Боротьба за волю.

 

Боротьба українського народа в 1817., 1818., 1919 і 1920 роках.

 

Український нарід зараз важить важку і нерівну боротьбу за свою долю і волю. Всі ріки нашої Батьківщини почервоніли від крови наших найкращих синів. У високих карпатських горах і кавказських яругах гремить відгомін бою. Стогне поорана кулями українська земля а в піднебесні зводи бє крик розпуки катованого народу.

 

Двайцять літ завчасно прийшлося нам потонути в круговороті великої всесвітної хуртовини. Наш національний орґанізм не був ще достаточно сильний, щоб всяким ударам опертися успішно і видержати. Ані під австрійським ні російським пануваннєм не мали ми достаточної сили насталити наші мязи, щоб в слушний час дати належний відпір насильникам і грабіжникам. Заковані в важкі диби, обкутані безпросвітною темрявою, виховувані в ідеольоґії рабів, не могли ми показатися на стільки духово здисципліновані, щоб за першим подувом волі забути на всі загумінкові справи і почути себе вільними і свобідними; щоб в першій мірі почути себе Українцями і нічим більше.

 

Наша доба на українській землі подібна до великої української революції за часів Хмельницького; а зараз знова до часів Великої Руїни по смерти цего ґеніяльного полководця. Правда, заходить ріжниця і в умовинах часу і в структурі народу і в розумінню всенародних кличів. Єство боротьби однак одно і цесаме: змаганнє висвободитися з під власти чужинців, збудувати на власній землі свою державу, увільнитися від визиску відвічних ворогів.

 

Та це, що геройська Козаччина переживала довгими десятьліттями, цесаме нині, в віці елєктрики і воздухоплавства нам приходиться переживати в кількох роках.

 

***

 

Вибух великої революції в Петрограді в марті 1917 року відбився голосним гомоном на Україні. Все українське громадянство негайно взялося до праці над відбудовою і поширеннєм українського життя, розгромленого царським урядом. Дня 7. марта 1917 року представники українського громадянства міста Київа обєдналися в одну спільну орґанізацію під назвою: Українська Центральна Рада. На чолі Ради станув заслужений професор, Михайло Грушевський; першим завданнєм поклала собі Рада підняти побиту українську масу, представити їй вагу положення, зясувати нові умови та потягнути до творення нового життя. В цій ціли випущено велику відозву до українського народа а в Київі дня 16 марта відбулася велика всенародня маніфестація. В три дні пізнійше Центральна Рада уладила свято Вільної України в Київі. Тогосамого дня відбулося велике всенародне віче під проводом Антоновича, на якім поставлено домаганнє автономії для України.

 

Вість про події в Київі блискавкою розійшлася по цілій Україні і викликала всюди небувалий запал. Стали напливати зі всіх-усюдів депутації до Центральної Ради як до українського уряду. Це спонукало Раду до сотворення центрального уряду, який мавби право говорити іменем цілого народу. В тій ціли скликано до Київа на 6 до 8 квітня 1918. Перший Український Конґрес. Його завданнєм було покласти основи під державне будівництво України. Там між иншим внесено резолюції про забезпеченнє автономії Україні в новій федеративній Росії, про практичне застосованнє самовизначення для народів Росії, орґанізацію Краєвої Ради, встановленнє границь, про союз народів Росії і скликаннє Установчих Зборів. Все це Конґрес поручив перевести в діло Раді, що незвичайно підняло її авторітет. В цей спосіб Українська Центральна Рада, яка спершу була тільки орґанізацією Українців міста Київа стала представництвом загальноукраїнським, представництвом цілого краю.

 

В місяць пізнійше, від 5 до 8 мая відбувся перший український війсковий зїзд, який перш усього потвердив всі постанови Конґресу, одобрив діяльність Української Центральної Ради та признав її одиноким правосильним орґаном вирішати всі справи, що відносяться до України. Для переведення своїх війскових справ оснував при Центральній Раді Ґенеральний Військовий Комітет.

 

Головною задачею Центральної Української Ради було передавати російському правительству в Петрограді домагання українського народу. Коли на всі письма не надходили відповіди, вислано осібну делєґацію; та і вона не могла діждатися полагоди і від'їхала з нічим. Доперва з кінцем червня наспіла вість, що російське правительство, на якого чолі стояв князь Львов, відкинуло всі домагання України.

 

Це сталося меньчебільше в цю хвилину, коли в Київі від 28 мая до 2 червня відбувався перший всеукраїнський зїзд. Він поручив Центральній Раді настійливо домагатися від петроградського правительства сповнення всіх домагань. І зараз таки на четвертім засіданню Української Ради порішено в супереч опірному становищу російського правительства приступити до будови основ автономії України. Рівночасно скликано другий український війсковий зїзд, який заборонив тодішний міністер війни, Керенський. І цей зїзд одобрив домагання і працю Ради. І Рада дня 9 червня видала Перший Універсал до Українського Народу, в якім візвала до будови української державности на українських землях. Для здобуття фондів наложено на народ податок.

 

На всій Україні Універсал прийнято з великим запалом і народ добровільно став підвисшувати наложений Центральною Радою податок.

 

Перенявши на себе обовязок зверхної влади на Україні, Українська Центральна Рада постановила дня 15 липня переорґанізуватися і утворити український кабінет міністрів під назвою Український Ґенеральний Секретаріят. Таким способом обовязки українського Сойму переняла на себе Українська Рада, а обовязки її виконавчого орґану Ґенеральний Секретаріат.

 

Російський уряд бачучи, що його опір на ніщо не здався і будова української державности на українських землях скоро поступає вперед, постановив пійти на уступки. Наперед видано відозву "До Братів Українців" а опісля вислано ще й осібну комісію з Урусовим на чолі. Рівночасно з цим в самім Петрограді дня 25 червня відбулася велика маніфестація українських салдатів, в якій взяло участь 75,000 жовнірів, домагаючихся від правительства сповнення всіх домагань Ради. Ця маніфестація спонукала російських міністрів Терещенка, Керенського і Церетелього негайно виїхати до Київа. Тут дня 29 і 30 червня наступило порозуміннє і дня 3 липня наспіла з Петрограду телєґрама затверджуюча умову поміж Україною і російським правительством. Уступка Україні і признаннє їй автономії спричинили, що з російського міністерства уступило трех членів, які належали до партії конституційних демократів.

 

Та російський уряд, хоть затвердив згоду з Україною, після старої рецепти царів став зараз вельми обмежувати діяльність Українського Ґенерального Секретаріяту. Дня 4 серпня російський уряд оголосив свою "інструкцію", якою число українських ґенеральних секретарів зменьшено до трех і їх власть та власть Центральної влади незвичайно обкроєно.

 

Це викликало крізу в українськім Ґенеральнім Секретаріяті. Там були найсильнійшою партією соціял-революціонери, які вже тоді домагалися зірвання всяких взаємин з російським правительством і оголошення суверенности України. І Секретаріят Винниченка, який з цим не годився, уступив а прийшов секретаріят Дорошенка, який вдержався при власти лиш кілька днів. Наступив поновно Секретаріят Винниченка.

 

До цеї пори розвиток української державности відбувався велитенськими кроками. Все йшло легко, без великих зусиль, напружень, великих спротивів. Та тямучі люде знали вельми добре, що й як куці були уступки російського уряду Україні, то вони все таки були на нім вимушені і цей уряд як тільки зросте в силу, відбере і ту малу автономію, на яку мусів згодитися. Україна користаючи з важкого положення російського центрального уряду князя Львова а опісля Керенського вспіла здобути для себе автономію. Одначе мимо всего перший період боротьби України за волю скінчився згаданою крізою в українськім Ґенеральнім Секретаріяті.

 

***

 

Після крізи в Українськім Ґенеральнім Секретаріяті Винниченко небавом вернув знова до власти.... І він на засіданню дня 12 мая 1917., здавши звіт зі своєї дотеперішної діяльности заявив, що згідно з умовою з російським правительством Українська Центральна Рада має виробити основи будучого ладу на Україні у формі автономного статуту. Першим домаганнєм будучого ладу на Ураїні має бути обєднаннє всеї української землі. Для сего, щоб український нарід ще раз міг висказати свою волю, має скликатися Українські Установчі збори.

 

З хвилиною, коли перший раз впало слово про скликаннє Українських Установчих Зборів, Україна вступила на шлях боротьби за повну суверенність і незалежність. Це гасло стало зараз вельми популярним. Та Москалі рішучо виступили проти скликання Українських Установчих Зборів.

 

Однак мимо всіх перепон зі сторони Москалів справа Українських Установчих Зборів не могла вже ніяк зійти з порядку денного засіданя Української Ради. З кінцем жовтня відбулося вельми бурливе засіданнє Ради, на якім справу скликання Зборів реферував Севрюк. Справу обговорювала таксамо і окрема комісія, до якої входили представники меньшостей на Україні. На згаданім засіданню представник Жидів, Рефес заявив, що скликаннє Зборів може довести до розриву з Росією а представники російських соціял-революціонерів і меньшевиків отверто сказали, що всіми силами будуть поборювати Українські Установчі Збори. Остаточно ухвалено вибрати Комісію для уложення проєкту закону про скликаннє Українських Установчих Зборів. Представники Москалів на Україні відтягнулися від виборів до Комісії.

 

На самій Україні народ настійчиво домагався скликання Українських Установчих Зборів а численні повіти повибирали навіть своїх представників. Справа тепер наробила в Росії великого шуму. Заворушилися всі темні сили Росії проти України. Прокуратор київської судової палати зажадав від російського міністра справедливости переведення судового слідства проти Українського ґенерального Секретаріяту. І йому поручено вести слідство проти Секретаріяту, яко підчиненого орґану російського тимчасового правительства з всею строгістю закона.

 

З українських партій одні соціял-революціонери отверто і ясно заявилися за скликаннєм Установчих Зборів. Прочі українські партії здержувалися ясно і отверто сказати своєї гадки.

 

Тимчасом дальше поступала орґанізація всіх творчих сил України. Осінь 1917 року зазначилася численними новими з'їздами. Перш усього відбувся зїзд "Вільного Козацтва", орґанізації, яка зродилася в Звенигородськім повіті в Київщині і поклала собі метою поборювати безладдє, яке стало проявлятися подекуди на Україні. На цей час припадає також Другий зїзд українського учительства, який зайнявся справою орґанізації школи. В жовтні відбувся зїзд ґуберніяльних комісарів автономної України. Зі звітів виявилося, що Україна, яка хоть так довго встоялася перед анархією, яка вже поширилася давно в Московщині, однак поволи починає входити в фазу важкої крізи. На українські села нападали салдати, які покидали фронт; вони рабували і палили все, нищили засіви, насилували жінок. В инших місцях силою забирали селяне поміщицьку землю. Отсе все зівсім не причинялося до закріплення нової влади і то в хвилині, коли перед українським урядом і народом стануло невідкличне марево боротьби з російською буржуазією та з російськими соціялістично-централістичними елєментами.

 

І Україна порішила проти одностайного московського фронту поставити суцільний фронт російських недержавних народів.

 

В Київі радив зїзд Народів від 21 до 28 вересня, в якім взяли участь представники України, Білоруси, Литви, Естонії, Кримських Татар, Грузинів, Донських Козаків і Жидів. Недержавні народи Росії зєдналися під проводом України на плятформі спільної боротьби проти нації-пана, Москалів. Та серед найгарнійшої підготовлюючої роботи наступили події, що розєднали спільні сили народів, а зглядно перепинили обєднаннє. Цими подіями було більшевицьке повстаннє в Петрограді і горожанська війна в Московщині.

 

Та заки ще більшовики захопили владу в свої руки, тимчасовий російський уряд обмежив автономію України тільки до пятьох ґуберній і застеріг собі іменуваннє урядників на Україні з поминеннєм Ґенерального Секретаріяту. Українці бачили наглядно, що всяка автономія буде тільки самодурством і перед очима України чимраз яснійше і виразнійше виринав шлях независимости, як одинока дорога. Дня 2 падолиста відбувся третий український війсковий зїзд і на нім вже отверто почулося домаганнє проголошення независимости України. Виступ Ковалевського, представника партії соціял-революціонерів з домаганнєм негайного скликання Українських Установчих Зборів всі прийняли з надзвичайним ентузіязмом... Він закликав покинути всі союзи з Росією і власними силами будувати Українську державність. Такі думки піддержували всі зїзди. Та Ґенеральний Секретаріят покищо дня 3. падолиста проголосив тільки маніфест, в якому заявлено обєднаннє всіх українських земель Росії. Секретаріят не чувся ще на силах проголосити відірвання України від Росії і це уважав ще тоді як контрреволюційне діло. З відозви виходило, що Україна повинна оставати в складі федеративної російської републики, однак яко зівсім свобідна република з повною автономією.

 

Тимчасом в Петрограді в ночі з 6 на 7 падолиста більшевики повалили тимчасове правительство.

 

Україна заявилася відразу проти більшевицького перевороту. На засіданню Малої Ради зараз другого дня, 8 падолиста прийнято одноголосно резолюцію Ковалевського, яка звучала: "Визнаючи, що влада в державі, як в кождім окремім краю, повинна перейти в руки всієї революційної демократії, визнаючи недопустимим перехід всеї влади виключно тільки до рук рад робітничих і салдатських депутатів, котрі являються тільки частиною зорґанізованої революційної демократії, Українська Центральна Рада через се висловлюється проти повстання в Петрограді". До того ухвалено поправку Ткаченка, що Україна буде боротися проти піддержки більшевицького повстання на Україні. Наслідком цего з Ради зараз виступив Пятаков, пізнійший більшевицький комісар на Україні.

 

Реакційні московські кола побачили це роздвоєннє, порішили з него скористати і з окрема поконати кожду партію. Начальником штабу був Поляк Квєцінскі і він опирався на шкоді юнкерській та на козаках а кромі цего мав до розпорядимости полки Чехів і Словаків. Кромі цего штаб візвав з фронту полки чорносотенних відділів. І 10 падолиста штаб окружив давну царську палату, в якій містилися всі революційні комітети, арештував всіх послів, поміж ними Пятакова а салдати знищили і поломили всю обстанову. Рівночасно з цим нападом на кватиру київських московських більшовиків почалася шалена аґітація проти Української Центральної Ради. Це був початок тої анархії на Україні, яка ще й до нині точить здоровий народний орґанізм. Секретаріят і Українська Центральна Рада намагалися всіми силами перепинити горожанську війну на Україні. Видано відозви до горожан і війск. В них взивано в імя ратунку Рідного Краю, щоб відділи перестали взаїмно на себе нападати. На Україні нема защо вести боротьбу, бо Українська Центральна Рада вибрана всім народом.

