До нового канону сучасної української поезії
(Час російсько-української війни)
Російсько-українська війна ХХІ ст. розпочалася в лютому 2014 р., коли російські війська розпочали окупацію Кримського півострова. У квітні цього ж року військові дії перекинулися на Донбас, де були утворені т. зв. Донецька та Луганська народні республіки. А в лютому 2022 р. відбулося широкомасштабне – з півночі, сходу та півдня – вторгнення збройних сил Російської Федерації в Україну, і як результат – близько 20 % української території опинилося під російською окупацією. Війна триває і далі, виявляючи такий масштаб ведення бойових дій, якого не було у Європі з часів Другої світової війни.
Ця війна, попри бажання загарбника захопити матеріальні та життєві ресурси, має насамперед ідеологічну, культурно-ціннісну складову. З одного боку, Володимир Путін, прагнучи відродити імперську «велику Росію», після безуспішних заходів схиляння до економічно-політичної інтеграції проголосив «спеціальну військову операцію», метою якої мала стати «демілітаризація» та «денацифікація» всієї України. З другого боку, Україна, обравши європейський щлях суспільно-політичного та культурного розвитку, виявила прагнення остаточно деколонізуватися й цілковито відділити власний світогляд від світогляду своєї колишньої метрополії. У війні, в якій ідеї деколонізації протистоять неоімперській ідеології, важливим є культурний чинник, що лежить в основі тієї чи тієї ідеології.
Поезія − один із проявів колективного духу нації, у ній також виявляються її «моральні сили». Останні виступають як один із ключових чинників у війні. Як стверджував пруський генерал та військовий теоретик Карл фон Клаузевіц: «Воєнна діяльність ніколи не буває спрямована тільки проти матерії, а завжди ще й проти моральних сил, які підносять дух цієї матерії; відокремити їх одне від одного неможливо». Він також говорив, що війна – це акт насильства, і як така, вона неминуче заполоняє сферу почуттів. З усіх літературних родів саме лірика найповніше співвідноситься із почуттями. Вона апелює до них, виявляє і поціновує їх найбільше. Це до певної міри пояснює «спалах» поетичної творчості під час війни. Серед усіх літературних жанрів вірші в найбільш спонтанний спосіб передають душевні стани, настрої, прагнення, бажання людей – те, що відображає рівень «моральних сил». За отриманими враженнями значно легше і простіше написати вірш, аніж повість чи пʼєсу. Поезія не лишень фіксує певний психічний стан, вона також у багатьох випадках допомагає виявити емоції назовні і в такий спосіб розрядити сильне емоційне напруження.
Сказане стосується як тих, хто бере безпосередню участь у військових діях, так і тих, хто перебуває в тилу. Клаузевіц вказує на те, що хоча вплив окремого жителя на хід війни схожий на дію «краплі води в цілому потокові», проте загальний вплив жителів країни на війну досить значний. Останній здійснюється завдяки піднесеній самовідданості, яка проявляється в добровільній допомозі армії, громадянському послуху, з одного боку, і небажанню співпрацювати з ворогом, з іншого. Тобто війна є таким масштабним конфліктом, до якого так чи так залучена переважна більшість населення країни: військові, силовики, волонтери, працівники військово-промислового комплексу та цивільної інфраструктури, зрештою усі ті, хто у певний спосіб докладається до функціонування держави, а також внутрішньо-переміщені особи, біженці тощо. Тобто війна заторкує різноманітні життєві досвіди людей, і ці досвіди, репрезентовані в поетичному слові, є свідченнями війни – реакцією на неї і промовлянням про неї. Війна загострює екзистенційно-буттєві проблеми людського життя, які набувають небачених до того гостроти та сили. Опинившись перед організованим державою масштабним насильством, людина постає перед вибором: як реагувати на те, що відбувається – яку позицію зайняти у ставленні до війни і як діяти за таких обставин. Варто сказати, що філософські питання питання життя та смерті виринають перед нею не в абстрактних спекулятивних перспективах, а в безпосередній даності існування і вимагають певної реакції-осмислення. Серед почуттів та психічних станів, спричинених війною, можна виокремити душевний біль, страх, відчай, самотність, страждання, з одного боку, й ненависть до ворога, поцінування життя як такого, взаємопідтримка, любов до своєї землі, впевненість у перемозі тощо, з другого. Показово, що війна, яка несе смерть та руйнування, актуалізує та посилює життєутверджуючі, вітальні сили людей.
Варто сказати, що російсько-українська війна ХХІ ст. є далеко не першим військовим конфліктом Росії та України. Початок тривалого російсько-українського протистояння можна виводити від розорення Києва у 1169 р., яке очолив володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський. Ця акція свідчила про конфлікт між південними та західними князівствами Русі. Подальша історія включає в себе литовсько-московську війну кінця XV ст., московсько-українські війни середини XVII cт. (під проводом Івана Виговського, Юрія Хмельницького та Петра Дорошенка), московсько-українську війну початку XVIII cт. (під керівництвом Івана Мазепи), Кримську війну середини XIX cт. (в якій на боці союзницьких військ Османської імперії, Великої Британії, Французької імперії та Королівства Сардинії брали участь задунайські козаки), радянсько-українська або більшовицько-українська війна (1917−1921) та українсько-білогвардійське збройне протистояння 1918−1920 рр., радянсько-українська війна середини ХХ ст. (війна УПА проти Радянської армії).
Уже від початків становлення нової української літератури письменники виявляли волелюбні та державницькі прагнення українського народу. Вони перебували в засадничій – виразній чи прихованій – опозиції, зокрема, до російських прагнень розбудувати свою імперію. Навіть за позірної лояльності до російської великодержавної ідеї оспівування козацького вільнолюбства та звитяжництва мало україноцентричний характер, що у перспективі ставило не тільки культурні, а й політичні вимоги. Тарас Шевченко сформував волелюбні та державницькі прагнення українського народу в усій характерній виразності та силі поетичного слова. Він не писав про російсько-українські війни, однак присвятив російсько-кавказькій війні (1817–1864) одну зі своїх найвідоміших поем «Кавказ». У ній основне вістря своєї критики автор скерував на російську імперську політику, яка полягала у колонізації народів Північного Кавказу. Шевченків наратив свободи та антиімперськості лежить в основі представлення українських визвольних змагань в поетичному слові в пізніших часах. Йдеться про ХХ ст., де, як вже зазначалося, було два найбільші воєнні конфлікти внаслідок Першої і Другої світових воєн. Ці тривалі в часі криваві події знайшли відображення у поезії січових стрільців (Олесь Бабій, Кирило Трильовський, Роман Купчинський, Микола Матіїв-Мельник, Михайло Курах, Василь Вишиваний, Василь Атаманюк та ін.), творчості поетів Празької школи (Юрій Дараган, Юрій Липа, Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Олег Ольжич, Олекса Стефанович, Олена Теліга та ін.), віршах вояків УПА (Марко Боєслав, Петро Гетьманець, Марта Гай, Петро Василенко, Павло Євтушенко, Іван Хміль, Степан Хрін та ін.). Так чи так образ українських визвольних змагань постає у поезіях Василя Пачовського, Тодося Осьмачки, Богдана Кравців, Вадима Лесича, Володимира Яніва та багатьох інших авторів.
Варто підкреслити, що українська поезія ніколи не стояла осторонь від російсько-українського військового протистояння. Поети в міру свого таланту, досвіду, можливостей намагалися відобразити події визвольних змагань, передати породжені цими змаганнями почуття, переживання й думки, а пізніше в історіософських рефлексіях збагнути причини військово-політичної поразки України та виявити способи подальшого існування українського культурного та суспільно-політичного проєкту. ХХ століття засвідчило, що війна активізує колективний дух нації, одним із проявів якого є поетична творчість. Остання не лише виступає як спонтанний мистецький прояв цього духу, вона у свій спосіб підтримує та посилює його.
Російсько-українська війна початку ХХІ ст. також знайшла своє відбиття у поетичній творчості, що має спільні та відмінні, порівняно із попередніми, тенденції. Спільним є відображення волі нації до буття, окреслений діапазон емоцій: від почуття любові до своєї землі і власних співгромадян, жалю за загиблими до ненависті до ворога, звернення до української фольклорної та писемної традицій (в останній важливою була постать та творчість Шевченка) тощо. Відмінності були зумовлювалені низкою ключових факторів: у ХХІ ст. відносно тривалим існуванням української держави і її підтримкою з боку євроатлантичної співдружності, цифровізацією українського суспільства, послабленням впливу великих наративів та більшим проявом особистісного начала в поетичному мовленні, схильністю до безпосереднішого відображення дійсності та спонтаннішого прояву почуттів, що, зокрема, виявилося у домінуванні верлібрової форми тощо.
Загалом поезія про російсько-українську війну початку ХХІ ст. демонструє свою смислову різноплановість та естетичне багатоманіття. Вона перевизначає життєві пріоритети, акцентуючи на потребі захисту своєї землі, збереженні життя, взаємопідтримці тощо. Сильні почуття, зміна звичної картини світу та усталеного способу життя, втрата впевненості у завтрашньому дні – все це особливо впливає на поетів, які за своєю природою є чутливими (а інколи надчутливими) особистостями. Широкомасштабне вторгнення породило хвилю поетичного «відгомону», коли автори утверджували свою мову, культуру, політичні кордони, що опинилися під загрозою. У воєнній поезії традиційними є переконання в тому, що українці здобудуть перемогу у війні, а ворог буде знищений. Така масова творчість загалом апелювала до шаблонних поетичних форм, її естетична вартість не є високою. Але вона відобразила колективний спротив нації загарбнику, несприйняття російських неоімперських наративів, віру в майбутнє України. Війна гранично загострила питання людської екзистенції, і за таких обставин певні автори у своєму поетичному письмі вийшли на інший, значно глибший рівень представлення та розуміння життя. Умовно кажучи, відбулося швидке світоглядне «визрівання», що його вимагала нова воєнна реальність. Відповідно у цих авторів змінилося і бачення дійсності, і форми її відображення (поетичні прикмети у найширшому вияві). Відтак можна сказати, що війна зробила цих авторів справжніми поетами. Треба сказати, що одні з них відразу почали відображати навколишню дійсність у своїх текстах, інші натомість запали в мовчанку, інтуїтивно шукаючи відповідної до нових обставин мови, і коли така мова в них зʼявилася, почали писати. І ще одна тенденція, повʼязана з поетичною інтуїцією та тонкою чуттєвою організацією поета: у творчості певних авторів можна відчитати передбачення приходу війни як у 2014-му, так і в 2022-му роках.
Війна 2014 р. призвела до втрати 7% українських територій. Вона спричинила внутрішню міграцію населення з Криму та окремих районів Донецької та Луганської областей. За офіційними даними, кількість переміщених осіб у березні 2015 р. становила 1,9 мільйонів громадян. Натомість широкомасштабна війна 2022 р. призвела до втрати близько 20% українських територій і до небаченої з часу Другої світової війни хвилі біженців. На початок 2023 р. зареєстровано майже 4,9 млн. внутрішньо переміщених осіб, за міжнародними оцінками їхня кількість сягає 7 млн, понад 4 млн осіб зареєструвалися для отримання захисту в ЄС. Перша та друга фази війни відрізняються інтенсивністю ведення бойових дій, масштабом територіальних та людських втрат. Саме цим пояснюється суттєве зростання кількості поезії, яка так чи так стосується війни, у другій фазі.
Попри кількісно меншу поетичну практику першої фази війни, літературний процес того часу відображає важливі тенденції, які у другій фазі розвинуться і поповняться іншими тенденціями. Йдеться про авторське світоглядне та естетичне «визрівання» й відповідний прояв власного творчого потенціалу. Цю тенденцію уповні виразив Борис Гуменюк, який у червні 2014 р. пішов добровольцем на фронт, воював у батальйонах Азов та ОУН і за змоги писав вірші, які були видані у збірці «Вірші з війни» (2014). У ній він подолав свою ранню залежність від поетики Станіслава Вишенського, яка виразно проступає у його першій збірці «Спосіб захисту» (1993), й став, зрештою, самим собою, поетом, який явив небачену в українській поезії ХХ і початку ХХІ ст. граничну простоту, безпосередність та енергійність вислову; представив образ воїна, який повертається до первісного стану існування людини, де панують визначальні базові інстинкти – вбити ворога, захистити своїх, за потреби піти на самопожертву. Цей воїн сповідує власний кодекс честі, який передбачає повагу до ворога. Гуменюк у свій спосіб упровадив в українську поезію естетику «поезія – це дія» (такого ефекту прагнули Василь Рубан та Сергій Жадан) і довів цю естетику до оптимально можливих форм прояву. Відтак стилістика його віршів нагадує стилістику нон-фікшн оповіді, в якій усунуті поетичні прикраси, а безпосередньо відтворені ситуації виразно промовляють самі за себе. Гуменюк не лишень став справжнім поетом, він вивів українську поезію «дії» на новий рівень промовлюваності – безпосередній, гранично відвертий, експресивний, точний у представленні певних подій та феноменів війни.
