Цьогорічне літо є ювілейним для Першої (і єдиної) української професійної Асоціація художників-вітражистів «Вікно». Влітку 1999 року випускники кафедри скла Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва вирішили об’єднатися в організацію, яка б на професійному рівні пропагувала мистецтво вітражу. Минуло двадцять років…
Львівська професійна асоціація художників і майстрів-вітражистів "ВІКНО"
Асоціація львівських вітражистів брала участь у значимих мистецьких акціях, наприклад – «Декоративне мистецтво України кінця ХХ століття. 200 імен» Київ (2003), «L'frt dekoratif contemporain de I'Ukrain» Париж ( 2004). Остання виставка у Києві під назвою «Сучасний львівський вітраж» 2017 черговий раз продемонструвала високий рівень вітражної продукції, пропонований учасниками Асоціації.
Фрагмент експозиції виставки "Сучасний львівський вітраж". Київ, 2017 р.
В історії західноукраїнського мистецтва добре відомо про існування вітражного скла ще за княжих часів – віконні отвори давніх храмів були наповнені рапортними кольоровими скляними композиціями. Протягом століть складені з фрагментів листового скла та огорнуті металевими чи дерев'яними ажурними перетинками, вітражні вікна були окрасою церковної архітектури Східної християнської традиції. Проходячи крізь дещо тьмяного (непрозорого) кольору віконні скла, сонячне світло падало на предмети в інтер’єрі храму, створюючи особливий настрій та наповнюючи повітря особливою атмосферою. Наприкінці ХІХ ст. на території західних областей України взаємовпливи християнських традицій призвели до появи кольорових вікон з сюжетними зображеннями у церквах.
П.І.Холодний. Вітражі церкви села Мражниця. 1930-ті рр.
Яскравий, витончений мистецький стиль «модерну» початку ХХ ст. культивував вітраж, ввівши його у ранг одного з найвишуканішого та найяскравішого виду мистецтва, і, практично, обов'язкового в інтер'єрі буть-якого приміщення: сакрального, адміністративного чи житлового. Перша третина ХХ ст. – час розквіту та всеохоплюючого панування класичного храмового сюжетного вітражу. Справляється враження, що у цей період людство дивилося на світ виключно крізь кольорове скло, «купалось» в його яскравому світлі, що проникало у приміщення крізь вітражні вікна. (Зразок львівського сецесійного вітражу бачимо на горішній світлині цого тексту).
На сьогоднішній день більша кількість сюжетних кольорових вікон, які були встановлені на прикінці ХІХ поч. ХХ ст. є втраченими. Архівно-історичні та літературні матеріали розповідають про велику кількість вітражів, що були встановлені в архітектурних спорудах Галични. Рекламні оголошення у газетах та журналах того часу відстежують адреси та перелік послуг окремих фірм, які задовольняли найвибагливіші побажання замовників вітражів: виготовлення та встановлення художніх вікон для дверей чи брам із травленими малюнками або різними написами, псевдо вітражі, які «успішно» закривали мало естетичний вигляд у внутрішніх подвір’ях і т. д.
Перше десятиліття ХХ ст. можемо вважати початком розвитку класичного українського віражного мистецтва, яке, практично, розпочало сторінку становлення цього виду мистецтва в національній образотворчій культурі.
Розвиток мистецтва вітражу перервалося із початком Другої світової війни. Ця видовищна, витончена, делікатна та крихка склокультура дуже легко піддавалася знищенню. Війна, зміна естетичних цінностей та вподобань, людська байдужість та вандалізм зробили свою «чорну» справу: у радянські часи вітраж безжально нищився, кольорові вікна не входили в естетичні та морально-етичні засади соцреалізму. Щоправда, радянська агітація продуктивно використовувала видовишність вітражів для власних цілей: великі монументальні твори практикувались в образотворчій культурі періоду "розвиненого соціалізму". Хоча, окремі українські митці цікавились вітражем і навіть робили спроби у творчому переосмисленні цього винятково виду мистецтва.
Надзвичайно цікаві проекти пропонувала львівська художниця, неперевершений графік Софія Караффа-Корбут (1924-1996). ЇЇ вітражі можемо сміливо вважати професійно-якісним продовженням розвитку західноукраїнського класичного вітражу в другій половині ХХ ст., де виразно представлено кольорові вікна із національним характером.
