Торкання життя

«НА ПОВОРОТІ ЛОПАЄ КРІПИЛЬНИЙ РЕМІНЬ… БДЖОЛИ ВАЛЯТЬ НАЗОВНІ…»

У рамках міжнародного фестивалю Місяць Авторських Читань, який зараз проходить у Львові, відбулася зустріч із чеським поетом та прозаїком Павлом Колмачкою.

 

 

Павел Колмачка народився у Празі, але в якийсь момент вирішив покинути чеську столицю і оселитися з сім’єю в селі Хрудихроми, у якому, як подає Вікіпедія, мешкає усього 182 людини. Письменник закінчив електротехнічний факультет Чеського технічного університету в Празі, а потім подався вивчати релігію архаїчних культур в Університеті Масарика. Працював санітаром у будинку людей похилого віку, учителював у середній школі, був перекладачем, а також редактором католицького журналу «Велеград». Колмачка є автором кількох поетичних збірок, зокрема «Вітґентшайн б’є учня» (2014) та «Життя людей, тварин, рослин, бджіл» (2018), й одного роману під назвою «Сліди за горизонтом» (2006).

 

Ця коротка біографічна інформація уже промовляє про те, що маємо справу з людиною, яка шукала і шукає себе, у тих пошуках перебувала в різних життєвих просторах й інколи вдавалася до рішучих доленосних вчинків. Ця людина дослуховується до своїх відчуттів, до того внутрішнього голосу, який лунає в ній. На зустрічі Колмачка зізнався: у якийсь момент він відчув, що коли хоче писати, то повинен відсунутися від цього переповненого світу ‒ як це робили, наприклад, англійські романтики чи Генрі Девід Торо, котрий оселився в лісі поблизу озера Волден, аби бути подалі від цивілізації. Той же внутрішній голос підказав йому, що треба відновлювати розірвані зв’язки з Природою, з родовим минулим (а ми всі зараз живемо в часи від’єднаності від нашого природного Я, від родової лінії). І тому Колмачка вирішив оселитися в тому селі, звідки походить його близька родина.

 

 

 

Уважне дослухання до внутрішнього голосу, витончене уміння бачити те, що відбувається навколо, глибоке засвоєння явищ зі світової та чеської культур (критики, зокрема, пов’язують Колмачку із Богуславом Рейнеком ‒ одним із найбільш знакових та самобутніх чеських поетів ХХ ст.) ‒ все це формує цікаве та самобутнє письмо Колмачки.

 

Ось один із віршів, які поет прочитав на зустрічі (тут і далі вірші Колмачки подаються у перекладі Марії Косенко):

ОСІННЄ ЯГНЯ ЛЕЖИТЬ НА БОКУ і тонко мекає.

Слабким народилося. Мама його не приймає, зреклася

його, доскубує позосталу траву з отарою, вже його

викреслила.

Ввечері ягня мертве. Несу, холодного і застиглого.

Куди його покладу, де його лиш подіну?

Життя тут. Чи ще десь?

Життя людей, звірів, рослин, бджіл.

Нема піді мною твердої землі.

Не ступаю нею,

тільки торкаюся.

 

Бачимо, що оповідач простими штрихами окреслив один епізод зі свого життя. Але окреслив так, що сам епізод набув промовистого звучання. Тут і непередбачуваність та примхливість Природи, яка роздаровує свої дари усім не однаково; і жорстокість інстинкту, який змушує вівцю полишити напризволяще слабке ягня й самій набиратися сил / молока, аби дбати про здорових ягнят; і швидка смерть ягняти, яке вже ніщо не могло врятувати; і розгубленість людини перед обличчям смерті, хай навіть та прийшла до безмовної тварини (ця розгубленість посилюється відчуттями холоду та застиглості, що породжуються доторком до її тіла). А далі оповідач починає рефлексувати. Смерть ягняти наштовхує його на два засадничих буттєвих питання: Чи є життя за межами цього світу? Що таке дійсність?

 

У візії оповідача люди, звірі, рослини, бджоли належать до єдиного класу живих істот; і те сутнісне, що стосується якогось одного представника цього класу, також стосуватиметься і іншого такого представника. Оповідач говорить дивну фразу: «Нема піді мною твердої землі». Вона суперечить, здавалося б, очевидному факту його ходи по землі. Однак коли візія самої дійсності з вузької цьогосвітної розгортається в універсальну цьогосвітну-і-тогосвітну, тоді впевненість у «твердості» землі під ногами зникає.