Поетичний досвід Гуменюка знаменує ще одну важливу тенденцію, коли поезію пише автор, який брав безпосередню участь у воєнних діях. У такій участі варто виокремити два важливі моменти. По-перше, автор безпосередньо сприймає масштабні й жаскі прояви організованого насильства. Війна для нього не «картинка» чи «відеоролик» на екрані монітору, а те, що безпосередньо сприймається органами чуття, що несе загрозу і що змушує діяти. По-друге, війна, як зазначає Олена Герасимʼюк, ставить людину перед важливим вибором: або «бути в ситуації», коли «все довкола горить і коли смерть дихає тобі в лице», або «бути над нею». «Буття в ситуації» передбачає внутрішнє сміливе рішення, після якого «живеться інакше» і «пишеться інакше». Приклад поезії Гуменюка, як і поезій багатьох інших військових та добровольців, засвідчує слушність сказаного. Максимально пережитий безпосередній досвід війни неминуче позначається на світогляді і, як правило, впливає на поетичне письмо, яке представляє глибоке відчуття та розуміння дійсності. Намагання представити війну без відповідного відчуття та усвідомлення проблеми, спроби поверхового, літературного зображення теми поетами, що «стояли над ситуацією», викликають різку критику з боку тих, хто «був у ситуації». Останні мають особливо загострене чуття справжності подій, їхнього сприйняття та правдивості мови.
Водночас поезія про війну не обмежується лишень текстами тих, хто мав безпосереднє відношення до бойових дій. Справді, поезія у певний спосіб відображає дійсність, і чим безпосереднішим та сильнішим є цей досвід, тим яскравішою та виразнішою є відповідна образність. Однак в поезії, окрім досвіду, важливими є творча уява й талант. Свого часу Василь Голобородько сказав, що не обовʼязково бути в певній ситуації, аби написати про неї вірш. Поет може і не «зазирати в обличчя смерті», але його вірші здатні проникливо відображати те, що несе із собою війна. В поезії війни – і це зумовлено її природою – основний вододіл проходить не між тими, хто мав безпосередній досвід війни, і хто такого досвіду не мав, а між тими, хто зумів талановито представити образ війни, і хто цього зробити не зміг. І якщо пригадати, що війна так чи так заторкує усіх громадян країни, то важливими для загального розуміння ситуації є поетичні голоси спротиву з різних просторових зон – фронту, тилу і навіть закордону.
Ще одну важливу тенденцію поезії війни від 2014 р. ознаменувала поява жіночого голосу. Жіночий голос у війні, як побачимо далі, відображає різноманітні позиції та соціальні ролі: жінки-солдатки і парамедика, волонтерки, внутрішньо переміщені особи, жительки тилу, біженки тощо. Жіноче бачення війни визначається низкою рис: широким спектром прояву любові до життя і намаганням його оберегти; чуттєвістю, яка загострено сприймає те, що відбувається довкола; емпатичністю, котра уможливлює співпереживання досвіду інших людей і спонукає на надання їм емоційної підтримки; тілесною памʼяттю, яка актуалізує те, що втрачено, або що перебуває у недосяжності, а також родовою памʼяттю, яка допомагає витримати ті знищення та плюндрування, які несе з собою війна; ненавистю до ворога, який руйнує усталений, рідний мікрокосм та культурно значущий макрокосм. Жіночий та чоловічий голоси дають значною мірою відмінні візії війни, що призводить до більш різнопланового її представлення і що збагачує поетичне мовлення різнорідними формами образності.
Згадану тенденцію явила збірка Люби Якимчук «Абрикоси Донбасу» (2015). Якимчук народилася у м. Первомайськ Луганської області, закінчила українську філологію Луганського університету ім. Т. Шевченка, а згодом магістерську програму з літератури в Києво-Могилянській академії. На час початку війни вона вже не мешкала на Донбасі, однак там жила її родина, яка була змушена покинути рідну хату і переселитися на Полтавщину. У збірці йдеться про втрачений топос Донбасу в його конкретних та символічних проявах (шахти, терикони, абрикоси); руйнування мікрокосму і попри це – сподівання на краще життя; блокпости, на яких жінка піддається психічній та фізичній нарузі; загибель тих, хто «вдягнув каски» і став в обороні своєї землі; жіноче прагнення дбати про себе та любити когось, не зважаючи на обставини війни; зумовлене материнством бажання вижити у війні; новий «Отче наш» часів війни, де висловлюється прохання захистити дитину, чоловіка, батьків та Вітчизну; про руйнування самої мови, яке відображає руйнування світу, відтак «Первомайськ» стає «майськом», «Луганськ» – «ганськом», а «Люба» – «ба».
Авторський наратив утверджує духовний спротив загарбникам і подальше культурне тривання Донбасу, частина якого вже перебуває під впливом проросійських бойовиків. І тут промовистим є неодноразове звернення Якимчук до поетики Василя Голобородька – знакового українського поета, який народився на Луганщині, на час початку війни мешкав у Луганську і згодом був змушений переселитися до Ірпеня. Авторка «Абрикосів Донбасу» також апелює до постатей Миколи Хвильового та Василя Герасимʼюка, що увиразнює загальноукраїнський вимір проблематики: війна на Донбасі – це не якесь локальне протистояння українських силовиків із «проросійськими добровольцями», це військовий конфлікт, в основі якого лежить зіткнення української культури з її волелюбством із російською культурою з її неоімперськими амбіціями. В художньому вимірі збірка «Абрикоси Донбасу» є нерівною, поруч із естетично переконливими текстами тут є тексти, образність яких має дещо штучну природу. Але загалом ця збірка стала знаковою в контексті прояву жіночого голосу в поезії війни, уперше означивши характерні й важливі ідейно-тематичні тенденції.
Третю тенденцію репрезентує антологія «Слова для війни: Нові вірші з України», яка вийшла у Бостоні у 2017 р. і яку підготували Оксана Максимчук та Макс Росочинський. У ній, окрім віршів вже згаданих Бориса Гуменюка, Любові Якимчук та Василя Голобородька, фігурують тексти Анастасії Афанасьєвої, Юрка Іздрика, Олександра Кабанова, Катерини Калитко, Людмили та Бориса Херсонських, Маріанни Кіяновської, Галини Крук, Оксани Луцишиної, Василя Махна, Марʼяни Савки, Остапа Сливинського та Сергія Жадана. Ця антологія адресована насамперед англомовному читачу, й одним із її завдань, як стверджують Максимчук та Росочинський, полягає у наближенні образу російсько-української війни до західної аудиторії, аби остання сприймала війну, що відбувається на території України і стосується реальних українців. Упорядники вказують на особливу чутливість поета під час війни, а також на його творчий транс, в якому він відмовляється від себе як від особистості і в той же час «відновлює ідентичність у відповідь на символічні зміни» довкола. Вони спостерігають, що поезія привносить відчуття свободи і дає змогу почути те, що «ідеологічний гучномовець раніше заглушив або спотворив». Антологія «Слова для війни…» ознаменовує прагнення не лише познайомити англомовного читача з живим досвідом української поезії часу війни, а й вибудувати певну значиму естетичну конфігурацію, своєрідний канон авторів, які відображають війну у своїх текстах. Варто сказати, що ця книжка представляє різноманітний ідейно-тематичний та стильовий досвід (що власне і є однією з сутнісних ознак антології), який так чи так виявляє відчуття війни, відображає її настання та репрезентує рефлексії з її приводу. Слід зауважити, що упорядники включили до антології російськомовних українських авторів (Афанасьєву, Кабанова, подружжя Херсонських). Це мало засвідчити, що російськомовні поети в Україні не сприймають російську неоімперську політику й підтримують українську незалежність, а їхній поетичний досвід є цікавим та значущим «голосом» у загальноукраїнському мовленні про війну. Однак загроза існування української нації як такої, боротьба російської неоімперської і української суверенної культур призвели, особливо в часі повномасштабного вторгнення, до скасування російськомовної культури в українському культурному просторі. Російська культура і її «регіональні варіації» почали сприйматися в Україні як «троянський кінь», що несе загрозу російських шовіністичних наративів. Крім того, таке несприйняття зумовлювалося неодноразово висловленою думкою Путіна, що військова інтервенція в Україну – це вимушений крок, метою якого є захист російськомовного населення в Криму та на Донбасі. Тому окремі представники російськомовних письменників в Україні перейшли на українську (наприклад, вже згадуваний Борис Херсонський чи відомий прозаїк Володимир Рафєєнко). А поетичні антології, видані в Україні, за незначними винятками репрезентують україномовні тексти.
Зокрема таку тенденцію представляє збірка «Там, де вдома: 112 віршів про любов та війну» (2019) в упорядкуванні Юлії Іллюхи. До неї увійшли твори восьми авторів, серед яких можна виокремити Валерія Пузіка, Марка Терена, Влада Сорда, Наталію Маринчак та саму упорядницю. У передмові до збірки Сергій Жадан зазначив, що явлені тут вірші демонструють «тонке й гостре поєднання смерті й життя, з якого витворюється нова мова». Власне згадані імена засвідчують витворення такої мови. Вона виразно передає новий досвід війни: втрату звичного сенсу життя, відчуття, коли людина уперше бере до рук автомат, видива, які приходять до військових ночами, враження весни, які особливо щемкі в час війни, жіноче чекання на чоловіка з фронту, прагнення у споминах повернути хоча б ненадовго епізоди колишнього життя тощо. Це твориться за допомогою мови, наближеної до розмовно-побутової, яка відверто передає драстичні епізоди існування, з одного боку, і тонкощі любовного почуття, з другого. Це мова виразних контрастів та протиставлень, а також подекуди сміливих метафоричних аналогій. «Світ, що пульсує довкола, живиться лиш любовʼю» («аркуші календарні день за днем відлітають у вічність», Юлія Іллюха) – до такого філософського узагальнення приводить жаский досвід нової реальності.
З часу повномасштабної війни в Україні вийшла низка антологій та колективних поетичних збірників. Першою антологією стала «Поезія без укриття» (2022) в упорядкуванні Надії Гармазій. Як зауважено в анотації до книжки, ця антологія представляє «художню фіксацію вражень першого місяця повномасштабної війни». У ній зібрано тексти 70 українських поетів. Ця антологія передає досвід шоку від повномасштабного вторгнення, відчуття патріотизму, любові до рідної землі та ненависті до ворога, гнівних інвектив на його адресу. Сама упорядниця говорить про те, що у цій збірці зібрано твори авторів із різним життєвим досвідом, стилем і рівнем віршування. Гармазій прагнула показати колективний спротив поетів – який є частиною загального спротиву нації – російському загарбнику, адже, на її переконання, «слово – це також фронт». Серед представлених авторів варто відзначити імена Юрія Матевощука, Володимира Тимчука, Надії Гармазій, Галини Крук, Олександра Ірванця, Катерини Калитко. Схожого принципу дотримувався й Михайло Сидоржевський, упорядковуючи антологію «Весна озброєна. Антологія воєнної лірики» (2022). Він представив твори 142 авторів, що мали засвідчити сплеск української патріотичної поезії. Цю поезію упорядник бачить як сьогочасний прояв кількасотлітньої традиції протидії загарбницьким інтересам «ненависного мордору» зі сходу. Якщо попередня антологія відображала модерні, то остання – традиційніші візії дійсності.
У тому ж 2022 р. вийшла антологія «Війна 2022: щоденники, есеї, поезія», упорядником якої став уже згадуваний Володимир Рафєєнко. Це видання репрезентує вже більш вибірковий підхід до текстів, коли важливим є не так кількісне представлення реакції поетів чи прозаїків на війну, як певна світоглядно-естетична конфігурація такого представлення. Йдеться про власне модерну візію дійсності – динамічну, багатовимірну, таку, що розпадається на частини і може наново комбінуватися в памʼяті ліричного героя. Ця дійсність несе відчуття жаху й попри це породжує почуття надії. Вона вимагає, як вже було сказано, нової – живої, пластичної та відвертої – поетичної мови. Таку мову виявляють у своїх текстах Катерина Калитко, Юлія Мусаковська, Ірина Шувалова, Галина Крук, Катерина Міхаліцина, Василь Махно, Олена Степаненко. У контексті необхідності нових форм зображення та нової естетики представлена в антології поезія Ліни Костенко та частково Олександра Ірванця є прикладами мовлення про війну мовою та образністю попередніх часів.