Софія Карафа-Корбут. Орнаментальний вітраж. 1940-50 рр.
Мистецтво класичного національного вітражу має й трагічні сторінки: проект сюжетного кольорового вікна відомого художника Опинаса Заливахи, представлений 1964 року в Київському університеті з нагоди ювілею Шевченка, ще до прийняття комісією вночі проти 9 березня був просто фізично знищений. Офіційне пояснення носило категоричний, але «очікуваний» у цих роках вирок: художник не дотримався принципів соцреалізму, представивши у вітражній техніці образ Шевченка в іконописній художній подачі. Але найгірше те, що ця історія завершилась звинуваченням Опанаса Заливаху у антирадянській діяльності та засуджено до 5 років виправних таборів.
О.Заливаха. Проект вітража до ювілею Т.Г.Шевченка. 1964 р.
Коли в Інституті прикладного і декоративного мистецтва у 1964 році було відкрито кафедру скла, інтерес до вітражу зріс на мистецько-професійному рівні. За невеликий проміжок часу кафедра стала відліковою у вивченні та творчому переосмисленні вітражу для художників-вітражистів, але для «виховання» професійних вітражистів відповідного фахового рівня мав пройти час.
В середині 1970-х років у Львові при реставраційних мастернях розпочала свою роботу єдина на той час в Україні вітражна майстерня. Коли у 1980-х міські реставраційні майстерні були реорганізовані в Комплексну архітектурно-реставраційну майстерню у складі Інституту «Укрпроектреставрація», вітражна майстерня на пл. Ринок 26, якою керував Анатолій Чобітько, стала відомою не лише у Львові, але й далеко за її межами.
У планові роботи Львівських реставраційних майстерень входили проекти реконструкцій давніх пам'яток архітектури, тому гостро постало питання вітражів кінця ХІХ поч. ХХ ст., які потребували термінових реставраційних чи консерваційних робіт. Протягом 1970-90 років на вітражну майстерню було покладено завдання рятувати старі кольорові вікна. Справа була надзвичайно складною, адже давні вітражі, які знаходились у давній архітектурі (особливо у костелах та Греко-католицьких церквах) потребували високої професійності. Крім кафедри скла Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва, жодний радянський навчальний заклад у тих роках цільово не готував вітражистів-реставраторів. Тому працівникам майстерні на пл. Ринок доводилось самотужки, методом «проб та помилок» напрацьовувати практику порятунку давніх кольорових вікон.
Мусимо визнати, що майстри-вітражисти, які співпрацювали з Анатолієм Чобітьком (довкола якого відбувалося вітражне життя в краю) досягнули відповідних успіхів і у 1970-1980-х роках було проведено цілий ряд успішних робіт, які дали «шанс на продовження існування» відомих архітектурних споруд: вітражів церкви Успення Присвятої Богородиці, Кафедрального костелу, Торгово-промислової палати та інших об'єктів у Львові, вілли «Гопляна» в Трускавці та багато інших. Крім того, львівські художники-вітражисти й самі розпочали проектувати та реалізовувати в матеріалі власні вітражні проекти.
Вітраж вілли Гарляна. 1925р. Реставрація А. Чобітька
У 70-90-х роках, крім Анатолія Чобітька вітражем займалися львівяни Петро Козак, Валерій Шаленко, Григорій Комський, Ігор Швець, які були і проектантами і виконавцями віражної продукції в матеріалі. Мистецтво вітражу поступово набирало обертів, історією цієї унікальної культури почали цікавитись, вивчати, практикувати.
Наприкінці 1989 року в Музеї історії релігії відкрили виставку «Львівський вітраж ХІХ-ХХ ст.» (куратор виставки – Гах І.) Така експозиція для України була першою: глядачі зблизька мали можливість ознайомитись із мистецтвом давнього класичного вітражу, побачити складність та велич цього виду монументального мистецтва.
