Сьогодні Україна бореться за політичний суверенітет, проявляючи героїзм на полі бою. Однак в умовах глобалізованого капіталізму політичний суверенітет ґрунтується на економічному й технологічному суверенітеті – а саме володінні критично важливими технологіями, які країна може залучити для захисту своїх кордонів.
Україна в цьому плані повністю залежна від закордонної допомоги, адже за більш ніж 30 років так і не створила власної високотехнологічної промисловості. Технологічна й економічна залежність однієї країни від іншої завжди ставала причиною політичної залежності, що і сталося з нами.
Саме закордонний постачальник технологій, потрібних для війни, ухвалює політичне рішення, як саме Україна може їх використовувати. Прикладів безліч: від рішення Ілона Маска відключити StarLink над деякими регіонами України до дозволу використовувати зброю для атак на території Росії.
Зрозуміло, що Україна не виправить технологічної залежності від Заходу за короткий час, але це має стати стратегічною політичною метою для здобуття реального політичного суверенітету в майбутньому.
Розгляньмо світовий досвід, як країни долали технозалежність.
Найбільш релевантним прикладом для України є Південна Корея, яка близька до України за кількістю населення (51 млн сьогодні і 20 млн у 1953 році по завершенні Корейської війни), має колоніальне минуле й майже повністю залежала від союзників у війні з північним сусідом.
У книжці Еліс Амсден «Корейське економічне диво. Як Південна Корея стала технологічним гігантом за 30 років» (Наш формат, 2024) наголошується, що трансфер технологій був одним зі стовпів корейської державної політики протягом тридцяти років економічного дива.
Амсден пише: «У Кореї масовий імпорт закордонних ліцензій та технічного супроводу розглядається як засіб досягнення технологічної незалежності і, відповідно, як частина більших зусиль і в державній, і в приватній сферах для уникнення іноземного контролю».
Великий Поштовх до важкої промисловості 1972–1976 років, а згодом і перехід до хайтек-індустрій практично повністю відбувались на базі підприємств, що належали корейським резидентам, а не іноземцям.
На всіх корейських корабельнях, сталеливарнях, машинобудівних, автомобільних чи електротехнічних заводах було кредо: «Інвестуйте у власну технологічну спроможність зараз, навіть якщо закордонні послуги дешевші, аби збирати плоди самозабезпечення потім».
Головними джерелами нових технологій були Японія та США: 56% і 23% трансферів ліцензій протягом 1962–1983 рр. відповідно. Купівля технологій фінансувалась переважно закордонними позиками, меншою мірою репараціями Японії та американською допомогою. Надходження від експорту спрямовували здебільшого на обслуговування зовнішнього боргу.
Найпоширенішою формою передачі технологій була купівля закордонної ліцензії й супровідна технічна допомога, до якої могло входити будь-що: від креслень і опису стандартних робочих процедур до будівництва повністю готового заводу.
В іншій книзі «Як нації вчаться. Технологічне навчання, промислова політика та наздоганяння» (Оксфорд, 2019) Кеун Лі пише, що практично вся валюта, яка надходила в країну, йшла на купівлю та освоєння нових технологій:
«У 1960 році уряд вирішив два завдання, пов’язані з придбанням іноземних технологій, ухваливши Закон про валютний контроль. Перше полягало в тому, щоб іноземна валюта, яка стала дефіцитом після Корейської війни, використовувалася лише для купівлі критичних технологій. По-друге, уряд хотів використати отриману технологію як сходинку, на якій корейські фірми могли б побудувати власний технологічний потенціал».
Водночас у 1960–1970-х роках Корея намагалася створити виробничі й експортні можливості у трудомістких або легких галузях промисловості – наприклад, виробляла текстиль, перуки, гумове взуття та м’які іграшки. Згодом корейці помітили, що ці галузі не забезпечують достатній приплив валюти для обслуговування зовнішнього боргу, а відтак і трансферу технологій.
План економічного розвитку, прийнятий у 1970-х, вже передбачав сприяння промисловості загального машинобудування, електроніки, нафтопереробної та нафтохімічної промисловості, транспортного обладнання, сталі та суднобудування. Відповідно держава спростила процедуру придбання іноземних технологій у цих цільових галузях.
Кеун Лі зазначає, що «більше чверті валових внутрішніх інвестицій Кореї з 1977 по 1979 роки було витрачено на іноземне обладнання і промислові потужності».
За даними Корейської асоціації промислових технологій, протягом 1970–1993 років корейські компанії уклали 3813 контрактів на придбання іноземних технологій, зокрема придбання ноу-хау та патентних прав.