В 2023 р. вийшла збірка поезій «Книга Love 2.0. Любов і війна» в упорядкуванні Надії Коверської. Ця збірка формувалася за принципом вже згадуваного усвідомлення (а воно стає особливо актуальним у час війни), що любов лежить в основі існування світу. Саме любов (йдеться про широкий спектр прояву цього почуття), як вважає упорядниця, «робить нас стійкими, сміливими і незламними». Задля повнішого виявлення такого усвідомлення Коверська подає твори великої кількості авторів, до того ж не лише сучасників, але й поетів і поеток ХХ ст. і навіть ХІХ ст. Досвід війни, як стверджує упорядниця, спонукає до нового перепрочитання класичної поетичної спадщини. Серед багатоманіття сучасників (утримуючись від називання вже згаданих авторів) виринають оригінальні в образному рішенні тексти Ірини Цілик, Марʼяни Лелик, Маріанни Кіяновської, Марʼяни Савки, Юрка Іздрика, Катерини Бабкіної, Максима Кривцова. У контексті поетичних збірників про війну цікавим видається видання «Незламній / For Invincible» (2023), яке представляє імена восьми українських поетів, тексти яких подаються українською і в перекладі англійською. У такий спосіб поетичний месидж скерований не лише до україномовної, але й до англомовної аудиторій. Видавці прагнули актуалізувати здатність поезії виконувати роль культурного посланця в цивілізований англомовний світ. За обставин широкомасштабного вторгнення стало особливо актуальним руйнування поширених на Заході російських імперських наративів, а також отримання життєво важливої політичної, фінансової, військової підтримки з боку західних партнерів. Текстуальний ряд тут поєднано із промовистим візуальним супроводом – фотографіями, які репрезентують певні епізоди війни. У такий спосіб визначальний для сучасного цифрового суспільства візуальний компонент увиразнює та посилює явлену в мові образність.
«Поміж сирен. Нові вірші війни» (2023) є найповнішою на теперішній час збіркою поезій про війну. Найповнішою не в кількісному значенні (тут зібрано тексти 59 авторів), а в представленні низки ідейно-естетичних конфігурацій, які були зроджені війною, а також у виявленні ідіостильових властивостей письма окремого поета. Йдеться про авторів, що мали на меті висловити новий воєнний досвід адекватною, модерною мовою. Тут ширше представлено авторів, що перебувають в тилу і за межами країни, менше – тих, які беруть безпосередню участь у бойових діях. Варто зауважити, що війна налаштовує поета на серйозний лад. Відтак поширений в українській поезії у попередній час постмодерний спосіб висловлювання за нових обставин став цілковито недоречним. Українська поезія часу війни повернулася до модерного способу висловлювання, підтверджуючи відоме твердження Юрґена Габермаса про модерн як «незавершений проєкт». Упорядник цієї збірки Остап Сливинський твердить, що поезія війни зроджується волею, яка «відкриває шлюзи іншої, ніж зазвичай, – відчайдушної, пекучої, чесної, лютої мови». Ця поезія є «документом часу» й говорінням «про неможливе» і «крізь неможливе». Збірка завершується текстом «Шкода, що поезія не вбиває» Галини Крук, який вона проголосила на відкритті 23-го Берлінського поетичного фестивалю. У ньому авторка наголошує на тому, що війна «прокладає прірву» між тими, хто її посвідчив і тими, хто перебуває від неї на відстані (у другому випадку йдеться про Західний світ, якому важко пояснити, що відчувають українці у своїй країні, і який і далі продовжує перебувати в оманливому полоні «великої російської культури»). Крук спостерігає, що війна робить усе однозначним настільки, що місця для поезії практично не залишається; залишається хіба що місце для «свідчення». Водночас прикметами поезії війни, на її думку, є функціонально-ритуальні форми спонтанної молитви, скупого свідчення, ляменту, прокляття ворогові. Тут Крук означує характерне та важливе для поезії війни переключення від семантично «рознесеного» способу висловлювання на висловлювання семантично «скероване», яке, варто додати, має свою експресію, ритміку і образність, що спонукає до символічних узагальнень. Авторка тексту бачить поезію як вербальну форму спротиву ворогові й висловлює жаль, що поезія не здатна «вбивати» безпосередньо. Така риторична фігура засвідчує те, що за умов масового вбивства українців, загрози знищення їх національної ідентичності та державності поети відчувають межі впливу свого висловлювання, з одного боку, а з іншого – в рамках можливого прагнуть максимально посилити його значення.
У представленні української поезії часу війни варто згадати серію «Бібліотека української поезії. ПЕРЕД ЛИЦЕМ ВІЙНИ» / «Biblioteka Poezji Ukrainy. W OBLICZU WOJNY», започатковану 2022 р. Фундацією Пограниччя з ініціативи Кшиштофа Чижевського. Мета цієї серії – представити певний вибір такої поезії українському та польському читачеві. Кожна книжка присвячена постаті окремого автора, пропонуючи його вірші українською та польською мовами. Редакторами-упорядниками серії виступили Чижевський з польського боку, Наталія Трохим та Ірина Мулярчук з українського. Дотепер у трьох випусках вийшло 30 таких книжок і планується продовження серії, яку визначає добірний естетичний смак упорядників. Смак виявляється і у підбірці авторів та текстів, і в мінімалістичному оформленні книжок, вдалих візуальних зображеннях-ілюстраціях. У низці випадків організатори відходять від поетичного наративу, безпосередньо повʼязаного із війною, однак цей наратив повʼязаний із нею опосередковано.
Також упорядникам ідеться про ознайомлення польського читача з сучасною українською поезією загалом, це завдання серія виконує поетапно. Варто сказати, що в Польщі існує тривала традиція перекладу української поезії. Однак переклади в часі повномасштабного вторгнення виконують не лише ознайомчу функцію, не тільки формують польське бачення важливих естетичних тенденцій в українській поезії, а також слугують духовною підтримкою українців у культурному вимірі. До перекладів українських текстів залучені знані польські перекладачі, зокрема Богдан Задура, Лешек Шаруга, Анета Камінська, Якуб Корнгаузер, сам Кшиштоф Чижевський. У контексті української поезії війни варто відзначити текстуальні презентації таких авторів, як Валерій Пузік, Маріанна Кіяновська, Ірина Шувалова, Василь Махно, Галина Крук, Оксана Забужко, Ганна Осадко, Ірина Мулярчук, Юлія Мусаковська, Катерина Міхаліцина, Ярина Чорногуз.
Загалом українську поезію війни можна розподілити на дві визначальні групи. У першій опиняються автори, які безпосередньо причетні до війни (професійні військові, добровольці, парамедики), у другій – ті, які долучені до війни опосередковано (жителі не захоплених ворогом територій, біженці в Україні і в ЄС). Такий розподіл, як вже йшлося, є умовним, однак він відображає важливі тенденції в поезії воєнного часу. Як вже було сказано, рішення йти на війну є важливим екзистенційним вибором, який видозмінює систему життєвих цінностей та пріоритетів, коли щось стає визначальним, а щось втрачає свою значимість. Також цей вибір схиляє до уважнішого ставлення до мови. Сказане і зроблене тут більш відповідають одне одному, аніж у звичних життєвих практиках. Мова тяжіє до певної простоти, точності, виразної експресії й уникає перечуленості та надмірної вигадливості. Водночас ця мова здатна виявити широкий спектр почуттів людини та нюансів дійсності. Смерті, поранення, обстріли, фронтовий побут, побратимство, втрати та досягнення загалом – все це становить безпосередній та живий досвід війни і так чи так позначається на образності та стилістиці поетичних текстів. Війна призвела до формування окремого культурного пласту – його визначальною особливістю є пасіонарність – зі своїми знаковими постатями, кодами, мовою. І поезія безпосередньо причетних народжується в цьому пласті, апелює до характерних для його носіїв світовідчуття та світорозуміння, але водночас несе в собі індивідуальні авторські візії дійсності.
Згадана поезія становить собою чималу кількість текстів, що демонструють ідейно-тематичне та естетичне розмаїття. Від прояву любові до цього ось краєвиду перед очима – до розмови із невидимим Богом; від побутових ситуацій воєнного життя – до обстрілів, коли «все палає», «небо пульсує» і «під джгутами німіють ноги»; від проявів взаємопідтримки та довірливих розмов під час затишшя – до кидання «трьох жменьок землі» на могилу побратима; від силаботоніки – до верлібру; від наближеної до стилістики нон-фікшн оповіді – до наративу, що апелює до метафоричних аналогій, від стриманого висловлювання або відверто-сповідальної манери – до іронії та стьобу. Зрозуміло, що одні тенденції поширені більше (наприклад, верлібр або відверто-сповідальна манера), але не можна не зауважити розмаїття цієї поезії, зумовлене особливостями авторського таланту та досвіду.
Як вже було сказано, війна призводить до світоглядно-естетичного «визрівання» поетів. Останнє виявляється не тільки в тому, що одні автори із приходом війни почали писати вірші на цілком новому ідейно-мистецькому рівні, а й у тому, що хтось взагалі почав писати вірші; і ці вірші є значущими у відображенні того, що відбувається навколо. За нових обставин реальність наповнює поета сильними враженнями й актуалізує його прихований творчий потенціал, призводячи до появи нової поетичної мови. Іншими словами, війна творить нову дійсність, яку не можна адекватно описати мовою попереднього часу, і ця дійсність спонукає поетів до «визрівання», яке настає у пошуках відповідної мови. Загалом поезія дає змогу виявити назовні авторські відчуття, враження та думки (психотерапевтична), наголосити на важливому й непроминальному в часі війни (аксіологічна), явити свій космос, який постав із динамічної та часто невпорядкованої дійсності (онтологічна), представити значущі та цікаві образні візії (естетична функції). Серед поетів, які воюють, хтось вже видав свої вірші окремою книжкою, хтось готує її видання, хтось ще тільки розміщує тексти в соціальних мережах (Фейсбук, Телеграм). Війна триває − триває процес її відображення в поезії. Цей процес далеко не завершений, тому оптимальним натепер є представлення та осмислення певних тенденцій, які із сьогоднішньої перспективи виглядають промовистими в ідейному та естетичному вимірах.
Серед безпосередньо причетних поетів варто відзначити кілька імен. Так, Сергій Рубнікович у збірці «Згустки» (2023) виявляє тенденцію поезії нон-фікш, характерну для віршів Гуменюка. Однак Рубнікович детальніше виписує армійський побут і не вдається до метафоричних конструкцій, до яких вдавався Гуменюк. І це деталізоване виписування є наративною стратегією символізації зображуваної дійсності: «ротний говорить: / хлопці / по накладних / я маю видати вам протигази / так / давно списані / так / не допоможуть / але це блдь армія / тому взяли і розписались…» («протигаз»). Сучасна українська армія ще не позбавилася успадкованих від колишньої радянської армії організаційного принципу, згідно якого виконання наказів командування – якими би вони не були – є обовʼязковим і не піддається критиці. З другого боку – існування будь-якої армії базується на дисципліні та порядку. Спостерігаючи навколишні реалії, ліричний герой Рубніковича вдається до рефлексій. Ці рефлексії стосуються того, на чому насправді тримається армія, нової мови, яка дає воєнний досвід, відмінностей попереднього життя від теперішнього. Герой у поетичному слові проговорює важливі для себе екзистенційні моменти: «що робити на цій землі / тренуватися без упину / аби кожна наступна втрата / не порушила збитий стрій» («Спусковий»). Він усвідомлює те, що трагічний досвід війни (втрата друзів, побратимів) закарбовується у памʼяті і в майбутньому не забудеться. Цей досвід стане тим, з чим герой буде змушений жити надалі і чому він має давати раду: «мені жити з моїми тінями / й імена їх в собі нести» («Хвости»). Автор окреслює характерні тематичні обрії війни: про нашестя мишей, які погризли останню пачку сигарет; про три години дрімоти-забуття вночі, поки побратим стоїть на варті; про благословення випадкової жінки, яка кладе солдату до торби харчі. Під авторську рефлексію неодноразово потрапляє сама поезія, і тут Рубнікович вдається до її визначення за нових умов: «поезія / це все / що ти встигаєш подумати / в ту коротку мить / коли свист уже обірвався / але ще не прилетіло» («Резиденція»). Мить найбільшого напруження та очікування, мить або / або, мить безпосереднього й активного контакту з реальністю – це і є авторська візія суті поезії в умовах війни. Тексти Рубніковича, попри явлені в них рефлексійні міркування й подекуди іронічне ставлення до життя, виявляють енергійне авторське письмо, яке засвідчує внутрішню силу та світоглядну стійкість ліричного героя. Останній тонко сприймає реальність і нюансує її прояви.