Каталоги виставок Асоціації
Із початком 1990-х років мистецтво вітражу отримало нове дихання. Здобуття Незалежності, легалізація Греко-католицької церкви, переосмислення та вихід із рамок соцреалізму творчих надбань українських художників практично повернули ідейне та художнє спрямування усіх галузей монументальної та образотворчої культури. Храмові та монастирські споруди, зачинені після Другої світової війни відкривалися: проводилися масштабні реставраційні та оновлюючі роботи у костелах та церквах, в інтер'єрах яких знаходилися вітражні вікна. Художники-вітражисти, які здобули навики творення та реставрації класичних вітражів мали можливість реалізувати свої творчі напрацювання. У тих роках молода генерація митців – вихованців Львівської академії мистецтв, також була готова до роботи із вітражами.
На зламі ХХ-ХХІ ст. західноукраїнський, першочергово – церковний вітраж стає предметом ґрунтовних досліджень, всебічного вивчення, практичної реалізації; він переосмислюється, набирає нових формально-стилістичних рис, технологічно вдосконалюється. Кольорові сюжетні вікна не лише повертаються у римо та греко-католицькі храми (як це відбувалося на початку ХХ ст.), але й з’являються в інтер’єрах православної архітектури. Маємо вартісні мистецькі напрацювання Любомира Медведя, Миколи Шимчука, Олега Янковського, Анатолія Винту, Олександра Личка, Юрія Павельчука, Андрія Курила, Ігора Тарнавського та ін., які виконували вітражні вікна для церков і на теренах Галичини, і за її межами. Паралельно із сакральним вітражем розвивається і вітраж, призначений для адміністративної та житлової архітектури.
Л.Медвідь. Ангел. Церква в Отаві. 1999-2000 рр. В матеріалі виконали Ігор та Орест Тарнавські
Традиції та новаротсва галицького вітража протягом багатьох останніх десятиліть вартісно репрезентує перша українська професійна Асоціація художників-вітражистів «Вікно», яка була створена в червні 1999 року у Львові і до якої увійшли випускники кафедри художнього скла Інституту прикладного і декоративного мистецтва (зараз – Львівської Академії Мистецтв): Винту Анатолій, Гах Ірина, Курило Андрій, Личко Олександр, Павельчук Юрій, Петровський Андрій, Тарнавський Ігор, Рижанков Володимир, Шевченко Олександр, Янковський Олег. Кожен із учасників «Асоціації» має за плечима досвід роботи, власне бачення і розуміння мистецтва творення вітражу та його призначення в сучасному інтер'єрі. Починаючи з Першої спільної виставки «Вітражні імпровізації», Львів (1999) художники-вітражисти Асоціації продемонстрували якісний, неординарний, індивідуальний бік роботи, вони перебувають у постійному пошуку нових формотворчих виразів, технологічних рішень, застосування новітніх матеріалів, а найважливіше – досліджують та глибинно вивчають природу вітражу, розширюють можливості його художньої мови.
О. Янковський. Вітражне панно. 1998 р.
Розвиток авторської методології кожного з членів Асоціації призвів до появи сучасного мистецтва вітражу: це не тільки вінка, перегородки, плафони; це вітражні картини, декоративні панно, ікони та цілі іконостаси, об'ємно-просторова пластика, міні вітражі та багато іншого.
А. Винту, О. Личко, Ю.Павельчук. Вітражна інсталяція. 1999 рік
Формально-образні відкриття першої української професійної Асоціації художників-вітражистів «Вікно», упродовж другого десятиліття ХХІ ст. пропонують широкий шлях до пізнання «секретів» мистецтва вітражу, власними напрацюваннями спрямовують цю галузь на подальшу перспективу розвитку та вдосконалення. Художники–вітражисти постійно перебувають у творчому пошуку, щораз вище піднімаючи планку у напрямку творення нових вітражних винаходів, в яких індивідуальні переживання втілюються у вишукані твори мистецтва, крізь які яскраве кольорове світло проникає глибоко в душу і серця. Протягом двадцяти років плідної творчої праці Асоціації, її учасники невтомно відстоюють свої морально-етичні принципи, сміливо і наполегливо, вносять світлову домінанту в атмосферу творчого життя сучасності, прикрашають та освітлюють сьогодення своїми, насиченими творчими досягненнями вітражами.
В. Рижанков. Композиція. 2000 р.
Львівський класичний вітраж, започаткований у далекому минулому, упродовж століть пройшов багатовіковий шлях розвитку, а в творчому переосмисленні митців Асоціації львівських майстрів вітражистів «Вікно» має потужній потенціал багатогранного творчого життя в майбутньому.
02.08.2019