Війна прийшла несподівано й струсила всіх. Про її прихід говорилося багато і навіть вказувалися конкретні дати нападу, до неї готувалися – ті, хто відповідно мали готуватися; передчуття війни електризувало суспільний та приватний простори країни. І попри це все вона зʼявилася неочікувано й потрясла усіх – навіть тих, хто до неї готувався.
24 лютого близько пʼятої години ранку Путін оголосив, що прийняв рішення розпочати «спеціальну військову операцію» на сході України, метою якої має стати «демілітаризація» та «денацифікація» всієї країни. За кілька хвилин після оголошення фактичної війни Україні Росія запустила крилаті ракети по аеродромах, військових штабах та військових складах у Києві, Харкові, Івано-Франківську, Луцьку, Дніпрі, Василькові. Самі міста Київ, Харків, Одеса, а також низка міст Донбасу теж були піддані бомбардуванню. Після 06:30 російські війська вдерлися в Україну сухопутним шляхом поблизу Харкова. Годиною пізніше нападники увійшли в Україну із території Білорусі. Українські прикордонні сили повідомили про атаки в Сумах, Харкові, Чернігові, Житомирі, а також наступ на Херсонську область з боку окупованого Криму. Вторгнення супроводжувалося активною інформаційною атакою. Росія запускала численні фейкові новини про те, що українська армія не чинить опору російським військам, що останні вже увійшли до Харкова чи що українське військове угруповання на Донбасі цілковито знищено. Масштабні удари по Півночі, Сходу та Півдню України, нищення військової інфраструктури, неправдиві інформаційні «вкидування» мали на меті швидко зламати український спротив і досягнути у бліцкригу поставлених цілей.
Однак блискавичної війни не вийшло. Коли близько 11-ї ранку до острова Зміїний підійшло два російських кораблі й українським прикордонникам було запропоновано здатися, то відповіддю було: «Русский военний корабль, іді на хуй…» Ця фраза від часу появи у запису набула вірусного поширення, стала загальновживаним і впізнаваним мемом, що виявляв колективну настанову українців до запроваджуваної російської «спецоперації». Українська армія від перших годин вторгнення заходилася чинити супротив і досягати певних успіхів. Так, зранку у перший день війни на об'їзній дорозі поблизу Харкова було спалено чотири російських танки. А згодом ЗСУ збили 7 російських літаків та гелікоптер…
Пруський офіцер та військовий теоретик Карл фон Клаузевіц у своїй праці «Про війну» писав: «Війна – це акт насильства (і застосуванню його немає меж), який має на меті змусити суперника виконати нашу волю. Позаяк війна є актом насильства, то вона неминуче заполоняє сферу почуттів. І нехай ця сфера не завжди є її джерелом, однак війна більш-менш тяжіє до неї, і це «більш-менш» залежить не від ступеня цивілізованості народу, а від важливості і стійкості інтересів воюючих сторін… Якщо ми хочемо перемогти ворога, ми повинні встановити відповідність між нашими зусиллями та його силою опору. Це виражається за допомогою двох факторів, які неможливо відокремити одне від одного, а саме: суми наявних засобів та сили волі. Сума наявних засобів може бути оцінена кількісно, оскільки вона може бути виміряна (хоча і не повністю) числами; але силу волі визначити важче, і лише до певної міри її можна оцінити за силою мотивів».
Щодо суми наявних засобів, то тут російські війська мали (і мають дотепер) чисельну перевагу. Натомість Збройні сили України перевершували (і перевершують дотепер) російську армію у силі волі, яка зумовлена природним та глибинним прагненням захищати свою землю, свою сімʼю та свою державу. Війна є найяскравішим виявом волі нації до буття, коли загроза знищення викликає масштабний спротив суспільства, прагнення здолати суперника і в такий спосіб відстояти свою незалежність.
Спротив загарбнику та власне самоутвердження відбувається на різних рівнях та у різний спосіб. Збройні сили України, Національна гвардія України, Сили територіальної оборони Збройних сил України, Служба безпеки України ведуть безпосередню боротьбу із російськими військами, диверсійними групами та тими, хто в нашому тилу допомагає ворогу реалізувати його задуми. До цієї боротьби опосередковано причетні волонтери, які збирають гроші, закуповують необхідне спорядження та обладнання, доправляють необхідні вантажі на передову. Загалом до згаданої боротьби причетні усі, хто так чи так задіяний у підтримці та функціонуванні на відповідному рівні держави: працівники МНС, які виїздять на місця обстрілів, гасять пожежі та рятують з-під завалів людей; лікарі, котрі лікують як поранених військових, так і постраждалих від бомбардувань цивільних; представники українських мас-медій, які провадять важливу інформаційну війну проти загарбника.
Поезія також бере участь у цій боротьбі. Її голос не такий виразно-декларативний та односпрямований, як голос мас-медій. Але це голос, що йде з глибин – мови, яка пропонує особливий спосіб бачення світу, культурних особливостей та універсалій, відчуття особистої гідності та поцінування свободи. Цей голос промовляє про те, що власне і хоче «денацифікувати» Путін. Один мій знайомий запропонував дати коротку відповідь на питання «чому Росія напала на нас?» Його ж відповідь була така: «Тому, що ми вільні люди, а вони – раби…» Весь світ підтримав (і підтримує) Україну в цій війні. Бо це війна за свободу проти диктатури. І власне поезія дає глибоке відчуття цієї свободи. Зрозуміло, що в поезії є своя сфера побутування та межі впливу. І як слушно сказав Андрій Любка: «Азовсталь – це ситуація, коли і письменник, і мова безсилі…». Однак хлопці з полку Азов, будучи в нелюдських умовах, продемонстрували героїчний чин, вони знаходили в собі сили протидіяти ворогу саме завдяки тому, про що у свій спосіб промовляє поезія.
Поети по-різному відреагували на те, що почалося 24 лютого. Хтось, як Борис Гуменюк, Сергій Пантюк, Дмитро Мамчур, Сергій Танчин, пішли в тероборону, аби зі зброєю захищати свою землю. Володимир Тимчук, будучи професійним військовим і виконуючи свої професійні обовʼязки, продовжив писати вірші. Також він вже встиг підготувати антологію «Української поезії часу війни», куди увійшли тексти сто двадцяти шести авторів. Хтось, як Олена Герасимʼюк та Ярина Чорногуз закінчили курси військової медицини і беруть активну участь у діяльності волонтерського медичного батальйону Госпітальєри. Хтось як Сергій Жадан, Марʼяна Савка та Катерина Калитко взалися за волонтерство й доправляють на фронт те, що необхідне. Хтось, як Остап Сливинський, Елла Євтушенко, Лесик Панасюк взялися за організацію он-лайн поетичних читань, присвячених війні (перший також ініціював укладання #словника війни на сайті «Читомо», який складається з фрагментів монологів очевидців війни). Хтось, як Наталія Бельченко та Оксана Розумна взялися за переклади присвячених російсько-українській війні віршів з інших літератур. Вікторія Фещук на «Читомо» взялася робити підбірки віршів про війну, вихоплюючи ще «гарячі» тексти поетів зі сторінок на Facebook і намагаючись виокремити з великого текстуального поля те, що може бути цікавим читачеві і що несе ознаки цього часу.