Поетична збірка «Вірші з бійниці» (2023) Максима Кривцова у стильовому напрямі нон-фікшн виявляє розлогу сповідальну манеру. Йдеться про відверту та щиросердну оповідь про те, що ліричний герой бачить і що відчуває. Розповісти про життя-як-воно-є – із фіксуванням деталей, які виявляють сутність ситуацій, у потоці вражень та відчуттів, із порівняно широким охопленням фрагментів дійсності – такий авторський підхід виявляє прагнення «зафіксувати миті», в яких щось проявляється. Це щось передає становлення та тривання життя, яке під час війни інтенсифікується. Так, в одному з віршів в закритій труні ховають загиблого на війні солдата. На похоронах виступає голова громади, який говорить про втрачене життя, яке не повернути. Також промовляє священник, що наголошує на відповідальності, «яка важча за сльози». А в цей час хтось із присутніх відповідає на мобільні дзвінки. Старий обдертий автобус везе учасників похорону до кладовища. В салоні чути упізнаваний «солодкаво-терпкий трупний запах». Дорогою автобус збиває з гілок дерев яблука-паперівки та «ще зелені сливи». Оповідач прощається із загиблим і кидає в могилу «три жменьки землі» – «найменше і найбільше / що ти можеш сьогодні віддати / важкі / як підвісні мости» («Тепер поховання молодих хлопців та дівчат…»). У цьому епічному за тональністю тексті автор пластично передає різнопланові фрагменти дійсності, які «сходяться» в одному місці і своїм поєднанням непоєднуваного ознаменовують і смерть, і тривання життя. Відображений в поезіях Кривцова досвід намотування «жовтого скотчу» на обмундирування та зброю, розрізнення керованих авіабомб за звуком лету, життя в покинутих оселях й простеження доль мешканців-колаборантів тощо виявляє інші прояви такого тривання. Верлібри поета також передають авторську вітальну енергію. Завдяки більшій, аніж у Рубніковича, епічності оповіді ця енергія більш розпорошена у текстуальному полі вірша.
Вірші Валерія Пузіка виявляють тенденцію до лаконічнішого й емоційно насиченішого способу висловлювання, коли ліричний герой емоційно сприймає дійсність і передає її епізоди в чуттєво-образних візіях за допомогою системи художніх засобів (метафор, гіпербол, епітетів тощо). І якщо попередній поетичний досвід можна було характеризувати як нон-фікшн або наближення до цієї стилістики, то цей – як експресивний фікшн війни. Прикладом останнього може слугувати вірш Пузіка «Кажуть: допомоги не буде»: «Кажуть: допомоги не буде! / Все палає. / Медики розбиті вщент. / Під джгутами німіють ноги / І пульсує кров, / і пульсує крик, / і пульсує небо. / У легенях цемент холоне / і твердіє у венах бетон. / Сонце поволі темніє. / Сонце темніє. / Сон…» (зб. «Carmina Burana», 2022). Тут автор являє епізод бою і акцентує не на реальності, а на враженнях від неї, які передає за допомогою системи поетичних тропів. Не можна не зауважити, що оповідь ведеться в питомій (модерній) поетичній манері, яка залишає в тексті «місця недоокресленості» (Роман Інґарден), через що не можна з точністю сказати, що означає кінцева лексема «сон» – чи смерть солдата, який потрапив під артилерійський обстріл, чи засинання тих, хто вижив, після важкого, сповненого смертельних руйнувань, дня. Вірші Пузіка також пропонують епізоди початку війни, коли «сонце зігріває землю / гудуть казарми»; після бою, коли «за ці двісті годин / ми постаріли на вічність»; повернення солдата з війни, що супроводжується втратою цілі існування та гнітючим станом «безликості». Ліричний герой виявляє бажання пережити, подолати те, що приходить в снах і не дає нормально жити далі; прагне завершення війни і повернення «додому де всі живі».
Попри всі страждання, на яких наголошує автор, війна має доленосний, сакральний вимір. Вона постає як можливість, як шанс, як прояв утвердження себе самого та своєї нації: «бог стирає час / починає писати історію / з чистого листа» («серед небесних ям»). Сучасна російсько-українська війна є можливістю для української держави позбутися пострадянських рис і засобом спротиву до входження в черговий імперський проєкт відродження «великої Росії». Це шанс для українців почати «з чистої сторінки», реалізувати свою екзистенцію без засадничих світоглядних узалежненостей та неповноти суспільно-політичного та культурного розвитку. Тут варто пригадати відомий вислів Геракліта: «Війна – батько всього і всього цар: одних вона зробила рабами, інших – вільними». Стати вільними людьми на своїй землі – це мета остаточної деколонізації України. Усвідомлення сакрального виміру війни, її далекосяжних цілей – разом із базовими інстинктами захисту своєї родини та землі – допомагає витримати те, з чим військовий стикається на фронті.
Ігор Мітров у своїх поезіях коротко фіксує певні епізоди війни, подекуди супроводжуючи їх емоційними коментарями – стриманими, але в цій стриманості виразними. В одному з віршів він описує захід в село у «сірій зоні», де живе мати побратима. Болісним риторичним питанням звучать прикінцеві рядки: «хто відповість за траншею / свіжозасипану / і за підвал / який не провітриш за рік / і не відмиєш / ніколи…» («Рукавиці із холоду»). Попри значну кількість текстів, де представлені болісні, жаскі сторони війни, Мітров в окремих віршах прагне зобразити ті візії дійсності, які є естетично самозначущими і прекрасними. Так, у зверненні до загиблого побратима він говорить: «Ти живий наче повня, що ліс молоком залива». А в деяких випадках його метафоричні конструкції набувають суто грайливих естетичних обрисів. У вірші «Сонях» солдат дістає із «недоглянутої бороди» «веселі історії» (яких там «як насіння у соняху») і всі весело сміються – і присутні солдати, і «маленький ліхтарик на столі», і «консервна банка поруч із ліхтариком». Така грайлива образність передає переключення уваги ліричного героя та його приятелів з важкого й травматичного досвіду війни на щось прекрасне й веселе – те, що приносить втіху та розраду. Схожий механізм переключення уваги присутній у вірші автора «Make Love After War». Такої грайливої естетичної образності в текстах авторів, що воюють, не так вже й багато, але ці випадки є свідченнями того, що «чиста» поезія може бути навіть на війні – як тимчасова і відповідна до обставин втеча від реальності.
Олександр Хоменко видав поетичну збірку «У домі сухого серця» (2023), яка засвідчила низку промовистих тенденцій. Автор у розлогій оповідній манері, з увагою до ситуацій та деталей представляє дійсність, з якою він зіштовхнувся на війні. Однак, на відміну від нон-фікшн стилістики, де вихоплені з життя реальні ситуації постають у самозначній промовлюваності, письмо Хоменка передбачає проглядання в побаченому глибокого культурно-історичного контексту. За таких візій обʼєкти та події є не лише сьогоденними проявами життя, вони несуть в собі ознаки попередніх часів; того, що існувало давніше і значною мірою визначає сьогодення. Йдеться про тривалу культурну традицію, знаки якої поет відчитує глибоко й точно. Ця традиція – а вона визначає специфіку сприйняття і відтворення реальності – є формою зберігання та продовження української ідентичності. Хоменко приходить до усвідомлення, що «не треба шукати метафори, якщо ти перебуваєш в середині метафори». Для нього навколишня реальність є великою метафорою життя: між нею та іншими реальностями існують певні звʼязки, аналогії. Поет проводить несподівані, але промовисті уподібнення, які увиразнюють та поглиблюють навколишню дійсність, показують метафізичний звʼязок часів, різних культур та духовне тривання на українській землі. Тому посеред солдат, що його оточують, він бачить постаті Василія Великого та Діонісія Ареопагіта; в перенесенні тіла полеглого побратима – «перенесення мощей святого миколая», в бойових діях під Курдюмівкою – «зішестя у пекло»; в землі, яка рятує від обстрілів, – одну з чотирьох живильних стихій Емпедокла.
В інтертекстуальному полі віршів Хоменка простежуються давньогрецька філософська думка, християнська релігійна традиція, народні міфопоетичні уявлення, українська побутова звичаєвість, з одного боку, а з іншого – модерна творчість герметичного поета Пауля Целана. У вірші «я завжди знав що така історія» автор творить текстуальний діалог із відомою «Фугою смерті» німецькомовного єврейського поета із Чернівців. Хоменко приходить до висновку, що Целан не вигадував нічого, «він просто записував сухо й протокольно / те що було і що буде». І це засвідчує те, що поезія Целана, як і, зрештою, поезія Хоменка, є проявом «вищої реальності». Якщо Целан відображав її через герметичний спосіб висловлювання, то Хоменко – завдяки багатим на сугестію метафорично-символічним проекціям. Завдяки ним хата в одному з селищ на Донбасі стає архетипним феноменом, який несе в собі космогонічні прикмети, втілює ідею свого обжитого та захищеного простору, культурної памʼяті, тому залишається незнищенною. Хоменків акцент на памʼяті (а вона постає в широкій системі культурних знаків – від локально-побутових до символів з великих наративів) є вельми прикметним, адже памʼять є не лише визначальною у формуванні національної ідентичності, вона також дає змогу усвідомити, за що йде ця війна, чому «смерть як майстер з московщини» прийшла на нашу землю і чому «ми мусимо стояти…». У контексті поезії про війну Хоменко презентує тенденцію інтертекстуально багатого, рефлексійного, метафорично-символічного письма. Висока культура памʼяті оригінально проявляється в його текстах і творить неповторну стильову манеру.
Поруч із верлібровими текстами в просторі поезій про війну можна побачити вірші, засновані на силаботонічному віршуванні, авторами яких є зокрема Юрій Руф (Юрій Дадак), Anatoliy Anatoliy, Сергій Татчин, Олександр Лисак, Володимир Тимчук. Силаботонічне віршування – із поділом рядків на строфи чи відсутністю такого поділу – в українській поезії є проявом більш традиційного способу висловлювання. Не існує прямої кореляції між силаботонікою та традиційною поетикою (свідченням чого є, наприклад, радикально-модерні сонети Емми Андієвської), однак на початку ХХІ ст. автори, що апелюють до силаботонічного письма, переважно звертаються до більш традиційної поетики. Точніше, їхнє творче натхнення проявляється в такій формі висловлювання, для якої характерні ритмічне чергування наголошених і ненаголошених складів, з одного боку, і більш традиційні прийоми образотворення – з другого.
Зрозуміло, що кожен автор, апелюючи до традиційної поетики, виявляє свою візію дійсності, яка постає перед ним тут-і-тепер і викликає індивідуальний відгук-реакцію. Так, війна, що розпочалася у 2014 р., пробудила в Юрія Руфа сильний ментально-вольовий відгомін, який виявився в утвердженні у поетичних текстах і реальній дійсності також ідеї чину. В такий спосіб поет закликає до проявів індивідуальної та колективної дії, яка має порятувати націю від небезпеки бути знищеною, утвердити її волю до буття. Відповідно в його віршах лунають ідеї: індивідуального вибору («Знайди свій шлях – ступай, крокуй та йди…»); застереження не прогавити важливий момент, адже «час минає»; критики обраної частиною суспільства «стратегії глухої оборони», замість сліз, вважає автор, необхідно відповідати «ударом на удар»; екзистенційного «холоду», самотності та очікування змін на обраному шляху. Така програмна закличність авторського наративу передбачає образи з чіткою символікою, використання контрастів та антитез, емоційно загострені висловлювання тощо. Поет апелює до такої поетики, яка допомагає йому краще донести свою думку читачеві і за допомогою емоційних тверджень переконати його у сказаному. Руф наголошує на важливості культурної традиції, зауважуючи, що «…поміж забутих книг / Знайдеться та, що вже давно чекала / Яка наснажить, зродить новий здвиг / Розбудить міць, що приспана / дрімала» («Від предків до нащадків», «Вектор протидії. На зламі епох», 2018). Прояви своєї індивідуальної волі – в письмі та житті – він бачить як результат і як продовження відповідної традиції. У текстах Руфа можна побачити численні перегуки із ідеями Дмитра Донцова зокрема та образністю поетів-вісниківців загалом (Євген Маланюк, Юрій Липа, Леонід Мосендз, Олег Ольжич, Олена Теліга). Можна говорити про своєрідну реактуалізацію вісниківської ідеології та естетики у збірках Руфа «Вектор протидії. На зламі епох», «Ваніль чи сталь?!» (2021). Водночас поет активізує реалії пострадянського часу (гібридна війна в засобах масової інформації, пострадянська «масова людина» тощо). Відтак ідея чину Донцова – а вона передбачає віру в національну ідею, готовність до самопожертв заради нації та самодисципліну – набуває нових часових утілень та репрезентацій. Водночас у збірках Руфа можна побачити пейзажні та любовні вірші, які урізноманітнюють та індивідуалізують основний заклично-програмовий наратив автора.
