Позачерговість парламентських виборів призвела до певних особливостей у підготовці та результатах. Про ефективність роботи конкретних партій, роль медіа у передвиборчій кампанії та ставлення українців до політичної ситуації останніх місяців у розмові із Z розповів викладач магістерської програми Школи журналістики УКУ, політичний експерт Юрій Опока.
– Пане Юрію, чи можемо вважати, що результати цих парламентських виборів стали відображенням ментальності українців?
– Залежить від того, що розуміти під словом «ментальність». Я думаю, швидше це відображення політичної культури українців, а також емоційна реакція виборців, котрим набридла стара корумпована політика і не хочеться вникати в складні речі. Вони шукають простих відповідей, легко вірять у популістичні гасла – і, як діти, поводяться «на зло». Але інфантильність у політичному житті не є ознакою лише українців – це глобальний тренд. Люди стають розумними і немудрими водночас.
– Як оцінюєте рекламні кампанії, котрі політичні партії цьогоріч розгорнули для досягнення мети?
– Я думаю, що варто говорити про два головні типи кампаній. Перший – це так звані «нові несистемні обличчя». Це головний аспект позиціонування «Слуги народу», «Голосу» та кількох інших сил – наприклад, проєкту Шарія.
Інша група – це умовна група досвідчених політиків. Різних за ідеологією і минулим, проте в кожного якесь політичне минуле вже було. Одні йшли, щоб допомагати і консультувати Володимира Зеленського – як, наприклад, Анатолій Гриценко чи Юлія Тимошенко. Інші – щоб йому опонувати, як Петро Порошенко. Так чи інакше, політичний досвід і надійність були головним елементом позиціонування «Європейської солідарності», «Батьківщини», платформи «За життя» та інших політичних сил. Особливості у позиціонуванні відображали особливості цільової аудиторії виборців, а отже і каналів, якими з виборцями комунікують, та месиджів, котрі до них звернені. Тому нові партії шукали нову аудиторію в нових місцях і пробували змінювати традиційну стилістику комунікації. Перемога Зеленського всіх дезорієнтувала, й більшість кинулася в Телеграм чи Інстаграм, але виглядали там, перефразовуючи класика, як дідусі на дискотеках.
– Яку роль відіграли медіа в останніх виборах?
– Не найконструктивнішу. Майже всі телеканали, за винятком UA:Суспільне і кількох інших, працювали на конкретні політичні партії і кандидатів, до котрих прихильний власник. На національних каналах з’являлися сюжети з далеких мажоритарних округів, що було явною джинсою. Тенденційні ток-шоу, дивна соціологія, раптові експерти – стандартний джентльменський набір українських виборів.
– Як щодо соціальних мереж?
– Соціальні мережі теж жодного конструктиву не давали. Істерія, маніпуляція, хайп – усе це стало атрибутами президентських і парламентських виборів. Усе це триватиме і далі. А факт, що верхівку української політичної системи наповнять люди, котрі мали медійну впізнаваність, він лише підсилить – як і переконання, що телевізор і два мільйони підписників на сторінці у ФБ чи Інстаграмі зроблять президентом будь-кого. Це збільшить рівень інвестицій у медіа. Кошти будуть переважно токсичні, котрі власникам і журналістам доведеться відпрацьовувати під час наступних виборів. Ми вже бачимо, що окремі політичні групи намагаються зібрати в своїх руках телевізійні канали. Політики стають телеведучими, блогерами. Блогери стають політиками.
– Як вважаєте, які застосовані інструменти допомогли тій чи іншій партії досягти свого результату?
– Це, звичайно, медійні інструменти, про котрі ми щойно згадували. Проте це, на мою думку, не буде працювати автоматично. Воно частково вистрілило, оскільки збіглися різні фактори: розчарування, втома, запит на нове, відсутність імунітету до соціальних мереж, новизна кампаній тощо. Проте впізнаваність не буде автоматично конвертуватися у рейтинг. Це міф, котрий добре продавався й буде продаватися далі.
