Народна мудрість

В ресторані «Мон плезир» – так, це в Охтирці, де його конкурент змагається під назвою «Тет-а-тет» – сидить компанія фермерів і, не звертаючи уваги на повітряну тривогу, відзначає іменини Павла Семеновича Куліша.

Товстий, але жвавий, загорілий, вже досить веселий, він підходить до мого столу і, роздивляючись, що на нім, починає докоряти усьому світові: ніхто, мовляв, не хоче займатись ні землеробством, ні тваринництвом, а жерти люблять геть усі, і щоб миски були все більші, а в них – все смачніше.

– Хоч і наш район взяти! – вигукує він, намагаючись виглядати вкрай занепокоєним.

Я йому пропоную те, що і будь-хто на моєму місці. Завтра зранку, щойно він похмелиться, ми з ним сідаємо в його машину. За кермом буде його непитущий син Мишко, бо після сьогоднішнього Павлові Семеновичу не варто ризикувати, і ми вирушаємо в поля. Вирушаємо в поля, і якщо протягом усього світлового дня побачимо хоча б одне не засіяне або без будь-яких слідів втручання людини, тоді з мене йому пляшка найдорожчого віскі. Якщо такого поля не знайдемо, тоді з нього дві літри самогонки на отих травах, які його давно прославили на половину Сумської області: м'ята, меліса, хрін (хай це і не зовсім трава), калган – що там ще?

Віддаю йому належне: незважаючи на випите, а також на журбу про долю землеробства і тваринництва в сучасному світі, він хутко переводить розмову на інше – на те, що сіяти цієї весни, як і торішньої, було не дуже приємно: постійно очікуєш прильоту. І повернувся, ні разу не похитнувшись, до свого столу.

До мого ж підсів усе ще непитущий Мишко.

– Отакі ви всі, – кажу йому. – Він тобі – що ніхто не хоче сіяти, ти йому – що все вже засіяно, а він тобі – що сіяти було не дуже спокійно. Останнє слово таки має залишити за собою.

Мишко – партнер свого батька по сімейному бізнесу, ще не такий товстий, але більше загорілий і не страждає від самовпевненості, хоча і закінчив один із сумських університетів (тоді їх було всього сім, це тепер одинадцять) і може навіть назвати факультет. Коли я схвалюю, бува, таку його пам'ять, він улесливо сміється: «О, якби я вчився, то вчився б як ніхто!»

… Трішки посидів, розказав про недавній випускний вечір у їхньому селі. Його дружина, директорка рідної школи, відзначилася своїм зверненням до випускників і особливо до їхніх батьків: напрочуд красномовно закликала їх любити все рідне, перш за все землю, наш безцінний чорнозем, вносити вклад в його незбагненну і вічну родючість. Привела (у неї, підкреслив Мишко, чудова пам'ять!) віршовані слова знаної поетки: «Все менше рук, що вміють сіять хліб – все більше рук, що тягнуть все у пельку».

І треба ж! Якраз із цими рядками в мене колись трапилась хай невелика, але справжня історія. Надруковані помітними літерами на першій сторінці поважної київської газети, вони так мене зачепили, що я навіть написав про це до іншої, не менш поважної газети. Не вся народна мудрість, писав я, – мудрість. Там стільки ж помилок, скільки і вічних істин. Те, що поетка так гарно висловила, повторюють усі народи споконвіку – і помиляються. Уявлення святих, але темних селян… Життя неухильно простує все ж так: що менше людей поглинуто сільським господарством, то більше тих, які займаються іншими, не менш важливими справами.

Кілька дуже відомих читачів повідомили мені у відповідь, що я не люблю Україну, а один дослідник творчості цієї поетки – що «ці її слова – вічні» і найсильніші серед тисяч нею проспіваних.

Що ж до моїх односельців, то мій сусід, тракторист Іван Йосипович, коли почув від мене, що найкраще живеться зараз тим народам, серед яких сільським господарством займається ледь помітна купка людей, озброєних відповідною технікою, ледь не заплакав:

– Що? Ну що ти верзеш?

А коли я повідомив йому, що ось-ось можна буде обробляти тисячі гектарів землі від сівби до жнив без присутності жодної живої душі, до того ж щезне потреба у ґрунті, у нашому славному чорноземі, то він сказав, що щиро бажає мені харчуватися хлібом, вирощеним таким варварським засобом.

– Зараз розкажу про це батькові! – схопився Мишко.

Батько – той в перші післярадянські роки теж закінчив – правда, не університет, а інститут, точно не пам'ятає який: здається, фінансовий, але де він знаходився, в Харкові чи Полтаві, достеменно не знав тоді, не знає і тепер. Думаю, що все ж таки фінансовий, тому що має звичку запитувати людей, що таке капітал. Каже, що ще не зустрів кого-небудь, хто відповів би йому миттєво. Один чухає потилицю, той смикає бороду (свою, звичайно) та щось робить зі своїм носом… Я колись запитав його самого, що це врешті-решт таке. Він не сказав нічого.

– Не треба йому, – зупинив я Мишка. – Розкажіть своїй директорці школи. Якби всі переймались тільки рільництвом і тваринництвом, то всі б і голодували. Ще й людське буття на цій планеті давно би залишилось в минулому. Це – азбука, двічі по два. Що менше селян у країні, то вона багатша, вільніша, щасливіша. Ось він, справжній закон життя – скажіть їй. Що «тягнуть все у пельку» – чиста правда. І слава Богу, що тягнуть – це той самий попит, що штовхає виробництво, науку і техніку, наближає час, коли виробництво нарешті зовсім відокремиться від людини.

Порадив йому також сьогодні ж поцікавитись у неї, які врожаї пшениці у післярадянській Україні, скільки зерна вона продає за кордон і яке місце посідає з його експорту.

– Запевняю: коли вона довідається від вас, скільки разів за роки незалежності її рідна Україна посідала перше-друге місця в світі, то очмаріє від несподіваного щастя. «Та не може бути!» – вигукне і побіжить розказати оцю новину подрузі. Тільки не кажіть їй, що перші місця Україна поділяла з Росією.

– Побіжить, обов'язково побіжить! – засміявся Мишко, потім ніби схаменувся. – Якби ж тільки у неї була така подруга…

– Що? Обходиться без подруг? Наодинці випиває?

– Та ні. Таких пів села. А нема такої подруги, якій було б цікаво, хто на якому місці.