 

Одначе всякі заклики не спинили домашної війни. На вулицях Київа шалів "трикутний бій": між Українцями і більшовиками з одного боку а війсками тимчасово правительства з другого боку. Химерна доля тоді поставила Українців і більшевиків проти одного ворога. В обороні Української Центральної Ради станули українські відділи війска а більшевики мали по своїй стороні збільшевичених робітників і салдатів; по стороні штабу, який уособлював тимчасово російське правительство, яке вже було в Петрограді повалене станула школа юнкрів, прапорщиків, козаки і Чехо-Словаки. Через кілька днів велися на вулицях Київа затяті битви. На вулицях будовано закони і ґранати тяжкої артилєрії торощили уріплення юнкрів. Та втягу боротьби від правительственних війск стали відпадати Чехи а опісля козаки. Видячи це штаб тайки втік з Київа. Центральна Українська Рада перебрала тоді всю владу на Україні. Телєґрафічно розіслано повідомленнє до всіх українських ґуберній про перебраннє влади. Ґенеральний Секретаріят доповнено шістьома членами. Комісаром війскових справ назначено Семена Петлюру, який іменував командантом Київського укруга підполковника Павленка. Голова Ґенерального Секретаріяту, Винниченко повідомив всі краєві власти, що від дня 14 падолиста 1917 всю владу на Україні перебирає Ґенеральний Секретаріят. Зараз на слідуючім засіданню дня 20 падолиста професор Грушевський в промові вказав на грізний момент ввиду розпадення російської держави через більшевицьке повстаннє в Петрограді і заявив що одинокою основою Ґенерального Секретаріяту може бути тільки проголошеннє Української Народної Републики. І тоді прочитано Третий Універсал Української Центральної Ради, в якім закликалося громадян України в федеративній звязи з Росією до рішучої боротьби з всяким безладдєм а рівночасно настановлювалося день 9. січня 1918. року як день скликання Українських Установчих Зборів.

 

Цим третим Універсалом Центральна Рада знесла право власности панських земель без викупу. Це сталося на домаганнє найсильніщої партії, соціял-революціонерів. І ця постанова спричинила Україні вельми много лиха. Цей клич пхнув українське село в етап безнастанної ферментації, хаосу, вороговань, поглубив пропасть між богатими і бідними, зєднав проти України всіх богатих і капіталістів а більшовикам промостив дорогу. Такий експеримент бувби вельми небезпечний до переведення вже в старій сильно зорґанізованій державі. Для молодої, доперва будуючоїся Української Народної Републики він був передвчасний і показався правдивим самовбійством.

 

Україна тоді була одиноким краєм, в якім зберігався ще лад і порядок. О порозуміннє з Україною забігалася не лиш Франція, але Анґлія і Японія. Всі представники антанти офіціяльно признали уряд Української Центральної Ради.

 

***

 

Від перших днів революції серед мас народу безнастанно кріпшала думка, щоб доконечно заперестати дальшого проливу крови, що доконечно треба заключити мир. На всіх з'їздах і зібраннях, які відбувалися в Києві, заєдно виринало домаганнє, щоб Українська Центральна Рада постаралася вплинути на центральне правительство в Петрограді, аби воно заключило з осередними державами мир. По більшевицькім перевороті в Петрограді дійсно більшевицьке правительство звернулося до всіх воюючих держав з відомою пропозицією замиритися. В відповідь Німеччина і її союзники згодилися негайно приступити до мирових переговорів. Місцем переговорів назначено Берестє Литовське, яке тоді занимали німецькі війска.

 

І тут зараз таки прийшло до першого непорозуміння поміж представниками більшевицького правительства, а делєґатом Української Центральної Ради, Миколою Любинським, який був висланий для контролі. Більшевики заключили з Німцями перемиря іменем цілої давної Росії, проти чого Любинський запротестував і відмовив більшовикам всякого права говорити іменем цілої бувшої Росії.

 

Тимчасом Український Ґенеральний Секретаріят вислав ноту до всіх невтральних і воюючих держав, в котрій заявив, що вся демократія України змагає до світового миру, який повинен забезпечити свободу всім, навіть і найменьчим народам. Українська Народна Республіка виступає самостійно в міжнародних справах через своє правительство, яке повинно брати участь в усіх міжнародних конференціях і переговорах на рівні з иньшими державами. В ноті з натиском було зазначено, що власть петроградських народніх комісарів не простягається на Українську Республику.

 

У відповідь на цю ноту Українського Ґенерального Секретаріяту дня 26. грудня 1918. року наспіла отся телєґрафічна відповідь від правительства Німеччини іменам почвірного союза: "Нота Українського Ґенерального Секретаріяту до всіх воюючих і невтральних держав означує яко безумовно потрібне, щоб представники Української Народної Республики взяли участь в переговорах в Берестю Литовськім. Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина привязують вартість до того, щоб зазначити, що вони готові повитати уповновласнених представників Української Народної Републики на мирових переговорах в Берестю Литовськім. Таким чином почвірний союз офіціяльно признав Україну независимою републикою.

 

І рівночасно із тим, як Троцький на засіданнях в Берестю Литовськім виголошував високопарні кличі і ідеї, більшевицьке правительство робило горячкові приготування до війни з Україною. Йому сіллю в оці був факт, що не вони, а тільки Українська Центральна Рада має всю власть на Україні. Зрештою, як засвідчила дальша політика більшевиків, вони зівсім не ріжняться від всіх прочих централістичних московських партій. А українські політики ще замало були вироблені, щоб належно оцінити розбіжність поміж фразами і ґолошеними гаслами а ділами більшевиків. І ультімат, які післали більшевики Українській Центральній Раді зачинався такою високопарною фразою: "З огляду на інтереси цілости і братерство терплячих в боротьбі з імперіялізмом висилених робітницьких мас, з огляду на признаннє численними резолюціями орґанів революційної демократії, а передівсім першим всеросійським з'їздом рад засад, потверджує утворене з народніх комісарів соціялістичне правительство Росії право всім царизмом і буржуазією Великоруси гнобленим народам на свобідний розвиток включно до їх права відділитися від Росії. Тому Рада Народніх Комісарів признає Українську Народну Републіку та її право відділитися від Росії, як також на те, щоб вона пійшла в переговори з російською республікою про взаїмні федеративні як також инші відносини". Одначе Раді Народ. Комісарів — говориться дальше в їх ультіматі — не подобається це, що признана нею независима українська республіка розброїла більшевицьку залогу в столици, Київі; що український уряд признав незалежність Донської і Кубанської републики; що не хоче перепустити радянські війска через Україну проти Каледіна. (Значиться, більшевики, хоть високопарними фразами ніби признали самостійність України, однак рівночасно хотіли в цій самостійній Україні ґаздувати по свому, неначе у себе в дома). І наведені в горі причини Рада Комісарів уважає за достаточні, щоб виповісти Україні війну. І коли українське правительство на всі ці закиди не дасть до 48 годин вдоволяючої відповіді, то цимсамим наступить війна поміж Українською Центральною Радою і совєтською Росією.

 

Що тикається одного з замітів, іменно розброєння в Києві одного більшевицького відділу, то тут треба зазначити, що це був відділ українського війска, зараженого більшевицькою аґітацією, отжеж це домагаіїнє московських більшевиків було самовільним втручуваннємся в справи внутрішні української републики.

 

На цей ультімат Українська Рада дня 20 грудня дала відповідь, що українське правительство стремить до поладнаня мирною дорогою непорозуміння: на таких основах: 1) признаннє українській реиублиці права, щоб ніхто не вмішувався до її внутрішних справ: 2) перенесеннє українських відділів, які ще находяться на инших фронтах на теріторію України; 3) полагода фінасових справ; 4) невмішуваннє головної управи радянських комісарів до війскових справ на українськім фронті. Дальше повідомлено, що вся пожива з України до Московщини буде продаватися тільки за готівку.

 

На другий день більшевицьке правительство в засаді згодилося на мирне поладнаннє спору, однак рівночасно червона ґвардія вдерлася до українського революційного штабу і арештувала чотирох членів. Центральна Рада телєґрафічно зажадала їх випущення. Більшевицьке правительство не тільки випустило арештованих але ще й вислало своїх представителів до Київа в ціли полагодження конфлікту.

 

Однак рівночасно з цим більшевики почали на Україні шалену аґітацію, щоб викликати забурення і анархію в краю а цим способом утруднити положеннє Української Центральної Ради. В Київі проголосили ґенеральний страйк. Та на щастє цей страйк цілком не вдався. В ночі 16 грудня більшевицький полк захопив в Харкові телєґрафічну стацію і там перенеслася з намови московських більшевиків київська рада салдатських і робітницьких депутатів. Почато видавати поклики до народу і робітників та робити всі приготування щоб вся влада на Україні перейшла з рук Ради до рад робітницьких і салдатських депутатів. Значиться, щоб влада на Україні з рук народних представників перейшла до рук Москалів і Жидів, бо як відомо всі міста на Україні єсть московлені і в них зівсім нема українських робітників.

 

Ще передше більшевики старалися в Київі повалити Українську Раду. В тій ціли вони скликали до Київа на день 18. грудня зїзд робітничих, селянських і салдатських депутатів. Явилося понад 2.500 делєґатів, а що була більшість селян, тому більшевикам замах зівсім не вдався. На цім зїзді виголошували промови Грушевський, Ткаченко, Петлюра; та найцікавійшою зі всіх була промова Винниченка, в якій він відкрив правдиве лице московських більшевиків. Зїзд видав кілька відозв, в яких повідомлював про це, чого хоче і до чого стремить українське правительство а кромі цего вибрав зі свого складу по трех представників з кождої ґубернії, котрі на місцях мали вговорювати більшевиків не воювати проти України.

 

Та дуже скоро показалося, що мирне полагодженнє немислиме. Між більшевицьким урядом, що злочинною демаґоґією опанував дикі темні салдатські маси, а українською демократією, уособленою Українською Центральною Радою прийшло до війни. Зачіпні кроки почали більшевики перші. І тут зараз показалася для України страшенно шкідливою ця воля, якою наділено всі народи на области України. Міста, як сказано, на Україні сильно обмосковлені. І там за впливом більшевицької аґітації, в серци України, отверто творилися полки на підмогу ворогам, які йшли війною на Україну.

 

І коли в околиці Брянска та на лінії Гомель-Бахмач відбувалася концентрація більшовицьких війск, то на цілій теріторії України змосковщені більшевики по містах почали бої з українськими війсками. Осередками більшовиків на Україні стали міста Староконстантинів, Рівне і Шепетівка. Тут прийшло до більшої битви з українським війском, котре розброїло більшевиків. Таксамо і в околиці Козятина розброєно три більшевицькі полки. Найгорячійше однак було в Жмеринці, котру більшевики бомбардували з тяжких гармат. Енерґічний виступ українських війск довів до капітуляції більшевиків. У Волочисках більшевики з самого початку взяли верх і посунулися на Проскрів. На Поділю, в околиці Браїлова йшла рівнож вперта боротьба. В Одесі по завзятих боях остаточно погодженося і уставлено власть на основі рівнорядности. В Полтаві українське війско виперло більшевиків. Загально беручи на Правобережній Україні і на полудни українські війска успішно і скоро упоралися з більшевиками. Та більшевики звернули особлившу увагу на Харківщину і Катеринославщину з богатими копальнями вугля. А до цего в обмосковленім робітництві цих міст вони найшли легких союзників. В Харкові повстало "українське більшевицьке" правительство, зложене зі самих Москалів і Жидів. Одиноким чоловіком, що вмів говорити по Українськи в тім правительстві, це був Юрко Коцюбинський, син письменника, якого більшевики хитро заманили поміж себе. І від цего часу Харків став підставою всіх рухів більшевиків проти України і таким остав аж по нинішний день.

 

І серед таких важких обставин, коли на цілій теріторії України кипіла боротьба поміж більшовиками і українськими відділами, коли з півночи сунула на Україну сконцентрована московська армія, Українська Центральна Рада місто звернути всі свої сили проти ворога радила, радила, радила... І по осмім засіданню Ради, яке відбулося від 25 до 28 грудня, виїхала до Берестя Литовського українська мирова делєґація, яку складали Олександер Севрюк, Микола Любинський і Микола Левицький.

 

В днях 5 і 6 січня 1918. відбулися неофіціяльні наради поміж представниками України і почвірного союза. Порішено, що Україна може заключити тільки осібний мир з почвірним союзом, бо заходила небезпека, що більшевики можуть заключити осібний мир з Німеччиною а опісля звернути всі свої сили проти України. Істинкт самобереження, самозаховання і закріплення української державности наказував Українцям заключити мир, позбутися воєнного фронту проти Австрії і Німеччини, відперти напад більшевиків і приступити до внутрішних реформ.

 

Дня 9 січня 1918 року відбулося повне засіданнє мирової конференції, на якім голова більшевицької мирової делєґації, Лейба Бронштайн, або як він себе назвав Лев Троцький відповідаючи на заяву делєґата України, В. Голубивича, ще раз признав, що більшевики признають українську делєґацію як самостійної републики. Годиться тут згадати, що після цього Троцький щераз потвердив це освідченнє, підносячи повну свободу всего населення на Україні. На Україні по його словам — політичне життє розвивається зівсім свобідно, нема там зівсім середновічних орґанів, ради селянських робітницьких і салдатських депутатів ведуть ніким необмежену свою політику а при виборах перестерігається стисло засади рівного, загального, безпосередного голосування. Отсе все його спонукує ще раз признати, що російська делєґація не бачить ніяких перепон в признанню Української Народної Ради і її представництва в мирових переговорах.

 

Це все заявив Троцький тоді, коли рівночасно червоні більшевицькі банди стали напирати від півночі і коли почалася війна більшевиків з Україною, мнимо в обороні давлених Радою більшевицьких організацій на Україні. Ліпшої ілюстрації для схарактеризування цеї жидівсько-більшевицької перфідії хиба годі найти. Не від речі тут треба примітити, що ніщо иньшого, як власне ця надмірна свобода, якою на Україні користувалися всякі чужі зайди була одною з головних причин всіх дальших невдач і нещасть, які спали на український народ.

 

Та в часі мирових переговорів з осередними державами показалося таки зараз, що більшевицька делєґація приїхала до Берестя не глядіти миру, але голосити відтам свої теорії і в цей спосіб переводити свою аґітацію. Тому представники Німеччини і Австрії стали шукати в першій мірі замирення з Україною. Між Україною і Німеччиною прийшло досить скоро до порозуміння. Та це сталося не тому, неначеб Німці поводилися якимись особлившими ласками або симпатіями до України, але тільки тому, що поміж Україною і Німеччиною не було ніяких поважнійших противенств. А що Німеччина не мала ніяких надзвичайних почувань "любови" до України, то це посвідчує понад всякий сумнів пізнійша її політика на Україні.

 

Відносини України до більшевиків ніколи не були добрі по причині дволичности і інтриґ більшевиків. Лев Троцький, коли українська делєґація виїхала на час з Берестя до Київа, щоб там засягнути інформації від свого правительства спровадив тихцем двох жидиків з України і намагався їх представити на конференції яко "представників радянської України" позаяк Українська Рада втратила вже всю власть на Україні і не має вже права нікого заступати. На однім з засідань Ол. Севрюк, який в часі неприсутности В. Голубовича був головою української делєґації дав належну відправу Троцькому і зажадав від осередних правительств, щоб вони як недавно признали українській делєґації право виступати самостійно, щоб тепер признали і Україну зівсім самостійною републикою. Дальше другий член української делєґації, М. Любинський ясно змалював образ більшовицької господарки і бандитизму на Україні. Після цеї промови та відповіді більшевика, представника "українського радянського правительства", Медведіва, заявив ґраф Чернін іменем чотирох союзних держав, що воші признають самостій ність української делєґації, а щоб усунути всякі дальші сумніви, почвірний союз признає Україну самостійною републикою, суверенною державою, яка має повне право і власть заключати всякі міжнародні договори. Це сталося дня 22 січня.

 

Тепер вже скоро йшли переговори поміж представниками почвірного союзу і Україною, які остаточно дня 9 лютого підписано. Точки цего мирового договору були такі:

 

І. Німеччина, Австро-Угорщина, Болгария і Туреччина з одного боку і Укр. Нар. Република з другого боку заявляють, що воєнний стан між ними скінчився. Заключаючі договір ухвалили на далі жити між собою в мирі і приязни.