Серед найцікавіших речей, як на мене, можна також виокремити техніку роботи з волонтерами. Партії активно займалися рекрутингом у мережах і були досить успішними. Через масовий і горизонтальний відбір учасників кампаній в політику прийшли люди з переконаннями й енергетикою. Ясно, що хтось долучався з кон’юнктурних міркувань, хтось із кар’єрних, але загалом саме через соцмережі проводили рекрутинг людей, які потім допомагали вести політичну передвиборчу кампанію і які частково формували виборчі списки.
– Чи залишається, на вашу думку, популярним проведення безкоштовних концертів? Та чи можна вважати це своєрідним підкупом виборців?
– Що стосується підкупу, то це залежить від того, як інтерпретувати. Здається, громадська організація «Опора» трактувала концерти Святослава Вакарчука як різновид підкупу. Я б не ототожнював такі речі – принаймні не вживав би цього слова. Але мені здається, що в Україні такі практики вже давно легітимні. Хтось співає і агітує. Хтось влаштовує боксерські бої і запрошує Арнольда Шварценеґґера в гості. Хтось може влаштувати вечір власної творчості й там агітувати.
Такі технології будуть завжди використовуватися, попри те, що вони жодних гарантій на дають. У випадку Святослава Вакарчука це не було дуже ефективно. Слухачів у виборців перетворити не вдалося. Були кандидати, які часто проводили концерти на своїх округах і перемагали, а було і навпаки. Михайло Поплавський їздив у тур з дуже популярним Олегом Винником, але до парламенту не потрапив. Тобто це технологія, котра сама по собі не є ні ефективною, ні провальною. Усе залежить від контексту на твоєму окрузі та сприйняття твого політичного образу.
– Як би ви оцінили участь громадян у парламентських виборах? Що вплинуло на таку специфіку?
– Явка на парламентських виборах була менше 50%, і це багато свідчить про ставлення українців до виборів. Очевидно, що липень – період відпусток та поїздок за кордон. Але фактом залишається те, що українці з малим ентузіазмом взяли участь у виборах. Недовіра і розчарування спровокували байдужість, і половина виборців просто не пішла голосувати.
– Чи можна ставлення до виборів ототожнити з відчуттям громадянської відповідальності?
– Завжди є найактивніша група людей – і вони завжди в меншості. От вони, мабуть, найбільше відчували громадянську відповідальність. Такі особи беруть участь у виборах: балотуються, спостерігають, описують, працюють експертами. Це невелика кількість осіб, але достатня для того, щоб забезпечувати демократичні процеси. Значно більша група ходить голосувати, у тому числі через почуття громадянської відповідальності, проте інтенсивність цього почуття, мабуть, менша. У Європі, де можна стверджувати про вищий рівень громадянської відповідальності й свідомості, зазвичай явка на виборах нижча, ніж в Україні. Я не думаю, що громадянська відповідальність прямо корелюється з походом на вибори, але участь у виборчому процесі – це безумовна ознака відповідальності перед суспільством і державою.
– Які прогнози щодо найближчого політичного майбутнього в Україні ви б могли зробити з огляду на результати останніх виборів?
– Я не великий прихильник політичних прогнозів. Наступними будуть місцеві вибори – і, найімовірніше, на них теж переможуть представники партії «Слуга народу». Коли ці вибори відбудуться, ніхто ще точно не знає. Правдоподібно, ще цієї осені – проте, може, і дочекаються чергових. Стилістика нової команди вказує на їхню сміливість і на те, що вони знають, що роблять і чого хочуть. А вони хочуть повноти влади. Найближчим часом ми будемо спостерігати формування єдиної владної вертикалі. В Україні давно не було такого, щоб Президент, уряд, парламент і місцеве самоврядування були сформовані з однієї політичної сили. Наслідки цього ми побачимо трохи згодом. Мені здається, що ні Володимир Зеленський, ні новобрані депутати ще не мають цілісного бачення, як усе виглядатиме за півроку чи рік.
Розмовляла Антоніна Чундак
13.08.2019