Російсько-українська війна триває далі, породжуючи час нового поетичного наративу …
У памʼяті шок від початку війни, тривожна напруга від можливого оточення Києва, глибока радість від звільнення територій на півночі країни, жах від побачених звірств російських солдатів в Бучі, болісна втрата Лисичанська й Сіверодонецька, знову хвилі радості від звільнення Харківщини, і знову жах від масових поховань під Ізюмом. Окремо згадується Маріуполь, де через російські бомбардування загинули тисячі мирних жителів і де загін спеціального призначення «Азов» та підрозділи ЗСУ виявили надзвичайну силу волі, мужність та героїзм. Оточене місто врешті-решт захопив ворог, але частина полонених азовців, що в колективній свідомості українців стали легендарними постатями, вже звільнена за обміном. Не досягнувши поставленої мети у «спеціальній військовій операції» силами контрактної армії та добровольцями, Путін вирішив оголосити мобілізацію серед населення і ввести в бій нові сили. Паралельно він здійснює терор населення, ракетні обстріли цивільної інфраструктури й погрожує застосувати тактичний ядерний арсенал – «для захисту Росії та нашого народу».
Чи буде завданий ядерний удар по українській території – на це питання тепер не можна дати чіткої відповіді. Але те, що оголошена мобілізація (а її можна було передбачити) суттєво збільшить масштаби збройного протистояння, – це безперечно. Наразі з обох боків панує очікування. Російське керівництво сподівається, що мобілізовані «свіжі сили» здійснять перелом на фронті і мети «операції» буде досягнуто. Українське керівництво очікує на зброю зі Заходу, аби мати змогу послідовно та ефективно «перемелювати» нові військові угруповання росіян. Порівняно зі станом на березень, ЗСУ відвоювало чималу частину українських територій. Але до вирішального перелому у війні ще далеко. Війна триває і триватиме далі. І, як нещодавно сказав головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний в інтервʼю журналу «Time», наша перемога (коли всі українські території будуть звільнені) ще не буде остаточною. Це буде можливість «перевести подих» і готуватися до наступної війни. Бо, знаючи росіян, не важко передбачити їхню наступну спробу… Залужний виявляє стратегічне бачення проблеми. Адже ця війна має ознаки ідеологічно-ціннісного конфлікту, а війни з такими конфліктами характеризуються особливою затятістю та часовою тривалістю.
Загалом війна як радикальна та масштабна у своєму прояві подія робить виразним те, що за інших обставин перебуває у прихованому вигляді. Війна гостро й кардинально ставить екзистенційну проблематику, а та – проявляє сутності, демонструючи, хто ким є. Хтось без армійського досвіду йде добровольцем на фронт, а хтось переховується на чужих квартирах, аби не отримати повістку з військомату, хтось цілковито вливається у волонтерський рух і «горить» у прагненні допомогти іншим, а хтось дистанціюється від подій в країні й дотримується принципу «моя хата скраю», хтось намагається посприяти біженцям, чим може, а хтось піднімає їм чинш за житло. Зазвичай люди у поведінці керуються і якимись ідейними поштовхами, і суто практичними інтересами. Й у кожному конкретному випадку є свої нюанси та тенденції. Але війна робить видимими загальні світоглядно-поведінкові домінанти кожної особистості. Вона ж увиразнює світоглядні розлами, що існують між особистостями (колективними групами). Ці розлами зумовлюють неможливість знайти порозуміння в оцінці певного явища. Наприклад, постала суперечка щодо потрібності російської культури в Україні. Одні кажуть, що ця культура нам потрібна, що в ній є свої здобутки і завдяки їй «ми краще зрозуміємо себе». Інші стверджують, що російська культура у своїй суті пройнята імперською ідеологією, і допоки існує російський імперський проєкт ця культура несе нам загрозу; тому на «тактичному» рівні її треба кенселити. Вищий градус мала суперечка щодо спільного виступу Юрія Андруховича та Михайла Шишкіна у норвезькому місті Молде під час літературного фестивалю на початку вересня цього року. Виступ знакового українського письменника (який ознаменовує собою цілу епоху в українській літературі) разом із відомим і теж знаковим російським письменником у частини українського суспільства викликав гостру критику. Опоненти Андруховича не брали до уваги той факт, що Шишкін 27 років тому виїхав з Росії, оселився у Швейцарії і виступає послідовним критиком політики російського керівництва, зокрема він засудив анексію Криму у 2014 р. Також не брався до уваги факт, що Андрухович є виразним прозахідним письменником, який ніколи не мав жодних сентиментів до російської культури; а в романі «Московіада» (1992) він майстерно деконструював російський імперський міф. Між іншим, його приятелі-українці з Літературного інституту дивувалися, що в цьому романі столиця постає в таких іронічно-саркастичних візіях, адже для них Москва розкривалася як простір чудових музеїв, театрів, активних мистецьких осередків – тієї «столичної культури», якої вони не мали у себе «на провінції».