Тут не можна не згадати Миколи Воробйова, який зараз у далекому Нью-Йорку доопрацьовує й укладає другу частину збірки «Оманливий оркестр». «Старий майстер», що далі продовжує виконувати своє покликання й у такий спосіб ознаменовує тривання певної поетичної традиції, попри всі катаклізми часу, – це теж важливий образ духовного опору. До такого спротиву долучився також легендарний музикант та перекладач Віктор Морозов, який на Youtube в добірці «Пісні війни 2022 (War Songs 2022)» у власній музичній обробці представляє сучасні вірші про війну.
Як було сказано, війна повʼязана зі сферою почуттів, із сильними враженнями та емоціями, що так чи так охоплюють громадян. Також вона суттєво трансформує життєві цінності та приіоритети. Сильні відчуття, зміна звичної картини світу та усталеного способу життя, втрата впевненості у завтрашньому дневі – все це особливо впливає на поетів, які за своєю природою є чутливими особистостями. За незбагненною логікою, але одні починають писати, і їхнє письмо часто виходить на інший рівень розуміння та представлення життя, інші ж навпаки – замовкають, чекаючи, коли в них зʼявиться мова, суголосна новій дійсності. Як влучно підмітила Анна Малігон, «одним війна дає слова, а іншим… заціпеніння».
Російсько-українська війна у ХХІ ст. розпочалася не в 2022 р., а у 2014 р. – із анексією Криму та введенням російських військових угруповань на Донбас. Тоді в опорі загарбникам у складі добровольчого батальйону «ОУН» брав участь Борис Гуменюк. Його вірші, написані під час бойових дій, згодом лягли у збірку «Вірші з війни» (2014). Ця збірка явила не лише відчуття, враження та міркування автора, який був задіяний в обороні Маріуполя, а й ознаменувала вихід української поезії на нові естетичні обрії – безпосереднього сприйняття життя, відкритості та щирості образного слова, стихійності поетичного мовлення, яке пройняте потужним оповідним ритмом. Якщо українська модерна поезія у другій половині ХХ ст. так чи так прагнула дистанціюватися від життя й у витвореному герметичному світі глибинно явити якісь феномени та процеси, то Гуменюк рішуче розвернув її обличчям до життя і показав жахіття та трагізм війни й водночас – вітальність та потужність національного самоутвердження. І тут можна сказати, що війна зробила з Гуменюка великого поета.
Борис Гуменюк.
Нині він також зі зброєю в руках протидіє російським окупантам. Свій теперішній стан Гуменюк передає так: «Я би радше назвав це накопиченням вражень у підсвідомості. Не написалося жодного рядка за цей час, навіть думки немає про те, щоби сісти ввечері та написати щось. Є єдине бажання — вбивати та бити гадів. Про літературу навіть не думається. Я дуже сподіваюся, що враження накопичуються, і якщо вдасться якимось чином вийти з цієї війни цілим та неушкодженим, то можна буде ці враження реалізувати в якісь тексти». Справді, поети не можуть керувати власним натхненням, вони лишень спроможні фіксувати враження у сподіванні, що згодом побачене і відчуте знайде свій вияв у слові.
Однак натхнення в ці дні прийшло до інших авторів, і їхня поезія зазвучала по-новому, новими темами та нюансуваннями. Взагалі війна породила велику кількість поетичних творів. Незадовго після 24 лютого Міністерство культури та інформаціної політики запустило проєкт «Поєзія вільних», на який станом на 6 квітня надійшло більше 10 000 віршів про війну. Як сказав міністр Олексій Ткаченко, «80% із написаного – оптимістичні вірші, з вірою в перемогу нашої держави». В такому масовому віршуванні, зрозуміло, автори не ставлять собі за мету дотримання високих естетичних стандартів. Але таке віршування є свідченням колективного прагнення висловити свої почуття в більш чи менш римованому образному слові. І як сказали б соціальні психологи, промовляння про перемогу своєї держави у війні має ще й ефект переконування себе та інших у такій перемозі. Цікавим в контексті масового віршування можуть бути «хайку», які написав учень 4 класу однієї з сумських шкіл Єгор Кушнарь. Живе фіксування відчуттів, спонтанність та сугестивність вислову, стисла віршована форма не можуть не привернути на себе увагу читача. А останній тривірш ще й викликає усмішку:
Кличе тривога.
Знов до бомбосховища.
Україна не спить.
Щаслива весна…
Я не ходжу до школи.
Кляті москалі.
Загальний огляд того, що представлено натепер – а свої спостереження я здійснив насамперед на просторах Facebook – говорить про певне домінування жіночого письма в поезії про війну. Чоловічий голос тут теж звучить (і в низці випадків доволі сильно). Зокрема можна згадати тексти Василя Махна, Олександра Ірванця, Дмитра Лазуткіна, Юрія Ліщука, Лесика Панасюка. Але жіночий голос кількісніший і має більший регістр тематично-виражальних модуляцій. Це можна пояснити так: частина поетів-чоловіків пішли на війну, а та від самого початку перебуває в гострій фазі, тому їм просто не до віршів. Вони не мають ні часу, ні сил, ні бажання на поетичні розмірковування, принаймні тепер. Літературознавець Олексій Сінченко, який зараз перебуває в лавах ЗСУ, говорить, що за теперішніх умов просто немає часу на рефлексії. Письменник-прозаїк Валерій Маркус, який з кінця лютого перебуває на фронті, на питання «чи він пише» дав іронічну відповідь: «Пальці мерзнуть писати…» (як і Гуменюк, він цілковито зосереджений на якомога більшому знищенні ворога). Жінки ж такий час мають (кожна, звичайно, відповідно своєї ситуації) й у силу своїх життєвих обставин починають говорити про війну. Вони говорять про себе (свої відчуття та переживання), про своїх коханих, які зараз не з ними, а десь там воюють (і тут виникає щире бажання якось підтримати і захистити їх хоча б словом), про ненависть до ворога, що несе смерть та руйнування, про любов до свого, гармонійного та звичного, про любов до Природи, яка квітне навесні і красу якої не здатна знищити війна. В певних випадках їхнє промовляння набуває ознак родового мовлення, говоріння від імені роду, й тут виринає ідея його незнищенності.