 

ІІ. 1) Між Австро-Угорщиною з одного боку і Укр. Нар. Республикою з другого боку, як далеко сі держави межують між собою, лишаються ті межі, які були перед війною між Австро-Угорщиною і Росією. 2) Далі на північ іде границя Укр. Нар. Республіки, починаючи від Тарногороду, в загальних рисах по лінії Білгорай — Щебрешин — Красностав — Пугачів —Радин — Межиріче — Сарнаки — Мельник Високе Литовське — Каменець Литовський — Пружани — Вигоновське Озеро. В подробицях цю границю зазначить мішана комісія, беручи під увагу етноґрафічні відносини й жаданя населеня. 3) На випадок, коли-б Укр. Нар. Республика мусіла мати спільну межу з якоюсь иншою з держав почвірного союзу, застерігається особливі умови.

 

ІІІ. Опущенє окупованих теренів почнеться негайно по ратифікації мирового договору. Спосіб переведеня опущеня та переданя опущених країв означать уповновласнені заінтересованих країв.

 

IV. Дипльоматичні й консулярні відносини між сторонами, що заключають договір, відновляться негайно по ратифікації мирового договору. Що до найдальше йдучого допущеня консулів з обох боків застережено особливі умови.

 

V. Заключаючі договір сторони відмовляються обопільно від заплати коштів війни, себто від державних видатків на веденє війни, а також від покритя воєнних шкід, себто шкід, завданих державам і їх горожанам на воєнних полях шляхом війскових операцій, включаючи сюди всі переведені у ворожій державі реквізиції.

 

VI. Воєнних полонених відпуститься з обох боків до дому, о скільки вони не захочуть дістати дозволу лишитися в чужій державі або податися до якоїсь иншої держави. Полагода получених з цим питань відбуваєся шляхом окремих договорів, зазначених в VIII статі.

 

VІІ. Отся статя займається уставленем будучих господарських відносин між державами почвірного союзу й Українською Народною Республикою на таких основах: на час 31. липня 1918. обовязуються сторони, що заключають договір, постачати обопільно надвишки хліборобських і промислових продуктів. До заключеня остаточного торговельного договору, а в усякім разі по упливі 6 місяців по заключеню загального миру обопільні торговельні зносини управильнить провізорічна умова, яку можна виповісти протягом 6 місяців від 30 червня 1919. Ця провізорична умова усталює обопільні договірні мита, які мали силу до вибуху війни в торговельнім русі між Австро-Угорщиною і Росією, також для зносин між монархією. В ній є також всі важній точки старого торговельного договору з Росією, о скільки вони мають відношенє до України. Крім того забезпечено вільний провіз до Азії, а особливо до Персії, який раніше замикала Росія.

 

VІІІ. Уставленє публичних і приватно-правних відносин, виміна полонених та цивільних інтернованих, справа амнестиї, а також справа захоплених противником торговельних кораблів — все те усталиться в окремих договорах з Українською Народною Республикою, які творять значну частину теперішного мирового договору й о скільки се можливе — одночасно з ним вступлять в силу.

 

IX. Умови, заключені цим мировим договором, творять одну нероздільну цілість.

 

Більшевики казилися з люти. При помочі московського війска, яке все ще стояло на українськім фронті проти Німеччини і Австрії та стояло ґарнізонами по українських містах вони порішили довести край до безладдя, дизорґанізації, хуліґанства. Сотвореннє в Харкові ніби українського радянського правительства, зложеного з самих жидиків і Москалів та кількох запроданців Українців було укоронуваннєм більшевицьких замірів. Обіцянками грабунків і насильств більшевики перетягнули на свою сторону московських темняків-салдатів.

 

Одиноким ратунком для України серед цего страшного положення могла бути сильна влада та сильна армія. Та соціялістичні кличі перевернули здороводумаючим людям мозок горі корінем в головах. Де треба було лихо вбити радикальними способами, там виголошувано краснорічиві промови. Армію зівсім занедбано, бо це після поняття соціалістів єсть основа назадництва. Правда, потворилися українські національні полки імени Шевченка, Полуботка, Хмельницького, Грушевського, Сагайдачного, Дорошенка, Орлика і т. д. та через фальшиве зрозуміннє свободи в цих полках не було ніякої карности, ніякої дисципліни. Це не було війско, але вічевики. В часі битви, місто виконати приказ наступу на ворога, часто-густо полки нараз починали віче і ухвалювали висилати до ворога делєґацію, яка мала його вговорювати заперестати напад на Україну...

 

Одинокою ясною точкою війскової орґанізації на Україні являються Січові Стрільці, зложені з Галичан. Вони від перших до останних днів були охороною Української Центральної Ради, вірними сторожами української чести і українського імени.

 

Через наведені в горі причини на Україні став витворюватися стан загального розстроєння, непевности і хаосу. Провідники жили в атмосфері якоїсь неістнуючої країни, ухвалювали закони, яких народ не хотів і не бажав — а сіра маса народу стала шукати забуття і насолоди.

 

Український уряд складався з самих соціялістів, людей нераз вельми заслужених для України, але завзятих теоретиків, які так сліпо трималися соціялістичних теорій і кличів, що не хотіли виступити рішучо проти більшевиків, які вже сотворили віддане собі правительство радянської України в Харкові, які вже мали в своїх руках цілу Харківщину, Катеринославщину і Полтавщину. Вони все ще вірили в щирість більшевицького гасла про самовизначеннє народів аж до повного відділення від Росії. І коли більшевицькі орди перли на Україну, коли палили села і міста, московська більшевицька преса в самій столиці, Київі, мала повну свободу, їй вільно було писати проти Ради, аґітувати і бещестити її "бо так каже теорія соціялізму, що має бути свобода преси і слова".

 

А тимчасом положеннє з кождим днем ставало гірше. Більшевицькі револьти по поодиноких місіях перемінилися в зорґанізований похід проти України. "Більшевицьке гасло" "долой буржуазію" перемінилося в страшне знущаннє над підбитими народами. Більшевицька різня почалася з Дону і перенеслася на Україну, яку стали очищувати не тільки з "буржуів" але і з вугля, збіжа, хліба, цукру, що тисячами возів залізницею висилано в Московщину.

 

Українська Центральна Рада вправді збирала війска та іменувала полковника Канкана начальним командантом проти більшевиків, але все ще головну вагу покладала на слові. Таким "словом"' являється четвертий Універсал Ради. Думано, що більшевицьку навалу здержиться заведеннєм порядків і прав дуже зближених до більшевицьких постанов. Дня 22 січня 1918 зроблено великий крок вперед проголошуючи повну независимість України, але рівночасно поведено край на непевний шлях "соціялізації" експеримент, який був вельми небезпечний в старій, сильно зорґанізований державі а не то в молодій, щойно повстаючій републиці.

 

Та це зівсім не уратувало положення. Країну обхопив загальний розлад і анархія. Всі поклики правительства і поодиноких людей пропадали серед клекоту подій. Україна, всі здобутки революції, українська державність, свобода і самостійність — це все опинилося під грозою більшовицького заливу. Червона армія під командою давного офіцера царської жандармерії станула дня 28 січня під мурами Київа. Через цілих десять днів велися кріваві і вельми затяті бої о посіданнє міста. Рівночасно все московське чорносотенство, від якого роїлося в Київі, зорґанізоване вже попередно без ніяких перепон зі сторони Ради більшевиками, підняло повстаннє проти українського правительства в самій середині міста. Перші більшевицькі розрухи ще вдалося здавити серед великого напруження. Та небавом деякі українські відділи, які стояли по стороні Ради, серед шаленої аґітації, стали переходити на сторону більшевиків. В цих тяжких часах підпорою Ради були Січові Стрільці під командуваннем отамана Коновальця. Перший до більшевиків перейшов полк Шевченка, а за ним половина полку Сагайдачного. За це полк Полуботка визначився непохитною вірностю і великим завзяттєм. Більшевики в місті, по невдачних повстаннях почали грабіжи, рабунки і морди мирного населення. Стрільці не були в можности і відбивати наступи ворогів і давити повстання в місті та боронити населення перед більшевицькими нападами. В послідній хвилині наспів їм на поміч з під Полтави Семен Петлюра з полком "Чорних Гайдамаків".

 

В цій крівавій боротьбі о посіданнє Київа згинув найкращий цвіт України, самі студенти найвищих шкіл. Коли наспів до міста Петлюра зі своїми "чорними гайдамаками", бої розгорілися наново. Українські війска, на які складалися Січові Стрільці, Чорні Гайдамаки, Вільні Козаки і Полуботківці відбили від більшевиків Хрещатик, Троїцьку площу, арсенал і Поділ та викинули більшевиків за Дніпро. Відци більшевики почали бомбардуваннє Київа. Вони найбільше били на старинну катедру Святої Софії та на арсенал, де стояла у країнська артилєрія. Київ перемінився в правдиве пекло. В днях 6. і 7. лютого все місто обняла пожежа. Люди вмирали від більшевицьких стрілен сотками; а тут бльщевикам що хвилина наспівала свіжа поміч. На залізних шляхах появилися більшевицькі опанцирені поїзди. Українське правительство порішило опустити місто, щоб його охоронити перед остаточною руїною. В ночи, 8. лютого, українське правительство і українське війско опустили Київ. Українська Центральна Рада зі всіми актами і документами виїхала в напрямі Житомира. Петлюра зі своїми гайдамаками послідний опустив Київ.

 

Більшевики занявши Київ стали зараз сотками розстрілювати населеннє. За два дні від більшевицьких ножак і куль впало в Київа далеко більше жертв як за десять днів боїв. До Київа з Харкова зараз переселилися всі уряди радянського правительства. Всіх українських міністрів признано злочинцями і зрадниками і розписано за ними стежні листи а указом з 10 лютого заявлено, що Рада перестала істнувати.

 

Українська Центральна Рада після страти Київа пійшла на мандрівку. Остаточно спинилася в Житомири. Відци іскровим телєґрафом вислано "Поклик до цілого культурного світа" в якім змальовано грозу і злочинства більшевицького заливу.

 

"До всіх"! — так називається відозва українського правительства. "Ще перед двома місяцями — кажеться там — говорили всі в Росії про Україну як про оазу в російський пустині. В нашім краю був розмірно порядок. Радість, гордість і повага огортали нас перед нашим першим народним парляментом, Центр. Радою, яку вибрав сам народ. Ми старалися не нищити, але відбудувати собі самі на руїнах війни наш край. Більшевики в Петрограді, Москві й инших російських містах з заздростию і ненавистию дивилися на поступ Українців. Та се була мала причина. Головною причиною їх заздрости було природне багацтво України на збіже, цукор і все инше, що наш рідний край видав з себе. Се стара історична звичка захланного московського народу, нас грабити її висисати. Носителі більшевицьких ідей не ріжняться нічим від царських посіпак і визискувачів; вони топчуть колишні прана й вольности неросійських країв бувшої російської імперії, продовжають грабіжи царату. Чому більшевики граблять лише саме в нас на Україні? Чому напр. не в Донеччині, де також є богато запасів, збіжа, а по більшевицькому розуміню зібралися там самі контрреволюціонери? Сеж ясно: Донська область заселена в більшій части Москалями, тому її щадять, будь вона революційна, чи реакційна. А укр. теріторія се українська земля, заселена українським народом, тому треба її визискувати, хоч вона зорґанізувалася яко соціяльна й демократична республика. Ви, чужинці, які до тепер нас не знали й до яких сьогодня наш голос тілько тяжко доходить, розумійте нас! Тепер бачите ви правдивий характер більшевиків. У Харкові, Полтаві, Катеринославі й Київі тепер убивають і палять. Кождого Українця, який брав участь у соціяльній революції, щоби відперти нову неволю нашого краю, переслідує, витягає з хат і розстрілює червона ґвардія... Чужинці, що живете вільно на землї своїх батьків, вислухайте та зрозумійте нас! І ми боремося за нашу соціяльну вільність, за ратунок наших жінок і дітий і за право нашого самоозначення, яке вони хочуть вирвати нам з рук".

 

Та від всіх цих закликів до світа зівсім не полекшало Україні. Завдяко доктрінерству деяких членів правительства не було на Україні своєї армії; були тільки поодинокі відділи, які вели війну з більшевиками на власну руку, без одноцільного пляну. І не дивниця, що вони не могли нічого вдіяти проти добре плаченої і знаменито виеквіпуваної більшевицької армії, остаючої під одноцільним командуваннєм. Крім цего більшевики з правдивим майстерством вмілися послугувати своєю другою армією, — армією знаменитих аґітаторів.

 

І остаточно по великих підйомах, по великих майже казочких скоках в формуванню української державности, тепер її творець, Українська Центральна Рада найшлася далеко поза столицею, безсильна і неспосібна, щоб ратувати край перед неминучою загладою. Тому то українська мирова делєґація, яка по підписанню мирового договору все ще находилася в Берестю, звернулася дня 12 лютого з розпучливим покликом до німецького народу. Без сумніву цей крок не був політичний але иньшого виходу не було.

 

Не треба однак думати, неначеб Україна цим хотіла віддати себе під владу Німеччини. Для оборони републики на Волині сконцентровано значні українські сили, але — ніде правди діти — ці війска не були вельми надійні. Українські відділи, які колись становили частішу загально-російської армії були заражені цею самою деморалізацією, що і вся російська армія. Навіть свідомі українські полки в рішаючій хвилині переходили до більшовиків, або коли не хотіли на себе стягнути пятна зрадників, проголошували "невтральність". І коли українська мирова делєґація просила німецької помочі, то в першій мірі мала на думці моральну поміч і була цего переконання, що Німеччина вишле тільки малі відділи на Україну для піддержки духа. Не треба забувати ще й того, що тоді Німеччина стояла на вижині своєї могучости і слава "непоборимого Ґерманця" сягала самого неба. А дальше ходило о видістаннє з німецького і австрійського полону українських жовнірів, які служили в російській армії.

 

І дійсно Австрія і Німеччина поспішили на ратунок України. Та вони зівсім не мали на меті ратувати української державности, але задумували перемінити Україну на свою кольонію. Німецькі війска рушили з Ковля. Випущено також поменьші відділи українських полонених з Фрайштадту в Австрії і Раштату в Німеччині. Німецькі війска при помочі панцирних поїздів і самоходів в дуже короткім часі очистили з більшевиків цілу Волинь. Вже в перших дня лютого Луцьк, Новгород Волинський, Сарни, Шепетівка, Рівне, Дубно, Кремянець, Острог, Бердичів, Житомир, Козятин, Річиця і инші найшлися в руках української влади. Всюди вичищувано з більшевиків і заводжено лад. До кінця лютого українські і німецькі війска станули в Гамелю, на полудне від Київа.

 

Також і Австро-Угорщина, хоть її ніхто не просив о поміч порішила перевести окупацію частини України. Австрійські війска посунули в полуднево-східнім напрямі на міста Хотин, Камянець і Проскурів. В складі австрійської армії найшлися також Українські Січові Стрільці.

 

Та Україна не много скористала з німецької помочі. Правда, з одної сторони відпливали на північ і схід, в азійські степи дикі орди більшевицьких дикарів, але за це з заходу на їх місце сунули на Україну чорні хмари голодних, хапчивих та гордих Німців та Австрійців. Більшевики не ставили майже ніякого опору, бо вони вміли тільки мордувати безборонних "буржуїв" але перед війском втікали неначе заяці, тому похід Німців вперед відбувався вельми скоро. Тільки в трикутнику Бердичів–Коростень–Київ, де зібралося около 30,000 більшевиків прийшло до більшого бою. Українські війска обійшли Бердичів і більшевиків цілком розбито і в цей спосіб Київ взято без одного вистрілу.

