Ґвалтування під час збройних конфліктів завжди мали військово-психологічне значення як засіб залякування та деморалізації противника. Водночас насилля над жінками виступало як маніфестація сексистського (тобто суто чоловічого) та расистського синдромів, що набирає особливої сили в масштабних стресових ситуаціях [1].
Воєнні ґвалтування відрізняються від ґвалтувань, скоєних у мирний час. Сексуальне насилля під час війни чи в ході збройного конфлікту може мати подвійне значення, якщо здійснюється у великих масштабах. Воно слугує не лише для приниження конкретної особи, яка його зазнає, а й для демонстрації народові держави-супротивника, що його політичні лідери й армія не здатні захистити його. Тому такі акти насилля, на відміну від здійснюваних у повсякденному житті, відбуваються не потай, а привселюдно, нерідко навіть із примусовою присутністю інших людей [2].
Загалом виділяють три риси, які відрізняють воєнне сексуальне насилля від ґвалтувань скоєних у мирний час. Перша – це публічний акт. Ворог має бачити, що стається з його «власністю», тому насильники нерідко ґвалтують жінок перед їх власним будинком. Це акт проти чоловіка (символічно батька нації або лідера противника), а не акт проти жінки. Друга – групове зґвалтування. Бойові товариші скоюють його в одній згоді: кожен має бути як інші. Це відображає постійну групову необхідність зміцнювати й відтворювати солідарність. Іншими словами, пиячити разом, гуляти разом, ґвалтувати разом. Третя – вбивство жінки після сексуального насилля [3].
Доступні дослідникам документи засвідчують про масові ґвалтування солдатами Вермахту жінок на захоплених територіях. Проте визначити реальні масштаби сексуальної злочинності під час війни, спричиненої окупантами на території СРСР складно: передусім через відсутність узагальнювальних джерел. Окрім того, в радянський час на цій проблемі не акцентували увагу і не велося обліку таких жертв. Певні статистичні дані могли дати звернення жінок до лікарів, але вони не зверталися по допомогу до медиків, боячись осуду суспільства.
Ще в січні 1942 року народний комісар закордонних справ СРСР В.Молотов зазначав: «Немає меж народному гніву й обуренню, які викликають в усьому радянському населенні і в Червоній армії незчисленні факти підлих насильств, підлого глумління над жіночою честю та масових убивств радянських громадян і громадянок, що їх коять німецько-фашистські офіцери і солдати… Скрізь озвірілі німецькі бандити вриваються в будинки, ґвалтують жінок, дівчат на очах у рідних і їхніх дітей, глумляться над зґвалтованими…».
На Східному фронті серед солдатів Вермахту було досить поширеним групове сексуальне насилля над жінками. Але не тільки німецькі солдати займалися цим у роки окупації, не гребували такою поведінкою і їхні союзники. Особливо в цьому, за словами свідків окупації, «відзначилися» угорські військовики. Не лишилися осторонь таких злочинів і радянські партизани.
У Львові 1941 року 32 робітниці швейної фабрики були піддані насиллю, а потім вбиті німецькими штурмовиками. П’яні вояки затягували львівських дівчат і молодих жінок в парк ім. Костюшка і ґвалтували. Жахливі сцени сексуального приниження довелося пережити єврейським жінкам під час погрому 1 липня 1941 року у Львові. Розлючений натовп не зупинявся ні перед чим, жінок і дівчат роздягали, ганяли у спідній білизні по вулицях міста, що, зрозуміло, принижувало їхню гідність і завдавало, окрім фізичних, ще й психологічних травм. Наприклад, очевидці розповідали такий випадок: учасники погромів роздягнули двадцятирічну єврейську дівчину, встромили їй у вагину кийок і примусили марширувати повз пошту до тюрми на Лонцького, де в той час проводилися «тюремні роботи».
Про масове ґвалтування жінок і дівчат у селах Галичини йдеться у зведенні українських повстанців за жовтень 1943 року: «21 жовтня 1943 р. почалася в Долинщині пацифікація. Пацифікацію переводить відділ Зондерайнзацу СД в силі 100 чоловік, зложений виключно із самих узбеків під проводом працівника Поліції Безпеки в Долині поляка Яроша. Відділ узбеків приїхав біля 16 год. вечора до села Погорілець та счинивши страшну стрілянину хотіли ловити людей. Люди почали тікати хто куди мав змогу. Всі мужчини втекли в ліс. Узбеки кинулися по господарствах та почали стріляти і ловити кури й гуси, а по хатах шукати за маслом, сиром, яйцями, м’ясом та в першу чергу за самогонкою відтак силою примушували жінок варити й приладжувати їжу їм. Поївши добре й закропившись моцно самогоном забралися по дівчат і молодиць. Насилували там де зловили. Було кільканадцять випадків знасилування в присутності родичів, яких стероризувавши порозставлювано по кутках, а на дочках у найбільш рафінований спосіб заспокоювано свої звірські інстинкти. Про кількість випадків знасилування годі довідатися бо знасилуванні соромляться признаватися. Подібну пацифікацію переведено дотепер у селах: Ілемня, Грабів та Лопянка». Причини таких дій повстанці називали у малий кількості людей, охочих їхати до Німеччини з цих сіл, і дії партизан у реґіоні.
