Чи очікує Токіо слушного часу, аби нарешті відібрати в Росії Південні Курили, які раніше належали Японії? Принаймні японці не втрачають такої надії й поступово готуються до рішучих дій.
Цього тижня між Японією та Росією відбулася війна дипломатичних нот. Спровокував її російський прем’єр-міністр Дмитро Медвєдєв своїм візитом на один із островів Курильської гряди. На острові Ітуруп керівник російського уряду поводився дуже зухвало. Він нахвалявся пануванням там Росії, кілька разів наголосив, що це, мовляв, «тільки наша земля». Та ще й застеріг японців: «Що сильнішими будуть протести японської сторони, то більшою буде мотивація у російських чиновників відвідувати острови».
Другого серпня Міністерство закордонних справ Японії різко негативно висловилося про візит керівника російського уряду на острів Ітуруп. «Такий візит несумісний з позицією Японії щодо північних територій і є надзвичайно прикрим», – заявило МЗС Японії у своїй ноті, закликавши Росію «вжити конструктивних заходів для розширення японсько-російських відносин, в тому числі з укладення мирного договору».
Медвєдєв на острові Ітуруп
Кремль без зволікань дав свою гнівну «відповідь Чемберлену». До МЗС у Москві був викликаний японський амбасадор Тойохіса Кодзукі, де йому було вказано на «неприйнятність протестів Токіо у зв'язку з діями Російської Федерації на своїй суверенній території, якою на законних підставах за підсумками Другої світової війни є південні Курильські острови». «Коментарі офіційного Токіо щодо відвідувань цього району Сахалінської області представниками російського керівництва, а також проведення там різних заходів, в тому числі соціально-економічної та оборонної спрямованості, межують зі спробою втручання у внутрішні справи Росії», – наголошувалося в ноті, яку заступник міністра закордонних справ РФ Ігор Моргулов вручив панові Кодзукі.
Дійсно, Москва захопила Південні Курили під час Другої світової. Це пам’ятають і японці, як і те, що 9 серпня 1945 року СРСР напав на Японію, порушивши радянсько-японський пакт про нейтралітет. Москва фактично по-мародерськи окупувала Курили.
Наше видання вже неодноразово писало про конфронтацію Токіо й Москви щодо островів Курильської гряди. Коротко нагадаємо.
Отже йдеться про групу островів між російським (на даний момент) півостровом Камчатка і японським островом Хоккайдо. Це чотири острови: Шікотан, Хабомаї, Кунашир та Ітуруп.
Через невизначений статус цих островів СРСР у квітні 1952 року відмовився підписати Сан-Францистський мирний договір з Японією. Нині ж проблема ускладнюється тим, що формально укласти між Москвою і Токіо мирний договір – через 74 роки після закінчення Другої світової війни – стане можливо лише після врегулювання цієї територіальної суперечки.
Ще Микита Хрущов у так званій Московській декларації, проголошеній 1956 року, пообіцяв, що СРСР готовий передати Японії два острови (Хабомаї і Шикотан), але лише після підписання мирного договору. Однак тут виникла нова проблема. 1960 року Токіо уклав договір про безпеку з Вашінґтоном. Документ, зокрема, регулював подальше перебування американських збройних сил на японській території і гарантії, які Сполучені Штати надавали Японії у сфері безпеки. Зрозуміло, що на тлі грядущої карибської кризи Москва, обурена такими діями японців, анулювала свої територіальні зобов'язання щодо них.
Борис Єльцин і Рютаро Хасімото
У такому підвішеному стані проблема Курилів і мирного японсько-російського договору перебувала до розвалу СРСР. Борис Єльцин, ставши президентом Росії, робив якісь порухи в справі налагодження відносин із Токіо. Зокрема, 1992 року російська преса писала, ґрунтуючись на джерелах, близьких до Кремля, що тодішнє керівництво Російської Федерації, під’юджуване суто меркантильними мотивами, таємно запропонувало Японії забрати назад два з чотирьох островів і почати перемовини про долю двох інших. Однак щось пішло не так.
Розмови про близьке розв’язання курильського питання відновилися 2016 року, після травневого візиту до Росії японського прем’єра Сіндзо Абе й напередодні грудневого візиту російського президента Володимира Путіна до Японії.
Для все ще чинного японського прем’єра Абе курильське питання є аж ніяк не марґінальним. З моменту свого вступу на посаду 2012 року він обіцяв повернути суверенітет над островами. Цю місію він перейняв у спадок від свого батька Сінтаро Абе, котрий, перебуваючи на посаді міністра закордонних справ Японії у 1980 роках, вважав своїм пріоритетним завданням повернення островів.
Для Путіна ж три роки тому налагодження стосунків з Токіо було теж дуже важливим питанням у контексті міжнародної ізоляції Росії. Це також могло б стати компенсацією західних санкцій за рахунок Токіо – можна було б отримати від Японії інвестиції і технології, без яких неможливий подальший розвиток російської господарки.
Путін і Абе
Москва й Токіо могли б скористатися досвідом вирішення схожої суперечки між Стокгольмом і Осло навколо Аландських островів. Країни домовилися про спільне користування островами, фактично надавши їм певну автономію й демілітаризувавши їх. Аналогічний сценарій щодо Курилів дозволив би Москві, не втративши обличчя, вирішити суперечку й нарешті підписати мирний договір із Японією.
