Було то на кінці зіми. Поволі таяв сніг... Трава чуть зеленіла. А кров людська лилась — червона, страшна кров. Ніхто тоді не знав і ще того, чи справді буде вже весна, чи знов повернуться зіми кайдани...
Як зараз, памятаю... Малесенький будинок в полі — то невеличка станція. Пуста, покинута, ні одної людини навкруги. Поволі їде, окований залізом, потяг. З відтулин видно криси, кулемети, там далі і гармати. Над всім цим віє смерть, над потягом залізним і над маленькими людьми.
Передня панцирна площадка. Кілька козаків, напоготові всі, не сплять вони, хоть може вже й давно не спали. Спереду ворог, ззаду смерть; обачним мусиш бути ти, козаче! Ось потяг підійшов і тихо став. Хвилина тишини і потім з потягу посунулися люде. Не пасажири, ні, а славні козаки. На поготові всі рушниці, ідуть вперед. Нема нікого.
"Збірайтесь в хаті" — чути крик.
Усі йдемо. Зійшлись, чекаємо отамана. Запалено вже світ, який пробіг по зброї і освітив обличчя, уніформу.
Тай дивна в них вона! Чудні якісь шапки із чорними верхами! Чомусь на тих шапках замісць кокард, лиш черепи з двома кістками! Так козаки ще не ходили! Але, чому обличчя всі такі суворі, стомлені, рішучі? Чому, отой та той козак, майже всі, із перевязками тут ходять? Чому не йдуть до госпиталю? Чому їх мало так? Так, всі... і більше не приходить.
Раптово стихло все, ось входить отаман, славний козацький ватажок. Одягнутий, як всі! Поранений і стомлений, як всі! Бажає щастя він вкраїнському народові, як всі; і через це він тут.
Ось витяг мапу. І почав промову: "Зібрав я Вас сюди, щоб дещо Вам сказати. Відомості у мене єсть, що слідуюча станція є супротивником занята. А ворог цей по кількості в пять раз є більший, ніж наший весь загін. Я знаю, що робити. Назад іти не можна. Це є — рішучий бій, він вирішить усе. Лише вперед! Загинемо, але покажемо, що ми є чорні гайдамаки, славні гайдамаки смерти! Рушаймо, хлопці!"
"Рушаймо, батьку отамане!" почулося навкруг, і вирушили всі.
Поволі потяг знов пішов. Багацько в кождого із козаків було думок за цей переїзд. Один згадав про любу наречену, яка давно його чекає, другий про матір, батька та родину, той, ще про щось, той мріяв про побіду й славу і так — усі замислились!
Раптово потяг став. Почулися ворожі стріли. Ось почали і ми. Затахкали враз кулемети, забухали гармати, і потяг посуватися почав вперед. Ось, знову став.
"Вперед в багнети! Слава Україні!"
А далі, що було, не памятаю, бо схаменулись ми тоді лише, коли побачили, що ворог утікає. Почали зносить вбитих. Багато їх було. Поранених несли; одні стогнали та кляли все на світі, а другі, з чорними верхами, мовчали, стиснувши зуби до крові!
Вперед ішли вже ми без перешкод. Була весна. Зіма на північ утікала.
Минуло рік і знов прийшла зіма. Знов полилася кров — на цей вже раз на сніг, не на траву. Знов ворог на Вкраїні, знов нема спокою, ладу, добробуту! Знов боротьба, і знов панує на Вкраїні смерть!
А де ж це чорні гайдамаки? Не видно їх, не чути! Невже в борьбі загинули вони усі! Не може бути цього ! Роспорошилися по світу? Де ж зараз ти, їх отамане? Що робиш ти, чому не чуть нічого про славнеє прізвище твоє? Чому не бєшся з ворогом Вкраїни? Чому не кличеш ти до бою чорних гайдамаків?
Чи може ти не хочеш? Може зрадив ти? Ні, ні, не може бути цього: не може зрадити Вкраїні отаман гайдамаків смерти! То хто ж, хто ж вірним буде їй? Хто ж буде захищать мати нашу рідну — Україну від всяких розбишак, насильників, гультяїв? Коли ми йшли на Київ, щось не було таких захистників? А може народилися в часи Гетьмана? Короткий дуже час! Чи може ти сидиш у ворога в вязниці? І тверді стінки заглушують кличі твої!
Чи може ти під кулями ворожими загинув, вмер на полі смертію хоробрих? Чи може вбитий ти таємним ворогом своїм та України? Так вічна, славна тобі память, батьку-отамане! Земля хай пером буде! Ми не забудемо тебе! Ми будем памятати! То для Вкраїни — Матері зробив багато ти! Ти був слугою вірним для народа! Нажив ти славу сам собі, а ми цю славу піднесем, бо ми є чорні гайдамаки, славні гайдамаки смерти!...
Відень, серпень 1919 р.
[Воля, 09.08.1919]