Сама ідея виступу українського письменника з російським є неприйнятною для частини українського суспільства. На тлі масових вбивств, ґвалтувань, мародерства цивільного населення російськими військами (а ці війська, слід визнати, є носіями відповідної культури) «спільний майданчик» з росіянами викликає гостре несприйняття, особливо в тих, хто бачив ці жахіття на власні очі. Відбувся розлам між тими, хто, цитуючи військовиків ЗСУ, повторює, що «хороші росіяни – це двохтості та трьохсоті росіяни», і тими, хто дотримується думки, що треба вести культурний діалог з представниками інших націй, зокрема і росіянами (якщо вони, звичайно, засуджують агресію Кремля). Пройде час, завершиться війна, і найголовніше – Росія позбудеться своїх імперських амбіцій (рано чи пізно це має статися), й подібні виступи не викликатимуть такої негативної реакції. У цьому майбутньому часі спільне несення хреста українкою та росіянкою під час хресної ходи перед Великоднем буде сприйматися як символ християнської любові, взаєморозуміння, прощення й не викликатиме критичних слів в частини українського суспільства. Певні знакові події вимагають свого контекстуального супроводу. Без нього вони сприймаються суспільством вельми неоднозначно.
Війна увиразнює, загострює відчуття та усвідомлення. Новий досвід прагне нового слова. 24 вересня Богдан Пастух написав на FB: «Завжди хукав теплом на сильні, поштовхові ритмом та пірнаючим смислом рядки, намагався бодай якось підтримати внутрішню роботу тих, хто будує невидимий світ словом. Ця прихована архітектура достеменно доводила, що все видиме походить з невидимого. І зараз ми це виразно чуємо. Але прийшов час нового поетичного наративу. Коли на нашій, складно знайденій протипіхотній міні "Відьма" читаєш - "За Азов, суки". Таке поетичне мистецтво має свою зону враження, але вражає не до мурах, а валить розсіком назавжди. Пишіть, нехай начитуються, стають мудрими)))». Якщо бути точним, то треба сказати, що наведений приклад «нового поетичного наративу» не є зовсім новим. З початком російської агресії у 2014 р. на танках проросійських військових угруповань на Донбасі можна було прочитати «На Киев», а майже 80 років тому на танках радянської армії можна було побачити напис «На Берлин». Ці написи – з одного із «азовським» виражально-сугестивного поля, хоч вони виявляють протилежний ідеологічний орієнтир.
Але Богдан Пастух у своєму дописі в наочно доступній манері слушно говорить про те, що поезія має бути максимально наближена до життя, поставати спонтанно, зроджуватися з самих життєвих глибин. Вона має вражати неочікувано, сильно, глибоко. Вражати назавжди. Поезія – не філологічні вправляння знудьгованого розуму, що перебуває у своєму камерному світі і не бачив справжнього життя, а спонтанний вибух важливого, наболілого, сутнісного. Поезія – це коли стихія життя проймає душу і відображається у промовистому, сильному образному слові. І як безпосереднє унаочнення міркувань Богдана Пастуха можна навести пісню Skofka «Чути гімн» (вона, між іншим, тепер на першому місці серед найпопулярніших музичних відео в Україні), в якій звучать слова: «Ну а поки будем бить вас за Азов і Бучу, за Дні…, за Дніпро і кручі, за Ірпінь, який ти мучив, за ла…, за лани квітучі…» Ба більше, на одному відео з передової є «броня», на якій написані фрагменти цих рядків. Тобто можна сказати, що не тільки існує потреба у безпосередньому слові, яке спонтанно відображає дійсність війни, а й ця потреба вже реалізується; в цьому випадку – в ритмічному пісенному слові.
