Російсько-українська війна триває і триватиме ще довго. У свідомості багатьох час від часу зринає питання: cкільки це ще буде тривати? На нього не дасть відповіді жоден тверезо мислячий аналітик.
Адже, по-перше, важливими прикметами війни, як писав Клаузевіц, є невідомість та випадковість. Також неможливо прорахувати моральні сили задіяних у війні народів, а ці моральні сили зливаються із їхньою волею, яка «приводить у рух і керує всією масою матеріальних сил» (Клаузевіц) протидіючих сторін. По-друге, і Росія, і Україна є країнами з великими територіями, чималими природними та людськими ресурсами (Україна, зрозуміло, є суттєво меншою за Росію, але на її боці є підтримка країн трансатлантичної співдружності). І по-третє, ця війна набула виразного ідеологічного протистояння (вона ведеться насамперед не за «пасовиська та ниви», як свого часу визначав мету міждержавного збройного протистояння Платон), а такі «ідеологічні» війни тривають довго, оскільки жодну зі сторін не задовольняє якийсь проміжний результат. І як слушно зазначив один український військовий, після 24 лютого 2022 р. Україна та Росія вже не зможуть повернутися до того стану співіснування, який був перед тим. Якщо Україна здобуде невелику перемогу, Росія знов нападе через три роки, якщо більшу, то через пʼять чи десять років. І це триватиме до того часу, поки хтось не буде знищений цілковито. Або Росії не стане, або нас. Тому треба готуватися…
Справді, якщо дивитися в суть процесів, що відбуваються, і не намагатися глянути на проблему крізь «рожеві окуляри», то неминуче приходиш до висновку, що третього не дано. Ця війна надовго, і актуальним тут є питання не «на скільки довго?», а «що для неї робиться?»
Україна витримала перший удар (кінець лютого), близько пʼяти місяців тримає оборону й на півдні країни перейшла до контратаки. Під час війни «на виснаження» особливо важливою є єдність збройних сил, уряду, масмедій, лідерів суспільної думки, загалом – усього народу, який докладає різноманітних зусиль у протидії ворогу і який «боїться ворога не більше, аніж той його» (Клаузевіц). Загальний моральний дух нації підтримується в різноманітні способи, коли кожен робить свою роботу: ЗСУ знищує ворога, волонтери допомагають військовим та біженцям, медики лікують поранених і хворих, журналісти протидіють ворожій пропаганді й упроваджують ідеологічні наративи української держави, вчителі вчать дітей, комбайнери засівають поля, пекарі печуть хліб…
Ті, хто долучені до українського культурного поля, також своєю працею докладаються до необхідної підтримки морального духу нації. Так, наприклад, Віталій Терлецький завершив переклад славнозвісної праці Іммануїла Канта «Критика сили судження» (із великою передмовою, коментарями, примітками, предметним покажчиком), і книжка вже вийшла у видавництві Темпора. Вірляна Ткач разом із Вандою Фіпс видали у Вашинґтоні двомовну вибрану збірку віршів Олега Лишеги «Міст снів. Dream Bridge» (в ній подані тексти, що не потрапили до попередньої поетової білінгви у перекладі Дж. Брасфілда). Надія Гармазій упорядкувала і видала антологію «Поезія без укриття» (видавництво «Дискурсус»), куди увійшли вірші першого місяця війни авторства сімдесяти поетів. У видавництві «Астролябія» готується до друку антологія «In principio erat Verbum. Україна: Поезія часу війни», упорядником якої є Володимир Тимчук. Поети продовжують виступати із читанням власних віршів. Показовим є вечір «Поміж сирен: Поезія і музика. Музи не мовчать», що відбувся 25 червня у Львівській філармонії. На цьому вечорі поети Юлія Мусаковська, Ростислав Кузик, Мар’яна Савка, Софія Ленартович, Остап Сливинський та Катерина Міхаліцина читали свої вірші, а контрабасист Назар Стець виконував музичну програму з творів композиторів Хаута-ахо, Кравчука, Збіндена, Скоданіббіо та Еліса, а також імпровізував під час читання поезії. Половину від зібраних коштів було переказано на потреби Територіальної оборони та переселенців. Окремо варто згадати про виступи поетів за кордоном, їхню участь у налагодженні та провадженні культурної дипломатії (Галина Крук, Маріанна Кіяновська, Ія Кива, Катерина Калитко, Любов Якимчук). Адже Україна потребує постійної підтримки Заходу, без такої підтримки вона не може вистояти у війні із Росією.
Між іншим, російське вторгнення, що поставило під питання існування української нації як такої, закономірно викликало світоглядно-культурну протидію з боку українців. Останні почали активно проводити десовєтизацію та дерусифікацію вулиць, скверів, площ, памʼятників – усього того, що так чи так повʼязане із російським та радянським спільним минулим. На глибшому рівні відбувається остаточний перехід українського культурного поля на взірці західної гуманітарної парадигми (одним із «зовнішніх» проявів цього стало те, що українці почали «чистити» свої приватні бібліотеки від російських книжок). Для ширшої української аудиторії нарешті приходить розуміння того, що не російська, а англійська мова є «віконцем у світ». Водночас формується ставлення до російської мови як до мови загалом культурно нерозвиненої нації, яка не подолала свої імперські комплекси і яка у переважній більшості підтримала (і підтримує далі) напад Росії на Україну. Як влучно сказав один продавець на книжковому базарчику у Львові, російська імперськість росте навіть не з книжок, а з самої мови. Показово, що Сергій Жадан переклав з російської на українську відому пісню Сергія Міхалка «Воины света», що у свідомості багатьох українців повʼязалася із подіями Революції гідності і стала однією з найбільш відомих пісень Майдану. Тепер білорус Міхалок заспівав її українською. Російська мова в Україні починає маркуватися як мова завойовника і чимало людей її просто не хочуть чути.
І тут постає питання ставлення до російського культурного спадку як такого. Одні кажуть, що російська культура має значні досягнення і її не можна «викидати за борт», до того ж, не всі росіяни підтримують російське вторгнення. Другі опонують, що російська культура для України є троянським конем, який рано чи пізно принесе лихо. В цій суперечці визначальним моментом є те, що Олена Герасимʼюк визначила як «перебувати НАД ситуацією» чи «чи БУТИ в ній». Якщо людина дивиться на війну з екрана телевізора чи телефона, якщо військові дії відбуваються «десь там», на віддаленій дистанції, якщо вона перебуває у порівняно безпечному місці і виявляє лише «глибоку стурбованість» щодо війни, тоді можливе одне ставлення до російської культури. Коли ж людина бачить на власні очі смерть і руйнування, які принесла в Україну Росія, коли вона втратила близьких людей, побратимів, коли її життя перебуває під безпосередньою загрозою, тоді ставлення до російської культури цілковито інше. Тут діє просте і в той же час вагоме правило: реальний досвід людини визначає її життєві настанови та оцінки.