Anatoliy Anatoliy у невеликих римованих віршах подає влану візію війни, що позначена професійним розумінням ситуацій та відповідним образно-поетичним представленням. Війна постає як «шахова партія», яку треба «зіграти філігранно», оскільки сили протиборчих сторін не рівні, а результат не можна передбачити наперед. Ліричний герой звертається до Бога і чує його відповідь – не у своєму внутрішньому голосі, а в появі побратимів, з якими йде на завдання. Герой констатує, що на війні кожен «уперто в диму цигарок пише свою Книгу» – аж «поки небо назавжди не впаде» («Хмари важкі, ніби зараз впадуть на степи»). Загалом письмо Anatoliy Anatoliy визначається субтильним чуттям, рефлексійністю, рівновагою духу та вишуканою образністю. Його естетика до певної міри суголосна із естетикою неокласиків. Та водночас поет демонструє, що реалії війни вимагають коригувань словесно-образного узусу неокласичного письма. Тому він, окрім фронтових реалій, вводить експресивні символи «Звіра» та «Дракона» війни.
Із поетикою Anatoliy Anatoliy перегукується поетика Сергія Татчина, що також оприлюднює власні воєнні вірші на сторінці Фейсбук. Йдеться про рефлексійну налаштованість ліричного героя, поетизацію фрагментів дійсності, яка загалом не надається до вишуканих образних представлень та філософсько-медитативних розмірковувань. У віршах цього поета відлунює субтильна естетика Володимира Свідзинського, його натурфілософське поцінування природи. Поезія дає змогу авторові втекти від війни бодай в уяві. Водночас Татчин описує і безпосередні епізоди війни, тоді його мова стає різкою, рваною, зумисно побутовою. Схоже різке письмо із «рваною» образністю демонструє також Володимир Тимчук («Азовом… Зіскрижалені», 2020), який концентрує свою увагу на конкретних фронтових ситуаціях. Його вірші визначає імперативний тон й експресивна стислість. Схожу імперативність можна спостерегти також у текстах Олександра Лисака («Синдроми фантомного болю», 2016), який, з одного боку, зосереджується на своїх відчуттях і екзистенційних викликах, породжених війною, а з другого – звертається до ідеї історичної памʼяті, звʼязку часів теперішнього і минулого (зокрема, козацької доби XV–XVIII ст.). Його тексти демонструють, що війна, яка розпочалася у 2014 р., активізує історіософські наративи, зокрема міркування про історичну долю нації. Стилістика віршів Лисака нагадує стилістику поезій Євгена Плужника – постульованим етичним вибором, оповіддю, в якій постає промовиста символіка, подекуди стриманою настроєвістю почуттів. Однак ліричний герой Лисака перебуває у просторі війни, тому його мовлення різкіше та категоричніше за мовлення Плужника. Загалом згадувані попередньо автори (як і не згадувані, наприклад, Федір Рудий, Артур Дронь, Артем Попик, Ігор Астапенко, Ілля Чернілевський, Олексій Бик, Олег Бородай), демонструють два визначальні способи відображення війни. Перший спосіб − у стилістиці нон-фікшн, прагне передати якийсь епізод завдяки промовистій деталізації, зі зведенням емоцій та художніх тропів до мінімуму. Водночас сама зображувана ситуація викликає емоції та виражає щось. Таким чином досягається ефект «правдивої розповіді» про війну, безпосереднього представлення того, якою вона є. Другий полягає в домінуванні авторських емоцій та рефлексій, а також нерідко апелює до традиційних поетичних формул, сюжетів, образів. Таке апелювання передбачає реінтерпретацію художнього матеріалу відповідно до нових обставин та завдань. Обидва способи виявляють значиму виражальну спроможність в поетичному представленні нової дійсності часів війни. Звичайно, конкретна текстуальна реалізація може поєднувати ці два способи, а ефективність і ідіостильова реалізація їхнього розгортання залежить від таланту та можливостей окремого автора.
Тут не можна не згадати такого поширеного серед солдат явища, як гумор та іронія. Гумор значною мірою допомагає здолати стреси, адже за його допомогою людина змінює спосіб бачення дійсності із похмурого, гнітючого на веселий, позитивний. Також гумор підтримує колективний дух, адже він пропонує загальну візію певної ситуації і уможливлює вирішення певної проблеми. Крім того, гумор та іронія постають у зрозумілій усім, привабливій мові. Гумор є проявом життєвих сил, сприяє їхньому збереженню та посиленню. У гумористично-іронічній поезії солдат можна простежити дві тенденції. Одна виявляє бурлескне ставлення автора, який часто використовує обсценну лексику, до реалій війни і до себе самого. Тут обігруються різні ситуації на війні, й комічний ефект є наслідком невідповідності між тим, що є, і що має бути, або контрастним зіставленням різних просторів на фронті. Показовими у цьому вимірі є «армійські хоку» Артема Полежаки: «Зранку комбат / Не роздав піздюлєй – / Схоже, день не заладиться»; «Обстріл почався, / Стрибнув у бліндаж. / Курва, посцяти не встиг»; «Повні кишені цигарок – / І підкурити нічим. / В тепловізорі зайці їб*ться»; «Ху*нули по під...м – / Здається, трохи притихли. / Давай іще їб*немо!».
Ці «хоку» засвідчують, що бурлескно-травестійна манера, з якої почалася нова українська література, продовжує залишатися актуальною для української поетичної свідомості (безпосередніми попередниками Полежакових «хоку» є тексти із відомої збірки Юрка Позаяка «Шедеври», 1997). Жанр японської ліричної поезії, для якого характерні простота вислову, безпосередньо-інтуїтивне і водночас дещо відсторонене та відчутно драматичне бачення життя перелицьовується на український життєрадісний кшталт і пропонує доволі «солені» жарти. Водночас ці жанрово травестовані короткі тривірші у сконденсованому вислові несуть безпосередність схоплення ситуації (миті), життєствердність та гумор. Авторська іронія та самоіронія є свідченням загалом збалансованої психіки та, врешті-решт, любові до світу. «Хоку» Полежаки є проявом великої вітальності в її спонтанності, експресії вислову та гуморі. А значить – в умовах війни – високого морального духу. Друга тенденція виявляє більш тонкий гумор та іронію автора над реаліями війни. Прикладом можуть слугувати два короткі тексти Дмитра Мамчура: «– От скажи, братко, що ти хочеш? / – Бачити німб над кимсь. Десь далеко попереду…» («Дороговкази»); «Вони повзуть собі тихенько і не “чають” / Що тут чекають їх не тюря і не щі… / Щоб не було... та спершу знову взнають / Як діють пʼявки, мошки, комарі, кліщі…» («Туристи»). Іронія також допомагає поетові витримувати тягар війни, адже вона дистанціює його від ситуації, в якій він перебуває, і вимагає гри розуму, в якій сказане міняє своє значення на протилежне.
Серед безпосередньо причетних до війни поетів є жінки, які виконують функції або парамедиків (Олена Герасимʼюк, Єлизавета Жарікова), або звичайних військових, наприклад розвідників чи снайперів (Ярина Чорногуз, Олена Білозерська). Тут теж простежуються дві тенденції, які відповідно виявляють у своїх текстах Ярина Чорногуз та Олена Герасимʼюк. Перша демонструє стриманість у почуттях – попри те, що вона глибоко переживає події війни. Її стриманість походить від опанування себе, своєї емоційної сфери, оскільки розвідник повинен не втрачати самовладання за будь-яких екстремальних ситуацій. Водночас загнані углиб почуття вертаються й проявляються в дещо абстрагованому, дистанційованому, медитативному авторському промовлянні. Це промовляння засвідчує глибоко пережиті реалії війни, одні з яких подолані у сприйнятті та осмисленні, а інші, наприклад, смерть побратимів, – ні. Чорногуз говорить «без романтики, без ілюзій, без брехні самій собі». Її поезія апелює до непроминальних, сутнісних основ людського існування, які визначають те, що відбувається навколо. Авторка на глибинному рівні відчуває та бачить війну. Вона вдається до інтуїтивного сприйняття дійсності й потім піддає сприйняте рефлексіям. У такий спосіб твориться стримана й в той же час висока поезія війни. В її текстах можна побачити міркування на теми смерті, долі, болю, свободи, краси, інстинкту життя, самопожертви, памʼяті. Так, попри те, що на війні смерть ходить поруч і забирає близьких людей, авторка отримує особливе відчуття миті свободи (вільного життя), і вона означує цю мить як «прекрасну». Чорногуз часто розгортає якесь явище як самозначущий феномен, який має свою логіку виникнення, розгортання та завершення.
Її письмо відображає виразно жіночий погляд, і це проявляється по-різному. Хоч авторка і стримує свої почуття, але не можна не помітити її тонкої душевної організації, делікатно-проникливої чуттєвості у сприйнятті світу. Вона свідомо чи несвідомо бере на себе роль тієї, хто прагне зберегти та продовжити памʼять про події; несе в собі глибоке почуття «болю» за загиблими побратимами і суто жіноче чуття любові до світу. Також авторка прагне бути сильною жінкою, рівною з чоловіками. Вона констатує, що попри «гидку слабкість жіночого тіла», «кожна з нас у пітьмі йде сама / опори не треба / опора бʼється всередині і має голос» («[надто червона пляма]»). Через рефлексійну налаштованість і використання інтертекстуальних алюзій її поезії нерідко пропонують багатопланові символічні структури. Також нерідко авторка апелює до складної метафоричної образності, яка визначається точністю аналогій та експресивністю. Серед безпосередньо причетних поетів Чорногуз виявляє філософсько-медитативний наратив – із подекуди складною абстрагованою образністю – чи не найбільш послідовно.
Якщо Ярина Чорногуз стримує свої почуття, то Олена Герасимʼюк виявляє їх вільно та уповні. Загалом, фронтові реалії із обстрілами, смертями, каліцтвом викликають сильні відчуття та враження. Це демонструє поезія Герасимʼюк, яка розгортається в емоційній, гострій, подекуди екзальтовано-екстатичній авторській оповіді. Умовно кажучи, завдяки енергійному темпераменту авторки відчуття не втрачають своєї сили і знаходять вияв в експресивно виразних поетичних образах. Герасимʼюк демонструє небачену до того енергію та агресію письма, виявляє колосальне почуття ненависті до ворогів і любові до своїх. Вона вільно почувається як у верлібрі, структура якого допомагає їй спонтанно передавати спалахи своїх почуттів, так і в силаботоніці, де авторські емоції виявляються в ритмічних модуляціях і посилюються завдяки ним. Попри яскраву чуттєвість, поетична оповідь Герасимʼюк виявляє добре засвоєну культуру письма, яка зокрема проявляється у знанні української поетичної традиції та біблійної образності. Це дає змогу авторці провадити цікаві інтертекстуальні діалоги зі своїми попередниками. У своїх віршах Герасимʼюк майстерно інтерпретує біблійні образи, образи та технічні прийоми поезій Тараса Шевченка, Василя Герасимʼюка, Ігоря Римарука, Миколи Воробйова, Василя Голобородька та ін. Вона вдало використовує вже явлені технічні засоби, роблячи їх виразниками нових наративних тенденцій. Вона також може переписувати свій давніший вірш («Отче наш»), роблячи новий текст репрезентантом нової реальності. В поемі «Тюремна пісня» авторка скеровує свій сарказм проти прогнилої, скорумпованої пострадянської державної системи. І це є іншим виміром російсько-української війни, адже така система є «спадком» за «старшим братом», і за допомогою цієї «спадщини» Росія планує повернути свій колишній статус метрополії. Вірші Олени Білозерської репрезентують силаботонічну ліричну оповідь із більш традиційною образною системою, тоді як верлібри Єлизавети Жарікової – модерне метафоричне письмо. У збірці останньої «Між любовʼю і любовʼю» (2023) віршів суто про війну небагато, але розповідь про життя, про любов є своєрідною відповіддю на те, що принесла з собою війна. У ще однієї жінки-військової й поетеси Ірини Бобик також можна побачити силабо-тонічний принцип організації поетичної оповіді, щоправда, її тексти ліричніші за тексти Білозерської.