Іншою складовою трансферу технологій стало навчання працівників. Для прикладу, державна металургійна компанія POSCO відправила 1861 співробітника за кордон з 1968 по 1983 роки під час будівництва свого першого заводу.
Компанія Hyundai, уклавши угоду з Ford про збірку автомобілів на напіврозібраній основі, отримала не лише креслення, технічні специфікації та посібники з виробництва. Ford направив до Кореї фахівців, що навчали виробничій інженерії, управлінню виробництвом, зварюванню, фарбуванню, післяпродажному обслуговуванню, плануванню закупівель та маркетингу.
Утім, не лише Південна Корея зробила трансфер технологій основою економічного дива. Це стосується практично всіх азійських тигрів. Першою це втілила Японія.
У книзі Чалмерса Джонсона «Японське економічне диво» (Наш формат, 2022) автор пише: «Міністерство міжнародної торгівлі і промисловості Японії (ММТП) докладало всіх зусиль, щоб зупинити імпорт готових виробів, особливо тих, що конкурували з вітчизняною продукцією, але прагнуло невідкладно імпортувати сучасні технології і обладнання».
Японія не просто купувала технології, а прагнула позбутися «упаковки», яку іноземці бажали нав’язати японським компаніям в додаток: «Завдання полягало в тому, щоб … відокремити цю технологію від іноземної власності на неї, патентних прав, угод про ноу-хау, пропозицій про спільні підприємства, участі в капіталі, права голосу та іноземних менеджерів у радах директорів».
Японські урядовці не соромились фактично примушувати іноземців передавати технології японським фірмам. Красномовним прикладом є історія з IBM-Japan.
IBM оформилася в Японії як компанія, що вела розрахунки на основі єн, тому японський уряд не міг застосувати до неї валютні обмеження. Водночас «IBM зберігала усі основні патенти на комп’ютерні технології, що фактично блокувало розвиток японської комп’ютерної галузі».
«[Заступник міністра ММТП] Сахаші хотів отримати патенти IBM і не приховував цього. Він пояснив свою позицію IBM-Japan якомога відвертіше: "Ми вживемо усіх можливих заходів для того, щоб перешкодити успіху вашого бізнесу, якщо ви не будете видавати патенти IBM японським фірмам і брати з них роялті не більше 5%"». Врешті IBM погодились.
Сучасний Китай продовжує подібну політику Японії. У книзі «Поля битв» (Наш формат, 2022) американський генерал Герберт Макмастер досліджує тактику КНР щодо трансферу технологій на основі спільних підприємств:
«[Державна програма] "Зроблено в Китаї – 2025" назагал означає здобути для КНР незалежність у сфері наукових і технічних інновацій. Для досягнення цієї мети партія створює високотехнологічні монополії і позбавляє іноземні компанії інтелектуальної власності через крадіжки та примушування передавати технології.
У деяких випадках іноземні структури змушують організовувати з місцевими спільні підприємства, щоб ті продавали в Китаї свою продукцію. Ці компанії зазвичай мають тісні зв’язки з партією і передбачають рутинне передавання інтелектуальної власності партнерам, а отже і китайському уряду.
Тож іноземні компанії, що виходять на китайський ринок, часто в короткостроковій перспективі отримують величезний прибуток, але після передавання своєї інтелектуальної власності та виробничих ноу-хау бачать, що їхня частка на ринку скорочується, оскільки китайські виробництва, які користуються державною підтримкою та дешевою робочою силою, випускають товари за низькою ціною і демпінгують на глобальному ринку.
У результаті багато міжнародних комерційних структур втрачають свою частку ринку і навіть припиняють діяльність».
Акцент на трансфері технологій робив і Тайвань, утім зі своїми особливостями. У книзі Дугласа Фуллера та Мюррея Рубінштейна «Трансфер технологій між США, Китаєм і Тайванем» (Routledge, 2013) стверджується, що Тайвань використовував «техногібридну модель» в питанні залучення транснаціональних корпорацій на внутрішній ринок.
На відміну від Японії та Південної Кореї, яких автори називають «технонаціоналістами», а також на відміну від Сінгапуру, який сповідував «техноглобалізм», Тайвань використовував «техноглобалістські засоби» для досягнення «технонаціоналістичних цілей», передовсім для підвищення спроможності вітчизняних фірм конкурувати на глобальних ринках.
За словами авторів книги, «замість того, щоб витіснити або ізолювати іноземні компанії після завершення передачі технологій місцевим лідерам, Тайвань зберіг ці зв’язки між місцевими та іноземними фірмами як на внутрішньому ринку, так і за кордоном».
Подібну систему координат «технонаціоналізм – техноглобалізм» в контексті азійських тигрів знаходимо і в книзі Кетрін Ібати-Аренс «За межами технонаціоналізму. Біомедичні інновації та підприємництво в Азії» (Стенфорд, 2019).