 

Тут можна пригадати відомий сон Чжуана-цзи, в якому він побачив себе метеликом. Після прокидання китайський мислитель запитав себе: «Хто кому сниться – метелик Чжуану-цзи чи Чжуан-цзи метелику?» Подібне усвідомлення постає й у вірші Колмачки: про дійсність можна говорити лишень те, що ти чогось там у ній «торкаєшся». Не більше. Але й не менше. І вся сіль зображеної ситуації полягає якраз у відчутті цього дотику. У розумінні того, що не варто довіряти засвоєним формулам, а треба приглядатися до життя й самому робити власні висновки.

 

 

На зустрічі модераторка та перекладачка Ірина Забіяка попросила пояснити сенс рядка «ніхто нічого не знає», яким закінчується перший цикл «Життя тіла» збірки «Життя людей, тварин, рослин, бджіл». І Колмачка відповів, що ми справді нічого не знаємо. Ми не знаємо навіть того, що зараз відбувається в нашому тілі; що, наприклад, робиться в нашій крові. І дуже важливо усвідомлювати це незнання. Звісно, дуже боляче прощатися зі стійкими ілюзіями, поширеними поясненнями явищ навколишнього світу. Але без такого прощання, як підказує вірш, неможливо безпосередньо відчути навколишній світ та щось трохи розуміти в ньому. Не бути переконаним у тверді під ногами, але відчувати доторк до землі ‒ оце і є найповніше представлення відчуття, миті, самої дійсності. Звернімо увагу ще на один момент: вірш починається з сумовитого настрою, що посилюється (коли ягня померло), а завершується спокійним і дещо дистанційованим філософським ставленням до життя.

 

У іншому вірші поета акцентуються інакші життєві тенденції:

СОН ІЗ ЗИМОВИМИ ПЛОДАМИ: сильний мороз, та все-таки

знаходжу в саду стиглі стручки, так, на тих

рослинах, що ми посіяли, але вони не встигли вирости,

тож ми їх покинули, відволікшись на інші

клопоти, не скопали грядки. І бачу, що без

нашого відома й труда на них виросли

розкішні зелені плоди, великі й повні,

розлущую їх, трохи беру, їм і дивуюся.

Дивно, що ми про це не знали, що ми так

ніколи не робили.

 

Тут зображувана ситуація постає у формі сну, але, пригадаймо, що китайський мудрець урівняв у правах дійсність та сон. А французький сюрреаліст Андре Бретон вважав, що завдяки сну людина має змогу зазирнути у вищу реальність. Отож у цьому сні відбувається те, на що оповідач не очікував: рослини, які свого часу не встигли вирости й тому були покинуті напризволяще, виросли самостійно і дали «розкішні» плоди. Вже в часі настання морозів оповідач раптово це все побачив, він їсть «великі і повні» плоди та дивується, що «ніколи про це не знав» й ніколи «так не робив».

 

 

Виявляється, що кожна рослина має свій час росту та дозрівання, який може не збігатися з очікуваним. І зовсім не обов’язково пильнувати за нею увесь час, допоки вона зростає. Достатньо посадити її, й вже вона сама виросте й дасть плоди. Зображена ситуація є чудовим прикладом важливої у даосизмі ідеї про необхідність природного та спонтанного становлення життя, яке безпосередньо проростає, а не зумисне конструюється. Й отакий спосіб проростання життя призводить до вищої форми становлення цього життя. І це стосується не лишень процесу вирощування рослин, а й будь-яких яких процесів взагалі: треба дати речі можливість проявити себе уповні, стати такою, якою вона є насправді.

 

Наводжу певні міркування з даоського вчення, аби ми могли краще зрозуміти глибину явленої у вірші ідеї. Ця ідея тут розгортається безпосередньо і спонтанно ‒ якраз у стилі згаданого вчення. Не треба покликатися на авторитети, читати відомі трактати; а лишень уважно придивлятися до того, що відбувається довкола, і тоді ти щось зможеш усвідомити. Власне це і пропонує Колмачка у своєму вірші.

 

 

До зображення безпосереднього плину життя поет вдається у вірші «Жити у злагоді». Попри таку позитивно налаштовану назву, не все розгортається безпроблемно та лагідно. Весною оповідач із приятелями вантажать вулики та інший бджолярський реманент на машину, все уважно прилаштовують, зафіксовують та їдуть до саду. Квітнуть дерева, все йде чудово. Та раптом:

На повороті лопає кріпильний ремінь, зсувається

корпус. Бджоли валять назовні. Зупиняємося, Тобіаш

допомагає лагодити, його мигцем обсипає жалами, уже

весь червоніє, пухне і задихається.