Коли йдеться про зображення війни в поезії, то важливим є якщо не безпосередній досвід автора, то принаймні адекватне відчуття того, що відбувається (а безпосередній досвід значно увиразнює адекватне відчуття), і, звісно, талант. Прикладом відсутності досвіду, чуття й, зрештою, таланту може слугувати вірш під назвою «Страсна пʼятниця»:
Ким був той росіянин
Якого ти подумки вбив?
Хижаком кровожерним?
Бандитом?
Підлітком посланим після призову в гущу війни?
Штани його були повні смердючого переляку
За мить перед тим він блював або дрочив
Ти подивився йому прямо в очі з ненавистю
Зі злістю розсік лоба і з задоволенням спостерігав, як
Витікав мозок ворога
Перший раз ти уявив собі вбивство
Уявив
Свідомо уникаю імені авторки, адже йдеться власне про загальну тенденцію: вірш не виявляє усвідомлення ні самої війни в її психічних відображеннях, ні феномену смерті в його жаскій фізіологічній явленості, ні значення Страсної пʼятниці, що ознаменовує розпʼяття Христа, який прийшов врятувати людей і дати тим, хто вірує в Нього, «життя вічне» (назва вірша і явлена в ньому ситуація демонструють цілковиту невідповідність одне одному). Цей вірш просто «висмоктаний з пальця», натужно вигаданий в авторській уяві без жодного чуття та розуміння «теми». І тому тут є порушення психологічної та художньої логіки. Сам вірш узятий з видання «Весна озброєна. Антологія воєнної лірики», яке уклав Михайло Сидоржевський. Це вже друга обширна антологія поезії про російсько-українську війну. Першою, як памʼятаємо, була книжка «Поезія без укриття» за упорядкування Надії Гармазій. І в першій, і в другій антологіях є вірші різних художніх рівнів, що зумовлено прагненням укладачів представити широту масового духовного спротиву українців. Однак настає час, коли упорядникам подібних видань необхідно ставитися критичніше до тих добірок, які їм пропонують автори.
Екзистенційний досвід війни дає іншу візію життя і культурної дійсності також. Частина того, що до війни здавалося ідейно цікавим та естетично значущим, тепер втратило свою притягальну силу; видається безбарвним та позбавленим життя. Ті, хто перебувають на фронті, часто зі скепсисом ставляться до тих віршів, які пишуть про війну в тилу. Взагалі сама війна має мало в собі поетичного: понівечені тіла, а то й розкидані фрагменти тіл, поранені, що стікають кровʼю, сморід, бруд, пронизливий холод (або сильна спека), нерідко неможливість дотримання загальноприйнятих гігієнічних норм, кумівство та непрофесійність штабістів, неадекватність і дурість солдат, паралізуючий страх під час артилерійських обстрілів… З іншого боку, тут є зумовлений викидом адреналіну драйв під час ведення бою, запах пороху, побратимство серед близьких по духу вояків, радість від «прочитання» наперед поведінки противника й здобуття перемоги над ним, гордість від просування уперед…
Війна у своїх жорстоких та непривабливих проявах не є вдячним матеріалом для поезії, як, наприклад, таким матеріалом є природа чи кохання. Взагалі серед професійних військовиків дуже рідко трапляються поети. В одних і других, зрештою, різні завдання. Та ці завдання доповнюють одне одного, бо випливають із одного джерела. Поети мають у слові творити світ, а військові – захищати та відстоювати цей світ. Їхнім спільним джерелом є людська душа (людська психіка), в якій формуються моральні (психічні) сили і в якій є відчуття свободи, гідності, любові до життя. Відтак тут же і зроджується здатність до творчості та самопожертви.