За словами авторки, «у технонаціоналістичних режимах уряди беруть на себе відповідальність за втручання в ринки з метою покращення технологічного потенціалу та конкурентоспроможності вітчизняних фірм». Відповідно перевага надається політиці, яка «веде до отримання знань та інновацій для вітчизняних акторів, іноді за рахунок іноземців та іноземних фірм».
Архетипом технонаціоналістичної держави є Японія, де технонаціоналізм належить до концепції «розбудови нації за допомогою науки і технологій».
Ключові риси японського технонаціоналізму – «контроль над торгівлею та інвестиціями, імпорт технологій та обмеження допуску іноземних товарів й прямих іноземних інвестицій. Державна політика включає негативні стимули для іноземних компаній (податки, ввізні мита) і позитивні для захисту вітчизняних (податкові пільги, субсидії)».
Як зазначає Ібата-Аренс, Південна Корея переважно наслідувала технонаціоналістичну модель Японії, в той час як Тайвань обрав проміжний варіант, а Сінгапур сповідував техноглобалізм і майже повну відкритість до транснаціональних корпорацій (ТНК).
Досвід Сінгапуру показує, що участь ТНК може бути корисною лише у разі продуманої державної політики (зокрема створення мережі технопарків, науково-дослідних центрів та спільних підприємств). Водночас ТНК завжди можуть перенести потужності в інший регіон (зокрема Китай), що частково і сталося з біомедичною галуззю Сінгапуру.
Авторка підсумовує: потреба в іноземних коштах та технологіях обмежує здатність Сінгапуру керувати власним приватним сектором задля досягнення національних цілей, оскільки «зрештою біомедичне майбутнє Сінгапуру залежить від рішень іноземців, інтереси яких можуть не збігатися з прагненнями міста-держави».
У книзі «Майбутнє фабрики. Як мегатренди змінюють індустріалізацію» (Оксфорд, 2023) Юстайн Гауґе наводить приклад Мексики, де необмежений допуск іноземних компаній фактично зруйнував місцеву комп’ютерну галузь, а трансфер знань і технологій так і не відбувся.
Автор пише, що «до 1987 року вражаючі 56% внутрішнього попиту в індустрії комп'ютерних технологій Мексики задовольнялися місцевими компаніями, деякі з яких постачали продукцію для IBM, Motorola, Hewlett Packard і Kodak».
У 1988 році президент-неоліберал Карлоса Салінас повністю відкрив Мексику для іноземних компаній на кшталт HP та IBM, які «перенесли масові виробничі операції зі збирання до Гвадалахари, оскільки зарплати були низькими, профспілки слабкими, ринок США поруч, а мита врешті-решт були знижені до нуля згідно з угодою NAFTA».
Попри початкові надії, що мексиканські фірми стануть контрактними виробниками й постачальниками транснаціональних корпорацій, HP і IBM запросили своїх постачальників зі США, а ті, своєю чергою, залучили постачальників третього рівня зі Східної Азії. «Менше 5% вхідних ресурсів надходило з Мексики».
«Транснаціональні корпорації не лише могли вільно імпортувати всі свої вхідні ресурси, але й не було жодної політики для забезпечення передачі знань. Вміст навичок у роботах, призначених мексиканським робітникам, був надзвичайно низьким. Серед працівників іноземних фірм у Гвадалахарі лише 6,9% закінчили середню школу. Крім того, транснаціональні корпорації майже не проводили науково-дослідної діяльності в Мексиці. Країну вони розглядали насамперед як місце для монтажних операцій».
Хауге констатує, що «поки транснаціональні корпорації процвітали в Мексиці, вітчизняна комп'ютерна індустрія практично зникла». Відтак Мексику можна справедливо вважати хрестоматійним прикладом невдалого техноглобалізму.
Про перехід від техноглобалізму до технонаціоналізму знову заговорили з початком торговельної війни між США та Китаєм.
У звіті для Hinrich Foundation «Технонаціоналізм через напівпровідники: Чи може виробництво мікрочипів повернутися до Америки?» (2021) Алекс Капрі зазначає, що США та Китай перебувають на ранніх стадіях історичної технологічної війни або ери технонаціоналізму, ключовою ознакою якої буде державне втручання в ринки для захисту від ворожих державних і недержавних акторів.
Подібне втручання ми бачимо як з боку КНР (що переважно наслідує азійських тигрів, зокрема Японію), так і з боку Сполучених Штатів, які змушені відходити від неоліберальної економічної доктрини.