Опосередковано причетні автори поділяються на тих, хто перебуває в тилу, і тих, хто перебуває за межами країни – як біженці чи ті, хто вже тривалий час є резидентами іншої країни. Їхня поезія також демонструє різноманітність та широту авторських ідіостильових пропозицій. Зрозуміло, що вони зосереджують свою увагу на досвіді життя в тилу, так само як безпосередньо причетні – на фронтовому досвіді. Однак у своїх рефлексіях і перші, і другі можуть виходити за межі простору свого безпосереднього перебування й давати образні уявлення та міркування щодо інших просторів.
Поезія авторів, що не перебувають на фронті, має вищі кількісні показники. У ній виявляється більша чуттєвість у сприйнятті подій, виразніша емпатія, скерована на переживання трагічних та драматичних епізодів (загибель військових, смерті та страждання цивільного населення тощо). Для поезії поза фроном характерний ширший тематично-образний спектр, який передає війну глобальніше. Водночас образніше представлення-моделювання подій війни на тлі віддаленості від лінії зіткнення з ворогом й відповідно меншим рівнем небезпеки і слабшим екзистенційним переживанням воєнного довіду призводить до того, що окремі автори не виявляють відповідної глибини бачення проблеми, належного відчуття війни. Їхні вірші визначаються певною надуманістю та поверховістю, штучністю образних представлень. Такі вірші можна розглядати лишень як певне свідчення колективного світоглядного спротиву загарбнику (в такому випадку вони мають не так естетичну, як соціологічну цінність). Водночас автори, які сприймають події війни на належному рівні відчуття та усвідомлення і які мають тонке естетичне чуття, пишуть вірші, що мають промовисті світоглядно-естетичні прикмети. Визначальним фактором тут є не авторське безпосереднє чи опосередковане долучення до подій війни (хоча і воно важливе), як талант поета, його здатність відчувати події, переживати й усвідомлювати їх.
Війна, як вже було сказано, спонукала певних авторів почати писати, або ж вийти у своєму письмі на інший рівень відчування та осмислення життя. Із війною прокинувся творчий талант Марини Пономаренко, яка 2023 р. видала «Книжку любові і люті». У назві відбиваються два домінуючі настрої збірки: 1) любов до життя, яке попри війну триває і проявляє себе у цвітінні природи навесні, почуттях закоханих, радості спілкування; 2) ненависть до ворога, який прийшов на нашу землю і який несе із собою смерть та руйнування. Авторка плекає життя і водночас ненависть до ворога, і ця ненависть дає їй внутрішню силу («лють твоя стане тобі скелетом»).
У час екзистенційної війни, що загрожує існуванню нації, авторка активізує фольклорно-міфологічні уявлення українського народу. Така активізація дає можливість відчути могутню силу нації, її незнищенну вітальність; а також те, що світ ірраціонального у цій війні перебуває «на нашому боці». Так, на острові Зміїний поселився Змій, який «хапає ворожих матросів і виїдає їм печінки»; відповідно лунає самостверджувальне й обнадійливе: «Стільки вже воєн відтанцювали, перетанцюєм і цю» («Ходять чутки і плітки у не вартих довіри ЗМІ»). В іншому вірші постає образ баби-відунки, яка живе край села і до хати якої заходять ворожі солдати. Там вони знаходять неминучу смерть; їх баба Христина ховає в лісі, а потім їхні душі в образі «малих заляканих потерчат» приходять до неї на розраду та заспокоєння. І вона не відмовляє їм у цьому через чуття жалю (амбівалентна сутність міфологічного героя тут також знаходить своє відображення).
У збірці авторка також окреслює морально-етичні питання, які ставить війна. Масові жорстокі вбивства цивільного населення неминуче підіймають питання відповідальності Бога за те, що відбувається. В одному з віршів військовий сповідається священнику й говорить про кривди та несправедливості війни, увиразнюючи все це образом ні в чому не винної загиблої жінки, яку «убивали довго», «убивали страшно». Військовий не може узгодити існування Бога як творця і правителя світу із такими проявами жорстокості. Він висловлює священнику свій символ зневіри, а точніше – символі віри часу війни. І той сам потрапляє в мить невпевненості. Вірш «“Бога немає”, – каже цей чоловік на сповіді» має відкриту кінцівку, де питання теодіцеї постає в характерній для воєнного часу гостроті. Авторський наратив визначається щирістю, чесністю та відвертістю оповіді. Загалом верлібри Пономаренко визначаються легкою, часто грайливою оповідною манерою, і в цій оповіді основне ідейно-смислове навантаження припадає на символічні та метафоричні структури. Серед художніх засобів, до яких найчастіше вдається авторка, варто відзначити паралелізми та рефрени, завдяки яким вона увиразнює та посилює емоційну складову свого мовлення.
Вірші Марина Пономаренко представляють поетично-грайливий наратив. Натомість Катерина Калитко виявляє екзальтоване сприйняття дійсності – таке, в якому події війни, які самі по собі викликають сильні емоції, посилює авторське чуття, що знаходить вираження в густому експресивному поетичному слові. Показово, що лірична героїня збірки «Люди з дієсловами» (2022) стверджує: «Я тепер не поетка, я глина у печі горя» («Особовий займенник»). Письмо Калитко передбачає не лише згущення відчуттів та вражень в образному слові, але й масштабні візії дійсності, внутрішні рефлексії авторки з приводу того, що вона побачила своїм внутрішнім зором. У цих візіях та рефлексіях Калитко приходить до цікавих спостережень та міркувань, а також оригінальної образності (в певних текстах вона вдається до поетики прикінцевих ідейно-смислових узагальнень). Так, Калитко наголошує на важливості доторку в час війни, який повертає людину до узвичаєної реальності, дає відчуття сталості та призводить до психічного заспокоєння – цей доторк стосується як природи, так і людини; зауважує, що «нам не вийти з цієї війни такими, якими прийшли» – війна суттєво змінює людей, суспільство, а також впливає на геополітичне співвідношення сил в цій частині світу; вказує на відмінності жіночої та чоловічої памʼятей, остання «чіткіша, тваринніша та фатальніша», перша – «бездонна, люта», «у первісній її темряві ходитиме мертвий люд» («Що є жіноча пам’ять на цій війні?»). Тобто жінки схильні зосереджувати свою увагу не так на подіях, як на людях.
У просторі памʼяті ліричної героїні постають оборонці донецького аеропорту; трактористи, які їдуть сіяти на замінованому полі і залишаються без ніг; «темне мʼясо реальності», описати яке вона не може належним чином і не може не описувати. Якщо у Пономаренко в опозиційній парі любов і лють переважає перше, то в Калитко – друге. Остання активізує танатосний потенціал своєї натури; вона готова ділитися власною «чорною силою», ненавистю із тими, хто цього потребує. Вбивати ворога – це її основна теза з «катехізису» часу війни. Екзальтовані візії авторки породжують подекуди макабричні образи, які дають підстави для типологічних паралелей із поезіями Тодося Осмачки, які у свій спосіб промовляють про війну: «як у роті трупа корчиться чорна тиша, / як у неї сиплеться сніг раптовий, квітневий» («Ось твій цвіт абрикосовий, пекло»). Екзальтоване сприйняття дійсності значно увиразнює «реальність» війни, і тут образний світ Калитко пропонує багато цікавих та оригінальних рішень (зворотнім боком цієї екзальтації стає те, що інколи авторка втрачає чуття художньої міри).
Збірка Світлани Поваляєвої «Мінлива хмарність з проясненнями» (2022) пропонує більш ліризоване і мʼякше жіноче письмо. Лірична героїня Поваляєвої – це зріла особистість зі сформованими уявленнями про життя; вона має внутрішній стрижень, але її бачення дійсності розгортається у по-жіночому стриманому й чуттєвому слові. Як стверджує авторка, і таке твердження суголосне із встановленими гендерними ролями, «чоловік може впіймати кулю або уламок / жінка може відлунити біль» («чоловік може впіймати кулю або уламок»). Збірка присвячена синові Поваляєвої, Романові Ратушному, який з початку широкомасштабного вторгнення став добровольцем до Сил оборони України й загинув 9 червня 2022 р. в боях під містом Ізюм Харківської області. Тут пунктирно простежується сюжет, повʼязаний із сином: його – і представників його покоління – дорослішання («ми виросли, мамо – з освітніх маків»); він і його однолітки йдуть на війну («І всі такі ніжні – чому вони йдуть? / Чому їм так легко дається війна?»); вдячність побратимам за те, що син прийшов – на якийсь час – з війни; він припинив присилати повідомлення («Останнє прочитане, / Як фотографія на могилі / Більш не мінятиметься»); сподівання на його повернення («ти віриш: зима не повернеться / а він ще повернеться, може» («ти віриш: зима не повернеться»). Це погляд матері, яка дивиться на сина і разом з ним на тих представників його покоління, які були народжені вже за часів Незалежності і які є «сіллю цієї землі». Поваляєва демонструє чималий рівень емпатії, що дає їй змогу тонко відчувати й «бачити» різноманітні ситуації – жертовну роботу парамедика Тайри в оточеному Маріуполі, мотивацію людини, яка йде на війну (тут вона робить наголос на любові), прискорене дорослішання дівчини в часи війни, стриманість у почуттях причетних, які якщо й плачуть, то «всередину себе», а не «в соцмережах». У своїх модерних урбаністичних текстах Поваляєва може актуалізувати історичну памʼять, яка повʼязана з українською козацькою вільнолюбною традицією загалом і війнами з москалями / росіянами зокрема. Очевидний перегук минулого і теперішнього пояснює й увиразнює те, що відбувається в її часі. Чуттєвість, емпатія, міркувальність авторки знаходять свій прояв у невеликих ліризованих верлібрах.
Юлія Мусаковська у своїй поезії являє той наратив, який характеризують складні модуляції почуттів та осмислень, дещо абстрагована образність й семантична неоднозначність висловлювання, культура слова, за якою стоїть увага до мови, плекання закладених в ній сугестивно-виражальних потенцій та тонке авторське чуття. Як і більшість громадян країни, переживаючи сильний стрес із настанням війни, Мусаковська звертається до своєї інтуїції. Вона зазирає в себе й усвідомлює, що є поетесою, цариною якої є мова. І Мусаковська починає робити те, що в неї виходить найкраще – творити в мові. У збірці «Залізо» (2022) вона ставить промовисте питання: «Хто сказав, що слова зараз не мають ваги?» й відповідає на нього, окреслюючи онтологію слова в часи війни. Слова означують те, що війна нищить, або чим прагне оволодіти («прах зруйнованих будинків», «ґрунт під ногами», «поблідлі губи»), дають рівновагу («коли з-під ніг вибивають землю, як хитку табуретку)», допомагають триматися за життя (як відкриваються «зяючі рани»). Вони сповнені люті та горя й «немає нічого тривкішого за них / нічого непроминальнішого» («Хто сказав, що слова зараз не мають ваги?»). У словах лірична героїня віршів Мусаковської передає те, що відчуває і бачить: як війна «вростає» в чоловіків і як важко їм при цьому зберігати «холодний розум» і в той же час не втратити «полумʼя в грудях»; вона змушена тримати себе в руках попри те, що смерть «приросла, як горгулья, їй до плеча»; Захід дистанційовано споглядає на те, що відбувається, висловлюючи занепокоєння, засуджуючи, жахаючися, але не виявляючи достатньої військової підтримки тощо. Останній висновок походить з власного досвіду, адже Мусаковська є однією із тих культурних посланців, які активно пропагують українські інтереси на Заході і у свій спосіб прагнуть збільшити допомогу західних партнерів Україні. Вона увиразнює закладені в мові лексично-виражальні властивості і творить «філософію мови» в умовах війни: «вибір від слова “вибороти”, …від слова “вибратися”, …від слова “вибити”» («вибір від слова “вибороти”», зб. «Бог свободи», 2021). Для її поцінування мови показовим є окреслення семантичного ланцюжка від «вибрати» до «вибити», адже український вибір на користь свободи і європейських цінностей завершується у теперішньому часі вибиванням ворога зі своїх територій. Метафори, які творить авторка (наприклад, у вірші «Війна, що носиш у нагрудній кишені»), відображають нестандартні бачення дійсності та естетичний смак. Мусаковська однаково добре почувається як у верлібрі, так і у силабо-тонічному вірші. Тонкість чуття, увага до мови, культура письма – це те, що визначає її поетичне слово часу війни.