Олена Герасимʼюк.
Війна змінює все – звичний спосіб життя, потреби та прагнення. Відповідно міняється зміст та мова основної християнської молитви «Отче наш». Олена Герасимʼюк творить свій «Отче наш» періоду війни:
Отче наш!
Боже України суверенної!
Піднімаю тапик во ім’я Твоє,
називаю у слухавку псевдо Твоє,
кажу: Здрастуйте!
Викликають вас хлопчик Смурфик і дівчинка Гера.
…………………………………………..
Падає небо, люди летять донизу,
прийми їх до себе, вони перекажуть зміст.
Отче наш!
Нехай буде царство, і сила, і воля твоя,
лише б не стріляли по нас.
Дай нам часу, шприців та джгутів,
гемостатичних бинтів,
декомпресійну голку,
пов’язку на вибите око,
соляру, мішків для смертників,
броню водіям-парамедикам,
щоб довезли живі і здорові
усіх живих і здорових.
……………………………
Хай буде як на небі, так і на землі,
але не так, як під Іловайськом, коли кров і земля змішались,
не дай так, як під Веселою Горою, коли душі не могли вилізти з-під трупів на Суд Страшний,
якби не Малиш, Валькірія та їхня лопата, були б спізнились до тебе.
Спізнились би Коля, Паша, і навіть Вітя, який вчасно приходив на перші нудні уроки старої школи у селі Голосковичі.
Тому даруй Малишу, Валькірії та їхнім лопатам
щастя, благодаті да здравія на віки вічні.
……………
А ворогам нашим не прощай –
вони перші вбили.
Як нам простити, Господи, як нам простити?
Кожен снаряд, кожен набій їх підписаний
нашими іменами:
“это тебе укроп от народа донбасса”
Який ти нахуй Донбас із Владикавказу?
Там від часів таборів не бувало наших!
Отче наш!
Ти же єси, яка тут пизда?
Отче наш, дай наказ і робочі БеКа!
Хай же збудеться воля Твоя на нашій землі.
Даруй нам втрати на обхідні листи,
і у смутні дні,
і у темні дні,
а від нечистого ми вбережемось самі.
І у спокусу застрелитись не введи
ні на цивілці, ні на передовій,
бо деякі з нас поперлись саме за цим.
Отче наш!
Дзвонять тобі хлопчик Смурфик і дівчинка Гера.
Передавай вітання Духу, Отцю і Сину
на віки вічні, плюс-плюс.
Кінець зв’язку.
Отче вишній!
У нас тут падають вишки.
Отче вишній!
Я знаю, залишилось трішки.
Покинь мене, коли схочеш
поговорити вживу.
Знання реалій та потреб війни, що дається безпосереднім досвідом волонерства, характерна професійно-сленгова мова, використання обсценної лексики у розмові з Богом, що зумовлено сильними емоційними враженнями, тривога за своїх і лють до ворога, що керується облудними гаслами, прохання Бога про підтримку у війні, особиста безтрашність, колосальна енергія вислову й відчуття свободи у верлібрі – це те, що становить зміст та форму щоденної «молитви», важливого внутрішнього монологу оповідачки.
Інший вірш Герасимʼюк присвятила Драматичному театру в Маріуполі, в якому ховалося цивільне населення (переважно жінки та діти) і який, попри те, що на площі перед театром було написано ДІТИ, був розбомлений російським літаком. В наслідок цього загинуло більше трьохсот цивільних осіб. І зʼявився ось цей вірш:
Я - поет, яка пише невидимі вірші
для вбитих моїх читачів
Я стою і читаю нові свої вірші на сцені
Драматичного театру у місті Маріуполі,
розбитого вщент
російськими авіабомбами
Я стою на сцені, якої
вже не існує, яка
вже не сцена - могила,
під нею
поховано заживо тисячі
чоловіків, жінок та їхніх дітей -
і мертвих, і живих, і навіть ненароджених
Війна це оркестрова яма поезії
І звучить незриме її мистецтво
прошиваючи наскрізь усіх нас осколками,
розриваючи тіло книг і людей, які їх читають,
звучить мистецтво війни так гучно, що не
перекричати його оваціями
Звучить мистецтво війни із горла
російських танків та артилерії -
і моя українська поезія
то лиш пісня відчаю, яка хоче бути гучнішою
за вибухи їхньої імперії
гучнішою за треноси смертей
гучнішою за мовчання мертвих
та оціпеніння живих
Моя поезія бажає бути
гучнішою за співчуття безпечного світу,
за мовчання мешканців мирних континентів, на яких
не було воєн уже сторіччями
за мовчання тих, хто дивиться на нас через кордони,
хто стоїть безпечно по той бік свободи і дивиться
на розгубленого поета, що читає вірші на розбомбленій сцені,
у місті, якого вже не існує на світі,
лиш на картах світу, якого теж уже не існує -
уся планета полягла
у моїй країні полягла уся планета -
під російськими авіабомбами
дощенту
Ви - глядачі і ви дивитесь на сцену Драматичного театру
у місті Маріуполі,
з-під якої лунає хор тисяч, покритих уламками заживо,
ви слухаєте голоси тих, із ким я розмовляю спільною мовою крові -
живу з ними спільною душею,
із ким спільним болем розмовляю
і думаєте:
ось це - поезія
ось це - розвага
ось це - іграшка, якою можна гратись навіть тоді,
коли вона вже лежить у крові на площі
розбомбленій посеред вокзалу - єдиної
надії тут вижити
Я стою і читаю нові свої вірші на розбитій сцені
Драматичного театру у місті Маріуполі,
але це вже не вірші
Так опроявлюється через голос українського поета
чорна симфонія геноциду
Така лиш лунає поезія
з оркестрової ями війни
І покривається попелом тиші
Це жалібна пісня за загиблими жителями міста, які стали безневинними жертвами масштабної російської агресії. Стоячи на руїнах театру, героїня міркує про призначення поезії загалом, свого поетичного слова зокрема, яке має бути гучнішим за «мовчання мертвих», «оціпеніння живих» та «співчуття безпечного світу». Її візії образу розбомбленого театру розширюються до символічної візії усієї планети, яка також була знищена російськими авіабомбами. Якщо бути гуманною та співчутливою людиною і мислити в ширших категоріях людства, то таке символічне перенесення є цілком закономірним. Трагічні і болісні розмірковування героїні і творять текст «чорної симфонії геноциду», якою є сам вірш. Варто додати, що Маріуполь з його розбомбленим драматичним театром, обстріляним пологовим будинком та дитячою лікарнею, знищеною інфраструктурою, руйнуванням 90% будівель став символом жаскої трагедії війни, яка набуває прояву «нічим необмеженого насильства» (Клаузевіц) і призводить до знищення людей, не зважаючи ні на що, до знищення життя як такого. Тому образ цього міста постає зокрема у віршах Василя Махна, Тані Родіонової, Дмитра Лазуткіна, Катерини Калитко та інших авторів.
