Погані часи для героїв

Артуро Перес-Реверте

У Лондоні є пам’ятник, який я виявив недавно, і він дуже мене зацікавив. Біля нього ніколи не бракує квітів. Йдеться про меморіал (відкритий сім років тому королевою Єлизаветою ІІ) у пам’ять 54 574 членів екіпажів британських бомбардувальників, які загинули, атакуючи Німеччину під час Другої світової війни. Це зворушливе місце, бо зображує сім бронзових фігур авіаторів у льотній формі, трохи більшого, ніж натуральний, розміру у спокійних і дуже гідних позах. Йдеться про людей, які направду загинули, думаєш, коли їх бачиш. Видно, що це справді так. Вони схожі на меланхолійні привиди.

Монумент розташований біля західного входу в Ґрін-парк, поблизу дому Веллінґтона, і вартий того, аби на нього глянути. Перш за все тому, що демонструє відсутність у британців історичних комплексів. Ці авіатори загинули, коли бомбардували Німеччину, призвівши до сотень тисяч жертв: лише у Дрездені, який зрівняли з землею, загинуло 25 тис. людей. Проте ідея прагне взяти гору над жахом: вони воювали за свою батьківщину, виконували свій обов’язок і полягли, як герої. Крапка. Все решту можна – і, ясна річ, треба – обговорювати деінде, але тут йдеться тільки про те, аби вшанувати хоробрих людей. Героїв війни.

Випадково, і так трапляється в житті, я стояв перед цим пам’ятником у той же день, коли по другий бік Атлантики, в Буенос-Айресі, два аргентинські пілоти-ветерани, котрі вижили в повітряних атаках на британський флот в 1982 році, зазнали образ, коли їх було запрошено у міську школу розповісти про свій досвід. Їх покликали виступити, зала була повна; та коли вони почали говорити, двоє учнів і один дорослий ні сіло ні впало згадали про 30 тисяч зниклих під час репресій і безславного маневру, що ним стали Мальвіни для військового режиму; і про одне, і про інше багато дебатувалося і дебатується в Аргентині, і на це є підстави. Однак до виступу це не мало жодного стосунку, бо двох пілотів, яким в часи тієї війни було ледь за двадцять, до школи запросили для того, аби вони розповіли про повітряні бої, в яких вони брали участь, про товаришів, збитих тоді, коли вони атакували британські кораблі, про самогубну самопожертву тих юнаків, які, летячи на висоті 10 метрів над морем на своїх «Скайхоках» із запасом пального майже на нулі і бризками хвиль на вітровому склі, врізалися у непроникний повітряний захист ворога і гинули без ремства, мовчки, виконуючи свій обов’язок і своє ремесло.

Їм не дали цього розповісти. Зі схваленням і під оплески учнів та батьків обох статей два юнаки і один дорослий (можливо, батько, може, хтось сам по собі) усі свої питання і коментарі зосереджували винятково на військовій диктатурі, докоряючи двом ветеранам, які прийшли туди говорити про дещо інше. Ті відповіли, що мали на меті розповісти тільки те, для чого їх запросили: як діяли аргентинські пілоти під час війни; однак їх зацитькали настільки, що шкільне керівництво, злякавшись, перервало захід. Наступного дня 352 батьків і матерів учнів підписали документ, протестуючи проти того, що два ветерани намагалися говорити про льотчиків і літаки, а не про репресії і вбивць. На цьому все скінчилось.

Гадаю, що ви, як і я сам, матимете власну думку про цю справу. Про те, чи хоробрі чоловік або жінка, герої війни, яка ведеться згубним чи злочинним режимом, залишаються героями чи перестають ними бути. Мусять вони йти по життю із високо піднятою головою чи ховатися в якусь дірку. Чи (якщо згадати тут про інше) є таким самим вартим захоплення республіканський солдат, що опинився під вогнем при Бельчіте чи Брунете, як солдати-франкісти, що захищалися, як тигри, по інший бік. Гаразд. Я знаю, що я думаю, і в кожного буде власна відповідь. І британці, як я розповідав на початку цієї статті, мають свою. Я бачив, як вони висловлюють її на відомому відео з повітряним нападом на їхні кораблі на Мальвінах, коли аргентинський пілот, який безстрашно летів у своєму «Скайхоку» над самою водою під інтенсивним протиповітряним вогнем, трохи піднімається, щоб скинути свої бомби, і пролітає, зачіпаючи щоглу фрегата, з якого в нього стріляють; на іншому кораблі, що перебуває поблизу, з якого знімають цю сцену, чути вигуки захоплення і оплески англійських моряків.