Тепер уже не може бути сумнівів у тому, що ніяких особливих українських проблем (чи проблем України) нема. Як і нема рішень цих проблем, які би обмежувалися виключно українським досвідом або мали специфічне українське значення. Теперішня Україна цілковито включена у глобалізм, і все, що тут відбувається, є невіддільною частиною глобальних процесів. Навіть те, що нас довший час робило (і ще за інерцією залишається особливо гострою особливістю) трохи неподібними на інших – фатальне сусідство з Росією, також втрачає свою яскравість неповторного, бо у сучасному світі сусідами Росії поступово стають усі, хто на цьому світі мешкає. Зрештою, навіть найукраїнськіша проблема – проблема української мови – настільки залежна від глобальних тенденцій розвитку, що про її унікальність можемо повторювати тільки тому, що вона стосується безпосередньо нас і тому так обпікає.
Натомість новий україноцентризм, без якого все ж не обійтися як без орієнтиру на майбутнє існування нації і держави (хоч саме існування вже є великим мотиватором у світі, в якому ніяких інших орієнтирів не дано), може триматися на двох китах або, як би сказали у наших горах, плитах, маючи на увазі великі камені.
Плита перша: усе, що ми робимо поганого стосовно своєї землі, є злочином проти усього людства і цілої Землі, який – крім дрібних локальних неприємностей – відобразиться загальною зміною якості життя у гірший бік.
Плита друга: то, що ми можемо зробити доброго на своїй землі, буде нашим внеском у продовження життя на Землі, за який нам воздасться сторицею, починаючи із доброї репутації, що буде мати велике значення при майбутньому розподілі обмежених ресурсів.
В такому разі треба робити щось таке, чого ще не робив ніхто. Останні десятиліття і століття Україна займалася тим, що наздоганяла ідеї інших, виходячи з власної здатності інтерпретувати і адаптувати. Останнім часом погоня стає все більше нецікавою. Тож варто змінити підхід. Якщо щось не вдається за певним методом тьму разів, то можна сподіватися, що вдасться на тьму сотий, а можна змінити метод. Як у спорті, коли сотні невдач у одному виді можуть обернутися ефективністю при навіть найменшій зміні виду спорту.
В кожному разі, не будування доріг, лакування середмість заради туризму і нові задачки не нами вигаданого програмування є тим, що відповідає призначенню України. Ця ідея не наша. І практика не наша. Це має бути як погоня, але ж нічого особливого. Треба у виснажливій гонитві вигадати щось інше, щось, що би давало фору. Треба пропустити кілька етапів наздоганяння, вийшовши скороченою стежкою на місце проміжного фінішу. Щось таке, як свого часу Берестейська унія. Або чорнобильська зона через кілька століть.
Кілька днів тому група київських архітекторів вигадала неймовірно елегантний проект, який відповідає усім критеріям випередження. Чому би не одягнути Київ (говоримо Київ, бо, курча, соборники, а то наше найбільше і найскладніше місто, яке ще й представляє країну на мапі нових світових суперміст, а розуміємо, що можна почати із сотні маленьких) у рослини? Чому би не зробити тотального вертикального озеленення, яке би виправило усі помилки архітекторів, містобудівників і користувачів? Не виноград і плющ, які вже не витягнуться до висоти найгіршої ландшафтної вади, а якесь абсолютно нове рішення. У нас є біотехнологи і фізіологи рослин, які розробляли ефективні рішення навіть для космічних проектів. У нас є архітектори і інженери, які готові спроектувати конструкції-носії. У нас є владна вертикаль, яка ведеться на гру і мала би повестися на о-зеленення аж до того, щоби відповідні департаменти з'явилися у всіх реґіональних структурах. У нас є Прип'ять, де можна навчитися, що буде, коли еволюція рослин виходить з-під контролю…
І є бажання наразі кількох людей зробити в Україні щось неймовірне заради цілого світу. Як то переважно буває, бракує тільки каналу комунікації і практики домовленостей, які свободу дій поєднували би із всесторонніми сприяннями і відповідальністю.
Це такий мій спойлер. Бо маніфест ініціаторів скоро з'явиться.
15.08.2019