Марина Пономаренко.
Війна з її жахіттями та руйнуванням певних природніх законів викликає зневіру в існуванні Бога. Про це йдеться у вірші Марини Пономаренко:
«Бога немає», — каже цей чоловік на сповіді
Старається вкласти в слова свої спогади,
Слів ціле море, він тоне у цьому морі без краю
«Бога немає, — повторює він. — Бога немає»
Чоловік у камуфляжі, у забрьоханих берцях
Він говорить про жінку, і він говорить про серце
Голос його тихий, але чути військовий вишкіл
Каже: «Серце її було схоже на книжку
На цю саму, отче, що ви держите у долонях
На обкладинці хрест, вона б замінила його на сонях.
Вона й була, наче сонях — зверху яскрава,
всередині чорне насіння
Все в ній говорило про можливість спасіння
Про реальність любові, про необхідність надії
Про усе, що уже не існує, чи принаймні не діє»
Священник звик говорити: «На все воля божа»
Зараз він відчуває, що так казати не можна
Він довго мовчить, а потім зітхає
«Бога немає, — повторює чоловік. — Бога немає»
Далі він каже: «Її убивали довго, її убивали страшно
Як там написано в книжці — випить до дна ту чашу?
Вона випила, отче, чашу, повну по самі вінця
Чому так багато страждання дісталось одній жінці?
Я бачив її тіло, отче, я бачив її очі, затягнуті сизим димом»
Священник говорить: «Шляхи господні несповідимі»
Чоловік питає: «Отче, що кажуть у вашій книжці про війни?
Ця війна зробила мене жахаюче вільним
Бога немає, отче, і це першопричина свободи
Якщо ви вірите в нього —милосердного, білобородого
Передайте йому каяття, перекажіть, що від мене
Передайте також — я більше не братиму полонених»
Чоловік іде.
Кроки його важкі, замість серця — кривавий згусток.
Священник дивиться в книжку. Всередині пусто
За сюжетом вірша військовий сповідається священнику й говорить йому про кривди та несправедливості війни, увиразнюючи все це образом ні в чому не винної загиблої жінки, яку «убивали довго», «убивали страшно». Військовий не може узгодити існування Бога як творця і правителя світу із такими проявами жорстокості. І священник, який неминуче має бути обізнаний із вченням теодіцеї (виправдання Бога), теж нічого не може сказати. Він сам не може знайти виправдання тому, що відбувається. Не тому, що не здатний вибудувати якусь інтелігібельну конструкцію-пояснення, а тому що й сам глибоко перейнявся смертю жінки та душевним станом чоловіка, що прийшов до сповіді. Останній не так сповідається, як висловлює священнику свій символ зневіри, а точніше – символі віри часу війни. Війна схильна відводити людину від традиційних релігійних практик та розмірковувань й робить її жорстокою – це також звучить у вірші. Взагалі текст майстерно побудовано як діалог військового та священника, де хоч останнє слово хоч і залишається за першим, однак фінальний образ дає можливість говорити про відкритість кінцівки твору. «Всередині книжки пусто» – промовляє про те, що священик має сам у собі осмислити смерть жінки та зневіру військового в контексті посталої війни, а також одвічної Божої досконалості й всемогутності.
А в цьому вірші Пономаренко майстерно актуалізує фольклорно-архаїчні уявлення українського народу:
«Гітлера, Сталіна пережила, і цього переживу,
Скільки там того діла», —
Баба Христина збирає траву,
Складає у пазуху, ближче до тіла
Тіло таке, що незручно очам
Дивитися на його вузлуватість
Зимою у хаті її завелось потерча
І, схоже, лишається веснувати
Бабина хата стоїть край села
І люди обходять її стороною
Баба Христина зовсім не зла
Просто може рукою одною
Зарізать свиню, чи іншу скотину яку
І начаклувать урожаю на осінь
Може поглянуть в лице мертвяку
І воскресить, коли дуже попросять
Серце її полином поросло
Воно ще з молодості кострубате
Ворожі солдати, що йшли на село,
Усі спотикались об її хату
Об малесенькі вікна, об дверці
Об горщик із пилом далекої зірки
Плутались у бур'яні її серця,
Билися головами об одвірки
Баба хоронить солдатів у лісі
І патиком позначає могили
«Треба ж таке, лізуть і лізуть», -
Лається й миє руки із милом
І не припиняючи тихо бурчати
Баба в вікні запалює свічку
Тендітні, налякані потерчата
Вилазять з могил і тікають на пічку
І баба співає їм колискові
«Люлі-люлі, мої дурненькі
Ніхто за вами не плаче у Пскові
Навіть у неньки серце не тенька»
І такі потерчата нікчемні, нещасні
Ниють і горнуться бабі під бока
Крізь бабину хату тече ріка часу
Повна зірок, темна й глибока.
Авторка творить образ жінки-відунки у часі війни. Баба Христина (звернімо увагу на її імʼя, що взагалі контрастує з сферою її діяльності) володіє таємничними, нелюдськими властивостями, завдяки яким може творити дива: зробити так, аби восени був врожай, зарізати однією рукою свиню і навіть воскресити мерця. Ця жінка, що мешкає самотньо край села, як стверджується, «зовсім не зла» – попри те, що люди оминають її хату. Однак ворожі солдати, що йдуть на село, знаходять в її хаті неминучу смерть. Баба Христина закопує їх в лісі, позначаючи могили патичками, – так стабільний міфологічний образ світу, що був порушений зайдами, повертає свій баланс. Варто відзначити ще два моменти: душі вбитих російських солдат вертаються до баби потерчатами, що означає, що ці солдати загинули нехрещеними. Їм відмовлено у спасінні, їхні душі роковані на вічне блукання довкола місця свого поховання. Налякані потерчата знову приходять до хати баби Христини і та (памʼятаємо, що вона «зовсім не зла») намагається заспокоїти та розрадити їх. Її жіночий образ водночас втілює як руйнівні сили смерті так і утверджуючі сили життя. Останні два рядки вірша з усією експресивною силою підсумовують те, що відбулося і відбувається: зустріч проминання та вічності, темряви та світла в міфологічному просторі хати. Показово, що цей вірш був активно сприйнятий читачами й породив цифрове зображення Єнни Літочкіної «Ріка часу» й акторське прочитання від Корнія Демидюка.