 

Останні дні більшевицької влади в Київі зазначилися страшенними мордами і рабунками. "Защитники пролєтаріяту" грабували мешкання, рабували від прохожих по вулицях гроші, накладали на всякого "воєнні контрибуції", словом поводилися як справжні розбійники і горлорізи. В послідних днях лютого з Київа втікли всі більшевицькі уряди. Дня 28 лютого принесено вістку до головної українсько-німецької кватири, що Петлюра зі своїми "чорними гайдамаками" находиться вже на передмістях Київа. Сама столиця приготовлювалася до святочного повитання освободителів. Дня 1 марта передні відділи українського війска находилися вже на окраїнах міста. Вулиці заповнилися народом. Дня 2 марта, о годині 9 рано прийшли на площу Св. Софії перші частини українського війска з отаманом Петлюрою на чолі. В склад цего відділу входили Чорні Гайдамаки, курінь Слобідської України і Січові Стрільці отамана Коновальця. З другого боку надійшли відділи отамана Присовського. Німецькі війска, зложені зі Саксонців доперва 3 марта війшли до столиці.

 

Рівночасно з очищеннєм Київа йшло і очищеннє полудневої України з більшевиків. І тут більшевики не ставали до отвертого бою, за виїмком Одеси і Миколаєва, де більшевицькі матрози боронилися з воєнних кораблів.

 

Осьтак одна повінь спадала, але друга заливала Україну. Правда, на місце більшевицької рабункової і розбишацької господарки наступила рівномірна і скрупулятна господарка Німців, якої кінцевим словом все таки було одно слово: "дай". І на цім зараз з самого початку розбилася українсько-німецька приязнь.

 

По увільненю Київа наступила реконструкція Ради. Провід Ради народних міністрів і теку заграничних справ задержав В. Голубович; управителем міністерства заграничних справ М. Любинський; М. Ткаченко, бувший мін. судівництва, обняв теку міністра внутрішних справ; М. Ковалевський, бувший харчовий міністер, став міністром хліборобства; ресорт судівництва опинився в руках Шелухина, високого судового урядника і визначного правника. Теку міністра війни і маринарки обняв Жуковський, висший офіцир ґенерального штабу; на міністра комунікації покликано інжініра Соковича старшого залізничого урядника; міністром почт і телєґрафів став Сидоренко; міністер скарбу Перепелиця лишився з старого міністерства; на уряд державного контрольора покликано Лотоцького, відомого старшого укр. діяча; теку міністра осьвіти обняв відомий педаґоґ В. Прокопович; міністром торгу і промислу став знаний дослідник економічного житя України Чопівський; на міністра праці покликано Михайлова, а міністерство проживленя вручено Коліухови, що був предсідником київської харчової управи. По партійній приналежности було в Раді нар. міністрів 5 соц. революціонерів, 3 соц. демократів, 3 соц. федералістів і 2 самостійники. Національні меньшости як Поляки, Москалі і Жиди заняли вичікуюче, а властиво вороже становище. Ці самі народи, яких віками живив український народ, в яких руках найшлися велитенські простори української землі та весь промисл, тепер станули впоперек змагань українського народу на його власній землі. Приміром московським реакціонерам і чорносотенцям хоть як і не милі були більшевицькі гасла, то вони все таки воліли бачити пануваннє більшевиків, як національне українське правительство на Україні. Жиди знова побоювалися, що коли українське правительство закріпиться, то вся торговля перейде до рук українського уряду і тому одні підпирали московських реакціонерів, а більшість перейшла під крівавий більшевицький прапор.

 

Серед таких важких умов приходилося Центральній Раді будувати українську державу. В таких обставинах, коли ціле Правобереже було залите німецькими і австрійським війсками; коли на лівобережу налилися все ще пожари більшевицькі, прийшлося Українській Центральній Раді дня 20 марта 1918 року святкувати перші роковини істнування цего українського парляменту. Відбулося святочне засідання, на якім голова Ради, професор Грушевський в промові обговорив пройдений шлях.

 

Війска осередних держав, які зараз залили цілу правобережну Україну стали поводитися неначе завойовники. Почалися численні арештування Українців на українській землі. Підозріннє о більшевизм вистарчало, щоб когось арештувати. Реквізиції хліба і поживи переводжено на великі розміри. Україну безвідплатно обдирано з її засобів і богацтв. І на цім тлі виникли з самого початку непорозуміння поміж населеннєм і Німцями а опісля поміж українським правительством і Німцям. До грабункової політики Німців і Австрійців прилучилося ще одно нещастє, іменно народновостева мішанина в австрійській армії. Австрійські офіцери-Поляки стали виступати в ролі оборонців Поляків-поміщиків на Україні. І чим дальше посувалися австрійські і німецькі війска в глуб України, тим їх самоволя більшала і дійшло остаточно до цего, що українське правительство не могло вже дальше мовчати, дня 23 марта міністер внутрішних справ Ткаченко розіслав до всіх підчинених урядів обіжник, в якім вказував на аномалію, що до вязниць приймається українських горожан, засуджених австрійськими і німецькими судами. Тому міністерство звертає увагу, що ніякі чужинецькі суди не обовязують в республиці. А дальше ніхто з урядників республики не має права допомагати чинностям чужих війскових судів.

 

Наступив стан напруження поміж Німцями і українським урядом. До того прилучився ще внутрішний неспокій і невдоволеннє. Заповіджена третим універсалом земельна реформа, яку замотав четвертий універсал яким заряджувано "соціялізацію землі", то значить перехід всеї землі на власність держави, причинився до поширення невдоволення се ред українського селянства, яке не хотіло й чути про "соціялізацію" але домагалося землі на власність. Соціялізація землі, це була одна з тих теоретичних фантазій, яка завдала найглубшу і найкрівавійшу рану українській державности.

 

І серед такого напруження, серед поділу українського громадянства, серед підривання довіря до уряду аґітацією всяких партій, серед безнастанних виступів Москалів, Поляків і Жидів проти української державности, серед різкої фінансової крізи, нараз появився наказ начального команданта німецької армії, Айхгорна про засів землі. Він в цім наказі домагався сповнення цих точок: 1) До того, хто засіває землю належить і збір і він одержить за збіже заплату по відповідних цінах. 2) Селянин, котрий забере замного землі так, що її не буде в можности обробити, цим зробить українській державі велику шкоду і буде строго покараний. 3) Там де селяне не можуть засіяти всеї землі і де єсть ще поміщики, вони мають занятися засівом, а селянам не вільно поміщикам перешкаджати. Для переведення засівів селяни повинні доставати поміщикам коней, рільничих машин а також збіжа на засів. Збір в таких випадках буде по рівній части власностю селян і цих, що засівали землю. 4) Всякі грабіжи і нищеннє засівів будуть строго каратися.

 

Німецький ґенерал присвоїв собі право, яке належало законній українській власти. Цим приказом німецька команда і німецький амбасадор в Київі, ґраф Мум пішли в отвертий розрив з українським правительством. Кромі цего цей наказ вніс великий заколот серед селянства.

 

Міністрови земельних справ видано наказ видати оповіщеннє, щоб не сповнювано цего наказу.

 

Вислід був такий, що проти себе станули два ворожі табори; всесильні Німці і безсильна Рада. Та не о засіви ходило ґенералови Айхгорнови. Цей приказ видано тоді, коли засіви вже були покінчені. Тут ходило о що иньшого. Ґенерал Айхгорн, німецький юнкер, порішив вести політику на Україні на власну руку і то опираючися на поміщиках. Цілий цей круговорот зістав спричинений четвертим універсалом про "соціялізацію" землі. Цего не хотіли селяне, бо вони домагалися землі на власність, а не спільної землі під зарядом держави; цего таксамо не хотіли і поміщики, бо це — природно — виходило на їх шкоду. І тому до Київа безнастанно приїздили численні депутації селян і поміщиків і всі вони домагалися знесення приказу "соціялізації". Коли українське правительство в цій справі ніщо не робило, бо на засіданнях Ради велися безконечні теоретичні дискусії в цій справі, депутації стали звертатися до Німців. І німецький штаб дуже скоро порозумівся з поміщиками.

 

Тільки вижидано на відповідну нагоду перевороту; а вона скоро трапилася.

 

***

 

Такою нагодою було арештуваннє Жида-банкира, Доброго. Він проти законів республики продав Німцям велику цукроварню. Та українське правительство місто лєґальною дорогою перевести його покараннє, перевело в ночі 24 квітня тайне його арештування. В цім факті Німці дошукалися ворожих кроків проти себе. І тому зараз 25 квітня ґенерал Айхгорн видав розпорядженнє про заведеннє на Україні німецьких воєнних судів а слідуючої ночі, 27 квітня німецьке війско розброїло першу дивізію українського війска. Було понад всякий сумнів ясне, що зближається переворот і Німці стараються усунути всяку силу, яка моглаб стати їм на перешкоді.

 

Вечером 27 квітня Мала Рада (рада міністрів) зійшлася на засіданнє, щоб обговорити положеннє. Засіданнє протягнулося ще і слідуючого дня. Порішено поставити німецькому правительству домаганнє, щоб воно відкликало самовільних ґенералів. Виголошувано вельми горячі промови, в яких зазначувано, що коли Німці не змінять свого поступовання, то їм прийдеться на Україні держати не 300,000 війска але три міліони. Україна воліє стати Бельґією як перемінитися в німецьку провінцію і т. п. Всі взивали до єднання і згоди перед надходячою небезпекою а навіть Жид Рафес відпекувався, що до цеї пори жидівські кола виступали ворожо проти Ради.

 

Коли велися ці промови, о годині пів до четвертої пополудни до будинку Української Центральної Ради підійшов відділ німецького війска. Проти будинку уставлено панцирні автомобілі, а німецькі жовнірі з наложеними баґнетами і витягненими револьверами вдерлися до будинку Ради. Німецький офіцер станувши перед столом президії закомандував по московськи: "Іменем ґерманськаво правітєльства пріказіваю вам всєм поднять рукі вверх". І всі міністри і ґазетярі, за виїмком одного Грушевського, неначе школярі підчинилися цему приказови німецького офіцерика. Арештовано Любинського і Гаєвського а опісля переведено ревізію і відібрано від всіх зброю.

 

Дня 2. квітня до Київа для охорони Ради наспіли Січові Стрільці. О годині 5 пополудни відбулося засіданнє міністерства, на якім Грушевський заявив, що він вніс протест до німецького правительства проти нечувано брутального поведення офіцера в Раді. Опісля приступлено до розгляду основного закону Української Републики, який ухвалено. По цім переведено зміну земельного закона в цей спосіб, що земельна власність до 30 десятин не підлягає вивласненю. При кінці професора Грушевського вибрано президентом Української Републики.

 

Та цей послідний акт Української Центральної Ради був вже запізний. Українська і неукраїнська буржуазія висунула нових людей при допомозі Німців і поставила їх при кермі. Почалося переслідуваннє членів Ради. В ночі 30 квітня виконано — на щастє — невдалий замах на життє Грушевського, а опісля розброєно одиноке забороло Ради, Січових Стрільців.

 

Так перестала істнувати Українська Центральна Рада, орґанізаційний, виконавчий і законодатний орґан і носитель української державної думки, бойовник за суверенність українського народу і оборонець трудящих мас. Богато було помилок в діяльности Української Центральної Ради, та її заслуги такі великі і непомірні, що навіть строго критикуючи діяльність Ради, муситься схилити голову перед людьми, що в час світової бурі і хуртовини, вивели український народ на широкий шлях світових інтересів.

 

***

 

Дня 29 квітня, саме тоді, коли німецьке війско напало на Центральну Раду, в Київі відбувався зїзд землевласників під охороною німецьких баґнетів. Зїзд відкрив селянин Коваленко, який в своїй промові став сильно нарікати на Раду і заявив, "що ми Ради не признаємо". Також і всі инші промовці — селяне і поміщики — нападали на Центральну Раду. Коло години 2 пополудни в цирку, се відбувалася ця нарада, явилася сторожа, зложена з 500 узброєних російських офіцерів. В годину по цім прибув на зїзд ґенерал Скоропадський. І коли він входив в свою льожу, селянин Коваленко на раз закликав: "Гетьмана нам треба"... Всі присутні повторили його оклик і звернулися в сторону льожі, де сидів Скоропадський, який піднявся і за хвилину явився на трибуні. Він поцілувався з членами президії а зібраним подякував, що йому поручено власть. Зараз по цім всі удалися до Собору св. Софії, де відправився молебень. На площі перед Собором епископ Нікодим довершив постриження і помазання гетьмана. Саме в цю хвилину переїздив попри Собор панцирним автомобілем старшина Січових Стрільців, Черник, який не міг зорієнтувалися в цілій події; колиб був знав, що це діється, бувби своїми машиновими крісами розсторощив на всі вітри ціле гетьмансько-чорносотенне зборище.

 

Зі зїзду, коли побачено, до чого воно веде, вийшли хлібороби-демократи. Поверх тисяч представників удалося до будинку київської Просвіти і там одобрено становище Центральної Ради. Також і члени Ради, які не розбіглися і не були арештовані, готовилися не віддавати власти в руки гетьмана. Та не було на кім опертися. По вулицях міста кружили німецькі війскові відділи а на поготівлю стояли панцирні автомобілі.

 

Вибір гетьмана України став довершеним фактом. На другий день, 30 квітня на мурах міста Київа появилася перша гетьманська грамота, якою скасовано Українську Центральну Раду, попередне правительство та всі земельні комітети. Рівночасно з цим оголошено й "Закони про тимчасовий державний устрій України". До вибрання Сойму і відкриття його діяльности устрій і порядок кермування державою мав основуватися на таких законах:

 

1) Влада управи належить виключно до Гетьмана України в межах всієї Української Держави.

 

2) Гетьман стверджує закони й без його санкції ніякий закон по може мати сили.

 

3) Гетьман признає Отамана Ради Міністрів. Отаман Міністрів складає Кабінет і представляє його в повнім складі на затвердженнє Гетьмана. Гетьман затверджує і скасовує Кабінет у повнім його складі. Гетьман приймає і звільняє инших урядових осіб в раді, коли для остатніх не обґрунтовано законом иншого порядку призначення і звільнення.

 

4) Гетьман є найвисший керовничий всіх зносин Української Держави з закордонними державами.

 

5) Гетьман є верховний воєвода Української Армії та Фльоти.

 

6) Гетьман оголошує области на війсковім, осаднім або виключнім стані.

 

7) Гетьманови належить помилуваннє засуджених, полегченє кари й загальне прощанє зроблених переступних подій з скасованєм проти них переслідування і визволення їх від суду й кари, а також складаня державних поборів і даровання милости в особистих випадках, коли сим не нарушуються нічиї охоронені законом інтереси та громадянські права.

 

8) Накази й розпорядки Гетьмана закріпляються Отаман Міністром або відповідним йому Міністром.

 

9) Передовою в Українській Державі вірою є христіянська православна.

 

10) Всі неприналежні до православної віри громадяни Української Держави, а також всі мешканці на території України користуються кождий на кождім місці свобідним відправленнєм їх віри й богослуженнєм по їх обряду.

 

11) Умови придбаня прав українського козацтва та громадянства а таксамо її утрачення означаються законом.

 

12) Захист Рідного Краю се обовязок кождого козака та громадянина Української Держави.