Для прикладу, технонаціоналізм сучасного Китаю передбачає активну промислову політику, стовпами якої є урядові субсидії та пільгове фінансування національних компаній-чемпіонів, а також примусова передача технологій і мандати на придбання інтелектуальної власності.
Зі свого боку, Сполучені Штати запровадили проти КНР контрзаходи, зокрема експортний контроль, інвестиційні обмеження, блокування придбань технологій, список обмежених організацій Бюро промисловості та безпеки, введений Трампом, і «нову промислову політику», започатковану Байденом.
У 2022 році Штати прийняли закон CHIPS, який передбачає виділення 52 млрд дол. на дослідження, розробку та виробництво напівпровідників у США, а також пільги з податку на прибуток і механізми, що відповідають державним і місцевим інвестиційним стимулам до 2026 року.
Крім того, уряд США – на противагу традиційній антимонопольній політиці – активно стимулює ключових гравців ринку до формування «коаліції» та координації зусиль у техновійні з Китаєм.
Американські виробники напівпровідників Qualcomm, Nvidia, Intel та їхні «нижчі» клієнти – Apple, General Electric, Cisco Systems, Microsoft і Hewlett Packard – вже створили коаліцію «Напівпровідники в Америці» (SIAC), що палко підтримує постійне державне фінансування галузі.
Капрі зазначає, що «востаннє напівпровідникова промисловість США лобіювала потужну державну підтримку в 1980-х роках, коли напівпровідникова промисловість Японії почала домінувати у складності та виробничих можливостях».
Так, у 1987 році уряд США та 14 американських напівпровідникових компаній заснували некомерційний консорціум SEMATECH (Semiconductor Manufacturing Technology), що мав забезпечити дослідження в галузі інтегральних мікросхем та впровадження нових технологій у виробництво.
За словами Капрі, «завдяки успішному поєднанню державного та промислового фінансування, а також співпраці у сфері R&D, виробництві та стратегічному плануванні, до 1990-х років напівпровідникова галузь США значно збільшила виробничі потужності й повернула світове лідерство».
Згубний вплив антимонопольного законодавства на технологічне лідерство США піднімається й у доповіді «Кремнієвий трикутник: Сполучені Штати, Тайвань, Китай і глобальна безпека напівпровідників» від Інституту Гувера (Ларрі Даймонд, Джеймс О. Елліс, Орвілл Шелл, 2023):
«Антимонопольні заходи проти американських технологічних компаній у другій половині минулого століття та в двадцять першому столітті призвели до різкого зниження спроможності американських фірм конкурувати з захищеними компаніями та галузями інших країн.
У жодному технологічному секторі США це не є більш руйнівним, ніж у телекомунікаційному обладнанні. Такі компанії, як AT&T, Western Electric, ITT і Lucent домінували на світовому ринку. Проте антимонопольні дії Міністерства юстиції США, спрямовані на послаблення цих компаній, призвели до повного руйнування вітчизняної промисловості.
Втрата телекомунікаційної переваги США призвела до втрати економічних переваг першопрохідця в мережевій інфраструктурі для 5G та 6G, що, своєю чергою, посилило наслідки зростання китайських Huawei та ZTE для національної безпеки».
Експерти Інституту Гувера пропонують уряду США «ухвалити подібний [до SEMATECH] антимонопольний виняток для колаборації всередині напівпровідникової промисловості, що … має виходити за рамки передконкурентних досліджень і розробок».
Як бачимо, навіть Сполучені Штати, яких вважають оплотом ліберальної ринкової економіки, змушені вдаватися до «викривлення ринкових сигналів» у стратегічних галузях, коли це загрожує національній безпеці. Хоча мали б дозволити вітчизняним компаніям збанкротувати, якби керувалися ліберальними підручниками з економіки.
Капрі зазначає, що на кону глобальної техновійни стоїть перевага в галузях майбутнього: аналітиці даних, робототехніці, штучному інтелекті та машинному навчанні, технологіях спостереження та мережах 5G.
Що робитиме Україна в даних умовах? Для нас технологічне відставання й залежність – це не лише про економіку, зростання ВВП чи робочі місця. Це екзистенційний виклик, де на кону стоїть існування нації.
Тому єдиним адекватним рішенням буде взяти на прапор національної ідеї якнайшвидший і якнаймасштабніший трансфер технологій, щоб уможливити існування України у ХХІ ст.
Ми не знаємо, що буде після виборів президента США восени 2024. І ми не мали б від цього залежати. Проте, на жаль, наша доля великою мірою визначається вибором іншої нації.
Щоби стати направду вільними й суверенними, українці як нація мають забезпечити собі володіння технологіями майбутнього, для чого варто задіяти всі засоби промислової та економічної політики.
19.06.2024