Галина Крук у збірці «Живиця» (2022) також звинувачує Європу в недотриманні проголошуваних принципів гуманізму та відсутності активної підтримки України («18 лютого 2014 року»). Її письмо відображає наголошення на моральному чутті, яке суголосне із усвідомленням особистої приналежності до колективного цілого нації («я належу до цього народу, я – цей народ»), а також розумінням необхідності персональної дії («я починаю від себе – я розорюю межі», вірш «сказати собі чесно якомога чесніше»). Авторка виступає за активну життєву позицію та діяльний супротив злу. Вона стверджує, що «війна убиває руками байдужих / і навіть руками бездіяльних співчутливих» («Стоїш з плакатиком “no war” як індульгенцією за те»). Крук дає зрозуміти, що кожен громадянин повинен мати активну суспільну позицію, і якщо країна розвивається убік авторитаризму, робити все, аби перешкодити такому розвитку. Відтак авторка наполягає на вині тих росіян, які виявляють лише пасивний протест проти війни і своєю неактивною громадянською позицією також доклалися до цієї війни. Не можна не зауважити, що війна як масштабно організоване насильство підіймає питання про моральні засади людини, котрі виявляє поезія Крук. Також авторка міркує про понищену, але глибинну «мову любові», яка постала в час війни. Вона задумується і про наступне покоління українців, яке нестиме в собі війну і яку воно буде змушене подолати. Модус верлібрової оповіді із прозорим викладом думок та експресивними символами окреслює ідіостиль Крук.
Письмо Катерини Міхаліциної виявляє дві реакції на війну. В одній війна постає очима жінки, чоловік якої пішов на фронт, а вона залишилася з дітьми в тилу. Лірична героїня у збірці «Голоси» (2022) повторює своє основне завдання: «ми сильні… / нам велено свідчити… / й щоб свідчити потім, нам треба найперше вціліти. / мені і дитині. малесенькій нашій» («не вірю в цей сніг. він тихий. занадто вже тихий»). Якщо завдання чоловіка – знищувати ворога, який напав на країну, то завдання жінки – вціліти, піклуватися про дітей і запамʼятовувати події цього часу, аби потім творити справжній наратив війни. Останній стане частиною культурної памʼяті і до певної міри визначатиме ідентичність наступних поколінь. Лірична героїня Міхаліциної виявляє виразне моральне чуття, окреслюючи проблему: місто Львів відчуває провину перед містами східних міст України, які піддаються сильному бомбардуванню. Така провина компенсується через активну підтримку переселенців, які були змушені залишити свої домівки й шукати більш безпечні місця проживання. Міхаліцина увиразнює те, що волонтерський рух (а сама авторка є активна учасницею цього руху) виникає на основі емпатії та морального чуття небайдужих людей. Її письмо виявляє дві тенденції. Одна акцентує на індивідуально-біографічних, побутових вимірах війни й виявляється в описовому, доволі «прозорому» з огляду на поетику, верлібровому наративі. Друга наголошує на жіночій родовій тривалості, на незнищенності жіночих ліній роду, які, як вже йшлося, забезпечують продовження життя та культурної памʼяті. Збірка «Розламані люди» (2023) присвячена жінкам роду авторки (відомих і невідомих їй), яких вона «чує за плечима». Ці жінки зазнали воєн, переселень, втрат, насильства. Вони стали «розламаними», але попри це зберегли любов до життя, людяність та індивідуальність. Вони вірять у «проростання вишневої кісточки» навіть тоді, коли її «посадити в рибʼячий череп, а його за водою пустити». Сила життя є великою й воно обовʼязково продовжиться, не зважаючи на всі несприятливі обставини. Авторка описує ритуал замішування тіста, який метафорично позначає продовження життя.
Ці жінки постають недосконалими (хтось «сходиться із нелюбом», хтось «плеще щось одорване від віри і правди»), але таким же недосконалим є життя, а вони – його органічна частина. Жінки роду протиставляють смерті життя, знищенню – виживання, ненависті – любов, безпамʼятству – памʼять. Авторська мова тут далека від літературної, її діалектні та подекуди макаронічні форми відображають природну мову цих жінок, а також суспільні та культурні реалії, в яких вони перебували. Лірична героїня збірки «Розламані люди» підводить до усвідомлення: життя незнищенне; ми пережили багато лихоліть – переживемо і цю війну (цей мотив зустрічається в текстах багатьох авторів). Суголосний мотив поцінування життя, яке розгортається в час війни, виявляють поезії Інни Гончар, Марʼяни Зеленюк, Анни Ютченко. Так, поетеса Інна Гончар у співавторстві з фотографом Юрком Костишиним, який воює в лавах ЗСУ, видали книжку «#4.5.0. Поетичний артбук» (2023). Це видання поєднує дві мистецькі форми – поезію та фотографію. Обидві наголошують на красі життя, яка під час війни стає особливо значущою.
Розміщені на Фейсбуці вірші Олени Зятьєвої пропонують небачену до того розкутість, відвертість та свободу письма. Авторка виявляє тонку чуттєвість, за якою стоїть любов до життя, його різноманітних форм та станів. Цю любов Зятьєва представляє різнопланово, повно та динамічно. Її філософія життя проявляється в таких рядках: «зрештою все завше зводиться до любові, до її присутності або до її / відсутності у житті людини» («у брудному будинку з химерами давньогрецьких міфів, привиди»). Авторка неодноразово наголошує на присутності любові в її житті – попри всі руйнування, болі та страждання, які несе із собою війна. В одному з віршів Зятьєвої, лірична героїня, звертаючись до свого коханого, який лежить у госпіталі, каже: «після війни ми з тобою будемо ще більше любити» (однойменний вірш). І це за таких обставин звучить як віра в подолання всіх наявних труднощів та спільне майбутнє обох. Похідним від її бажання любити є прагнення підтримати, зарадити, допомогти. Любов в авторки часто набуває своєї природної форми – сексуальних взаємин. Відповідні епізоди в її текстах зображаються відверто й в той же час тонко, із чуттям. Зятьєва акцентує на любові, але не ховається «в коконі» цього почуття. Вона бачить реалії війни, до того ж робить це проникливо, із рідкісним чуттям психічних станів та життєвих ситуацій. Так, у свідомості солдата, який кохає жінку, її біле тіло викликає спогад про піхоту під Бахмутом взимку, яка вдягала маскувальні халати. В реальному бою ці халати не допомагали, швидко стаючи червоними, і бійці «кричали, стікаючи любовʼю до вітчизни» («у брудному будинку з химерами давньогрецьких міфів, привиди»).
У віршах Зятьєвої можна побачити досить поширений мотив смерті чоловіка-військового, якого зі щемом згадує лірична героїня; а також – чи не вперше – мотив смерті жінки-військової, за якою тужить її чоловік, і, що важливо, час не зменшує його страждань. Важливою прикметою оповіді авторки є чітка опозиція до мас-медійного наративу, адже війна та життя загалом інакші (багатовимірніші, тонші, вільніші), аніж їх подає державна пропаганда. Авторка із переконаністю стверджує: «порнографія і та вже буде правдивішою за ці патріотичні ролики» («як там, медузо, було у Бахмуті»). Її патріотизм органічний (бо йде від любові до життя і переживання за «своїх»), а не засвоєний від наративів соціальних інституцій. Вона ненавидить державну систему, яка уніфікує, обмежує свободу, наглядає та карає й у свій спосіб «вбиває» життя. Авторські описи визначаються переконливістю, пластичністю та точністю; і передають вони різні просторові реалії – життя солдат в окопах, проблеми села у прифронтовій полосі, функціонування міста далеко в тилу. Так само переконливо Зятьєва репрезентує рольову лірику, коли оповідь у вірші ведеться від імені чоловіка. В її поезіях реальність постає живо, динамічно та багатовимірно. Авторка уважна до деталей, які фіксують стани і характеризують явища / речі (наприклад, «похоронка на дешевому папері»). Вона не цурається зауважити певні фізіологічні моменти (наприклад, «вонючі носки» солдата, що приїхав із фронту у відпустку), адже саме такою є реальність. І Зятьєва не хоче її прикрашати, а прагне передати із відповідною промовлюваністю. Її тезаурус загалом сформований урбаністичним простором Києва, однак авторка може доволі успішно передавати мовно-символічні узуси інших топосів країни. Верлібри Зятьєвої визначаються розлогою оповідністю та сповідальністю. Авторка намагається відобразити дійсність через низку деталей, які є для неї важливими та промовистими, і розповісти про свій особистісний досвід, досвід власної душі – відкритої, чутливої та спостережливої.
Поезія авторів, що опинилися за межами України, теж відображає певні тенденції. Так, Оксана Забужко в час повномасштабного вторгнення потрапила до польського села Красноґруда на стипендію фонду «Пограниччя». Там вона мешкала в резиденції для мистців (колишній садибі Чеслава Мілоша) й відчувала гостинне ставлення подружжя Кшиштофа та Малґосі Чижевських, які й очолюють згаданий фонд. Відтак постав вірш «Красноґруда», в якому авторка виявляє захоплення чарівною природою села, яка допомагає їй внутрішньо зібратися, вистояти, «перебути свої земні напасті» – й формулює визначальне для себе прагнення: мати відповідні, прийнятні для творчості умови. Це єдине, чого вона хоче. Творча особистість в час війни прагне реалізувати свій потенціал. У цьому проявляється не лише потреба відповідного екзистенційного вибору, але й необхідність продовжувати творити український світ, що його прагне знищити Росія, в образному слові. Залишатися собою й хай на чужій території далі творити український культурний простір – це характерний, визначальний вибір для поетки-біженки. За таких обставин праця неминуче ототожнюється з культурним спротивом.
У збірці «Вірші темних років» (2022) Забужко означує російську пісню як те, що виражає російський дух, а цей дух руйнівний у своїй суті. Тому російські пісні, якими багато-хто захоплюється і в Україні, і на Заході, є піснями вбивства та «північного розбою як мсти за занапащене життя» («Російський мотив»). Через них і за допомогою них російський руйнівний дух поширюється далі. Росії Забужко протиставляє Америку, в якій вона почувається вільно, «як вільним буває лист, / У шухляду вкинутий і до пори забутий» («New York, NY»). Авторка виявляє характерну феміністичну настанову, яка полягає у прагненні обстояти свою свободу. Так, у вірші «Новий закон Архімеда» вона розгортає образну паралель: свого часу Архімед сказав римському солдату, який увірвався в його дім, «не руш моїх кіл» (останні символізують «цілість та суверенність духовного життя взагалі»); з цими ж словами лірична героїня Забужко звертається до «мужчин, імперій, часу». Війну авторка розглядає в контексті посягань на жіночу свободу, індивідуальність, право творення. Цим усім вона анітрохи не бажає поступитися. Також Забужко виявляє характерний «мотив Кассандри» – цей мотив можна побачити в текстах інших поетів – передбачення війни, яке зʼявлялося їй у візіях раніше. Ці візії лякали її, тому вона не дописувала віршів, аби побачене не стало реальністю (бачимо прояв поширеної серед поетів віри у провіденційність власного слова). Та війна все-одно прийшла. Стиль поезій Забужко визначає загострене ораторськи-публіцистичне слово. Але попри вибудовування чітких наративних тенденцій, її вірші виявляють тонке ліричне вчування в дійсність й неоднозначні, складні візії. Поетка майстерно використовує різностильові мовні партії, що увиразнюють та посилюють переконливість авторської оповіді.