Нині в Україні постало питання про необхідність перевидання праці Єви Томпсон «Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм». У ній авторка на обширному матеріалі аргументовано демонструє те, як російська література була, з одного боку, репрезентантом імперської ідеології Росії, а з іншого – вдало маскувала цю ідеологію, витворюючи в західному світі зручні для себе наративи. Важливим моментом культурного сприйняття є те, що воно прагне не зупинятися на частковому, а охоплювати цілісність. Тобто засвоєння чогось одного в культурному полі передбачає рух до чогось іншого, потім ще до чогось іншого і так далі – до певної умовної цілісності. Коли Росія розпадеться (а це доля всіх, без винятку, імперій), тоді зацікавлення її культурою формуватиметься чистим дослідницьким інтересом – таким, який виникає при вивченні культурної історії, наприклад, Імперії інків, Візантійської чи Монгольської імперій. Вишуковувати в російській культурі щось «хороше», це те саме, що шукати в мішку гнилих яблук якесь не гниле, тоді як поруч з дерев можна зривати стиглі, соковиті та смачні яблука…
Взагалі Олена Герасимʼюк поставила важливе питання особистої причетності поета чи поетки до війни. Ось що вона написала в Фб 6 липня: «Сьогодні моя стрічка поділилась на два табори (хоча це навіть не табори насправді): ті, хто плаче за літературною кафедрою, і ті, хто займається пошуком тіл і евакуацією поранених звідти. Одного разу ми говорили з моїм товаришем-поетом щодо різниці між поезією комбатантів і поезією звичайних очевидців. Так і не дійшли згоди. Але якщо ви шукали прості відповіді на складні питання – то ця (здавалося б, літературна) різниця починається з основ, з дій, які ти приймаєш, рішення виконувати тоді, коли все довкола горить і коли смерть дихає тобі просто в лице. Приймаючи це рішення, усі дні свого життя після цього ти будеш жити інакше. І інакше писатимеш у той час, поки всі інші будуть безглуздо "перебувати НАД ситуацією", в якій треба БУТИ – ось це "буття" і стає ключовим, але непіддатним, коли в тебе не вистачає сміливості».
Йдеться про опозицію між гостро пережитим досвідом війни і дистанціюванням від цього досвіду, між справжньою поезією і її імітацією, літературністю. «Дихання смерті в лице», максимально пережитий екзистенційний досвід війни неминуче позначається на світогляді і впливає на поетичне письмо, яке стає справжнім, яке репрезентує глибоке відчуття та розуміння життя. Як приклад сказаному може слугувати поезія самої Олени Герасимʼюк, а також Бориса Гуменюка, чи Юрія Матевощука. З позиції згаданого досвіду спроби поверхового, літературницького представлення теми війни викликають гостре несприйняття та критику – у цьому позиція Герасимʼюк природна та зрозуміла.
Цю проблему можна розглянути на іншому рівні – звʼязку поезії та дійсності взагалі. Поезія у певний спосіб відображає дійсність, і чим безпосередніші та сильніші враження дійсності, тим яскравішою і виразнішою буде поетична образність. Свідченням цьому є те, що несподіваний для багатьох початок війни, звірства російських військ в Маріуполі, Бучі, Ірпені, Бородянці викликали велику кількість поетичних текстів, де згадані події знайшли своє відображення. Тепер, коли війна переходить у стадію «на виснаження», вже не спостерігається того «сплеску» поезії, який був на початках. Натомість поети, переживши перший сильний шок, починають представляти досвід вже другого етапу війни. Ця тенденція не є чітко окресленою, але вона простежується виразно. Так само можна на теперішньому етапі помітити, що хтось, хто мовчав, тепер заговорив, а хтось, хто заговорив на початку, тепер мовчить. Це все зумовлене проявом творчого натхнення, прихід якого не піддається логічним обмірковуванням та передбаченням.
Однак справа із розрізненням «поезії комбатантів» і «поезії звичайних очевидців» – в контексті справжності і не справжності – не така проста, як виглядає на перший погляд (показово, що Герасимʼюк не дійшла згоди зі своїм співрозмовником). Річ у тім, що в поезії, окрім досвіду, важливими є творча уява та талант. І як колись в інтервʼю сказав Василь Голобородько, не обовʼязково безпосередньо бути в певній ситуації, аби написати про неї вірш. Тобто поет чи поетеса може прямо не зазирати в очі смерті, однак завдяки своїй уяві він чи вона здатні пережити такий досвід і потім представити його у вірші. Безпосередній досвід означає багато, він призводить до важливих світоглядних осмислень, однак цей досвід не є єдиним визначальним чинником. Є ще уява і талант (те, що Платон приписував впливу Музи на поета), завдяки яким поет творить свій світ, відображаючи при цьому дійсність. І тут характерним прикладом може бути поезія Маріанни Кіяновської, яка не має безпосереднього досвіду «пошуку тіл та евакуації поранених звідти», але поезія якої глибоко та проникливо відображає те, що несе із собою війна. В поезії – і це зумовлено її природою – основний вододіл проходить не між тими, хто мав безпосередній досвід війни, і хто такого досвіду не мав, а між тими, хто зумів талановито представити образ війни, і хто цього зробити не зміг.
Однак тексти тих, хто цього не зумів зробити чи зробив це частково, варті того, аби поглянути на них як на свідчення колективного спротиву ворогові. Взагалі з початку війни поезія активізувалася і почала сприйматися інтенсивніше. Поети викладають свої нові вірші в соціальні мережі, готують антології та беруться до їхньою промоції, читають власні вірші на реальних та віртуальних зустрічах із слухачами. А ще вони перепощують свої давніші поезії, які суголосні із теперішніми подіями (і така практика доволі поширена). Також їхні вірші читають професійні актори. Ці вірші кладуть на музику і виспівують, до них підбирають (творять) візуальні зображення та відеоролики. Все це є свідченням актуальності, необхідності індивідуального та колективного вираження почуттів, вражень, міркувань під час війни. Наявність образних шаблонів, смислових банальностей, риторичних фігур у віршах може бути сприйнято – з точки зору модерної естетики – як низького рівня поетичне письмо. Та з точки зору культурної антропології такі вірші мають цінність, оскільки у своєму різнобічному представленні та функціонуванні вони виявляють і підтримують почуття індивідуальної та колективної ідентичності. Словом і в слові твориться наш світ, слово підтримує моральний дух і армії, і тилу; а цей дух, як вже було сказано, є визначальним у веденні війни. І вже згодом час «просіє» усе написане й щось залишить у сховищі як добірне зерно, а щось відсіє як полову. Тобто одні вірші будуть визнані як сутнісна складова тривалої української поетичної традиції, а інші – як прикмета того часу, що в ньому ж і залишаться…
Які ж зараз можна помітити тенденції в поезії про війну і на які тексти можна звернути увагу? Я тут намагатимусь уникати розглядати творчість тих поетів, про яких вже говорив попередньо. Це робитиму для того, аби по змозі ширше представляти поетичну дійсність теперішнього часу. Але кілька слів варто сказати й про тих, чия творчість вже розглядалася раніше. Вже згадувана Маріанна Кіяновська після мовчання «вибухнула» низкою майстерних і різнопланових герметичних текстів. Її теперішні тексти – разом із іншими, ще не написаними, – ймовірно, ляжуть в основу нової поетичної збірки, вихід якої не можна не вітати. Продовжує творити свій граційний, експресивно-точний, коли трагічний, коли іронічно-веселий світ Марина Пономаренко. Її вірші – деякі з яких доволі розлогі – здобувають велику популярність серед читачів / слухачів, до чого, зокрема, докладається сама авторка своїм майстерними читаннями-перфоменсами. Катерина Калитко далі веде свою густу, експресивну, трагічну, багаторакурсну поетичну оповідь. Інна Гончар – продовжує розбудовувати свій естетизований простір, в якому виринають, окреслюються важливі життєві феномени. Марʼяна Зеленюк й далі творить свій камерний світ, в якому в медитативній настроєвості окреслюються важливі екзистенційні питання…
Борис Гуменюк
Якщо говорити про тих, про кого не йшлося попередньо, то тут, насамперед, треба відзначити Бориса Гуменюка. На початку війни він мовчав, але тепер озвався, й озвався, треба сказати, сильним, нещадним та відвертим словом:
Я так тішуся коли вбиваю
Коли можу всадити йому кулю 308-мого калібру
Поміж розкосі очі
Просто задихаюся від розкоші
Як тоді в дитинстві
Коли повкладав спатоньки рядочком
Десяток бабусиних каченят
І сполотнілі обличчя матері і бабусі
Наді мною – трирічним малюком.