Від’єдную причіп. Бен’яміна із бджолами залишаємо

на шосе. І їдемо. Тобіаша залишають у лікарні.

Він хапається за голову: та ж післязавтра треба здавати

роботу! Везу йому ноутбук, диски, їду з лікарні

додому і з дому до лікарні. Цікаво, як там справи

на шосе у Бен’яміна?

Зустрічає мене, втомлений цікавістю мимоїжджих,

допитаний поліцією, терплячий і заклопотаний. Приєднуємо

причіп і їдемо.

Їдемо, повсякчас їдемо.

Випадки минають, зникають у полях, пагорбах,

але за поворотом, за найближчим рогом

уже чекають нові.

Речі, яких я торкаюся,

стають батьками: плодять біль.

 

Те, що, здавалося б, було надійно припасовано й зафіксовано, несподівано валиться. Виникає чимало проблем. Врешті-решт, всі вони були так чи так подолані, й оповідач із позосталим приятелем знову вирушили в дорогу. І тут в оповідача з’являється відчуття, що хоч оця неприємна та клопітна подія лишилася позаду, але вже «за поворотом» на нього вже чекають «нові випадки».

 

 

Життя, як виявляється, складається отаких випадків, що слідують одне за одним на не такій вже й довгій часовій дистанції. Відтак жити ‒ це долати проблеми, утверджуючи свої прагнення, свою волю. Але оповідач далекий від радісного утвердження власної волі, що його оспівував у своїх творах Фрідрих Ніцше. Він радше підтверджує думку Шопенґауера про те, що вияв та утвердження волі не приносить щастя. Життя є стражданням ‒ про це говорилося не раз і не два.

 

 Згадаймо, що у своїй відомій формулі життя Антонич-поет поміщав страждання поміж народженням і смертю. До схожих висновків приходить Колмачка: «доторк» до речей є проявом волі оповідача, й це все завершується неминучим народженням «болю». Варто підкреслити, що тут йдеться не про характерну втому від життя, а саме про розуміння його неминучих законів та підстав. Й у такому випадку назва вірша сприймається іронічно до його змісту. Але, можливо, тут немає ніякої іронії. Треба «жити у злагоді» із життям, не зважаючи на всі прикрості та клопоти, які воно підкидає; на те, що існування ‒ це «плодження болю». І в отакій налаштованості на світ довкола і своє у ньому перебування, мабуть, і є найвища мудрість людини.

 

 

Також у кількох читаних на зустрічі віршах можна було простежити низку образно представлених явищ та феноменів: існування світу незалежно від людини (що є свідченням більш зрілого бачення дійсності), сама ж вона, перебуваючи у звичайних житейських клопотах, має глибинно закорінену ілюзію щодо того, що «все добре», тоді як «драма вже дихає в потилицю» їй; підліток полишає батьківський дім й у сні передчуває клопоти, які незабаром в цей дім прийдуть, добре, що на цей раз «випадок» не важко буде виправити; будова людського ока зумовлює особливості отриманих людиною візуальних вражень, і про це потрібно пам’ятати, аби не потрапити в полон ілюзій; надійна велика техніка може виходити з ладу, й тоді вона стає кумедним та «мертвим» елементом ідилічного пейзажу; контраст між батьком, що близький «до відходу» (говорить лишень про минуле й вже не орієнтується ‒ де він, і хто оце перед ним), і природою, яка буйно квітне і обіцяє рясні плоди; у свідомості матері, яка «відходить», навколишній світ постає в дивовижних візіях, які вона не спроможна осмислити, але при цьому всьому, будучи «на межі», мати не втрачає глибинно закоріненої здатності милуватися прекрасним…

 

Може виникнути питання: а чи є в українській поезії автор чимось подібний до Павла Колмачки? Думаю, що відповідь не забариться: це ‒ Олег Лишега. Й тут, мабуть, варто думати не про спільне та відмінне у світовідчутті та поетиці обох поетів. А про те, що щедра Природа приводить на світ тих, хто скаже про неї, навколишній світ та людину сутнісне слово. Вона це робить в різний час, у різних національних культурах та на різних материках. Найголовніше повторюється ‒ із певними нюансами, звичайно. Тому «теплішає, гуде квітуче біле дерево»…

 

Фото: Анастасія Іванова та із офіційної сторінки МАЧ

 

30.07.2019