Утім у Кремлі відчули, який потужний спротив може виникнути у суспільстві до «розбазарювння казенних земель». Путін таки перелякався, що всі забудуть йому «героїчне завоювання Криму», а пам’ятатимуть лише ганебний продаж Курилів – і дав задній хід. Тож під час його візиту до Токіо так і не було вирішено головного питання японсько-російських стосунків. Росія, навпаки, вирішила мілітаризувати Південні Курили приблизно такими ж темпами, як нарощує озброєння в Криму.
Ситуація виглядає нібито й патовою. Проте японці не звикли падати духом й відмовлятися від боротьби. З одного боку, можна по-буддистськи сидіти на березі річки й очікувати, коли повз пропливе труп ворога, у даному випадку – росіянина. А можна поступово готувати передумови для такого перформенсу.
Передовсім японське керівництво повинне нарешті чітко усвідомити, що Путін не має намірів поважно вести з Токіо перемовини щодо Південних Курилів. Тож адміністрація Сіндзо Абе повинна повністю переглянути свою стратегію щодо Росії, зробити її жорсткішою. Першим кроком у цьому керунку мала б стати відмова японського прем'єр-міністра від поїздки на Східний економічний форум, який пройде у вересні у Владивостоці.
Нагадаємо, що в липні на парламентських виборах у Японії знову перемогла Ліберально-демократична партія Сіндзо Абе. Ліберали разом зі своїми коаліційними партнерами з партії «Комейто» здобули 77 місць зі 124 у верхній палаті парламенту. І тепер Абе хоче ініціювати процес перегляду так званої «пацифістської» дев’ятої статті конституції Японії. Цю статтю Токіо мусив ухвалити 1947 року під тиском американської окупаційної влади після Другої світової війни. І відтоді вона залишається незмінною. В її тексті прописано, що Японія як держава відмовляється від свого суверенного права на війну як спосіб вирішення міжнародних суперечок і, як наслідок цього, не створюватиме власних збройних сил, здатних на ведення повномасштабних воєнних дій.
Політичний табір Абе виступає за зміну статті. На думку прем'єра, Японії необхідно мати армію у зв'язку з нестабільною ситуацією в реґіоні. А головне: потужна армія стане додатковим поважним арґументом у суперечці за Курили.
Зрозуміло, що ув’язатися у відкриту війну з країною, яка має одну з найпотужніших армій світу, для Японії було б суїцидальним безглуздям. Утім ситуація може з часом змінитися.
Відомий кремлезнавець, професор кафедри міжнародної безпеки вашінґтонського Університету національної оборони (National Defense University) Пітер Єльцов (Peter Eltsov), коментуючи останні акції протесту в Москві, так описує російські перспективи: «Відданість мільйонів громадян Росії своїй державі є сумнівною, і щойно Москва послабить свій жорсткий контроль над місцевими виборами, – судячи з усього, це стане можливим тільки тоді, коли Путін вже не буде президентом, – різні групи зажадають незалежності. Як антрополог, історик і політолог, який провів чимало часу в Євразії, я вважаю, що, найімовірніше, заведена годинникова бомба сепаратизму, яка викликає такий страх у Путіна, вибухне через 10, 20, максимум через 30 років».
Невже чекати аж 30 років, допоки «самураі перейдут граніцу у рєкі»? Сподіватимемося на оптмістичніший сценарій, враховуючи те, як стрімко погіршується соціально-економічна ситуація в Росії. Уже навіть російські аналітики прогнозують для країни рецесію ще цьогоріч. «З огляду на поточну економічну політику (жорстка податкова політика і жорстка грошово-кредитна політика) і слабкий ефект національних проектів, технічна рецесія в економіці може бути зафіксована вже в 2019-му, а не в 2021 році, як пророкувало Мінекономрозвитку», – йдеться в дослідженні московського Інституту економіки зростання ім. Столипіна.
За останні роки в Росії стрімко падають іноземні інвестиції, відбувається хронічний відтік капіталу, зростає заборгованість населення (родини віддають близько 50% своїх доходів, щоби гасити споживчі кредити, які становлять 37% загальної суми заборгованості). Також болісно б’ють по господарці й західні санкції, запровадженні через агресію Росії в Україні. Урядові РФ не залишається в такій ситуації нічого іншого, як витрачати більше коштів зі золотовалютних резервів. Вони в Росії досить великі, але не безмежні. Всі ці чинники є такими собі бомбами з годинниковим механізмом, закладеними під російську господарку.
Каталізатором процесу розпаду Росії може стати скасування Москвою та Вашінґтоном Договору про ліквідацію ракет середньої та малої дальності. Сполучені Штати вже висловили бажання дислокувати свої ракетні системи додатково в Азії та Європі. Росії доведеться відповідати співрозмірним чином. Це неминуче призведе до гонитви озброєнь. А ми ще добре пам’ятаємо, як цей процес свого часу смертельно виснажив Радянський Союз, котрий був значно потужнішим за актуальну Росію.
Так що надія на те, що річка принесе подарунок самураям значно швидше, є доволі обґрунтованою.