Сьогодні знову лежу у високій траві
Дивлюся в приціл
Тамую дихання і серцебиття
Щоб знову й знову відчути цю емоцію
Як тоді у свої 13 років
Під час свого першого сексу з десятикласницею
З найкращими грудьми в усій школі
Старшою на 4 роки
Для якої це теж був перший досвід
Сім’я і кров по соломі
А ти гадав кохання на все життя.
Цей вірш виявляє основний закон війни: знищити якомога більше живої сили противника, аби змусити його політичне керівництво до капітуляції. Німецький бойовий офіцер, учасник Першої та Другої світових воєн, а також письменник Ернст Юнґер у книжці «Війна як внутрішнє переживання» писав: «У боротьбі, у війні, що зриває з людини всі умовності, які висять на ній, наче дрантя на жебраку, – звір підіймається на поверхню душі, немов таємниче чудовисько. Тоді він виривається вгору, як всепоглинаюче полумʼя, як нездоланий вихор, який запаморочує маси, як божество, що сидить на чолі війська. Там, де всі думки та всі дії зводяться до формули, відчуття також мають пасувати жахливій та простій цілі – знищувати ворога». Вірш Гуменюка – про реалізацію цієї «жахливої та простої цілі», про радість, яка виникає у випадку її успішної здійснення. Але не тільки про це. Паралельно до теперішнього вбивства ворога в уяві оповідача постають «приспання» каченят у трирічному віці та перший сексуальний досвід у тринадцятирічному віці. Звернімо увагу, що в контексті менше чи більше усвідомленої жорстокості, коли «звір підіймається на поверхню душі», виринає як згадка сексуальний досвід. Секс тут також символічно ознаменовує «смерть» дівчини. Але в той же час він провіщає «народження» жінки і в перспективі – можливість народження нового життя. За образною логікою, смерть ворога (із «розкосими очима») на війні усуває загрозу знищення українського світу і створює можливість для народження нового життя. Останні два рядки вірша привносять ще один важливий смисловий нюанс. Сексуальний досвід (із «сімʼям і кровʼю по соломі») позбавляє оповідача романтичних уявлень, які він мав перед тим (щодо «кохання на все життя»). Схожим чином, досвід війни позбавляє його тих уявлень, які він мав до того (про це у вірші не йдеться, але це випливає з образної тенденції). У вірші автор цілковито занурений «в ситуацію», і це спричиняє відповідну логіку міркувань та образні візії. Якщо людина віддалена від війни й загроз, яку вона несе, то така людина може сприймати цей вірш як жорстоку апологію вбивства, як дегуманізацію людини на війні. Ще раз варто наголосити: позиція, в якій людина перебуває, визначає її бачення. І це стосується не тільки проблем війни.
Гуменюк-поет не лише висловлює втіху від нищення ворога, а й жаль за загиблими. Адже війна несе смерть для своїх – побратимів, солдат, цивільного населення. І тут особливий, неминучий душевний біль виникає від загибелі дівчат:
Якось легше коли вмирають чоловіки
Навіть якщо це зовсім юні хлопці
У їхній смерті є мовби щось природне
Горе матері над домовиною
Сльози на очах побратимів
Особливо якщо хлопець гине весною
Коли все навколо квітне
А земля набубнявіла від дощів.
Неприродно коли вмирають дівчата
Не рятують ні чарка ні цигарка
Якщо прислухатися то можна почути
Як в цілковитій тиші над домовиною
Схлипують душі ненароджених дітей.
Бачимо виразну опозицію між смертю чоловіків та дівчат, яка, знову ж таки, зумовлена авторським досвідом війни. Смерть чоловіків, навіть «юних хлопців» сприймається як «щось природне» – попри «горе матері над домовиною», «сльози на очах побратимів» та «весняного квітування усього навколо». Це зумовлено неминучою логікою війни, за якою як ти можеш вбити ворога, так і він може вбити тебе. Це добре усвідомлюють усі, хто відправляється на фронт. Допомагає подолати страх смерті, за Ернстом Юнґером, усвідомлення переваги духу над матерією, а також передчуття, що життя найбільш повно проживають ті, хто його не шанують. Та є ще один мотив, про який промовляє вірш Гуменюка. Найбільший жаль, як вже було сказано, в нього викликає смерть дівчат. Адже він чує, як над «домовиною схлипують душі ненароджених дітей». Іншими словами, вірш являє два найважливіші екзистенціали часу війни: чоловіки мають обороняти землю, а жінки – народжувати дітей. Оберігання життя і продовження його – це основне. Все інше – додасться.
А ось коротко й промовисто переданий епізод війни, який постав у формі розмови із тим, хто, ймовірно, перебуває далеко від лінії фронту:
шо тобі сказати?