 

13) Українські козаки та громадяни повинні платити установлені законом податки й мита, а також відбувати повшіности згідно з постановою закону.

 

14) Ніхто не може підлягати переслідуванню за проступне діланє иншим способом, як тільки означеним законом.

 

15) Ніхто не може бути затриманий під сторожею инакше, як лише у випадках, означених законом.

 

16) Ніхто не може бути суджений і покараний инакше, як тільки за проступні діланя, означені істнуючими в час їх здійсненя законами.

 

17) Оселя кождого непорушна. Робити обшукуваннє й арешт в будинку без згоди його господаря можливо не инакше, як у випадках і в порядку означених законом.

 

18) Кождий український козак і громадянин має право вільно вибирати мешканє і працю, набувати й продавати майно та без заборони виїзджати за кордон Української Держави.

 

19) Власність непорушна. Примусове вивласненне нерухомого майна, коли се необхідно для якої-небудь державної чи громадянської користи, можливо не инакше, як за відповідну платню.

 

20) Українські козаки та громадяни мають право робити зібрання в межах, нешкідливих законам, мирно і без зброї.

 

21) Кождий може в межах, установлених законом, висловлювати й писати свої думки, а так само розпоряджувати їх шляхом друку або иншими засобами.

 

22) Українські козаки та громадяни мають право гуртуватися в громади й спілки в межах, непротивних законам.

 

23) Українська Держава керується на твердих основах законів виданих в установленій черзі.

 

24) Сила закону без виїмків обовязкова для всіх українських підданих і чужинців, що перебувають в Укр. Державі.

 

25) Закони, особисто видані для якої-небудь области чи частини населення, новим загальним законом не усуваються, коли в нім не постановлено такої відміни.

 

26) Закони оголошуються для загального відома в утворенім порядку і перед оголошеннєм до діла не прикладаються.

 

27) Після оголошення законови надається обовязкова сила від часу, призначеного для нього в самім законі. В самім виданім законі може бути показане, як виповняти його, як проголосити, як виконати телєґрафом або через курієрів.

 

28) Закон не може бути скасований инакше, як тільки силою закона. Через те, поки новим законом остаточно не скасовано істнуючий закон, він заховує повну свою силу.

 

29) Ніхто не може відмовлятися незнаннєм закону, коли його оголошено істнуючим порядком.

 

30) Закони розробляються в кождім Міністерстві по належности й передаються на загальне обміркованє в Раді Міністрів.

 

31) По ухвалі Радою Міністрів внесених законопроєктів вони передаються на затвердженнє Гетьманови.

 

32) Закони, які торкаються деяких секцій, передаються в Раду Міністрів після обговорення їх зацікавленними Міністерствами.

 

33) Міністрам дається можливість видавати розпорядки в розвитку і поясненню законів, при чім всі такі розпорядки належать попередному ухваленю Радою міністрів.

 

34) Напрямок і обєднаннє праці окремих секцій по прикметам як законодавства, так і найвисшої Державної Управи складається на Раду Міністрів.

 

35) Кермованнє ділами Ради Міністрів складається на Ґенерального Секретаря і на підлягаючу йому Державну Ґенеральну Канцелярію.

 

36) Отаман-Міністер і Міністри відповідають перед Гетьманом за загальний хід державної управи. Кождий з них окремо відповідає за свою діяльність і розпорядки.

 

37) За проступні по засаді діланя Отаман-Міністер і Міністри підлягають громадській і карній відповідальности на основах, в законі означених.

 

38) Фінансова Рада є найвисша народна інституція для справ державного кредиту і фінансової політики.

 

39) Фінасова Рада складається з представників і членів, призначених Гетьманом. Крім того в склад Ради входять на правах членів: Отаман Міністер, Міністер Фінансів і Державний Контрольор.

 

40) На Раду складається: 1) обміркованє часу й умов державних пожичок; 2) обміркованє діл, що торкаються державного кредиту, а також питань обороту коштів і 3) попередний, кождий раз з особистого розпорядку Гетьмана, розгляд діл по фінансовий частині, які належать вирішеню в законодатнім порядку.

 

41) Обміркованя Ради передаються на перегляд Гетьмана.

 

42) Ґенеральний Суд Української Держави уявляє собою найвисшого хоронителя і захистника закону та Найвисший Суд України для справ судівництва й адміністративний.

 

43) Ґенеральний Суд оголошує до загальної відомости всі закони й накази уряду слідуючи за законностию їх виданя.

 

44) Порядкуючий Ґенеральний Судія та всі Ґенеральні Судії призначаються Гетьман.

 

Гетьман всієї України ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ
Отаман Ради Міністрів МИКОЛА УСТИМОВИЧ

 

29. цвітня, 1918 р. Київ.

 

Чи переворот на Україні з 29 квітня був доконечний, це важко сказати. Українські партії на спільних нарадах, які відбулися після перевороту, ствердили, що українська власть сама зближалася до корінної зміни. Це могло було статися тим способом, що Українська Центральна Рада, відігравши свою ролю революційного орґану, булаб сама розійшлась і передала власть новому правительству, побудованому на підставі заступництва всіх партій. Це і зазначив голова делєґації українських партій у німецького ґенерала Тренера, С. Єфремов. Він підчеркнув, що коли Німці не будуть числитися з волею народа, то будуть приневолені держати на Україні не 6 але 26 корпусів війска. Ґренер відповів, що поворот Центральної Ради до власти немислимий, бо гетьмана вже признала найвища німецька власть, однак це зівсім не означає віднови монархічної власти на Україні та що гетьманови наказано, що він має стояти на становищі української державности і не має орієнтуватися ні в сторону Москалів ні в сторону Польщі.

 

Після ріжних нарад українські соціялістичні партії порішили не брати участи в правительстві. Це була найбільша помилка, яку можна було зробити, бо цим робом віддано власть на Україні в руки елєментам, які були скрайно ворожо настроєні до української державности. І в цей спосіб тільки з вини українських партій та знова з вини їх партійного доктрінерства власть перейшла в руки Москалів.

 

Ясно, що ті круги, яких спомагали в перевороті Німці, мусіли заключити з німецьким правительством якусь умову. Якого вона була змісту, не знати. Відомо тільки, що в німецькім Райхстаґу говорилося про те, що правительство гетьмана зобовязалося прискорити довіз поживи до Німеччини. А нелєґально видаваний в Київі орґан українських соціал-демократів, "Червоний Прапор" подав такі точки умов поміж Скоропадським і Німеччиною: 1) парлямент української держави збереться тільки тоді, коли се визнає можливим німецька командатура; 2) українська армія буде орґанізуватися тільки тоді, коли на се згодиться німецька війскова влада на Вкраїні; 3) всі українські війска Німці обеззброюють (що й сталося за винятком корпусу Натієва, котрий не дав себе обеззброїти); 4) Україна зобовязується на протязі 15 літ продавати хліб лише Німцям по дешевій ціні; 5) земельна реформа буде переведена через викуп великої земельної власности і продажу її селянам і 6) на Україні заводиться вільну торговлю.

 

Настали на Україні часи диктатури. Та цим зівсім не привернено ладу і спокою. Природно, що проти правительства гетьмана, з його тюрмами, переслідуваннями, вислугуванню Австрійцям і Німцям зараз таки почалася серед народу сильна аґітація.

 

І неначе іронією судьби стало таке, що при кермі української держави станули люди, які були найзавзятійшими сторонниками "єдіної нєдєлімої". Правда, між гетьманцями була і невеличка ґрупа Українців. Сам гетьман — без сумніву був і почував себе Українцем. В гетьманській канцелярії панувала українська мова а офіцерам видано приказ до чотирох місяців вивчитися української мови під загрозою втрати державної посади. Змаганнє гетьмана довести до автокефалії православну церков на Україні таксамо вказувало на його змаганнє вдержати самостійність України. Та гетьманське правительство вело свою політику не оглядаючися на бажання гетьмана. По всіх урядах засіли старі царські урядники. "Союз русскаво народа" вів отверто і явно свою чорносотенну аґітацію. Привернено стару поліцію а по всіх усюдах відбувалися масові арештування української інтеліґенції. В столиці України найшлися провідники всіх московських реакційних партій і намагалися зробити Київ підставовою точкою для своїх операцій.

 

Спираючись на ґрупи переважно московські і реакційні, становище гетьмана до послідних днів його панування було вельми невиразне... Допустити можна було дві можливости: або гетьман хотів дійсно самостійності України але через доктрінерство українських партій, які відмовилися вся кого з ним співділання попросту не мав нікого з Українців в правительстві і з мусу мусів віддати керму держави в руки Москалів; або дійсно він мав на ціли відбудову "єдіної недєлімої".

 

Проти роботи і політики гетьмана виступив "Український Національно Державний Союз" в якім обєдналися всі партії; хлібороби-демократи, соціял-самостійники, соціял-федералісти, трудовики, залізничники, почтово-телєґрафічна спілка, опозиційні війскові круги, земства, кооперативи і українські фінансові інституції. Союз постановив за всяку ціну зберігти українську самостійність і відразу станув на яснім републиканськім становищи. Дня 24. мая депутація Союза вручила гетьманови меморіял, в якім підчеркнено його дивоглядну політику на Україні, його русифікаторську роботу і нищеннє українського національного життя. Через це державний лад зістав захитаний а одинокою точкою виходу булоб сотвореннє міністерства з представників всіх народних партій. Рівночасно з цим Союз дня 30 мая видав окрему відозву до німецького народа, в якій подрібно представлено всі події від повалення при німецькій помочі Ради і постановленнє гетьмана.

 

Та всі ці заходи не мали ніяких успіхів. Гетьман запевнював, що його міністерство, зложене з Москалів-октябристів веде національно-державну політику і не думає йти на ніякі уступки. Петлюра, який виступив остро проти арештувань українських громадян, сам опинився в тюрмі.

 

Користаючи з розбиття і незгоди серед українських партій, гетьманська влада на Україні поволи стала находити право горожанства. Правда, проти гетьмана в деяких околицях повстали селяне, які гуртувалися в "Селянській Спілці'', але ці виступи були відірвані і не мали ніякої сили.

 

Тимчасом московські реакційні партії на спілку з Німцями вели свою політику дальше, яка стреміла до відбудови Росії. Згадати тут належить за постанову відлучення Криму від України і сотворення там самостійної републики. Дальше безпощадно нищено і рабовано чорноморську фльоту в тій ціли, щоб через це Україна остала в якнайбільшій залежности від Німеччини. Дальше роблено заходи, щоб з Кубанщини, Донщини, Астраханщини, Ставропільщини сотворити знова окремі републики. Рівночасно з цим поширились серед народа поголоски, що гетьман зрікся настоювати на сотвореннє окремої української провінції в Австрії.

 

Через союз з чужими державами без ніякого опертя на народні сили політика гетьмана безнастанно хиталася. В нутрі держави кипіло. Валюта зійшла нанінащо. Армії не творено зівсім.

 

Одним прислужив гетьман, а це сотвореннєм двох університетів; в Київі і Камянці. Отвореннє київського українського університету відбулося 6 а камянецького 23 жовтня. Таксамо з припоручення гетьмана почалися в Київі праці коло сотворення української Академії Наук.

 

Через цілий цей час гетьманування Скоропадського велися переговори з більшовиками, які однак не давали ніяких вислідів. Московщина в подиктованім Німцями договорі зобовязалася негайно заключити мир з Україною. І дійсно почалися в Курську переговори, в яких Московщину заступав Раковський і Мануільський а Україну Шелухін. Остаточно 12 червня підписано тимчасовий договір про спиненнє воєнних кроків, та дальші переговори тягнулися в безконечність. Українська делєґація хотіла, щоб українські етноґрафічні границі були і границями поміж Московщиною і Україною а Московська більшевицька делєґація домагалася для Московщини чотирох повітів Волині, частини Чернигівщини, Харківщини і Катеринославщини; дальше цілий байсен Дону з два і пів міліонами української людности, всіми копальнями антрациту і заліза. В справах фінансових більшевики ставили ще більше дивоглядні жадання, приміром, щоб Україна перебрала на себе покриттє всіх міліярдів рублів, які видрукував Керенський, дальше щоб Україна заплатила Росії втрату, яку вона поносить через самостійність України і т. п. З кождим днем ставало ясніще, що більшевики не хотять ніякого мира з самостійною Україною. І коли українські делєґати поставили ультімат, московські делєґати, Раковський і Мануільський виїхали в Московщину, щоб опісля вернути назад на Україну, але вже в характері "українських радянських комісарів".

 

Гетьман пхнутий раз волею чи неволею в обійми московських партій на Україні постепенно йшов чимраз дальше вказаною ними дорогою. Почалося від відправлювання по українських церквах поминальних Богослужень за царя Николу, вбитого більшевиками. Дальше гетьман позірно піддержуючи самостійність України вів на всі сторони переговори з московськими реакційними партіями і щоразто яснійше стремів до відбудови великої неділимої Росії.

 

Тоді на Україні найбільшою силою був "Національний Союз" в якім обєдналися всі українські партії за виїмком найскрайнійщих червоних. Союз мав до своєї розпорядимости Січових Стрільців, які зорґанізувавшись наново на твердій дісціпліні, стояли залогою в Білій Церкві. За Союзом стояли великі маси селянства зі зброєю в руках готові стати на кождий поклик до боротьби. На 17 падолиста скликав Союз до Київа Український Національний Конґрес в ціли обговорення сучасного міжнародного становища. Конґрес був зорґанізований на широкій основі, щоб не тільки Україна Наддніпрянська, але і Галичина, Донщина, Холмщина, Бесарабія, Чорноморщина, Кубань і Крим мали своїх представників. Головні бесідники, Винниченко і Петлюра закликали українські партії проявляти більше діяльности.

 

Та і реакція піднесла таксамо голову і почалася орґанізувати. На східній межі України стояв Денікин, якому гетьман виасиґнував з державної каси України 200 міліонів карбованців. І Денікин тоді йшов побідно на північ та бив на кождім кроці більшевиків. Гетьман покладаючи всі надії на остаточну побіду Денікина, дня 15 падолиста усунув дотеперішний уміркований кабінет а на його місце покликав новий, зложений зі самих Москалів. Одночасно появилася гетьманська грамота, що Україну злучено з Росією.

 

У відповідь Національний Союз покликав український народ до зброї.

 

На цілій Україні вибухнуло повстаннє проти гетьмана. За Національним Союзом станули Січові Стрільці. Начальним отаманом українських війск став Семен Петлюра. Республиканські українські війска скоро занимали місто за містом на Правобережній Україні, проголошуючи всюди, що гетьманську власть скасовано. На Лівобережу вів акцію ґенерал Болбочан. Тільки в Київі держався ще до половини грудня Скоропадський на чолі добровольчеського корпусу, під командою князя Долґорукого. Німці заявили, що остають невтральні, хоть в дійсности крадьки помагали Скоропадському на приказ француського ґенерала Ено в Одесі, який заявив Німцям, що за всякі уступки в користь "банд Петлюри" їх вітчина дорого заплатить...

 

На чолі українського правительства станула Діректорія, зложена з Винниченка, Петлюри і Ф. Шевця, професора університету. Першим її осідком був залізничий віз в Хвастові під Київом, відки кермовано рухами повстанчих відділів, які облягали Київ, де боронився гетьман і в якім зачинилися значні сили Німців. Опісля перенесено столицю до Винниці.

 

Серед безнастанних непорозумінь і нераз крівавих боїв з німецькими і австрійськими відділами, які поволи стали уступати з України, та безпереривних боїв з гетьманцями під Київом, з Винниці, яко осередка України йшла орґанізаційна робота. Помалу наладжувалася адміністрація і певно булаб зівсім правильно стала функціонувати, колиб український уряд був остав на однім місці.