Неменші сцени сексуальних насильств чинили на Західній Україні радянські партизани. Про це свідчить безліч звітів загонів УПА, проте для ілюстрації ґвалтувань червоними партизанами жінок все ж таки варто наводити радянські джерела – вони є достовірнішими і, головне, об’єктивнішими, адже звіти упівців і спогади свідків певною мірою могли «перегинати» в цьому аспекті. Документи «Українського штабу партизанського руху» засвідчують сексуальне насилля над мирним населенням із боку «народних месників». Цікавий момент: у звітах партизанських з’єднань, дислокованих на Сумщині, Чернігівщині, Київщині згадок про ґвалтування жінок обмаль, вони починають з’являтися з рідкісною періодичністю під час рейдів у Західну Україну. Пояснюється це ставленням радянських партизанів до цього політично «ненадійного» реґіону й недружнім сприйняттям радянців з боку тутешнього населення. Переважна більшість галичан вважали їх ворогами та підтримували українських повстанців. Не варто відкидати і те, що партизани під час рейду не дуже турбувалися про свою репутацію, розуміли, що, мабуть, нешвидко повернуться до місць своїх злочинів. Перебуваючи на тій самій території, варто думати, про налагодження нормальних стосунків із населенням, аби мати можливість отримувати від нього продукти харчування чи одяг. Під час рейду можна було все це взяти силою.
Досить ретельно сексуальне насилля описане в доповідній записці колишніх партизан з’єднання ім. Будьонного В.Буслаєва і М.Сидоренка на ім’я керівника НКВС УРСР С.Савченка. В документі, зокрема, йдеться: «В селі Дубовці, під Тарнополем, була зґвалтована жінка у віці 40-45 років партизанами Гардоновим, Панасюком, Мезенцевим, командиром загону Бубновим і іншими. Прізвище постраждалої невідоме. В селі Верхобуж, під Бродами, старшина Мезенцев намагався зґвалтувати дівчину і її матір 65 років, вивів на вулицю вночі і під страхом зброї вимагав згоди. Поставив до стіни і стріляв із автомата над головами, після чого зґвалтував…В одному селі, назви не пам’ятаю, під Снятином, старшина Мезенцев, напившись п’яним, витяг пістолет і намагався зґвалтувати дівчину, яка втекла, тоді він зґвалтував бабцю її, якій було 60-65 років… Командир взводу Бублик Павло сам особисто і на це підбурював бійців, займався продажем коней за горілку, яких перед від’їздом забирав назад… Систематично пиячив, робив самостійно незаконні обшуки і вимагав горілку у населення. Робив це завжди зі зброєю в руках, стріляв у квартирах, залякував населення. В селі Бисків (в Карпатських горах) в квартирі штабу з’єднання поваром штабу були постріляні вікна, кухонний посуд і стелю за те, що хотів зґвалтувати господиню, але вона втекла. Після чого справив свою нужду на столі… Грабежі проводилися, звичайно, при обшуках під приводом – чи не має «шпигунів» або «бандерівців», а обшуку, зазвичай, піддавалися такі місця, де могли бути часи і інші цінні речі. Такі речі, як годинники, бритва, каблучки, дорогі костюми просто безапеляційно забиралися. Про наближення нашого партизанського з’єднання населення зазвичай знало за 30-40 км. І в останні дні можна було зустріти села, залишені з одними дідами, або взагалі пусті будинки».
Звичайно, керівництво НКВД зажадало пояснень від командування будьонівського з’єднання. У рапорті командир загону «За Київ» капітан Макаров пояснив все досить просто. Всі факти заперечив, а партизан, що написали цидулку, звинуватив у зраді Батьківщини (скаржники залишили загін і вийшли в тил Червоної армії) і зв’язках із бандерівцями. До речі, це досить поширений вид відписок командирів партизанських загонів у разі звинувачень їх у мародерстві, пиятиці чи сексуальному насиллі. (Парадокс – виходило, що Макаров не підозрював, ніби в його загоні є двоє бандерівців, а «прозрів», щойно вони написали доповідну записку про порушення в підрозділі). Справу, ймовірно, «зам’яли». Принаймні не вдалося простежити її подальший хід через відсутність документів із зазначенням винесених фігурантам покарань.
Як бачимо, жінки у роки війни нерідко ставали жертвами ґвалтувань з боку солдатів протиборчих сторін. У повоєнний час їм страшенно важко було вертатися до повноцінного життя. Адже в СРСР вони не отримували належної медичної допомоги, у випадках вагітності не могли позбутися плоду – в Радянському Союзі аборти були заборонені законом. Багато хто, не витримавши цього, накладали на себе руки, хтось переїхав на інше місце проживання, намагаючись у такий спосіб убезпечити себе від пересудів чи співчуття людей і спробувати забути пережите.
ПРИМІТКИ
[1] Перепадя В. Фізіологія перемоги // Дзеркало тижня. – 2002. – 1 червня.
[2] Кьопп Г. Навіщо я народилася дівчинкою?: сексуальні «подвиги» радянських визволителів. – К. 2011. – с.138-139.
[3] Мещеркина Е. Массовые изнасилования как часть военного этоса // Гендерные исследования военного этоса. – 2001. - №6. – с. 258.
Читай також: Володимир ГІНДА. Загроза для Вермахту. Венеричні недуги
21.06.2013