ходили вчора в розвідку
принесли на берцях мозок нашого ротного
плита на грудях мого побратима вигнулася всередину
і перетворилася на тюльпан
серце билося через раз
приводимо до ладу зброю і амуніцію
слухаємо музику
мовби щось із Шуберта
це так красиво працює наша арта
Диверсійно-розвідувальний рейд на позиції ворога, смерть ротного, поранення побратима, підготовка до наступного рейду – з таких реалій і творяться епізоди війни, ті її фрагменти, які з часом стають звичними для солдата, стають його рутиною. Та над всім цим лунає енергійна – із наростанням та спаданням звукових коливань, самоутверджуюча, поліфонічна музика Шуберта (як це, наприклад, можна почути у «Симфонії № 8» композитора). Цією музикою для оповідача є «красива» робота нашої «арти». «Бог війни» (артилерія) творить свою музику, яка чарує солдат… У вірші є й інша метафорична аналогія – вдала через візуальну форму і семантичну експресію: бронежилет на грудях побратима вигнувся всередину й «перетворився на тюльпан». Взагалі письмо Гуменюка визначає глибина, сила, різкість та точність промовляння. І за цими ознаками його можна порівняти із вдалими пострілами з карабіна. Але водночас це письмо далеке від однозначності, в ньому є різноманітні смислові ходи та підтексти. Воно промовисте й вражаюче у своїй експресії. Все це є свідченням великого таланту автора. І ще одне: вірші Гуменюка, попри воєнну тематику та явлений (в них) дух воїна, сповнені великої та справжньої любові до життя. І ця любов за таких обставин виявляється особливо виразно та сильно.
Юрій Матевощук.
Якщо ліричний герой Гуменюка розповідає про власний досвід перебування на фронті, то герой Юрія Матевощука – про свій перший досвід в обороні рідної землі, початки особистої участі у загоні Територіальної оборони:
24 лютого мала відбутися перша
презентація моєї книжки,
а почалася війна.
25 лютого мала відбутися друга презентація моєї
книжки,
але вже о 9 ранку я прийшов у військомат.
У ніч з 26 на 27 лютого я заступив на своє перше чергування –
мисливці дали рушницю, бо автоматів ще не було.
Ми патрулювали територію поліції та довколишні вулиці.
О третій ночі залунали затяжні сирени,
а всі, що були у відділку, за наказом
вийшли зі зброєю в руках.
Це були одні з перших сирен,
від яких ще не було знати, чого чекати.
Хтось проклинав нападника, хтось тихо лаявся,
хтось дзвонив дружині, перепитуючи,
чи вона встигла спуститися в підвал,
і чи діти не дуже налякалися.
Після відбою нас на вулиці залишилося четверо.
Я зауважив, що всі одягнулися не відповідно до
тодішньої погоди.
Здалеку чувся гуркіт та скрипи вантажного поїзда.
В нічних зірках ми роздивлялися дрони.
О четвертій годині подзвонив черговий
і двічі перепитав,
чи ми не бачили вертольота біля лікарні,
бо місцевим мешканцям щось таке ввижається.
Над ранок, незважаючи на комендантський час,
сусідньою вулицею проїхали дві машини:
першу ми пропустили, бо це був місцевий волонтер,
що віз провізію на схід;
другу ми пропустили, бо не встигли зреагувати,
коли водій, побачивши нас з рушницями,
на всіх парах розвернувся та дременув
у зворотному напрямку.
«В таких випадках треба стріляти», – зауважив
старший групи.
З понеділка починалися чергування на блокпосту.
Від презентації поетичної збірки, яка не відбулася через війну, до чергування на блокпосту, бо треба давати відсіч ворогу – в таких рамках розвивається сюжет вірша. Власне йдеться про перше нічне патрулювання території, яке виявляє низку моментів: попри бажання боронити свою землю, новостворений загін ще не вміє діяти швидко та адекватно, серед його учасників панує відчуття загальної невизначеності, а серед населення комусь взагалі привиджується «ворожий десант». Реакція у патрулювальників на звуки повітряної тривоги різна: хтось кляне нападника, хтось просто лається, хтось телефонує дружині, прагнучи хоча б у такий спосіб взяти ситуацію під контроль. Далекий гуркіт вантажного поїзда та дрони на фоні нічних зірок – це реалії ночі війни. Через брак досвіду всі одягнені легше, аніж це необхідно для патрулювання у зимову ніч. Тероборонівці налаштовані позитивно до «своїх», тому підтримують волонтера, що везе продукти на схід. Вони ще не навчилися швидко розпізнавати «чужих», ще не вміють відповідно реагувати на нестандартні ситуації, але це приходить з часом. Вірш Матевощука «Блокпост», де йдеться про нічне патрулювання вже на блокпосту, це підтверджує. Так само у його вірші «Стрільби» ліричний герой, слідуючи порадам інструктора, вчиться відчувати свій АК-74 – необхідний досвід набувається не відразу.
Цитований вірш, як і два згадані, написані у стилістиці поезії твердження. Така поезія прагне представити життя-як-воно-є. В авторському мовленні цілковито відсутні поетичні оздоби та емоційні перебільшення, художні засоби зведені до того мінімуму, який дозволяє, з одного боку, говорити про життя мовою життя, а з іншого – творити естетично виразний текст. Поет намагається представити свій перший досвід війни в оповіді, що максимально наближується до форми нон-фікшн, без образних надмірностей (вони тут зайві, та й авторові тепер не до них). Його поезія набуває статусу літератури факту, коли реальні події (у певному, звичайно, відборі та представленні) лягають у текст і промовляють самі за себе. Ці події власне і творять експресивне поетичне ціле тексту. Здавалося б, що ця поезія є простою до написання (записуй собі те, що потрапляє на очі й що долинає до вух, і матимеш вірш). Однак автор такої поезії повинен мати тонке естетичне чуття міри, що полягає у належному представленні значущих фрагментів життя, точному підбору слів та відповідному відчутті ритміки вільного вірша.
Ігор Астапенко.
Про своє перебування на фронті розповідає Ігор Астапенко у вірші «Штаб»:
саня ніколи не бачив моря. ніколи в житті. уявіть!
у києві був тільки раз. давно. а сані уже сорок шість.
я бачу в очах його хвилі і чайок. великий сяйливий маяк.
а саня ніколи не бачив моря. його позивний — моряк.
андрюха постійно важко зітхає. вдивляється в свій калаш.
він все життя присвятив заводу і має дай-боже стаж.
тепер заводу нема. розбили. в андрюхи двоє малих.
у нього у вухах дзвенить метал. я чую його. я звик.
у сірого в роті червона прима. він курить дві пачки в день.
я бачу як страх білосніжним димом виходить з його легень.
він завше мовчить і ховає очі. за місяць ні пари з вуст.
про нього ніхто з нас нічого не знає. лиш те що він білорус.
івана лиш спробуй назвати ваня — погрожує і кляне.
як дам зара' — каже — то скрутитесь в дулю. не зліть мужики мене.
іванові віриш — він хлоп кремезний. кулак — два моїх. ну-ну.
раніше він був охоронцем бази. тепер охоронець сну.
і я з ними п'ятий. стою. вдихаю повітря важке. сире.
боюсь їм зізнатись що пишу вірші. кому вони зараз тре'?
візьмуть не дай бог ще назвуть поетом. мені не на руку це.
кому зараз так ось візьмеш і плюнеш поезією в лице?
у небі літак обперізує сонце сумним візерунком війни.
я мовчки курю і заплющую очі і бачу як п'ятеро ми
гуляємо мирним морським містечком. і спробуй нам хто завадь.