Єнна Літочкіна. «Ріка часу».
Сили життя і смерті можуть виступати окремо, стаючи домінантною темою того чи того вірша. Війна породжує ненависть та бажання вбивати якомога більше ворога, про що йдеться у «Катехизисі» Катерини Калитко. На питання що робити в цьому посталому часі, вона дає однозначну й чітку відповідь:
Ми мусимо убивати.
Довге двадцяте століття
закінчилося саме цим.
Це тепер наш хліб щоденний.
Захиститися, помститися. Убивати.
Допомагати вбивати.
Подивіться, на що нас перетворили.
Що говорити всім?
Промовляйте слово "вбивати",
хай прописується в свідомості.
Нікому не залишили бодай ілюзії вибору:
нас прийшли вбивати
вчергове
лютневого ранку.
Всі квитки старої мови погашено,
лишився один:
чесне слово "вбивати".
Всім і кажіть:
не молитися і не плакати,
не підписувати петиції,
не посвячувати цю землю
всеможливим богам –
лише вбивати за неї.
Хто почує?
А як прийде хто, і стане поруч, і скаже –
убиватиму разом із тобою, для тебе,
несімо цю війну, цей мішок із тілами,
спільно, або
я принаймні не відвертатимусь
од очей твоїх мертвих,
од страшної відплати за них –
то хіба з таким
говорити й далі.
Показово, що у довоєнний час вона писала прозу, в якій були присутні й пацифістські мотиви. Але війна радикально змінила бачення дійсності. В ненависті до ворога можна віднайти сили, аби безжально та послідовно вбивати його, й поза цим більше нічого не має значення. І Калитко знаходить потрібні слова, аби виразити згадане прагнення з усією повнотою і точністю. Свою ж волонтерську (а можливо і поетичну) роль авторка бачить у такому промовистому образному представленні:
Бути тромбоцитом у в'язкій крові країни.
Поміж сотень інших кидатися
рубцювати розтяту рану,
зрощувати перебиту жилу.
Безіменна, важка і чесна робота.
З іншого боку, її поетичне письмо може набувати різноскерованої і багатозначної експресії:
Нам потім перевинайти слова.
Ще цей кілок у грудях безіменний.
Та поки я лишаюся жива –
вичерпуй чорну силу просто з мене.
Каміння міст. Нічні тіла ракет.
І лють сурмить у кості серед хаосу.
І – смак води. І світло ще таке,
в якому притулявся і всміхався.
І помста вже дозріла до сівби.
Господь із дому виніс дві валізи.
Любити, бути, вистояти, вбити.
Ми трохи поле. Трохи ближній ліс,
оця земля, з якої все росте,
уперта кров, що з рани зірве пластир
і потече рікою через степ –
у море впасти.
Ми пам'ять. Але тут, де стоїмо,
нічого не лишається позаду.
Дивися – це любов. Я ще жива.
Це час, де все насправді називається.
Ось укриття в самому серці мови,
в яке ти зáйдеш.
Тут і прояв любові до того, до кого вона звертається (ймовірно, він зараз на фронті), і означення етапів своєї теперішньої життєвої дороги, і (вже згадуваний мотив) необхідності нещадно вбивати ворога, і визнання творчої сили Природи (частиною якої бачить себе лірична героїня), і ствердження вітальної сили своєї нації, і усвідомлення настання часу істини, де все отримує правдиве ймення, і утвердження необхідності зберегти в памʼяті те, що відбувається, і розуміння охоронної та світотворчої сили мови тощо. Цей невеликий вірш сконденсовано й досить вдало представляє образ дійсності воєнного часу.
Катерина Калитко.
Поруч з заокресленням лінії більш жорсткого й агресивного жіночого письма проступає лінія письма більш мʼякого та емоційно стриманішого (треба зазначити, що ці два способи висловлювання можуть варіюватися в текстах однієї авторки). Останнє не менш інтенсивне в переживаннях, але ці переживання до певної міри гамуються. Авторки або опосередковують свої відчуття певними образними відповідниками, або переключають свою увагу на менш травматичний досвід. Так, серед поезій Марʼяни Зеленюк можна знайти:
Простір дому більшає –
тепер в ньому вміщається все:
і біль цей, в який не пролізти, як в вушко голки,
і час цей надламаний, наче глек,
колись із такого давала водиці
рука молодиці напитись йому –
а він на коні,
а він при мечі,
а він уночі скаче степом
й співає:
«не вмерла ще,
не вмерла ще,
не вмре!».
Бачимо, що авторка представляє свої почуття та міркування не безпосередньо, а опосередковано, через герметизовану образність. Остання постає у першій частині вірша і в ній можна побачити мотиви збільшення простору дому як результат відсутності когось, настання болю, якого не позбутися (і тут авторка апелює до відомого образу, до якого вдавався Ісус, аби увиразнити складність / неможливість досягнення мети), руйнування звичайної лінії часу й візію останньої в «ламаних», фрагментарних уривках. Герметична образність потім переходить у фольклорну і тут бачимо мотиви: дівчина дає напитись води козаченькові, той уночі скаче степом на війноньку, дорогою він співає пісню, яка інтертекстуально апелює до українського національного гімну. Іншими словами, свій час авторка універсуалізує завдяки герметичній образності і за допомогою фольклору вписує у тривалу традицію української боротьби «за вольності та права».
Марʼяна Зеленюк.
А цей вірш Зеленюк виявляє перенесення уваги від війни до Природи:
Любов виростає, як дерево,
віттям у небо,
корінням в землі.
І там, і тут простір синього –
згори – ріки хмар,
сині-сині, як очі Бога.
Внизу – води пам’яті,
сині-сині, як наші сни.
І легко так у радості народження весни
таки бути Людиною.