 

Остаточно, дня 12 грудня 1918 року Німці, які находилися в Київі, підписали акт здачі і дня 14 грудня, рівно в місяць по оголошенню указу яким ґетьман підчиняв Україну назад Москві, його правительство впало а війска Діректорії вмаширували до Київа. Гетьманці в переполосі, кидаючи зброю втікли з Київа. Так скінчилося пануваннє гетьмана Скоропадського на Україні. Над столицею поновно замаяв національний стяг свобідної демократичної Української Народної републики.

 

***

 

Був сніжний, зимовий день, коли поїзд Директорії заїхав на святочно прибраний київський двірець, битком наповнений народом, депутаціями, представниками чужих держав і т. п. Довго трівали промови. Народ щиро і радісно витав своє правительство.

 

Зараз другого дня почалася праця коло зорґанізування кабінету. Та нелад, який настав в послідних часах панування Скоропадського та заворушеннями, які спричинювали більшевики, не так скоро далася направити. Видавано міліони на пресу і на інформування населення, однак часописи недалеко поза Київ заходили. Ще в два місяці по поваленню Скоропадського були на Україні цілі великі полоси, де населеннє зівсім ніщо не знало про нову владу. Та і тепер, коли треба було напружувати всі сили і стреміти до одинокої мети: забезпечення державної пезависимости України, трачено велику масу енерґії на партійні спори і дискусії, а це, в часі коли вороги зі всіх сторін громадилися на границях України.

 

І так одним з таких "партійних" плянів була реорґанізація армії. Та реорґанізація полягала на тім, щоб війско складалося зі самих наємників, яким плачено, особливо простим козакам величезні гроші. Плян надавався знаменито до цілковитого зруйнування армії і фінансів, бо козак наскладавши собі за кілька місяців грубі тисячі, покидав війско. Але що цей плян входив в "партійну програму", тому ніщо не помогли всякі представлення свідомих людей. Його переведено.

 

Серед сего хаосу праці, змагань і кардинальних блудів наступив дня 22 січня 1919 величний акт злуки Галичини з Великою Україною.

 

Але рівночасно надтягала й чорна буря. Зі сходу і з півночі сунули більшевицькі сили. Не можна сказати "війска" тільки сили, бо попросту годі навіть собі уявити, як відбувався більшевицький похід на Україну. Починалося шаленою аґітацією проти Директорії а більшевицькі аґітатори зручно використовували всякий її промах. А було що використовувати. Зі всіх сторін стали приходити глухі вісти про повстання проти Директорії. В самім Київі почувся також дух бунту. Але столиця все ще мовчала зі страху перед Січовими Стрільцями, які вірно стояли по стороні Директорії. Инші полки були дуже непевні.

 

На правобережу довірє до Дирекції серед мас народу захиталося сильно від цеї хвилини, коли др. Луценко, отам. Херсонщини, просив в Директорії дозволу вдарити на Французів, які занимали Одесу і "вкинути їх в море" а Директорія на те дозволу не дала. Такі і тим потрібні події використовували більшевики і голосили всюди народови, що Директорія віддає Україну антантський буржуазії і т. п. І рівночасно з цим більшевицька армія чимраз сильніще напирала з півночі. Проти них виходив з Київа полк за полком Січових Стрільців, щоб боронити столиці України.

 

Рівночасно збирався Трудовий Конґрес. З Галичини приїхали делєґати і наради відбувалися довго і велися горячі дискусії.

 

Директорія, бачучи велику небезпеку зі сторони більшевиків вислала депутацію до Одеси, до представників антанти, головно Французів з просьбою о допомогу. В депутації поїхали др. Назарук і Остапенко. Француський полковник, який вів переговори іменем француського правительства зажадав сейчасового уступлення з Директорії Винниченка і Чеховського; залізниці і фінанси України мали перейти під безпосередний заряд Франції, українська армія мала дістатися під командуваннє московських офіцерів і на приказ йти хотьби і до Петрограду а Директорія мала урядово просити Францію о протекторат над Україною під оглядом політичним, мілітарним і фінансовим, в заграничній політиці і т. д. Словом, домагання Франції були того рода, що з них виходило, що Україна має зівсім зрічися своєї самостійности. В справі ведення переговорів виїхав до Київа француський офіцер.

 

Тимчасом з поля битви на півночі стали приходити вельми сумні вісти. Українські полки подавалися перед більшевиками назад і відступали на правобережну Україну, куди не мали приказу відступати. Не встоялися і дві ґрупі Січових Стрільців під командуваннєм Роґульського і Сушка. Більшевики йшли вперед і в крівавих боях спихали їх щораз то дальше. А ззаду піднімалися рівночасно повстання. На Правобережу виступив Зелений. Проти него пійшла майже послідна залога Київа, зложена з Січових Стрільців і в самій столиці стало непевно.

 

А трудовий Конґрес радив і радив. І більше інтересувався нерозвязаними питаннями Маркса, чим біжучими подіями.

 

Більшевики станули остаточно під Київом і Січові Стрільці тільки напруженнєм останних сил їх здержували. Директорія порішила опустити Київ і дійсно, коло 10. години в ночі дня 1. лютого, Директорія, яка ще так недавно тріюмфально в'їздила до Київа, покидала поновно столицю України під свист більшевицьких куль.

 

Це що наступило в Київ по виїзді Директорії було страшне. Січові Стрільці і останки армії кріваво боронили майже кождої позиції не зважаючи, що поносили страшні втрати.

 

Директорія і український уряд по опущенню Київа осіли на якийсь час в Винниці. Та тепер побут Директорії тут виглядав зівсім відмінно від недавного.

 

По Україні, як перша признака цілковитого розпаду армії почалися жидівські погроми. Особливо страшні випали погроми в Проскурові. Очевидно, світова преса зараз заговорила про ці погроми а це вельми шкодило українській справі, тимбільше, що переговори з антантою тягнулися дальше. Прийшло опорожненнє Винниці. Уряд перенісся до Проскурова а опісля до Камянця. Тут і перенеслося також правительство Галичини, коли вона зістала залита польським потопом. Дня 10 липня 1919 року галицьке війско масово перейшло Збруч, відступаючи перед армією Галлєра. Так почався так званий "камінецький період" нашої історії, який належить до найсумніщих і остане чорним пятном на нашій історії по всі часи. Та заки розповімо дальший хід боротьби о волю України, треба нам здержатися на хвилину і розповісти про долю, яку переживала Галичина по заваленню Австрії.

 

***

 

Початок війни застав галицьких Українців в непохитній вірі в побіду Німеччини і Австрії. Та помимо найбільшої льояльности галицьких патріотів австрійське правительство поводилося з Українцями, неначе з найбільшими ворогами, сотками вішано селян а тисячами заповнювано всякі концентраційні табори. Кілька разів пересунений в часі війни воєнний фронт знищив Галичину а пошести і недуги, в особенности полові, занесені війском, вдерлися в здоровий орґанізм населення.

 

Акт австрійського правительства з дня 5 падолиста 1916 року, яким Австрія проголосила відокремленнє Галичини і сотвореннє незалежної Польщі був новим ударом в скрівавлені українські груди. Цей послідний акт австрійського правительства був причиною переґруповання українського політичного представництва Др. К. Левицький, дотеперішний політичний провідник, якому закидувано безкритичне вислугуваннє австрійському правительству відійшов в сутінь. До проводу прийшли дотеперішні опозиціоністи, з дром Петрушевнчем на чолі. Та це зівсім не змінило положення українського народа в Галичині.

 

Доперва з проголошеннєм независимої України і по заключенню з нею мира, Австрія заключила додатковий договір, на підставі якого зобовязалася поділити Галичину на дві частині, українську і польську. Цей поділ мав бути переведений до кінця червня 1918 року. Та і цим разом, як і все Австрія обманула Українців. Як воно було в дійсности, але остаточно австрійський амбасадор в Київі повідомив гетьмана Скоропадського, що Австрія не переведе цего додаткового договору.

 

Та мілітарна могучість осередних держав скоро хилилися до упадку. На цей факт не могли бути зачинені очі українського громадянства і воно поволи стало кристалізувати свої погляди на будуччину українських земель, які на лежали до Австро-Угорщини. Частина українських політиків, значний відсоток національно-демократичної партії і частина радикальної партії були за утвореннєм самостійної держави, яка опісля, колись малаб злучитися з великою Україною. Друга, значно більша частина українського народа, партії соціялістична, більшість радикальної, частина націонал-демократичної, все студенцтво і Січові Стрільці заявилися за сейчасовим зєднаннєм всіх українських земель в одну державу без ніяких застережень. За такою розвязкою української справи виступив в австрійськім парляменті посол Вітик а українське студенцтво на своїм зібранню дня 13 падолиста ухвалило резолюцію в цім дусі.

 

На цім становищи станула також Головна Рада галицьких, буковинських та закарпатських Українців в Київі, домагаючись зєдинення всіх українських земель в одну суверенну державу.

 

Наступали по собі події з блискавичною скоростю, які вказували, що дні Австрії почислені. І серед цих подій дня 18. жовтня 1918. року на спільнім засіданню всіх послів Галичини, Буковини і закарпатської України одноголосно ухвалено ці резолюції:

 

І. Ціла етноґрафічна українська область в Австро-Угорщині, — а з окрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученєм Лемківщини, північно західна Буковина з містами Чернівці, Сторожинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини, — творять одноцільну українську територію.

 

ІІ. Ся українська національна територія уконституовується отсим як українська держава. Постановляється поробити приготовчі заходи, щоби се рішенє перевести в житє.

 

ІІІ. Взивається всі національні меншости на сій українській области, — причім Жидів признається за окрему національність, — щоб уконституовалися і негайно вислали своїх представників до Української Національної Ради в скількости, відповідаючий їх числу населення.

 

ІV. Українська Національна Рада виготовить конституцію для утвореної сим способом держави на основах: загального, рівного, тайного і безпосередного голосованя з пропорціональним заступством з правом національно-культурної автономії та з правом заступства при правительстві для національних меншостий.

 

V. Українська Національна Рада жадає, щоб зорґанізована отсе в державу українська теріторія мала безумовно своїх застушшків на мировій конференції.

 

VI. Теперішному австро-угорському міністрови заграничних справ ґр. Бурянови відмовляється права пересправляти іменем української території.

 

На другий день відбулися у Львові масові збори, на які зїхалося тисячі селян з провінції. Др. Петрушевич в довгій промові вияснював, для чого в цій хвилині не проголошується злуки з Великою Україною а проголошується самостійну Галицьку републику. Це поняттє якоїсь малої самостійної, завішеної в воздусі републики зівсім не стрінулося з великим одушевленнєм. З думкою цею не могла ніяк погодитися ні соціял-демократична партія ні студенцтво. І відразу громадянство Галичини розбилося на два табори.

 

Поляки рівнож не спали. Проголосивши злуку всіх земель, на яких "польська культура здобула собі домінуюче становище" стали переводити свої пляни в життє. Вони також відбули в тиждень по українських свої Установчі Збори в Кракові і там порішили розтягнути свою власть на цілу Галичину.

 

Наближалася боротьба, яка мала рішити, хто має стати господарем в своїй хаті. По обох сторонах велася жива орґанізаційна робота. Національна Рада, а зглядно її львівська делєґація стали відразу на шляху будівництва української держави. Дня 29. жовтня утворено Український Харчовий Уряд. Тогож дня ухвалено інструкції для повітових, мійських і сільських орґанізацій а лєґіон Січових Стрільців признано основою нової української армії. Всі українські полки, які оставали в австрійській армії візвано піддатися під командуваннє Наказного Отамана. В виду однак затій польської ліквідаційної комісії порішено замахом перебрати в свої руки всю державну власть в Галичині.

 

Дня 1 падолиста, о годині 3 рано українські офіцири удалися до касарень а там Українці жовніри інтернували всіх чужинецьких офіцерів а самі вирушивши відділами, обсадили Намісництво, команду міста, почту, телєґраф та залізничі двірці. Намісника інтерновано, а таксамо і ґенерала Пфеффеса, команданта міста.

 

Рівночасно появилася отся відозва Української Національної Ради:

 

Український Народе!

 

Голосимо Тобі вість про визволенє з віковічної неволі. Від нині Ти господар своєї землі, вільний горожанин Укр. Держави.

 

Дня 19. жовтня Твоєю волею утворилася українська Держава і її найвисша власть Укр. Нац. Рада.

 

З нинішним днем Укр. Нац. Рада обняла власть в столичнім місті Львові і на цілій території Укр. Держави.

 

Український Народе!

 

Доля Української Держави в Твоїх руках. Ти станеш як непобідимий мур при Українській Національній Раді і відіпреш всі ворожі замахи на Українську Державу.

 

Заки будуть установлені орґани державної власти в законнім порядку, українські орґанізації по містах, повітах і селах мають обняти всі державні, краєві і громадські уряди і в імени Укр. Нац. Ради виконувати власть.

 

Де сього ще не зроблено, дотеперішні неприхильні Укр. Державі уряди мають бути усунені.

 

Всі жовнірі української народности підлягають нині виключно Укр. Нац. Раді і приказам установлених нею війскових властей Української Держави. Всі вони мають стати на її оборону. Українських жовнірів з фронтів відкликається отсим до рідного краю на оборону Укр. Держави.

 

Все здібне до оружя українське населеннє має утворити боєві відділи, які або ввійдуть в склад української армії, або на місцях оберігати муть спокій і порядок, особливо мають бути оберігані залізниця, почта й телєґраф.

 

Всім горожанам Української Держави без ріжниці народности і віроісповіданя запоручається горожанську національну і віроісповідну рівноправність.

 

Національні меншости Української Держави — Поляки, Жиди і Німці — мають вислати своїх відпоручників до Української Нац. Ради.

 

Аж до виданя законів Української Держави обовязують дотеперішні закони, на скільки вони не стоять в противенстві до основ Укр. Держави.

 

Як тільки буде забезпечене і укріплене істнованє Української Держави, Українська Національна Рада скличе на основі загального, рівного, безпосередного і тайного виборчого права Установчі Збори, які рішать про дальшу будучність Української Держави.

 

Склад утвореного Українською Національною Радою кабінету і його проґраму оголоситься.

 

Український Народе!

 

Всі свої сили, все посвяти, щоб укріпити Українську Державу.

 

Львів, 1. падолиста, 1918.

 

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РАДА.

 

Осібною відозвою повідомлено населеннє столиці про обняттє власти.

 

Це обняттє у Львові влади Українцями випередило на кілька годин Поляків, які готувалися до цего самого.

 

О пятій годині пополудни явилася в салі нарад У.Н.Ради польська депутація, яка ствердила, що ніде не було виступів проти польського населення та висказала домаганнє, щоб дійти до якогось порозуміння. Всі члени Ради заявилися за порозуміннєм.

 

Слідом за Львовом пійшли всі міста і місточка у східній Галичині. Українські жовніри дня 1 падолиста обняли власть в Коломиї, Станіславові, Снятині, Жовкві, Раві, Тернополі, Золочеві. Опісля стихійно поширилася власть У.Н.Р. на цілу Галичину. Тільки в Бориславі, де були робітники спроваджені з Польщі прийшло до боротьби. Та вони за кілька днів по причині недостачі поживи мусіли покинути Борислав. Командант Перемишля, ґенерал-поляк Пухальскі хотів віддати кріпость Полякам, однак загрожений 9 полком піхоти залишив цю думку і дня 5 падолиста і над Перемишлем замаяв український прапор.