Юлія Ілюха виявляє високий рівень емпатичного відчуття та розуміння інших. Це дає їй змогу творити переконливі (зокрема в психологічному плані) епізоди життя – як на фронті, так і в тилу; й особливо ті, які стосуються біженців. У збірці «Графоманські вірші» (2023) авторка вибудовує окремий сюжет, повʼязаний із життям жінки-біженки. Цей сюжет відображає різні етапи та почуття такої жінки. Ці почуття інколи складні і взаємозаперечні, але такою є її реальність. У згаданому сюжеті можна побачити образ масової втечі людей від смерті – «автобусами, маршрутками, електричками, потягами і літаками»; настирливе й неослабне прагнення, опинившись на «чужій чужині», повернутися додому; долання екзистенційного страху, повʼязане із відчуттям присутності поблизу дитини («я не боюся нічого, коли чую твоє дихання поруч, сину…»); намагання соціалізуватися в нових обставинах, що дається дуже непросто («до ранку лежиш без сну / і карбуєш склади у речення: “я ненавиджу цю війну”»); замирення зі своїм статусом біженки, усвідомлення того, що в цьому статусі вона та дитина ще перебуватимуть довго («ми з тобою тепер на роки у цьому світі кочівники»); переосмислення за нових умов життєвих цінностей та пріоритетів («зрештою, все, що насправді важить, можна вмістити в одну валізу»); усвідомлення того, що реальна дійсність війни і її представлення в художньому слові відрізняється («бо ця сучка-війна не така в романах Ремарка») – тут, власне, заокреслюється вже згадувана проблема не здатності літератури в повноті виразити живий досвід війни; неминучі втрати – статусні, комунікативні, звичаєві тощо, – які зумовлюються життям біженки («жінка, що вижила в лютому, вириває себе з корінням. / Історія знову пишеться втраченим поколінням»).
Іллюха володіє здатністю тонко виявляти різноманітні психічні стани. Так, вона демонструє відмінності двох різних світоглядів – військового та цивільного населення. Ці світогляди існують паралельно, і коли навіть пересікаються в одній точці, то відразу ж розходяться в різні боки («Військовий в линялому пікселі вибирає букет»). Частіше, аніж в інших авторів, в її віршах лунають докори Богу, який допустив таке масштабне насильство. Лірична героїня Ілюхи занадто емпатична й занурена в життя, аби мати змогу дистанціюватися і відрефлексувати події війни. Її мова наближена до життя (й становить інший спосіб висловлювання, аніж, наприклад, рафінована мова Юлії Мусаковської). І ця мова допомагає авторці відтворювати живі, виразні, яскраві ситуації з життя. До того ж, ці ситуації вона вдало представляє за допомогою як широкорядкового верлібру, так і поділеної на строфи силабо-тонічної форми. Остання віршована техніка у майстерному виконанні не так вже й часто зустрічається в сучасній українській поезії.
Ірина Шувалова опинилася закордоном ще до широкомасштабного вторгнення. У своїх віршах (зб. «невимовне», 2022) вона неодноразово повертається до питання: чи може поетка писати про війну, перебуваючи в той час десь далеко, у безпечному та затишному місці. Це питання так і залишається відкритим. З одного боку, лірична героїня свідома, що не переживає того життєвого досвіду, який переживають люди у просторі війни. Вона не має ні відповідного досвіду, ні морального права щось їм говорити. Крім того, згаданий досвід неможливо адекватно передати в мові, тож «кожен поет / випускник школи безсилля». З іншого боку, героїня відчуває свою долученість до того, що відбувається в Україні – через новинні сайти, соціальні мережі, де важливою є візуальна репрезентація подій. Така репрезентація має сильний емоційний вплив – лірична героїня з України плаче, читаючи новинну стрічку. Своє завдання вона бачить у збереженні памʼяті про війну, адже мертві вже на це не здатні: «вони / ходять тепер по коліно в молоці і вишневому цвіті / підносять до вуст повні долоні сонця ранішнього / сонця вечірнього і пʼють / їхні тіні лежать межи трав як трави теплі / як трави напівпрозорі хиткі» («свічка»). У своїй поезії Шувалова вдало інкрустує міфологічні образи у візіях сучасного життя. Її ідіостиль характеризують добірна мова, пружний верлібр та образність із прикметами герметизму.
Маріанна Кіяновська написала збірку «Блискавка зустрічає воду і вітер» (2023) під час перебування у Науковій колегії Берліна (Німеччина). Ця збірка виявляє дуже особистісне та емоційне сприйняття війни. Лірична оповідачка перебуває в екзальтованому й подекуди екстатичному стані (і в цьому можна проводити паралелі між оповідями Кіяновської та Калитко). Її письмо подекуди створює враження, що авторка ледь встигає фіксувати повінь образів, яка накочується на неї з підсвідомості. Верліброва форма адекватно являє як самі розгорнуті образні структури, так і ритміку їхніх зʼяв. Особистісне та екзальтоване сприйняття війни призводить, з одного боку, до появи експресивних образів, подекуди сюрреалістичного та герметичного характеру, а також до вдалих філософських візій. А з другого – оскільки авторка більше виходить із себе, а не з реалій дійсності, то її образність інколи визначається надуманістю та штучністю візій («скло в кишені гірше ніж скло у шлунку», «хтось виловить мене як целяна з води / або ловці перлин / або трупів») невідповідною темі грою лексемами («яйце-путінце») та більш або менш очевидними цитаціями-вставкими, які не розгортаються в інтертекстуальний діалог на тему війни, а позначають «чисте» авторське моделювання. У характерний спосіб письмо Кіяновської виявляє як переваги, так і недоліки авторського зосередження на своєму ліричному «Я», що особливо увиразнюється в тематиці зображення подій війни.
Василь Махно, який у 2000 р. переїхав до США, написав низку віршів, присвячених війні, які розмістив на Фейсбуці. Серед них варто виокремити «Фото з Маріуполя», присвячене бомбардуванню російськими військами пологового будинку в цьому місті. Увесь світ облетіла фотографія пораненої жінки на пізньому терміні вагітності на ношах (на фоні розбомбленої будівлі), яку несуть представники української поліції та ті, хто розбирав завали. Ні цю жінку, ні її дитину врятувати не вдалося. Вірш написаний на основі вражаючого фото з місця подій (варто зауважити, що це фото спонукало кількох авторів написати свої поетичні тексти). Попри те, що автор знаходився далеко за межами Маріуполя, завдяки емпатії та силі таланту йому вдалося створити вражаюче образне представлення події. Тут і запах війни («пахне кровʼю і пахне сиками»), і стан жінки перед смертю (вона, будучи «круглою як земля» й лежачи на носилках «чує як плід затихає і вона вже також відпливає і земля відпливає і кров»), і звернення ліричного героя до санітара, аби той ніс понад свої сили, бо «може вдасться спасти». Попри опис реальної ситуації у вірші присутні «сліди» обрядово-міфологічних уявлень: «жінка кругла як земля і відпливає як земля», вбивство матері і сина, «перша купіль» дитини. Не можна не зауважити, що автор розширив експресію на фото, яка у вірші отримала додаткове значення особистого сприйняття.
Також естетично значущим є вірш Махна під назвою «Війна», написаний у перший день широкомасштабного вторгнення Росії в Україну, де майстерно актуалізовано образи з поеми «Слово о полку Ігоревім» та вірша Павла Тичини «І Бєлий, і Блок, і Єсєнін, і Клюєв». Таке інтертекстуальне поле позначає дві ідейні лінії вірша. Перша: теперішня війна з росіянами бачиться у паралелі із війною київських князів проти половців. Друга: Росія здійснила доволі успішну культурну облогу України, що посприяло її рішенню розпочати війну. Наприкінці ліричний герой глибоко вболіває за трагічну історію, яка повторюється. У поезії Махна виявляється цікавий інтертекстуальний діалог із біблійною образністю («Псальма Бучі»). Вона також свідчить про емоційну включеність поета і його ліричного героя в українські події. Автор нерідко апелює до народнопісенної стилістики, що у свій спосіб знаменує звернення до історичної памʼяті та колективного «Ми» нації. Водночас не можна не зауважити в низці поезій Махна риторичні пасажі, які свідчать про недостатнє відчуття та усвідомлення теми війни.
Інакше російсько-українська війна відобразилася у вірші «воно холоне воно холоне» Оксани Луцишиної, яка від 2002 р. мешкає у США. Тут ідеться про центуріона – командира центурії (військового підрозділу давньоримської армії), що складалася із 80–100 воїнів), до якого звертається ліричний суб’єкт. Вона засвідчує свою віддаленість від нього і в той же час перейнятість його долею, вболівання за його життя, яке, як виглядає, триватиме недовго – допоки «ще сонце в небі – / не в морі / ще». У вірші постає і болісне усвідомлення того, що життя центуріона близьке до завершення, і прагнення інтенсифікувати це життя, і усвідомлення існування особливої мови для таких випадків, і простеження в природі символічних знаків того, що відбувається. Оповідачка звертається до римського офіцера середньої командної ланки, але, читаючи цей вірш, написаний українською мовою і розміщений на Фейсбук-сторінці 11 вересня 2022 р., виникає відчуття, що в підтексті йдеться не про римського, а про українського воїна. Тут заокреслено архетип, який проявив себе у давньому Римі, а тепер виявляється в сучасній Україні. І архетипним також є звернення ліричної оповідачки до такого воїна. Воно визначається тонким чуттям, глибоким переживанням та усвідомленням неминучої трагічної долі захисника-воїна. Сама оповідачка виступає в ролі тієї, хто зберігає памʼять про нього. Не можна не зауважити майстерність явленої символічної аналогії-репрезентації, а також точність та експресивну силу авторської мови.
Не буде перебільшенням сказати, що війна так чи так відобразилася у текстах усіх українських поетів. Так, поезія Юрія Матевощука відображає авторський досвід оборони рідної землі у загоні Територіальної оборони; Олега Каданова – підготовку та настрій бійців перед звільненням міста, а також любов до життя, яка спонукає людину до самопожертви; Олесі Мамчич – професійну роботу бійця Азова, яку авторка відповідно передає у стислій експресії; Катерини Єгорушкіної – оплакування загиблих дітей Маріуполя й розділення душевного тягаря тих, хто вижив; Ганни Осадко – усвідомлення необхідності проживати кожну теперішню мить життя глибоко та інтенсивно, й розраховувати тільки на себе і на диво; Ірини Мулярчук – долання кожного разу страху в собі, внаслідок чого постають сміливі вчинки; Вікторії Амеліної – руйнування великого наративу під час війни, особистий перехід з прози на поезію і наближення останньої якомога ближче до життя; Олафа Клеменсена – біблійне бачення війни як первісного гріхопадіння людства; Тараса Федюка – повноту миті людини, що має за плечима не один десяток років, переосмислення у цій миті війни, свого теперішнього існування, творчості, але оповідач відпускає все це, здобуваючи у такий спосіб незнану досі внутрішню свободу.
Поезія про війну варіюється в широкій гамі формальних проявів: від силабо-тоніки (із поділом рядків на строфи й без такого поділу) до верлібру (з акцентом на оповідності або виражальності), від стилістики нон-фікшн до фрагментів міфологізму, сюрреалізму та герметизму, від усталених епітетів до експресивних символічних та пошукових метафоричних конструкцій, від безпозпосереднього відображення дійсності до опосередкованої через культурні коди інтертекстуальної гри, від чітко встановлених ритмічних схем до складних ритмічних модуляцій. Кожен вірш про війну, як вже йшлося, відображає індивідуальний життєвий досвід та талант поета. Образно-смислові конфігурації текстів зумовлені також розвитком внутрішнього авторського сюжету, коли після представленні певної теми поет приступає до іншої або дає певну варіацію попередньої.
У час теперішньої російсько-української війни поезія виявилася наймобільнішим літературним жанром, який здатний швидко відгукуватися на події; «знімати» відчуття шоку й спонтанно виявляти почуття любові, співчуття, підтримки, ненависті, страху, злості; осмислювати те, що відбувається довкола та у внутрішньому світі людини. Поезія стала формою експресивної демонстрації колективного духовного спротиву шовіністичній нації-загарбнику; відстоювання власної ідентичності, що повʼязана з певними соціальними, політичними та культурними чинниками. Вона виявляла цей спротив і у такий спосіб посилювала його. Війна призвела до потужної актуалізації «живого чуття» (Іван Франко) поета, що спричинило повернення до наративів любові, людяності, героїзму, розрізнення добра та зла. Ці наративи набули новітніх форм відображення, зокрема стильових конфігурацій поезії нон-фікшн. Остання наблизилася до життя на небачену в українській поезії до того часу дистанцію й набула широкого варіювання та нюансування у текстах різних авторів. Поезія повернула собі втрачені у попередні десятиліття позиції, коли вона розглядалася або як забавка, де знак «танцював довкола себе», або як творчість для небагатьох поціновувачів – «поетів та університетів», виявляючи актуальний та життєствердний індивідуальний та колективний духовний досвід. Російсько-українська війна триває далі − відповідно продовжується прямий чи опосередкований спротив загарбникам в українській поезії. У цій війні своє завдання українська поезія виконує і, безперечно, буде виконувати й надалі, але для її історико-культурної та ідейно-естетичної оцінки потрібна триваліша часова перспектива.
04.02.2024