і саня уперше в житті своєму стрибає в солону гладь.
Його увага зупиняється на тих, із ким він плече-о-пліч перебуває на лінії фронту. На прифронтові блокпости чи фронтові опорні пункти потрапляють люди, які в силу обставин мають спільно виконувати певні завдання, перебувати в одному просторі, ділити спільний побут. За таких умов виникають приятельські, побратимські стосунки, в яких важливими є взаємодопомога та взаємопідтримка і які мають особливий сакрально-людський вимір. Нерідко в таких колективах збираються представники різних територій країни, відмінних професійних та суспільних верств. В умовах війни обʼєднуються в групи люди, які за мирного часу навряд чи б зійшлися за спільним столом. І от про таких людей (зі своєї групи кількістю у пʼять осіб) веде мову оповідач. Не можна не помітити, що всі вони – люди не з його звичного кола спілкування. Але в кожному оповідач знаходить щось особливе: саня (за позивним «моряк») має «хвилі та чайки в очах»; андрюха – робітник (із вже розбомбленого ворогом) заводу із тривалим стажем, в якого і далі «у вухах дзвенить метал»; сірий – мовчазний білорус, який багато курить і «страх білосніжним димом виходить з його легень»; іван – дратується, коли називають його «ваня», має величезні кулаки й «охороняє сон» своїх побратимів. І наприкінці оповідач говорить про себе, зізнаючись у тому, що пише вірші. Але він це робить у внутрішньому монолозі (який і творить цитований поетичний текст). Оповідач боїться зізнатися, що є поетом; він не хоче отримати відповідний позивний. Адже «кому зараз так ось візьмеш і плюнеш поезією в лице?». Поезія не є дієвою на війні (якщо йдеться про знищення ворога) – так, як дієвою є зброя, наприклад, автомат, кулемет, чи міномет. Та завдяки поетичній уяві оповідач моє змогу «побачити» час після війни, коли побратими спокійно гуляють «мирним морським містечком», а саня-«моряк» має змогу уперше в житті пірнути в морські хвилі. У людей, що пішли на війну, є мрії про мирне життя в майбутньому, і ці мрії також допомагають їм витримати те, з чим вони зіштовхнулися на фронті.
Водночас поети на війні пишуть не лишень про радість знищення ворога, біль від утрати бойових побратимів, долання страху, внутрішнє опанування себе завдяки, наприклад, солдатському «перекуру». Їхні тексти відображають і широко поширений серед військових на фронті «стьоб» над ворогом, над ситуаціями, з якими вони повсякчас зустрічаються. Також можна побачити чисті естетичні рефлексії (із тонкими нотками іронії), які, здавалося б, не зовсім характерні для тих, хто на передовій зі зброєю в руках стоїть проти ворога.
Першу тенденцію можна побачити в «армійських хоку» Артема Полежаки:
Зранку комбат
Не роздав піздюлєй -
Схоже, день не заладиться.
Обстріл почався,
Стрибнув у бліндаж.
Курва, посцяти не встиг.
Повні кишені цигарок -
І підкурити нічим.
В тепловізорі зайці їбуться.
Хуйнули по під.....м -
Здається, трохи притихли.
Давай іще їбанемо!
Ці «хоку» засвідчують, що бурлескно-травестійна манера, з якої почалася нова українська література, продовжує залишатися актуальною для української художньої свідомості (безпосередніми в часі попередниками Полежакових «хоку» є тексти із відомої збірки Юрка Позаяка «Шедеври»). Жанр японської ліричної поезії, для якого характерні простора вислову, безпосередньо-інтуїтивне і водночас дещо відсторонене й відчутно драматичне бачення життя перелицьовується на український життєрадісний кшталт і пропонує доволі «солені» жарти із використання обсценної лексики. Водночас ці травестовані короткі тривірші у сконденсованому вислові несуть безпосередність схоплення ситуації (миті), життєствердність та гумор. Авторська іронія та самоіронія є свідченням загалом збалансованої психіки та, врешті-решт, любові до світу. «Хоку» Полежаки є проявом великої вітальності в її спонтанності, експресії вислову та гуморі. А значить – в умовах війни – високого морального духу…
Артем Полежака.
Другу тенденцію естетичного вчування у світ та моделювання образної дійсності (яка відлунює тонкою іронією) виявляють короткі тексти Дмитра Мамчура. Перший має назву «Нічна нелірика», а другий (одновірш) «Спогад»:
Сови, обізяни, дятли, змії...
Хто зуміє
Змалювать красу таку...
Хай тебе зігріє й розмріє.
Ніч червоних їжаків.
У теплаку.
А я малину їв колись при міннім полі…
Хтось може сказати, що це лише короткі спонтанні записи, які фіксують якісь окремі авторські образні «спалахи» і які не становлять цілісних віршів як таких. Та Мамчур власне і відомий подібними поетичними мініатюрами, що засвідчує його поетична збірка «Маргіналії» (2009). Водночас ці мініатюри, як вже було сказано, засвідчують авторське вчування у світ, яке із дрібкою самоіронії допомагає йому витримати важкий тягар війни. Естетична чутливість може спонукати поета уникати війни, втікати від неї будь якими способами, а може навпаки – давати йому можливість переключати свідомість від важкого досвіду війни на щось більш приємне та радісне.
Дмитра Мамчур.
Щодо віршів поеток-волонтерок, то тут можна згадати прізвища Галини Крук та Марʼяни Савки. Я свідомий умовності такого виокремлення, адже в теперішні часи багато хто своєю діяльністю так чи так докладається до підтримки української армії і частина таких людей не афішує це через соціальні мережі. Однак не можна спростувати того факту, що є поетки, які з початком війни заходилися волонтерити і які, на мою думку, стали писати вірші на іншому рівні промовляння, аніж до війни. Чи волонтерський досвід вплинув на їхнє письмо, чи саме волонтерство є вже результатом їхньої загальної перейнятості тим, що відбувається – відповідь на це питання не є вже такою важливою. А важливим є тексти, які звучать промовисто та значущо.
