Ілько ЛЕМКО, музикант, письменник, публіцист, дослідник історії Львова
Не секрет, що в Україні досі відсутнє класичне партійне структурування, і невідомо, коли ми доживемо до того щасливого часу, коли у нас будуть, як у людей, справжні праві, ліві, ліберали, центристи, правоцентристи, лівоцентристи, радикали, консерватори, соціал-демократи etc. А зараз у нас здебільшого існують лише кланово-олігархічні партії, які для здобуття підтримки електорату рядяться в одежі проукраїнськості чи проросійськості. Якихось інших варіантів у нашому політичному житті поки що не існує. Така собі поляризація, чорно-білий варіант: ти за Україну чи за Росію? Можливо, колись між чорним і білим з’являться і якісь сірі плями, але не сьогодні. Нам залишається говорити лише про наявність умовно електорату проукраїнського і проросійського, і цей поділ на «наших» та «їхніх», як не дивно, в межах усієї України залишається незмінним упродовж усіх останніх років, принаймні від 2004 року. Це звучатиме майже неймовірно, але навіть війна з Росією не змогла похитнути цього залізобетонного співвідношення!
Баланс проукраїнських і проросійських настроїв і надалі залишається незмінним, що продемонстрували й позачергові парламентські вибори 2019 року, як і усі попередні. Зараз ми з вами у цьому переконаємось. Отож, почнімо підрахунок. Для початку виносимо за дужки партію «Слуга народу», до якої згодом повернемось. Проукраїнські партії прохідні: «Батьківщина» – 8,2%, «Європейська солідарність» – 8,1%, «Голос» – 5,8% і непрохідні: «Радикальна партія» – 4,0%, «Сила і честь» – 3,8%, «Українська стратегія Гройсмана» – 2,4%, «Свобода» – 2,1%, «Громадянська позиція» – 1,0%, «Самопоміч» – 0,6%, «Рух нових сил» – 0,5% разом набрали 36,6%.
Проросійські партії, одна прохідна і дві непрохідні: «За життя» – 13,0%, «Опоблок» – 3,0%, «Партія Шарія» – 2,2%. Разом 18,3%.
Отож, загалом за проукраїнські партії проголосували 66,7% незеленських виборців України, які прийшли на виборчі дільниці, за проросійські – 33,3%. І якщо ми не забули, що Крим і частина Донбасу (де вибори з відомих причин не проводилися) залишаються «тимчасово окупованими територіями» України (майже 10% населення неокупованої України), то нам доведеться врахувати і їхню думку. Відкинувши проукраїнських (будемо так сподіватися) кримських татар і дещицю іншого потенційно проукраїнського населення всіх окупованих територій, отримаємо щонайменше ще 9% проросійськи налаштованих респондентів у межах усієї України. Додаємо їх до проросійських в межах неокупованої території і отримуємо майже 42%. Проукраїнських, відповідно, залишається 58%. Це, фактично, третій тур виборів 2004 року, коли проти Ющенка голосувало 48,01% виборців. А тепер нехай хтось доведе, що від часів російсько-української війни проросійськи налаштованих українців в Україні поменшало. Прикро, але факт. У нас хоч війна з Росією, хоч Зоряні війни, хоч дідько лисий, а ватників не меншає.
А тепер найцікавіше. Повертаємось до партії «Слуга народу». Тут все виявляється напрочуд просто. Зешники – це такий собі екстракт, зліпок, зріз, дзеркало загальної електоральної картини, портрет протестного (проти захмарних тарифів, зубожіння, низьких зарплат і високих цін) електорату цілої України. Там нічого й рахувати не треба, ми для них уже маємо готові цифри: в середовищі цієї партії (чи то членів майбутньої парламентської більшості) 66,7% умовно проукраїнських політиків і 33,3% умовно проросійських.