Можна, звичайно, розглядати цей текст як вияв – у просторі свідомості – втечі авторки від жахливого й травматичного досвіду війни до прекрасного й заспокоювального досвіду Природи. Однак цей вірш має глибші закономірності постання та виражальні тенденції. Треба сказати, що в ньому взагалі не йдеться про війну, однак вона тут присутня у підтексті – як щось відкинуте та заперечене. Опосередковано про неї говорить час написання вірша (26 березня 2022 р.) та авторське кредо в останніх двох рядках. Захоплення Природою з її красою – а з нею авторка асоціює і любов, і «очі Бога», і «води памʼяті» – є виразною формою опозиції війні, яка несе з собою хаос, знищення життя, руйнування памʼяті. Війні з її нелюдським обличчям авторка протиставляє людяність, однією з власивостей якої є здатність відчути радість приходу весни. Вірш, в якому йдеться про любов та настання весни, підтекстово промовляє також про внутрішню перемогу над війною, над ворогом, який цю війну розвʼязав.
Схожим чином внутрійшній супротив ворогові і всьому тому, що він із собою несе, підтекстово міститься у вірші «Почайна ІІ» Інни Гончар, де основною темою лунає любов до слова:
Я буду в улюблених босоніжках,
вузьких темно-синіх джинсах
і твоїй сорочці
просто посеред вулиці
читати вірші.
Я буду славити богів,
що в мені їх пишуть,
і байдуже, хто що скаже,
і байдуже, у що ми до цього вірили,
бо тепер є сенс
вірити тільки в себе,
тепер нам під силу все,
бо ми не розлюбили слово
в часи найбільшої темряви,
бо досі чуємо звуки
з найглибшого дн'а Почайни
просто посеред міста.
Це слово поезії, яке йде від богів, вбирає в себе відгомін давньої духовної традиції (згідно літопису, саме на березі річки Почайни відбулося хрещення Руси у 988 р. й у її води князь Володимир наказав кинути ідол Волоса) та дає могутні внутрішні сили. Лірична героїня виходить на вулицю (вдягнувши перед тим сорочку когось відсутнього – того, кого вона любить і до кого, зрештою, звертається у вірші) і читає вірші. В такий спосіб вона долучається до загального спротиву нації ворогові. В часи війни кожен має робити своє: військові – воювати, волонтери – волонтерити, лікарі – лікувати, вчителі – вчити, а поети – творити вірші і ділитися ними з людьми. «Не розлюбити слово в часи найбільшої темряви», зафіксувати його народження в собі, понести це слово людям і дати віру в себе – це і є сюжетом вірша «Почайна ІІ».
Інна Гончар.
Серед загалом налаштованих на життя, красу і любов віршів Інни Гончар можна побачити вірші з цілковито протилежною тенденцією. Прикладом може слугувати текст під назвою «Мотанка»:
Я прикріпляю м'які ганчірочки на двері,
щоб не грюкали.
Я прикладаю до вуха руку, бо від звуку боляче.
Я вживаю безособові речення.
Я вшиваю безособові речі,
щоб не спадали з мене схудлої.
І я зберу по волосинці усі зв'язки,
усі ключі за ниточки,
і я торкатимуся кінчиками пальців, ніби лезами.
Я – лялька-мотанка, що перетворюється на месницю.
Я буду переслідувати убивць
аж до вузла
на їхній шиї.
Вірш написаний від імені ляльки-мотанки, що в народній традиції робилася («моталася») з тканини. В міфологічній традиції ці безлики ляльки символізували архетипний образ матері-прародительниці, що єднав представників родини із предками, виступав в ролі сакрального оберега та втілював ідею продовження роду. Ляльки-мотанки були посередниками між світами живих та мертвих, тому вони не мали очей, адже очі ознаменовували перехід у потойбіччя. За цією ж логікою вони не мали імен, оскільки імʼя могло потривожити душу померлого. Мотанка у цьому вірші – безшумна, безособова, худа, досконала жіноча месниця-вбивця. Ця ідеальна беземоційна вбивця послідовно нищить ворога в нашому часі. І якщо вже згадувана баба Христина ще має якісь емоції щодо душ ворога, то мотанка цілковито їх позбавлена. Загалом обидва вірші демонструють те, як в часи світоглядних струсів, зумовлених війною, актуалізуються міфологічні уявлення народу і які цікаві та експресивні образні форми можуть при цьому поставати.
Оніміння поетки й зрештою народження в ній суголосного до подій поетичного слова – це засвідчує вірш Маріанни Кіяновської:
війна згризає з пальців шкіри слід
лишаючи вологі чорні діри
вогонь і лід чи невогонь і лід
як досвіди яким не йметься віри
душа з війни сама себе не жде
життя без неї вміється і хоче
тож сонце сходить зранку – але де?
тож дощ не йде – лежить біжить хихоче
і дивні тіні давньої трави
горять вві сні як небуття заграви
і скапує волосся з голови
на місиво знешкірене криваве
не бійся плач а неплачам пробач
вони іще не мають дару знати
що в досвідах росте спостерігач -
з прадосвітку барвіночок хрещатий
Цей которкий герметичний вірш написаний наскільки складно, настільки і майстерно. Жахіття війни тут розкриваються через образи: «згризання з пальців шкіри слід», після чого «залишаються вологі чорні діри»; «дивних тіней давньої трави», що «горять вві сні як небуття заграви»; «скапування волосся з голови на місиво знешкірене криваве». Та існує той, хто здатний все це спостерегти й запамʼятати і хто постає в образі «хрещатого барвінку». В українському фольклорі барвінок символізує невмирущу пам’ять про покійних; взаємозвʼязок смерті та життя й тривання останнього, а також вічність усталеного буття. Таким барвінком може бути людська памʼять загалом і поетична творчість зокрема.
Маріанна Кіяновська.
Якщо говорити про чоловічу поезію часу війни, то тут можна звернути увагу на тексти Василя Махна, Дмитра Лазуткіна та Іллю Чернілевського.
У перший же день війни Махно написав цього вірша:
Господи, як там в Тичини:
«І Бєлий, і Блок, і Єсєнін»
як вони нас оточили
з усіх чотирьох обсіли
дай же нам сили і міці
тривожну валізку і хліб
брешуть же їхні лисиці
що в нас ні щитів ні століть
кудись же веде нас Ігор
за Дон зі своїм полком
сьогодні з лютневим снігом
і завтра – з черленим щитом
а тьма їхня з Тьмуторокані
а їхні – мокша і чудь
стріляють по нашому стані
по наших позиціях б’ють
то що там у «Слові о полку»?
і що там «шт» та «жд»
ви – скачучи босим вовком
гублячи слину вражди
дійшли до річок та кордонів
до серця мого в кулаці
зчорніли ваші ікони
не відбілите і в молоці
Господи як там в Тичини:
про Київ – Месію – про край
чому ми ці вірші не вчили?