Про смерть на війні, яка ходить і збирає свої криваві жнива і яку можна, якщо пощастить, уникнути, пише Галина Крук:
все, що ти можеш, хіба що молитися,
смерті трапляється теж помилитися -
не признати своїм
ось вона йде польовими стежками,
з серцем, зчерствілим-зісохлим на камінь,
серп затупів
коники в травах сюрчать безстременні,
літо знімає безпеки ремені,
та не ведись
на пахкотіння цих трав, шарудіння,
неба безодню і птаха за тінню,
що може увись
тінь та і тиша в степах тимчасові
втиснешся тілом у землю любові
мимо, не бачить, пройшла
хай тебе буде кому відмолити
в смерті, хай винесе коник підбитий,
хай донесе:
літа страшного ти виповз з заграви
на чисті води й некошені трави,
там переживши усе
Хіба що молитва може вберегти від того, аби смерть «не визнала своїм» і не забрала з собою. На війні, де все швидко змінюється і де ні в чому не можна бути певним (як памʼятаємо, невизначеність є сутнісною ознакою театру воєнних дій), єдине уповання на Бога. Відповідно до образного контексту можна сказати, що оповідачка звертається до чоловіка – і треба відзначити її високий рівень емпатії, – який перебуває на фронті (бачимо упізнаваний мотив: дівчина/жінка вболіває за свого брата/коханого/чоловіка), і дає йому пораду молитися. А також радить сильніше «втискатися тілом у землю», аби залишитися «непомітним» для смерті. Остання постає дещо незвично для української поетичної традиції, в якій коса, яку з собою носить смерть, ніколи не тупиться, її «гостра сталь» завжди готова до використання. У цьому вірші смерть ходить із вже «затупілим серпом» – її криваві жнива були такими великими, що сталь втратила одвічну гостроту. А ще оповідачка застерігає чоловіка не розслаблятися від гарних, ідилічних візій літа. Необхідно бути пильним, адже смерть ходить зовсім поруч. У своєму прагненні допомогти чоловікові оповідачка закликає до появи помічника – «коника», який, як памʼятаємо, в українських казках рятував головного героя у скрутних ситуаціях. Врешті-решт, чоловік виповзає «на чисті води й некошені трави» (ще одне інтертекстуальне відсилання до українського фольклору), й зробити це йому допомагає – слідуючи за образною логікою – охоронна молитва оповідачки, її «замовляння», якими інкрустований сам вірш. Чоловік Галини Крук зараз перебуває на фронті – знання цього факту дає додаткових нюансів у розумінні ідейно-виражального поля вірша. Але текст добре прочитується і без таких автобіографічних відсилань.
Галина Крук.
В іншому вірші, що має назву «момент істини», Крук уникає релігійно-міфологічної образності, натомість увиразнює логіку чистої трансцендентності:
минулого – нема. майбутнього – нема.
є наслідки причин. є послідовність значень.
є площина, в якій квадратний корінь зла
росте і все довкруг дискримінує наче.
є рівність, при якій із протиставних двох
життя рівняє до нуля найкраще
є точка на нулі, де сходить дощ, як бог,
на пересохлі губи. натще.
є градус, що п'янить. є тисячні, що ціль.
запрілий окуляр, затерпле передпліччя.
є світло, при якім не відкидаєш тінь.
є куля, що летить у тебе вічність
Як бачимо, тут теж виринає тема долі – «кулі, що летить у тебе вічність». Однак якщо у попередньому вірші висловлювалося переконання, що молитвою (самого воїна і його близьких), а також припаданням до землі, можна уникнути зустрічі зі смертю, то тут панує впевненість, що існують чисті у своєму постанні співвідношення, які здійснюються неминуче і на які людина вплинути не може. Вона може лише діяти, і її дія стає складовою частиною прояву цих співвідношень. В цьому вірші Крук пропонує загалом не характерну для її попередньої творчості герметичну образність. Так, вона говорить про «квадратний корінь зла», що «росте і все довкруг дискримінує наче». Як відомо, квадратний корінь з числа x є число квадрат якого (результат множення на себе) дорівнює x. Наприклад, квадратний корінь із числа 9 буде 3 ( √9 = 3). У такому образному представленні зла важливим є два моменти: 1) зло є чистим самовідтворенням себе, в цьому процесі немає жодних інших «домішок» і 2) у своєму прояві (якщо це не обмежувати) зло активно «росте», прогресує в геометричній прогресії. «Світло, при якім не відкидаєш тінь» – образ теж не простий. Це може бути спалах від вибуху снаряда чи міни; може виступати ознакою простору «по той бік», де, як вважається, діють зовсім інші фізичні закономірності; а може вказувати на чисту трансцендентність часопростору війни.
Марʼяна Савка.
Війна спонукає Марʼяну Савку до внутрішніх монологів із Богом. Вірші «Оптика Бога» та «Сине Маріїн, не слухай порад» виявляють цілу гаму авторських питань, переживань та прагнень:
хто ти мій боже? з чиїх образів?
бог незворушності і терезів?
бог рівнодення? бог супокою?
як ти живеш із печаллю такою?
світ не минає. хоч я і мину.
світ не змиває ні біль ні вину.
просто скажи, де я маю упасти,
в сірий пісок чи в розхристані айстри
айстри розхристані
слід на хресті
зблиснули сльози його золоті.
Сине Маріїн, не слухай порад,
Бери їх на плечі, винось, виводь.
Посеред темряви більшає зрад.
Меншає зброї. Сумніший Господь.
Входить під шкіру отруйним кліщем
Страх, що ця втрата даремна була.
Сине Маріїн, скільки їх ще
Стане безвинною жертвою зла?
Висне над містом Зоряний Віз.
Впали усі життєдайні мости.
Чорна ріка розтинає навскіс
Країну, з якої не виїхав ти.
Знаю, ти не факір, не жонглер,
Знаю, в запасі скінчились дива.
Але ти поруч тут і тепер
І все ще пахне травою трава.
Сине Маріїн, виводь, тримай,
Кров зупиняй, накладай свій жгут.
Просто будь поруч з ними всіма.
І мені буде легше тут.
У першому вірші бачимо болісні внутрішні пошуки, що мають на меті зрозуміти природу Бога. Адже таке розуміння має допомогти ліричній героїні розібратися у тому, що відбувається зараз, у час війни. Як Бог допускає це масштабне знищення людей, їхні страждання та біди? Не знайшовши відповіді на ці питання, гостро відчуваючи біль та вину світу, лірична героїня звертається до Бога й пропонує Йому свою жертовність. І Він, який мовчав до цього, засвідчує свою присутність сльозами. Іншими словами, Бог зʼявляється тоді, коли люди стають готовими до жертовних вчинків і роблять їх. А під час війни поле прояву жертовності як ніколи широке.
У другому вірші оповідачка звертається до «сина Марії» й просить допомогти тим, хто зараз на фронті і хто потребує допомоги. Це особливо потрібно в час, коли «більшає зрад», «меншає зброї» й зʼявляється «страх, що ця втрата даремна була»; коли у свідомості починає виринати зневіра у майбутній перемозі. Власну країну оповідачка бачить у понурих, безрадісних візіях. Вона усвідомлює те, що люди гинуть і гинутимуть і надалі. Але «син Марії» не виїхав з країни, він перебуває поруч, і тому «все ще пахне травою трава». Його допомога пораненим, присутність десь поблизу допомагає оповідачці витримувати сильний психічний тиск, зумовлений війною. Це вірш подоланого сумніву. І здійснити таке подолання героїні допомагає Той, хто прийшов у світ, аби дарувати людям надію та любов… Варто звернути увагу, що ці тексти написані в класичній віршовий манері – із стопами, римуванням, відчутною фонікою. І тут треба відзначити легкість їхнього ритмічного візерунка, авторську майстерність в творенні формальної звукової організації вірша.
Юлія Мусаковська.