Нова українська влада і її обличчя
Невже ж узагалі нічого нового не принесли останні вибори? Стільки ж нових молодих облич. Але ж і у Верховній Раді зразка 2014 теж було їх до біса. Лишень то були люди з Майдану і Східного фронту, кажуть – непрофесіонали. А зараз що? Суперпрофесіонали? Це ще велике питання, чи (даруйте) попередники цього парламенту – військовики, волонтери і громадські активісти – були гіршими законотворцями, аніж у майбутньому будуть клоуни, аніматори і весільні фотографи. Це що, аж надто велика якісна різниця поміж попередниками і їхніми наступниками? Якщо і є різниця, то не на користь новообраного парламенту, в якому більше депутатів без вищої освіти, і який деякі аналітики називають «колективним козаком Гаврилюком». Думаєте. «Голос» – це щось нове, а не електоральний замінник «Самопомочі» (скажуть, знову зі Львова) з дуже виразним проєвропейським обличчям і фактично з ліберально-центристською ідеологією?
Порошенко так перейнявся проблемою національної пам’яті, що Володимира В’ятровича поставив аж двадцять п’ятим у списку – після Синютки, Кубіва, Саврасова та інших "більш потрібних"
Це про нові обличчя, а щодо старих, то там майже те ж саме стояче болото. «Європейська солідарність», злегка підмарафечена насправді геройською дівчиною Яною Зінкевич і ще Ахтемом Чийгозом та Софією Фединою, загалом залишається зашкарублою. Порошенко так перейнявся проблемою національної пам’яті, що Володимира В’ятровича поставив аж двадцять п’ятим у списку. Людина, яка за останні п’ять років зробила неоціненний вклад в українську історію і українську духовність, залишається за бортом української політики. Ясно, що Синютка, Кубів чи Саврасов – люди більш потрібні Порошенкові, аніж В’ятрович. Щоправда, Порошенко виграв у іміджі, позбувшись одіозних Кононенка, Грановського і Пашинського, які не пройшли за мажоритаркою. Але йому тепер, вочевидь, доведеться витрачати на партію більше власних грошей.
«Батьківщина» – феномен української зашкарублості. Юлія Тимошенко – незмінна за останні роки сирена, голос якої зачаровує здебільшого жінок, старших за п’ятдесят років, зі середньою та середньо-спеціальною освітою. Феноменальний фарт непотопельності цієї партії виявився на минулих парламентських виборах, коли «Батьківщина» пройшла в парламент лише завдяки першому номеру у списку Надії Савченко. Зараз же за Савченко проголосувало лише вісім виборців. Sic transit… Пригадую, мене доволі здивували її слова в перший день насправді тріумфального повернення в Україну з російської в’язниці: «Сьогодні ви мені даруєте квіти, а завтра будете кидати каміння». Пророчиця.
Савченко балотувалася на найменшому за кількістю виборців окрузі. Переможець здобув підтримку в 220 голосів, а пані Надія – 8
Опозиційна платформа «За життя». Коли вже з’явиться платформа, з якої нарешті поїде потяг із ними усіма в один кінець до Ростова? Українці ніяковіють – як же так, скільки вбитих, покалічених, скільки спаленої української землі, а вони ще не за ґратами? Ця фракція, як і її попередниця в минулому парламенті, практично ні на що не впливатиме: можливо, будуть якісь ситуативні голосування, коли конче буде щось потрібно олігархам, а так загалом «За життя» буде ізгоєм цієї Верховної Ради.
А тепер найголовніше – чому нічого нового ці вибори не принесуть. Тому що залишиться неторканою кланово-олігархічна система в Україні, корупція на всіх щаблях влади, продажні суди, неефективна економіка, непривабливість для інвестицій, неможливість для працьовитих і розумних наших громадян щось заробити тут своїми руками і головою. Сумна картина. Після низки доленосних подій ми вже неодноразово впадали в ейфорію – ось нарешті будуть якісь істотні позитивні зрушення. Хочеться і цього разу хоча б на дещицю впасти в цю ейфорію й повірити у наше світле майбутнє. А може, ці хоч трошки щось зроблять для України? А може, таки зважаться посадити економічних злочинців, реформувати судову систему, бодай скасувати депутатську недоторканність? Побачимо. Залишилося небагато чекати. Бо час так шалено летить, що не встигнеш оговтатись, а тут вже й наступні вибори. До речі, на носі вибори місцеві.
31.07.2019