стікай – моє серце – стікай
У цікавому й майстерному інтертекстуальному плетиві вірша війна – а вона щойно почалася – бачиться як похід князя Ігоря на половців. Махно у тексті апелює й до інших фрагментів славнозвісної поеми «Слово о полку Ігоревім»: «лисиці ворога брешуть, що в нас ні щитів, ні століть» (поруч із зброєю важливим моментом у війні з ворогом є історична памʼять); ворогів багато («тьма») й вони означені етнонімами «мокша» та «чудь», які лягли в основу формування російського народу; ці вороги «босим вовком» дійшли до «річок та кордонів» та «серця» автора. І хоча військо Ігоря у вірші врешті-решт постає із «черленими щитами», озброєним і готовим битися із ворогом, автор болісно переживає те, що відбувається. І тут він звертається до іншого інтертекстуального поля – вірша Павла Тичини «І Бєлий, і Блок, і Єсєнін, і Клюєв». Рядки з останнього на початку вірша допомагають Махнові створити образ російської культурної облоги України (а така облога значно посприяла рішенню Росії розпочати війну щодо України). А наприкінці – висловити глибокі вболівання за те, що розпочалося, за трагічну історію, яка, на превеликий жаль, повторюється.
Василь Махно.
Ще один вірш Махна присвячений бомбардуванню російськими військами пологового будинку в Маріуполі. Весь світ облетіла фотографія пораненої жінки із пізнім терміном вагітності на ношах (на фоні розбомбленої будівлі), яку несуть представники української поліції та ті, хто розбирав завали. На жаль, ні цю жінку, ні її дитину врятувати не вдалося.
пережити ніч в Маріуполі
під потрісканим неба куполом
під будинком розбитим
в тім житті – на іншому березі
хто міг знати що буде у березні
і кому його не пережити?
із полями оцими пологими
реченець у кого з пологами
хто тримався з останніх сил
пахне кров’ю і пахне сиками
породіллю кладуть на носилки
санітаре – кудись же неси
ну неси її – круглу як землю
кутай в коц чи свою камізелю
всюди обстріл – де ступиш крок
вона чує як плід затихає
і вона вже також відпливає
і земля відпливає і кров
то чого ж ти мовчиш санітаре
ти оглушений цими ударами
де ж ця мати і де ж цей син?
ти також тремтиш бо під шоломом:
«вони справді не мають сорому»
ну а ти уже вибився з сил
не імуть наші мертві сорому
прокричу я у будь-яку сторону
ворогам не про сором кажи
вони вбили і сина і матір
розстріляли медичні палати
ну а ти вздовж будинків біжи
ти біжи санітаре по вулиці
бачу жили на шиї здулися
ти неси – може вдасться спасти
породіллю оцю з Маріуполя
її сина – для першої купелі
й те що я підганяю – прости.
Вірш написаний на основі вражаючого фото з місця подій (і треба сказати, що кілька авторів під сильними враженнями від цього фото написали свої поетичні тексти). Але попри те, що автор знаходився далеко за межами Маріуполя, завдяки емпатії та силі таланту йому вдалося створити вражаюче образне представлення події. Тут і запах війни («пахне кровʼю і пахне сиками»), і стан жінки перед смертю (вона, будучи «круглою як земля» й лежачи на носилках «чує як плід затихає і вона вже також відпливає і земля відпливає і кров»), і звернення ліричного героя до санітара, аби той ніс понад свої сили, бо «може вдасться спасти»… Побачене неминуче викликає в авторові гостре звинувачення тих, хто зробив це і до цього доклався (вони «не мають сорому», перебувають поза межами дії моральних законів). Попри опис реальної ситуації у вірші присутні «сліди» обрядово-міфологічних уявлень: «жінка кругла як земля і відпливає як земля», вбивство матері і сина, «перша купіль» дитини. Не можна не зауважити, що автор розширив експресію того, що було представлено на фото і що в його вірші отримало додаткового значення в особистому сприйнятті.
Про бійців батальйону Азов, що героїчно тримали оборону в Маріуполі й під тиском переважаючих сил ворога були змушені разом із частиною цивільних мешканців міста відступити на територію металургійного комбінату Азовсталь, йдеться у вірші Дмитра Лазуткіна «Марія»:
марія іде за сіллю
бо так багато потрібно тепер солі
бо немає більше солі
бо скінчилася
її сльози стали прісними
ще коли ступала по воді
а як вийшла на берег
з боку промзони -
розучилася плакати
вітер з моря
насвистує щось
портовим кранам
сонце ніжне
і сонце колюче –
ніби два різних сонця
чому ми думали
що ракети –
це про космос?
чому нам не сказали
що ракети –
це про темні підвали?
що ніч має очі
що смерть має запах
що ми тут самі
і ніхто нас не забере
чому нам не сказали
маріє?
стільки посічених дерев
стільки розчавлених запитань
іржава дорога
розкидані гільзи
марія іде за сіллю
Образ Марії, що «розучилася плакати» та «іде за сіллю», відсилає до біблійного інтертексту і в щемній тональності виявляє значення глибокого страждання, прагнення допомогти та пошуком за тим, що становить важливу частину життя, його концентрацію. Марія приходить з боку промзони, з Азовського моря. Як і Ісус, вона «ступає по воді», але поки-що (на час авторської оповіді) так і не може порятувати тих, хто оточений та ховається по «темних підвалах». В тексті низкою деталей майстерно передано реалії та атмосферу Азовсталі. Оточені ставлять Марії низку питань, на які вона не дає відповіді. Однак останній рядок вірша знову промовляє про її прагнення допомогти (вияв цього прагнення становить кільцеве обрамлення вірша) й можливо така допомога станеться. Кінцівка вірша, в якому божественне зʼявляється там, де відбувається людське страждання, виразно відкрита для інтерпретації. Ба більше, історія не завершена, війна триває. Такими є реалії часу, і це тонко передає поет.
Дмитро Лазуткін.