Поезія тих авторів, хто не перебуває на передовій та хто не задіяний активно у волонтерський рух, теж у той чи той спосіб виявляє внутрішній спротив ворогові. Це виявляється у спільній праці задля перемоги, духовній підтримці тих, хто став в обороні рідної землі, утвердженні самостійності та самоцінності українського світу. Юлія Мусаковська виявляє своє бачення того, що мають робити люди, які залишаються в тилу:
Працювати, не зводячи голови.
Не втрачати притомності від новин.
Обертатись по колу в одному дні,
де немає нічого, окрім війни.
Ані крихти крику, ні краплі сліз,
ані жалю за тим, що було колись.
Ми лишили дім, а в домах — серця,
або ж дому тримаємось до кінця,
поміж рідних стін, чотирьох кутів —
там збувається все, що б не захотів.
Наші вічні мертві з глибин землі
зупиняють удари, щоб ми змогли.
Наша чорна лють, як живе пальне,
безперервно штовхає тебе й мене,
За міста, по яких — "Ураган" і "Град".
За могилу ріллі й спопелілий сад.
За дитячий біль і старечий страх.
За життя, що розвіяні по вітрах.
Ми — стеблини, що звиті в тугий канат,
Ми — ріка, що звучить, як одна струна.
Ми — мурахи і велетні водночас,
нам ще небо дотримати на плечах.
Нам ще світу незнану любов нести,
по кістках переможеної темноти.
Вони повинні працювати, не покладаючи рук, мати душевні сили, аби витримувати невтішні новини з фронту та зі захоплених ворогом територій, морально підтримувати тих, хто на передовій (приховуючи від них свої страхи, переживання, страждання). Хтось був змушений залишити рідний дім (бачимо, що в поезії зʼявляється тема біженців), хтось і надалі тримається рідних стін, які у свою чергу «тримають» свого господаря / господиню. Допомагає витримати тягар війни «чорна лють», яка збирає людину «воєдино» і спонукає до певних вчинків, а також усвідомлення традиції спротиву ворогові, яка розпочалася далеко не від лютого 2022 року, і не від березня 2014 року. Лірична героїня відчуває єдність із людьми, що знаходяться поруч. І цю єдність вона виражає через точну та промовисту образність: «Ми — стеблини, що звиті в тугий канат, Ми — ріка, що звучить, як одна струна. Ми — мурахи і велетні водночас». Єдність дає силу та усвідомлення своєї місії – «дотримати на плечах небо». Завершується вірш візією майбутнього, в якій з любові творитиметься новий світ… За своїм ідейним скеруванням цей вірш можна назвати програмним – для тих, хто лишився в тилу, але відчуває себе частинкою великого національного організму; хто відчуває і відповідно діє. Не можна не відзначити енергійної ритміки авторського мовлення (воно орієнтується на класичну силаботоніку), точність образних аналогій, які роблять із до певної міри програмної оповіді живий та сильний вірш.
А в цьому вірші Мусаковська висловлює міркування щодо мови в час війни:
Мова моя солов’їна, в’язанка дров.
Скрізь волочу за собою —
аж роздерті спина і плечі.
Треба ж мати, з чого
розпалити багаття,
видобути вогонь —
щоб зігрітися і зігріти
землю, яка похолола
в спекотні червневі дні
від похованої в ній
убитої юності.
Як донести до наступної точки болю
важку і незв‘язну
мову,
що розсипається на очах?
Відомо, що з мови твориться Світ, мова є «Домом буття». Це особливо добре відчувають та знають поети. Оповідачка вдається до оригінальної метафоричної конструкції на позначення мови – «вʼязанка дров», із яких можна «видобути вогонь», що зігріє і саму оповідачку, і землю, що «похолола від похованої в ній убитої юності». Варто звернути увагу на те, що оповідачка «носить» із собою мову. Тобто мова не є повсюдно присутньою, вона зосереджується в чомусь і рухається разом із тією, хто «взялася її нести». Це не проста робота, але саме оповідачка (поетеса) є тією, хто робить із статичної мови (langue) живе, динамічне, вогненне промовляння (parole). Водночас війна з її низкою пікових «точок болю» веде до розпаду мови як такої. Адже мова передбачає прояв певного співвідношення, а в ширших вимірах вона творить лад у Світі і, як вже було сказано, творить сам Світ. Євангеліє від Йоана починається так: «Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово і Слово було – Бог… Ним постало все, і ніщо, що постало, не постало без нього». І коли те, що постало, зазнає жахливих та масштабних руйнувань, то тоді руйнується й сама мова (вона стає «незвʼязною») – як втілення світотворчого принципу, ладу у Світі. Оповідачка добре це відчуває, якось хоче зарадити цьому, але не знає, як це зробити. За таких обставин повернути мові її світотворчий потенціал – завдання далеко не для однієї людини.
Елла Євтушенко.
Взагалі проблема втрати мови в часи війни неодноразово виринає як в самих поетичних текстах, так і промовах поетів / поетес. В усій виразності ця проблема постає у вірші Елли Євтушенко із промовистою назвою «#BuchaMassacre»:
є тіла
і немає слів немає слів немає
тільки тіла лежать
та і що ті слова
супроти грубої сили
супроти їхньої ненависті
таку що на неї
навіть дикі звірі не здатні
таку що не знаєш
до якого царства цих істот віднести
бо нема в біології таких категорій
нема в жодних словниках таких слів немає немає зовсім ніде тих слів
я поетка у мене їх мало би бути а немає немає їх немає і все
поезія померла її закатували в Бучі
й кинули в каналізаційний люк голою
загорнули в украдений килим і залишили при дорозі
і перед тим авжеж довго ґвалтували
тому й нема більше слів
та і що ті слова
пісок
що забивається до рота
коли падаєш ниць
після пострілу в потилицю
Євтушенко з професійною точністю кінооператора з каналу CNN чи Reuters візуалізує ту жахливу різанину, до якої вдалися російські окупанти щодо цивільного населення в Бучі. Масові вбивства, ґвалтування і потім убивства жінок засвідчують цілковитий розпад Світу, що був заснований на певних проявах ладу. Всі ці жахіття ввергають оповідачку в шок; вона зізнається у втраті слів, сповіщає про «смерть поезії», яку «закатували в Бучі». Слів не стало, бо тіла лежать і нічого вже не здатні сказати; також не можна виразити в словах поведінку «істот», які вчинили все це (і які не потрапляють в жодну таксономію біологічних видів). Теодору Адорно належить відоме твердження, що після Освенцима писати вірші є варварством. Безперечно, що є межі, за які поезія не може ступати, що зумовлено природою слова як такого; є стани (особливо сильних зворушень), які вона не здатна адекватно передати. Та з іншого боку, поезія пишеться й буде писатися – і після Освенцима, і після Бучі. Адже поетичне мовлення з його образністю, експресією, ритмічною організацією добре надається для представлення певних подій та психічних станів. Євтушенко усвідомлює, що всього трагізму різанини в Бучі вона передати не спроможна. Але вона може розповісти про Бучу так, як дозволяє їй зробити це мова та власне обдарування; або принаймні може сказати поетичним словом про своє безсилля представити події у всій повноті їхнього жаху. На мою думку, в цитованому вірші їй вдало вдається зробити і одне, і друге.
