатку намагалися вирішити негаразди з притаманною їм жорстокістю – звинувачуючи хворих жінок у навмисному виведенні з ладу солдатів Вермахту, арештовуючи та розстрілюючи їх. Причини для таких дій німці мали. Ще на початку війни до них потрапила польська брошура під назвою «Святий обов’язок поляка», яка закликала не втрачати надії і боротися із німцями до переможного кінця. В ній було наведено різні інструкції для населення – яким чином вести боротьбу проти ворога. Щодо жінок зазначалося: «Ваша зброя –венеричні захворювання. Польські дівчата, якщо ви хворі, ваш обов’язок – мати статеві стосунки з німецькими солдатами і заражати їх. Нехай ця чудова зброя знищить їхню армію! Це сильніше, ніж літаки, гармати та кораблі». Варто зазначити, що така тактика супротивника для німців була відома ще з часів франко-прусської війни 1870 року. Ще тоді французи закликали повій в окупованих німцями регіонах виконати свій обов’язок перед Батьківщиною і заразити якомога більше німецьких солдатів венеричними хворобами.
Але через суворі покарання носіїв венеричних хвороб жінки в остраху за власне життя почали приховувати свої недуги. Тоді окупанти спробували втримувати поширення статевих хвороб за допомогою відділів охорони здоров’я, що діяли при міських управах окупаційної адміністрації.
Боротьба з венеричними захворюваннями була на контролі в СД, яке співпрацювало з головним військовим лікарем, управлінням залізниць, із німецькою й українською поліціями. Також було введене безкоштовне примусове лікування, причому венеричні відділи в лікарнях облаштували на зразок тюремних закладів (із ґратами на вікнах), при відділах здоров’я міських управ створили посаду інспектора з профілактичної боротьби з венеричними хворобами. В його компетенції було виявлення, реєстрування та лікування хворих. Крім того, він мав виявляти повій, що займалися своїм ремеслом таємно від влади, і вносити їх у загальні списки «жриць кохання». У цій роботі йому допомагали кербуди (керівники будинків), які найкраще знали ситуацію на своїх об’єктах, а головно – хто чим займається з мешканців. Ще в обов’язки інспекторів входило орґанізовувати за допомогою поліції рейди місцями зосередження повій і їх подальші примусові лікарняні огляди щодо венеричних захворювань.
Варто зазначити, що часті рейди на таких жінок і відповідна робота відділів здоров’я певною мірою давали позитивні плоди. Так, у Тернополі 1941 року на примусовий огляд доставли 38 «підозрілих» жінок, і перевірки виявила, що 24 з них були інфіковані. Головний санітарний лікар Львова в березні 1942 року у своєму звіті писав, що в місті виявлено й узято під контроль 180 повій, яких змусили проходити медичний огляд двічі на тиждень.
Один із німецьких звітів за липень 1942 року фіксував наявність у містах проблем з медикаментами для венеричних хворих з-посеред мирного населення. До речі, проблема відсутності медикаментів і коштів для лікування цивільного населення окупованих територій (медицина за німців була платною) не втрачала актуальності весь період окупації. Німці навіть змушені були вдатися до того, щоб окремі категорії населення отримували безкоштовно медикаменти та лікування. Передусім це стосувалося недужих на венеричні й інфекційні шкірні захворювання, бо нацисти дуже боялися їх поширення. Хворі на ці недуги потребували обов’язкового стаціонарного догляду та проведення повного курсу лікування. Але відсутність належної кількості коштів і напружене становище з медикаментами змушувало багатьох городян залишати лікарні, так і не завершивши необхідного лікування.
Зважаючи на це, не кожен венеричний хворий хотів лікуватися, тому часто такі люди намагалися уникнути стаціонарного лікування, займалися самолікуванням або за плату відповідні процедури їм проводили фахівці в домашніх умовах, дехто взагалі намагався уникати лікарських оглядів. Все це сприяло поширенню статевих недуг, а не їх локалізації.
[1] Франц Зайдлер. Проституція, гомосексуалізм, членоушкодження, проблеми ведення німецької санітарії 1939-1945.
Читай також: Володимир ГІНДА. Сексуальне насилля в Другій світовій війні
22.06.2013