Маріуполь є символічним місцем найбільш концентрованого вияву війни як «нічим не обмеженого насильства». Однак це насильство відбувається усюди, куди можуть досягнути російські збройні сили. Війна має свої політичні інтереси. І найбільш далекосяжні інтереси спрямовані в майбутнє. Останнє, як відомо, повʼязано із дітьми. Тому обстріляти школу, а згодом, якщо пощастить захопити території, відновити її вже по-своєму – таке утілення російських інтересів в Україні має не тільки фізичний, а й символічний виміри. Про це зокрема промовляє вірш Лазуткіна «Школа»:
розбомблена школа -
тріумф російської зброї
добре що учнів вивезли
ще до початку обстрілів
інакше б
не вижив ніхто
у кабінеті географії
звисає шматками
розірвана мапа світу
підручники безпорадно
розкидані на підлозі:
антична література з обгорілими корінцями
новітня історія з вирваною серцевиною
«Тріумфом» російської зброї, «подвигом другої армії в світі», як виявляється, є обстріл звичайної школи, з якої, на щастя, були вивезені учні. Символічні деталі вірша є виразними у своїй інтенційності: «звисає шматками розірвана мапа світу» – зруйнований не лише мікрокосмос школи, а й макрокосмос світу. «Обгорілі корінці» підручника з античної літератури засвідчують варварську, не-цивілізаційну сутність російської душі (схожим чином в українській масовій свідомості від кінця лютого поширилося уявлення про росіян як про «орків» – злих істот-ординців монголоїдного вигляду, які поводяться як нелюди і служать силам Зла). Бути в просторі античної літератури в наш час – це належати до культурного світу, який намагається по-можливості уникати війн і прагне жити за законами Логосу. «Вирвана серцевина» з підручника новітньої історії – це ще один символічний образ війни, який засвідчує прагнення Росії знищити сучасне культурне багатоманіття й потім, по можливості, навʼязати свій тоталітарний наратив, свою обмежену й недалеку ново-мову.
В часи війни вірш може набувати додаткових експресивних значень, що повʼязано із долею автора. Так, наприклад, вірші «З півночі онде орда проривається» та «Субота, 5 березня» Олександра Ірванця отримали особливого звучання в контексті того, що автор писав їх, перебуваючи в оточеному Ірпіні. І вихід поета з Ірпеня та поява останнього вірша у просторі Facebook викликала бурхливу реакцію читачів. Безперечно, що поезія і в часи війни має бути поетичною. Але промовляння певних текстів може суттєво посилюватися трагічною авторською долею. Тоді сказане уповні підтверджується життям, слово перестає бути забавкою, грою, яка може відбуватися так, а може – отак. Поетичне слово повертає собі відповідальність за мовлене, стає доленосним і в найповнішому вияві справжнім. Трагічна ж смерть переводить мовлення поета на інший рівень сприйняття.
Ілля Чернілевський – сценарист, бард, перекладач та поет, який пішов на війну добровольцем та загинув на початку травня в районі Авдіївки Донецької області.
Ілля Чернілевський.
Оцей вірш він розмістив 30 квітня на своїй сторінці в Facebook:
Танцює в повітрі, свистить біля ніг
Осколків і куль нелюдська завірюха
І мій кулеметник говорить мені
"Пішли повоюємо трохи, Ілюха"
І бачимо ми, як життя наші Бог
В цю мить підганяє під розмір окопу
А я заряджаюсь і думаю "ох"
Як хочеться снікерса і кока-колу
Як хочеться тиші, без мін, без арти
Як хочеться просто її обійняти
Та мирні думки відсуваються в тил
І пальці засмоктує холод гранати
Ми з Юрою вчора курили на двох
І Юра ділився секретами браги
А зранку навідався сєпарський ВОГ
І Юру невдовзі двохсотим забрали
Війна не прощає двозначність, брехню
Війна - це отруйний укус саламандри
І серце своє я ховаю в броню
Яку не зірвати. Мене - не зламати
І сонце встає
І говорить усім
Квітневу, палку і тремтливу промову
Що скоро часи набуття, воскресінь
Що вірити маємо ми в перемогу
І палець правиці кільце обійма
Так міцно, неначе дитину матуся
І чуючи залпи свинячих гармат
Кажу собі впевнено:
Я повернуся
Щільні ворожі обстріли, відповіді на них з нашого боку, раптова поява звичайних людських бажань під час бойового зіткнення й відсування їх кудись подалі в свідомості, житейські солдатські балачки під час перекуру, смерть бойового товариша – це все побутові і водночас трагічні реалії війни. Той, хто там був, той їх відчув, про них знає і може розповісти з відповідною достовірністю. Поруч із ними постають візії та настрої вже іншого, не побутового виміру: під час бою Бог «підганяє наші життя під розмір окопу», сонце, яке сповіщає про часи «набуття, воскресінь» і наголошує, «що вірити маємо ми в перемогу»; автор, чуючи «залпи свинячих гармат», упевнено каже собі: «Я повернуся». Останній рядок в контексті швидкої в часі смерті поета сприймається з особливою біллю та щемом. І перше, що може спадати на думку: не так сталося, як поет думав, він загинув молодим і сповненим сил, від долі не втечеш, як би ти себе не переконував у зворотньому. Однак в символічному вимірі автор таки повертається. Повертається у вірші, в якому розповідає про своє життя, про війну, про волю до перемоги. Він повертається, аби своїм віршем бути в нашій памʼяті й у такий спосіб визначати наше теперішнє і майбутнє…
Загалом війна знаходить свій значущий та показовий відгомін в текстах Василя Герасимʼюка, Юлії Мусаковської, Галини Крук, Марʼяни Савки, Анни Ютченко, Тані Родіонової, Катерини Міхаліциної, Оксани Лущевської, Елли Євтушенко, Ростислава Кузика, Лілії Бомко, Софії Безверхої, Вікторії Амеліної та інших авторів. І сподіваюся, що згодом розгляну і їхні тексти, так само як і представлю інші образні полотна вже розглянутих авторів. Однак вже побачене спонукає до певних висновків. Російське вторгнення в Україну 24 лютого 2022 р. поставило під загрозу існування української нації. Шок від вторгнення пережили всі українці – хтось більше, хтось менше. Особливо виразно його відчули поети, які за своєю природою є тонкими сприймачами і передавачами відчуттів та настроїв – особистих та суспільних. Одні поети замовкли, інші – заговорили, і серед останніх є ті, хто загалом продовжив свою попередню поетику, а є й ті, хто раптово «розкрився», вийшов на інший рівень розуміння та представлення життя загалом і війни зокрема. Після струсу, в атмосфері екзистенційної загрози поети почали промовляти про щось глибоке, справжнє та важливе. Війна ще не закінчилася, як і не зупинилося те, що промовляє в їхніх серцях і лягає на папір чи виринає на екрані цифрового пристрою. І виглядає на те, що ця війна призведе до появи ще чималої кількості справжніх поетичних текстів. Адже поезія – це теж форма колективного опору…
27.05.2022