А темою цього вірша стало повернення оповідачки додому:
вірші самі від цієї весни зостались
як від людини – лише на могилі напис
бився під скронею дзвоном церковним галас:
час повертатись
ниткою траси зшиваючи цілий світ,
мчали, мов голка, та все горбами-ярами
врешті вістрям уп'ялися в опік на цій канві
пальцем у рану
під перевозом бився ірпінський пульс
насип – мов стежка, що вивела з пекла Орфея
там ми з-під споду життя до життя повернулись
і вже на те як
сонця вечірня герань розквітала, й весні
дуб на прощання кивав, ми дивились зі свого балкону.
вся Україна – дім. а для кожного дім у ній –
серце дому.
Тут і рефлексії щодо життя біженця (промовисто виступає є образна аналогія: про це життя свідчить поезія так, як напис на могилі – про життя покійника), внутрішнє відчуття, що прийшов час на повернення додому (воно лунає, як «церковні дзвони»), пришвидшена й сповнена надій дорога назад (коли «ниткою траси зшивається цілий світ»), спогади про втечу від окупантів, які навіяні побаченим «насипом» (своєрідним рубіконом, де «ми зі споду життя до життя повернулись»), нова реальність, що постає як «рана», і, на щастя, не зруйнований, затишний простір дому, в якого є своє «серце». Образна градація охоплює три складові: Україна – дім – «серце дому». Вона завершується тим, що надає життя особистому, обжитому, улюбленому простору; що проймає цей простір ритмом і що творить у ньому любов.
Важливим є повернутися до свого облюбованого простору, далі продовжувати творити власний світ, надалі реалізувати себе як творчу особистість. Таке прагнення виявляє Анна Ютченко:
у цьому вірші я б хотіла замінити
слово війна на багато інших слів
що чекають на промовляння
на слово дощ
що міцно стиснутий у хмарі
як звук у грудях
або слід на дорозі
глибокий і свіжий як рана
де сховались від вітру
маленькі комахи і люди
на слово дерево
що не може позбутись своєї тіні
а тому приймає як дім свій
на промінь
що першим падає на обличчя
і за мить знову зникає
або на слово люблю
що застрягло у горлі
гостре складне до вимовляння
лише на одне слово
що не дає серцю оніміти
я віддала б його землі
щоб проростало травою і квітами
лісами ріками горами
все вище до неба все вище
як повітря підіймається у грудях
під час вдиху
тільки б цей вірш
не затримався у моєму тілі
Це є проявом природної поезії, поезії про Природу. Йде війна, багато важливих речей відкладено убік. Точніше, – не до них тепер. Але оповідачка прагне залишитися собою, бути тією, якою вона народилася, і робити те, для чого вона народжена (з іншого боку, Ютченко брала участь у волонтерській допомозі внутрішнім біженцям в Україні). Тут панує гармонія злиття зі світом, яка твориться власне через вірш, через особисту творчість. Екзистенціали авторки прості і в той же час – в контексті її відчуття та осягнення Природи – значущі: дощ, слід на дорозі, дерево, промінь, любов. Це вірш-дихання, вірш любові до Світу, вірш-самотворення. Тому оповідачці важливо, аби він «не затримався у тілі», зʼявився на Світ, як зʼявляються дощ, трава, квіти. Варто увиразнити один момент: цей вірш про одвічну Природу, про щось справжнє; і як такий він перебуває в опозиції до тієї поверхової, людино- і світоненависницької риторики, яку сповідує Росія. Точніше, вірш перебуває не в опозиції, а в паралельній реальності до цієї риторики.
Оксана Забужко.
Природа дає силу витримати те, що з собою принесла війна. Про це йдеться у вірші Оксани Забужко «Красноґруда»:
Кшиштофу і Малґосі Чижевським
В таке лілове небо –
В такі пахучі хмари –
Таким пушистим сіном
Покошенім навскіс –
Іде стрункий лелека,
За ним біжить собака, –
І я бреду по стежці
І плавлюся од сліз…
Я витримаю, Боже.
Я якось перебуду
Оці земні напасті –
А все-таки прошу:
Пошли мені на старість
Маленьку Красноґруду,
Щоб було де родити
Озимому віршу!
Хоча би ось такому –
Кривому на всі боки,
В западинах і збоях,
В укусах комарів, –
Та в нім біжить собака,
Злітає в небо боцян –
І я вдихаю захід:
Він ще не догорів…
Тут ідеться про Красноґруду – село на березі озера Гольни у Польщі, неподалік від кордону із Литвою. В цьому селі знаходиться родинний маєток Чеслава Мілоша, який заповів садибу разом із парком, що знаходиться поруч, в багаторічну оренду Фонду «Пограниччя». Після реконструкції садиба стала штаб-квартирою Міжнародного Центру Діалогу, який очолюють Кшиштоф і Малґося Чижевські (їм, власне, і присвячено цей вірш). Останні з часу російської інвазії в Україну почали активно підтримувати митців з України, надаючи їм стипендії та приміщення Центру для проживання. Чарівна природа Красноґруди, як вже було сказано, допомагає оповідачці внутрішньо вистояти за теперішніх обставин. Це особливо важливо, коли в людини розвинена емпатія, вона добре знає історію українсько-російських взаємин і здатна мислити стратегічно. До того ж, ті, хто опинився за кордоном, мають більш або менш виразне відчуття провини за те, що вони перебувають у безпечному місці, тоді як багато хто знаходиться в ситуації загрози життю. Все це творить сильний тиск на психіку. Тому оповідачка йде по стежці «і плавиться від сліз…» Її звертання до Бога має два моменти: 1) переконання, що вона витримає «оці земні напасті» і 2) прохання, аби Бог на старості послав їй «маленьку Красноґруду, щоб було де родити озимому віршу». І тут окреслюється вельми характерне для творчої особистості прагнення: мати відповідні, прийнятні для творчості умови. Реалізувати свій мистецький потенціал, відчувати дійсність, рефлексувати над нею – це продовжувати творити виразно український світ, що письменниця робить вже не один десяток років (за 5 тижнів перебування в Красноґруді Забужко написала текст на тему «за що ми воюємо» на 100 сторінок). Останні два рядки «і я вдихаю захід: він ще не догорів» є свідченням надії, віри в майбутнє, радості від отриманого естетичного враження. Усе це поєднано воєдино.
Українська поезія в різних формах виявляє спротив наративам «русского міра». Вона прагне висловити те, що відбувається довкола, що відчувають і що прагнуть українці. І тим самим поезія утверджує український світ. Війна, як вже було сказано, триватиме довго, й поезія є і буде спонтанним та важливим відображенням цієї війни. А також тим, що допомагатиме в ній вистояти…
27.07.2022