 

Та тимчасом в Кракові зорґанізовано поміч Полякам для Перемишля. Явився в місті польський панцирний поїзд і коли Українці не виповнили польського ультімату вдарено силою на місто. Угодових Українців, котрі все вірили, що з Поляками буде можна прийти до порозумінння і тому не висадили навіть мостів на Сяні, а саме др-а Кормоша, др-а Загайкевича і проф. Сабата Поляки захватили в полон і вони помадрували до Домбя.

 

Тимчасом у Львові зараз 2. падолиста залунали перші стріли. В околицях головного двіця появилися польські узброєні відділи, ввиду чого полковник Вітовський оголосив стан облоги. З дахів подиноких домів таксамо стали падати вистріли на Українців. Все життє в місті завмерло.

 

Правда, велися переговори з представниками польського населення, але ці переговори Поляки перетягали й безконечність, висуваючи все нові домагання. Всі апелі Українців до сумління польського народу остали безуспішні. Тимчасом в центрі міста і на його окраїнах шалів затятий бій. Голод в місті настав і остаточно з гуманітарних зглядів дня 18 падолиста заключено 48-годинне завішеннє оружа. Саме в цей час Поляки одержали сильну підмогу зі заходу; і дня 21. падолиста приступили значними силами до бою. Тому в ночі з 21. на 22. падолиста українські відділи опустили Львів у північнім і східнім напрямі. У Львові вся власть перейшла в руки Поляків. Українська Національна Рада зібралася дня 3 січня 1919 в новім своїм центрі, Станіславові.

 

Тут, далеко від воєнного гуку українське правительство могло занятися поважно орґанізацією держави. Праця перш усього була звернена на сотвореннє карної і сильної армії. І подивляти треба запал і енерґію, як серед незвичайно трудних обставин, серед невимовних фінансових трудностей сотворено 100,000-ну армію, яка лихо зодягнена, не маючи амуніції, з найбільшим геройством і посвятою через сім місяців боролася на двох фронтах, з Поляками і більшевиками.

 

Зараз першим актом Української Національної Ради було святочне проголошеннє дня 4 січня 1919. р., злуки Галичини з Великою Україною. Це сталося серед величезного одушевлення мешканців Галичини.

 

Обі републики війшли в федерацію, задержуючи свої правительства (Рада міністрів в Київі і Державний Секретаріят у Львові) та передали злучену власть Української Републики Директорії, якої президентом був Семен Петлюра. Державний Секретаріят Галичини застеріг собі право дипльоматії до улаштування українсько-польського питання.

 

Тимчасом боротьба між Українцями і Поляками в Галичині не стихала. Вона велася з всіляким щастєм на цілій довгій боєвій лінії яка вела від півночі від Варяжа, через Белз, Теглів, Домашів, Любелю, Добрусин, Жовкву, Мокротин, Зашків, Путятичі, Волчищовичі, Пакість, Гужаків, Тишковичі, Чижки, Гришатичі, Вовче, Городовичі, Смеречня, Пайова Раба аж до границі Чехо-Словаччини коло Олинки.

 

Значиться, боєва лінія з трех сторін обіймала Львів, який безнастанно обстрілювала українська артилєрія. Тоді то антанта вислала пораз перший свою місію до Львова, на чолі якої стояв француський ґенерал Бартельмі, яка мнимо мала посередничити і довести до завішення оружа поміж Українцями і Поляками. Та ця місія так сторонничо поводилася і так нехтувала Українців, що вона до нічого не довела. Поляки, користаючи з амуніції, яку привіз цей ґенерал і користаючи з кількох днів завішення оружа, зорґанізувалися поновно.

 

Дня 18 марта Найвища Рада мирової конференції поновно порішила запросити Українців і Поляків до завішення оружа. По одержанню цеї депеші Державний Секретаріят сейчас прихилився до запросин і вислав в сій справі спеціяльну ноту до антанти. Рівночасно поручив ґенералови Павленкови заключити з Поляками завішеннє оружа. Ґенерал Павленко віднісся до Поляків, та ці своїм звйчаєм зволікали а рівночасно при помочі одержаних від аліянтів скріплень розвинули живу діяльність і вибороли численні льокальні успіхи.

 

Остаточно таки почалися в Парижи переговори в справі завішення оружа, на яких вів провід ґенерал Бота. По численних проволоках і перепонах остаточно завішеннє оружа наступило і війна поміж Українцями і Поляками мала застановитися, аж до дальшого поладнання справи Ліґою Народів. Тимчасом Полякам вдалося стягнути за цей час з Франції дві дивізії армії Галлєра зложені майже з самих американських жовнірів, покликаних до війскової служби в Америці на підставі заведеного тут мілітарного примусу. Маючи в Галичині до розпорядимости знаменито виеквіповану і уоружену армію. Поляки сейчас зломили договір завішення оружа і дня 15 мая 1919 вдарили на цілій лінії загальним наступом на українські становища.

 

Галицька армія в цім часі ділилася на три корпуси і боєва лінія йшла так: на півночі опиралася о ґрупу отамана Оскілька на Волині і йшла на Володимир Волинський, Рокачі, Поруцк, Іванівку, Тудорковичі, Угринів, Варяж, Жабче, Гільче, Осередків, Цеглів, Жужель, Теглів, Домашів, Брукенталь, Любель, Добросин, Мокротин, Костіїв, Зарудці і Зашків. Тут кінчилась лінія І. корпусу. На схід і на південь від Львова стояв II. корпус. Лінія йшла через Брюховнчі, Дубляни, Миклянів, Чишки, Винники, Кротошин, Жиравку до Басівки. До III. корпусу належав фронт дальше на захід аж по Карпати. Боєва лінія йшла тут на Оброшин, Ставчани, Полянку, Містки, Зачківці, попри Любінь до ріки Верешиці, Малиновку, Угерці, Добряни, Путятичі, Мільчиці, Нилковиці, Кульдатичі, Волостків, Дидятичі, Волчищовичі, Містичі, Чижовичі, Санники, Радиничі, Вуховичі, Пакість, Ганьковичі, Мислятичі, Колюшки, Н. Новосілки, Плешевичі, Поповичі, Тишковичі, Дроздовичі, Ґдешиці, Грушатичі, Чижки, Вовче, Городовичі, Березів, Сухиця, Смеречна, Терло, Росохи, Нанів, Штайфельс, Ялове, під Устрики, Рябе, Мочари, Телешниця, Ошварова, Вянка, Городок, Терка, Довіжиця, Тіска до Соленки на карпатській границі.

 

Головний удар Поляків звернувся на Жужель, коло Белза, Зарудці, Зашків, Дубляни, Путятичі, Радиничі, Ганківці, Мислятичі, Вовче і Сушицю. Перевага Поляків всюди була значна, в деяких місцях в десятеро. Це відай спричинило, що по першім наступі, який на деяких місцях блискучо відбито і здержано, як лишень заряджено відступ І. корпусу, бо в иньших Поляки переломили лінію, відвага війска цілком упала. Армією заволоділа страшна психіка побитого. Бриґади і курені помішались і маліли в застрашаючий спосіб. Все стало втікали без стриму все дальше і дальше, а що фронт був дуже довгий а резерв не було ніяких, тому і Поляки стали вельми скоро занимати міста за містом.

 

І. корпус скоро відступив на схід і опинився аж на сході від Чорткова. Він був цілковито розбитий і здеморалізований.

 

На боєвій лінії II корпусу під Львовом, боротьба кипіла значно довше. Поляки били головно на праве крило, на Дубляни. Протинаступом на лівім крилі відбито старі позиції в Миклашеві і Чишках. Та по причині відвороту І. корпусу і тут мусіло головне командуваннє зарядити відворот, який відбувався без бою на Поморяни і Бережани. Тут укріплено Золоту Липу. Головні позиції української армії находилися в Саранчуках, Литятині і ІІІибалині. Та перевагою сил Поляки перервали фронт над Золотою Липою і II корпус по великих втратах відступив на Чортків і тут наново зреорґанізувався в Чортківцях і Давидківцях; Полуднева ґрупа цего корпусу, загрожена проломом на півночі відступила і першого дня боронила лінії від Щирця до Пустомитів а другого дня лінії Красів Устє коло Миколаєва. Розходилось головно о оборону моста на Дністрі в Миколаєві. Але і тут Поляки проломали фронт і 14 полк пійшов на Стрий а 137. пійшов на Вибранівку-Бориничі.

 

На відтинку III корпуса найсильнійший бій звернули Поляки на лінію Рудки а опісля Крукеничі і Сушиця. Поляки стали наступати досвіта а о 11. годині перед полуднем проломали фронт; в полудне втрачено Рудки, а вечером наступив відворот на другу приготовану воєнну лінію перед Калиновом над Стрвяжом. Особливо в Вовчім відзначився гуцульський курінь, який видержав на становищи хоть Поляки наступали кількома лініями.

 

Оба корпуси, то значить II. і III. дня 17 мая перейшли Дністер і рішено боронити лінії ріки Бистриці (Урощ, Винники, Лужок, Кутовані, Озимина, Дубляни і дальше до Дністра.). 17 і 18 стоять війска на цій лінії.

 

18 в полудне Поляки почали новий наступ. Ночею евакуовано Дрогобич і Поляки його заняли.

 

Дня 19 мая наступила концентрація українських обох корпусів під Стриєм та о півночи надійшов приказ відступати поза ріку Стрий. Рано 20. коли зі Стрия від'їздила послідна батерія української артилєрії, цивільні Поляки обсадили двірець і острілювали її.

 

20. і 1. мая оба корпуси держалися за рікою Стриєм а дня 23 відступлено над Лімницю. Розійшлася чутка, що і Румуни собі вдарили на Галичину.

 

І дійсно 23 мая Румуни заняли Коломию і дійшли на Отинію і Делятин. Стягнути розтягнені над Лімницею війска показалося немислимо. Порішено йти в гори і перейти карпатську границю. Це й зроблено. Прочі частини відступили на Галич. 30 мая ціла армія відступила над Золоту Липу і тут йшов бій аж до 2 червня. По проломі коло Бережан III. корпус відступив на Рожанівку.

 

Невеличке повітове місточко, Заліщики з кількома дооколичними селами і місточками Товстим були дослідними, як говорено — "двома морґами" України в Галичині. Там містилися недобитки української армії разом з правительством Галичини.

 

Начальний вожд, ґенерал Омелянович Павленко, по причині невдач видав приказ, яким майже розвязав армію. Чужинці стали від'їздити через Румунію до Відня. Рівночасно почалося нищеннє державного майна. Коло двірця горіли безнастанно ватри, пожираючі державні акти і все, чого не можна було забрати.

 

Серед такого скрутного положення зійшлося в Заліщиках кількох членів Секретаріяту і там проголосили диктатуру Петрушевича а начальну команду передали ґенералови Грекови, який інкоґніто тоді перебував в Заліщиках.

 

З тою хвилиною наступило майже чудесне відродженнє галицької армії.

 

Положеннє зразу змінилося на ліпше. Дано приказ до наступ; перший гарматний стріл віддає бриґада Бізанца, що стояла на схід від Улашковець. Переполох польського населення, яке вже святкувало побіду, переноситься на польські стежі а від них на армії; все серед великого заколоту втікає. Український народ Галичини проголошує святу війну Ляхам. Вертають назад до армії дезертири ведуть батьків і братів з карабінами. Селяне зривають мости, здобувають польську артилєрію і обоз в Переволоці під Бучачом. Жаден Лях живцем не може перейти українського села.

 

Народ голоситься до війска так много, що формується два нові корпуси.

 

Загальний наступ армії Трекова почався в самі Зелені Свята, дня 8. липня на Ягольницю, Чортків і Копичиці. Друга акція звернулася на Бучач. По заняттю Бучача І. і II. корпус рушили під Теребовлю а по її здобуттю на Тернопіль та на Бережани. Рівночасно І. корпус по заняттю Зборова і Золочева вирівнав боєву лінію на півночі. По здобуттю Бережан боєва лінія великим півколесом іде від Мартинова над Дністром на Букачівці, Книгиничі, Псари, попід Перемишляни на Пнятин, Гологори, Княже, Белзець, Броди. Тут наступ спинився.

 

І по чотиродневнім бою о Скваряву і Гологори побідна українська армія станула перед дійсною траґедією: вистрілила останій набій а нового не було.

 

І почавсь відворот. Одначе він був зівсім відмінний від першого. Це вже не був відворот побитого війска, але це була геройська, небачена в історії цілого світа боротьба героїв що боронили свого рідного краю перед наїздником голим крісом, як не стало набоїв. Український жовнір по відступі за Збруч не стратив надії і віри бо в пять тижнів опісля здобув Київ... Та не перескакуймо наперед подій.

 

Десь коло 5 липня диктатура находилася в Чорткові. Там приїхала антантська місія в ціли помирення Українців з Поляками і звернення галицької армії проти більшевиків. Місія обіцює все. До трех днів має наступити завішеннє оружа. В українській армії свято вірять цим дурисвітам та як і все, так і тепер все скінчилося тільки на обіцянках.

 

Галицька армія під напором Поляків посувається щораз то дальше на схід не маючи ні одного набою. Правительство переноситься до Борщева. Поляки передають від антанти припорученнє, що галицька армія має відійти за Збруч. Доперва тепер показалася солодка приязнь антанти.

 

І під напором цего приказу галицьке правительство порішило перейти за Збруч і спільно з українською Директорією станути до боротьби з більшовиками в надії, що може та дорога доведе до воскресення України. Ґенерал Греків уступає зі становища головного команданта а його місце обіймає ґенерал Тарнавський.

 

Ніч 16 і 17 липня була послідна, в якій галицька армія пращала рідну землицю. І дня 17 липня стануло 70,000 стрілців і 30,000 кінноти на цій Україні, де побачив світло денно Тарас Шевченко. Історія Галичини і Великої України сплелася тепер нерозлучно.

 

***

 

По переході галицької армії поза Збруч осіло і галицьке правительство в Камінци, спільно з Директорією. І отсей період, а в особенности рік 1919. належить до найчорніщих в історії нашої визвольної боротьби, коли взагалі не до найстрашніщих в цілій нашій історії.

 

Коли на галицькій Україні діялося це все, що попередно описано, більшевики чимраз більше натискали на армію Діректорії і випирали її щораз дальше на захід. Остаточно не остало українському правительству ніщо, як тільки клаптик землі.

 

Але народ, в особенности селяне на Україні зівсім не хотіли коритися під більшевицьке ярмо. Почалася справжня Козаччина. Вибухнули численні повстання. В місяцю липни та попередних на полудневий захід від Київа оперував отаман Кармелюк. На півночі повстаннє оставало під проводом отамана Струка, якому вдалося навіть раз підійти під сам Київ і його острілювати. Кромі цих на правобережній Україні оперували ще ватажки Соколовський і Батрак а на лівобережній Протас, Ангел. Тарновський а на полудне від Київщини і в Херсонщині Григорієв, "отаман Херсонщини і Таврії" а в Катеринославщині Махно, який був з самого початку получився з більшевиками, та однак скоро зірвав з ними і зачав непримириму боротьбу.