Володимир Тимчук.
Володимир Тимчук є тим рідкісним випадком, коли професійний військовик пише вірші. Також він уклав антологію «In principio erat Verbum» («На початку було Слово»), яка чекає на друк. Ось його вірш:
«У час, як його боронимо,
Він говорить не так».
шелепоче сонце по лану рясному
в повних колосочках в соняхах дрібних
ні не повернутися багатьом додому
тут посеред серпня ще лютневий сніг
заростають вирви швидко бур'янами
швидше ніж на серці воїна рубці
світ сухим і був тож тільки перед нами
виклик полюбити світ наприкінці
У ньому світ природи протиставляється світові ліричного героя. Природа перебуває у своєму вічному колооберті, коли колоски наливаються зерном, а голівки соняхів зʼявляються над полем – одні пророслі зерна зроджують інші зерна, і це повториться в майбутньому. Навіть посталі від снарядів вирви природа швидко заповнює бурʼянами. Натомість ліричний герой усвідомлює неминучі чималі «людські жнива» смерті, а вже памʼять про загиблих лишає на його серці «рубці», які не швидко перестануть давати знати про себе. І тому він формулює собі важливий виклик: «полюбити світ наприкінці». Адже масові вбивства, колективне насильство під час війни – це також прояв життя світу.
Ще одним проявом цього життя є існування в паралельній реальності до війни, «не бачення» війни, коли людина живе так, ніби нічого не відбувається. Існування такої паралельної реальності шокує, гнітить тих, хто повертається з фронту в свої міста, селища. Все це – прояви життя, що саме себе заперечує; і так було віддавна – про це натякає метафора «світ сухим і був». Війна – це смерть на фронті, а також відсутність життя як такого в тилу. Ці екзистенційні проблеми постають перед комбатантами, і позбавитися від їхньої гнітючої нерозвʼязаності можна тільки через любов до світу. Це непросто, тому ідея полюбити постає як «виклик».
Олег Каданов.
Вже йшлося про те, що поезія швидко й точно реагує на те, що відбувається в просторі війни. Бомбардування театру в Маріуполі, звірства в Бучі – це ледь не блискавично відобразилося в поетичних текстах. Що зрозуміло, адже жах від побаченого, почутого потребував відображення в слові. Чутливі до вражень поети явили свої переживання ув образно-емоційному слові й таким чином дали світові візію того, що відбулося, і пережили своєрідний катарсис в процесі творення. Наступний текст є ще однією швидкою реакцією поезії на те, що відбувається в час війни:
перед тим як зайти у місто
господь одягає бронік і шолом
читає псалми
набиваючи магазин
псалом п'ять сорок п'ять
бронебійний
вороги що не знають честі
не пізнають і спокою
душа моя зараз чорна
як осіннє зоране поле
але ніщо не зупинить весну
час якої настав
Цей вірш Олега Каданова зʼявився в той самий день, коли українська влада офіційно заявила про звільнення міста Лиман. Звичайно, що в цьому вірші нічого не засвідчує того, що йдеться про згадане місто. Вірш може стосуватися й інших звільнених міст України. Але така синхронність звільнення стратегічно важливого для просування українських військ міста в Донецькій області та появи цього вірша виглядає цілком закономірною. Олег Каданов є волонтером, який доставляє необхідне спорядження для наших бійців на передовій. Він волонтерив на Харківщині, а зараз волонтерить на Донеччині. Тема звільнення українських міст є частиною його життєвого досвіду, який спонтанно відображається у віршах. В наведеному тексті звільняє місто «господь», який вдягає «бронік», шолом та читає «псалом пʼять сорок пʼять бронебійний». Бачимо, що під час війни читаються інші псалми, що виявляють інакші обряди поклоніння; зокрема – автоматному патрону 5, 45 із бронебійними властивостями. «Господь із нами», місто буде звільнено – стверджує цими рядками автор. Вороги – і це характерно для бачення суперника на війні – зображені негативно. Вони «не знають честі», а тому «не пізнають і спокою». Війна постає як боротьба за справедливість, і перемога буде на боці тих, хто обстоює справедливість і на чиєму боці виступає «господь». Ліричний герой визнає, що «душа моя зараз чорна як осіннє зоране поле» – прояви колективного насильства на війні неминуче залишають свій слід в душі (про це, зокрема, йдеться у попередньому вірші). Але як «осіннє зоране поле» є підготовкою до майбутньої «весни час якої настав», так і звільнення міст військовим шляхом є предумовою подальшого відродження країни.