 

Дня 22 липня наступила злука війска Петлюри з армією Григорієва і Петлюра рушив в сторону Київа від заходу а Григорієв від полудня. Рівночасно однак з цим наспіли вісти з Відня, що дня 27 липня Петлюра мав застановити війну з Поляками і приступити з ними до мирових переговорів. І це правдоподібно стало причиною першого непорозуміння поміж Діректорією і галицьким правительством яке вважало всякі переговори з грабіжниками Галичини за недопускаєні. Однак коли вже тоді і були які непорозуміння, вони не обявлялися в острій формі. Противно, галицька армія спільно з війсками Директорії вдарила сильним наступом і одноцільним фронтом на більшевиків і в перших днях вересня станула під Київом.

 

Дня 4 вересня вмаширували до столиці України, Київа відділи галицької армії під командуваннєм ґенерала Кравса і відділи Наддніпрянців під командуваннєм Сальського. Рівночасно — і це характеристичне — без ніякого бою зі сторони більшевиків з другої сторони вмашерував до Київа відділ кінноти Денікина, команданта московських чорносотенних сил, зорґанізованих на полудни і підпомаганих Анґлією і Францією та Америкою. Населеннє міста зладило горяче повитаннє українському війскови. Розпочалася дефіляда перед городською Думою. Отаман Сальський зажадав зняття з будинку думи російського прапора, який завішено поруч українського. Це зроблено і щойно тоді переведено дефіляду. Підчас промови вирвався оден Денікинець, та його вбито на місци. Тимчасом під Київ стали підходити дальші відділи Денікина. Ґенерал Кравс почав з ними переговори чисто мілітарного змісту. Та скоро переконався, що українському ґенералови немислимо дійти до якогонебудь порозуміння з чорносотенним Москалем і тому, щоб не доводити на вулицях міста Київа до нового проливу крови, зарядив його опорожненнє. За самовільне веденнє переговорів і опорожненнє Київа ґенерал Кравс дістав відставку а до вияснення відносин вислав Петлюра до Денікина ґенерала Павленка. Поставлено Денікинови головне услівя: української теріторії будуть боронити перед більшевиками українські війска а він зі своїми добровольцями має посунутися на північ, й Московщину, в якій то ціли антанта і зорґанізувала і виеквіпувала його армію. Та переговори з Денікином не до вели до ніякого пуття і дня 6 вересня українське правительство було приневолене і цему чорносотенцеви виповісти війну, щоб його виперти з української землі.

 

Війна була тепер страшна і безвиглядна. З одного боку Денікин, з другого більшевики а з третого Поляки. На три фронти приходилося вести розпучливу оборону. Але найстрашнійший ворог показався таки в нутрі. Це був тиф. Третя часть армії запала на пошесть. Не було лікарів, не було шпиталів, не було ліків. Денікин пер з цілою силою і занехавши зівсім війну з більшевиками звернув всі свої сили проти України. І за короткий місяць ціла лівобережна і більша часть правобережної України опинилися в його руках.

 

Пануваннє Денікина, хоч само собою було коротке на Україні, але воно було страшне, страшніще від панування Джінґісхана або Аттилі. Передівсім воно зазначилося погромами Жидів і переслідуваннєм і нищеннєм всего, що українське. В Київі і Катеринославі вирізано Жидів майже до послідного. Та на рівні з Жидами систематично нищено все, що українське. Ціла Україна, селяне, козаки, робітники стогнала під страшним ярмом московського сатрапа; всі питали з болючим здивуваннєм, чому антанта, яка вивінувала і післала Денікина положити кінець більшевицьким мордам, не спонукає передівсім його самого до перепинення ним урядово наказуваних мордів.

 

Маленький кусок України, який оставав занятий українськими війсками нелюдським приказом антанти був щільно бльокований. Навіть медикаментів не пускали, хоть і цивільне населеннє масами вимирало від пошестей.

 

Не дивниця, що зараз таки на запіллю армії Денікина вибухнули поновно з елєментарною силою селянські повстання. Махно, який до цеї пори йшов з Денікином проти більшевиків, тепер звернувся проти Денікина і став його так сильно непокоїти, що це викликало повну дізорґанізацію в його армії.

 

З початку листопада українська армія стояла проти Денікина на лінії Винниця–Жмеринка–Вапнярка. Користаючи з клопотів, які він мав з повстанцями, ця армія, яка занимала оборонне становище, дістала приказ перейти до наступу, що і сталося. Наступ спрямований в сторону Одеси з самого початку розвивався дуже успішно. Та нараз, з невитолкуваних тоді причин, в районі Винниці вже 3 листопада стала почуватися якась непевність. Тут стояли галиць кі полки. Запорожський корпус, який зробив в лінії Денікина широкий прорив. Через це, що галицькі полки нараз станули і здержалися від воєнної акції, попав в вельми трудне положеннє. Сейчас заряджено слідство, що спричинило неактивність галицьких полків і показалося, що галицька начальна команда з ґенералом Тарнавським веде якісь переговори з Денікином в справі заключення перемиря і переходу на його бік. Через це галицькі полки дня 2. і 3 листопада не виконували приказів начального командування а наслідком цего наступило відкриттє боків української армії і її великі втрати. І дійсно, опісля показалося, що галицька начальна команда дня 7 падолиста заключила з Денікином письменний договір, на підставі якого все галицьке війско мало перейти на його сторону. — Опісля галицький диктатор, Петрушевич, оправдувався, що це сталося без його відома осудив цей перехід яко зраду а навіть ґенерала Тарнавського поставлено перед воєнний суд. Та суд його звільнив, коли він оправдався, показаннєм письменного приказу від Петрушевича. Опісля по якімсь часі оправдуванося, що цей перехід стався по цій причині, що галицька армія здесяткована тифом, без ліків, одежі, чобіт і амуніції і так була б марно пропала. Та якби там воно і не було, перехід в часі боротьби на сторону ворога, і то ворога, який всіми своїми ділами дав докази, що він на смерть ненавидить все, що українське, єсть незвичайно дивний і ледви чи найдеться в історії другого народа. І нехайби на разі з такого переходу на сторону ворога виплили і найбільші користи, то ніколи ціль не оправдає средств і такий перехід остане все в історії наклеймований.

 

Природно, ці події викликали енерґічну протиакцію в війскових і урядових кругах України та інтерпеляцію уряду до диктатора Петрушевича: цей з самого початку відповів, що не був поінформований про зраду і осуджує зрадників але рівночасно зажадав, щоб дотеперішний уряд України уступив, а прийшов такий, щоб навязав зносин з Денікином. І нараз в ночі 15. листопада Петрушевич і весь галицький уряд, нікого не повідомивши, крадьки виїхали з Камінця і через Румунію удалися до Відня.

 

Через цей поступок Денікинови зістала відкрита дорога на Камянець а фронт української армії зістав зівсім знищений. Часть галицького війска дійсно перейшла на сторону Денікина, часть перейшла до більшевиків, а часть остала дальше при українській армії. Від цего часу до нині минув рік і в часописях появилося доволі много нарисів і оповідань з цего найсумніщого часу. І нам не доводилося ні одного з них читати, в якім булоб зазначено, що галицька армія була наперед повідомлена про цей перехід до Денікина; противно, всюди читається, що вість про це викликала серед війска велике обуреннє і негодованнє а найліпшим цего доказом єсть хиба це, що частина за частиною таки зараз майже стала покидати Денікина і вертати назад під командуваннє Павленка. Значиться клеймо ніяк не може відноситися до самої армії а тільки до її головного командування або до галицького уряду.

 

Перехід спричинив необчисляєму в своїх наслідках катастрофу. Пропав фронт, пропало все. І дня 17 падолиста Петлюра віднісся до польського правительства з просьбою, щоб воно заняло своїми війсками Камянець, який перед Денікином українське війско мусіло опорожнювати. Сам український уряд оставивши все в Камянці відправився з війском в околицю Проскурова. Тут розділено війско на чотири колюмни. Петлюра сам відправився до Польщі щоб там, подібно як Петрушевич у одного, він у другого непримиримого ворога України, глядіти помочі і поратунку. І тут почато вже попередно українською місією ведені переговори з польським правительством, які довели до ганебної деклярації з дня 2. грудня, якою А. Лівіцький заявив, що українське правительство незаінтересоване справою Галичини і поладнаннє польсько-українських відносин в цій частині України оставляє замешкалим там Українцям і Полякам. Це було моральне виреченняся Україною Галичини, акт на якого напятнуваннє нема відповідних слів, і якого не допустилося ще ніяке шануюче народну честь правительство. Цей акт вияснити дасться психічно переходом галицької армії до Денікина, що загирило зівсім українську справу на Україні, але оправдати його ніяк не можна.

 

Природно, що напад і зайняттє України Денікином сейчас викликали масові селянські повстання, які зі стихійною силою піднялися проти привертання на Україні старих царських порядків. Українська армія злучившися з повстанцями стала немилосерно шарпати Денікина, на якого таксамо вдарили і більшевики. І він захитався і подався назад. Особенно доїхав йому кінця ватажко Махно, який оперував на його запіллю. І нині це єсть вже загально відомою річию, що тільки завдяки Махнови Денікин повалився. Останки його армії втікли з України і схороннилися на Кримі а він сам на англійськім воєннім кораблі втік до Константинополя. Україна позбулася московського чорносотенного імперіяліста, але за це мала на спині червоного московського імперіяліста: більшевиків.

 

Рівночасно з писаними в горі подіями, мирова конференція в Парижу, неначе використовуючи розбиттє України на два табори, це виріканнє і зраджуваннє одні других, актом з дня 21 падолиста віддає Східну Галичину в мандант Польщі на протяг 25 літ.

 

Початок 1920. року застає таке положеннє на Україні: галицька армія під командуваннєм ґенерала Тарнавського, в числі 28,000 люда (инші остали при Павленкови а ще инші злучилися з більшевиками) стоїть на лінії Будка коло Жмеринки по стацію Розьдільна. Вона навязала знова взаємини з українською армією і помагає її в боротьбі з більшевиками. Селяне скрізь по Україні бють останки Денікинців і повстають рівночасно проти більшевиків. В околиці Липиці стоїть на чолі повстання отаман Тютюник, в околиці Гайсина отаман Волицець. Область Елисаветграду заняв Махно на чолі 30,000. повстанців. Загально панує серед народа переконаннє, що до весни більшевиків на Україні не стане.

 

По деклярації з дня 2. грудня 1919. року українське правительство вело дальше переговори з польським, які на якийсь час були перервані і остаточно дня 28. квітня появив ся маніфест начальника польської держави, датований днем 26. квітня 1920. а рівночасно і універсал Петлюри, яким повідомлялося, що Польща і Україна заключили договір в ціли спільної війни проти більшевиків; Польща визнає самостійність України і зобовязується подати мілітарну поміч. Але якою ціною? Осі точки цего соромного, ганебного договору, який на віки остане чорною плямою на нашій історії:

 

1. Польща признає незалежність української держави, котрої західною границею мають бути Дністер, Збруч, кремянецькі узгіря, східна границя рівенського повіту, полуднева границя минської губернії і Припеть.

 

2. Польща признає уряд Петлюри та не признає совітського уряду на Україні.

 

3. Україна обовязується дати Полякам на своїй території такі самі права, які дасть Польща Українцям в Галичині.

 

4. Земельну справу полагодить українська конституанта.

 

5. Польща заключає з Україною війскову конвенцію в ціли визволення України. Польська армія піде з українською по Дніпро. Не торкаючися претенсій України до українських земель на лівому березі Дніпра, Польща обмежиться лишень до очищення Правобічної України. За Дніпро польська армія не піде.

 

6. Столицею української держави буде Київ.

 

7. В мирових переговорах з Росією Польща домагається звороту земель з 1772. р., а згодом віддасть українські землі на схід від згаданої в горі граничної ніші українській державі.

 

8. Польща застеріє собі право перевозу до українських пристаней Чорного норя.

 

Повторилася історія з дня 2. грудня 1919. Як тоді, так і тепер Польща потрібувала якогось документу, щоб виказатися перед світом, що вона не в заборчих цілях йде на Україну, але запрошена "союзним" правительством. А таксамо вона потрібувала документу, що не насильно загарбує українські землі, але бере їх на тій підставі, що самі Українці їх зрікаються.

 

Поляки дійсно вдарили наступом на більшевиків дня 25. квітня, які подалися в зад з незвичайним поспіхом. До двох тижнів більшевиків виперто майже з цілої правобережної України і дня 5. мая польсько-українські війска вмаширували до Київа. Та Поляки ледви пять тижнів могли вдержатися в Київі і коли зачалася більшевицька протиофензива, були приневолені вже 14. червня опорожнити Київ і податися на захід. Весь перебіг війни ще надто свіжий в памяти, щоб його тут переповідати. Всім ще свіжо в памяти, як Поляки побиті, опісля за француською допомогою спаслися перед розгромом і заключили мир з більшевиками, оставляючи Петлюру, який сповнивши своє завданнє, тепер вже Польщі був зівсім непотрібний.

 

Українська армія, яка в часі польського відвороту відступила до Галичини і тут боронила скрайного крила польського фронту перед більшевиками, дня 20. вересня на лінії Гусятин–Копичинці Васильківці–Скала переломила більшевицькі лінії над Збручем і перейшла ріку і заняла Камянець. При допомозі повстанців стала посуватися в глуб України і дня 14. жовтня по десять-дневнім затятім бою здобула Винницю.

 

Рівночасно ціла Україна зістала обнята пожаром селянських повстань. По всіх усюдах творяться збройні ватаги, які обсаджують значні простори краю. І так: в околиці Київа і правдоподібно сам Київ, який опорожнили більшевики ще з початком жовтня держить в своїх руках відділ повстанців під командуваннєм атамана Струка, якого відділи сягають по Остир, Мозір, Овруч і Радомиль. Околицю Бородянка, Малич, Бруссілов і Макаров занимає баталіон імени Залізняка під командуваннєм отамана Волошенка. В околиці Фастова, Василькова і Білої Церкви оперують відділи отаманів Підгірського і Гончаря. В околиці Трипілля стоять відділи поручника Цигана. Відділи Ромашка занимають залізну лінію Київ–Гребінка і Київ–Мізинь. Лінію Конотоп–Ніжин занимає свіжо сформований "полк смерти" під командуваннєм отамана Івана Сірка.

 

Всі обітниці і спроби більшевиків перехилити населеннє України на свою сторону не доводять до ніяких успіхів. Національна свідомість на Україні зробила задивляючі поступи і народ вже отверто бореться під кличем: Україна для Українців!.. Геть всіх заволоків з української землі!..

 

І дні більшевиків на Україні почислені. Народ України, держаний століття царським правительством в неволі, як здавалося, зівсім вже зденаціоналізований, за кілька літ майже довершив чуда: прозрів і пізнав хто він, ким і защо закутий. І нині цей народ сам взявся себе визволяти. В него проявилася воля здобути собі свободу і завівшися вже стільки разів на всяких чужих помочах нині він покладає вже тільки на свої власні сили. А де єсть воля, тверда неначе скеля і неподатна як криця, там мусить прийти побіда. І тому, хоть як чорно на око представляється справа самостійности України, вона нині єсть в дійсности яснійша, як ми самі це бачимо. Теперішна зима після людських обчислень повинна принести остаточну побіду. І замає гордо синьо-жовтий стяг на старинних стінах золотоверхого Київа; і справа Галичини зачинає прибирати якійсь ще неясні вправді але рожевійші для нас вигляди; і — повторюємо рік 1921. здається буде нашим роком визволення і подвійної побіди, колито "помоляться на волі невольничі діти" і обнімуться у згоді і любови обєднанні рідні брати.

 

[Калєндар «Провидіня» Запомогового Т-ва Українців Католиків в Америці на рік 1921. Уложив Антін Цурковський]

 

 

13.02.1921