В іншому вірші Каданов дає такий образ війни:
я батарейка що працює
навіть з мінусовим зарядом
в горлі росте колючий дріт крику
всі прислухаються
але ніхто не чує
як пульсує в небі
низький тривожний звук
це голос бога
нікому не потрібного бога
десятий день ідуть
дощі з червоного каміння
час прочитати
інструкцію для реінкарнації
а) видавити скло спокою
б) стерти захисний шар страху
бачиш ось вона
молекулярна формула любові
користуйся і передай дітям
Багатоденні артилерійські обстріли (їх автор представляє у вдалих візуальних та звукових образах), народження спонтанного крику, прагнення якось вгамувати свій психічний стан, увиразнюючи для себе ідею того, що душа після смерті перевтілиться в інше тіло – це і є реальності війни. Тут все скеровано на колективну дію, і самовіддача демонструє немислимі для звичайного часу можливості. «Видавлення спокою» та «стирання страху» на війні веде до оприявлення найсуттєвішого, чим є «молекулярна формула любові». Ця формула визначає присутність тут ліричного героя. Вона ж визначатиме життя його дітей. На війні, попри всі її характерні реалії (тривалі руйнівні обстріли, страх, що зроджує спазми рику, думки про особисту загибель), в суті утверджується не смерть, а життя. Парадоксальним чином війна відбувається в імʼя любові – до теперішнього життя ліричного героя, до майбутнього життя його дітей. Не дати загарбнику здійснити те, що він задумав, відстояти свої мікро- та макро-світи й передати їх дітям – за цим всім стоїть справжня любов до життя. Та любов, що готова піти на жертовність.
Катерина Міхаліцина.
По-справжньому відчутий досвід війни, особиста екзистенційна долученість до цього досвіду веде до появи поетичного письма іншого виражального регістру. Катерина Міхаліцина, чоловік якої перебуває на фронті, про свої теперішні тексти каже так: «Не хочу їх писати, не знаю, що воно таке, бо не вірші ж, але поки не можу не [писати]». Ось один із них:
вона часом плаче навипередки.
зупиняється серед вулиці
і плаче німими сльозами,
труситься, ніби припадочна, -
як собака Крим на руїнах дому,
як мама дітей із розстріляної колони,
як жінка того, кого не довіз до лікарні
евакуаційний реанімобіль,
підбитий бозна-якою зброєю,
але точно з російських рук.
вона не читала новин
і нічого про них не знає.
ні про собаку, ні про колону,
ні про інших, про кого в новинах -
ні слова.
але вона знає, що вони є.
десь - є.
і земля під її ногами
скидає асфальт,
вивалює свою рихляву серцевину
з ворушким обгорілим корінням,
з черв'ячинням куль і металу,
зі слодкавим запахом мертвечини,
і наказує: слухай.
і вона слухає, не відводячи серця.
і плаче.
навипередки.
Це вірш про непояснювану, дивовижну жіночу здатність відчувати трагічні події на відстані, глибоко переживати їх. Лірична героїня перебуває на віддалі від лінії фронту. Вона не бачить жахіть війни, не читає про них на новинних сайтах. Але героїня «знає» про ці жахіття, «бачить» їх своїм внутрішнім зором. Таке «бачення» приходить до неї несподівано, раптово, застаючи десь посеред вулиці. Плач постає тут як захисна реакція психіки, аби витримати те, що «відкривається» перед нею. «Плач навипередки» – це свідчення надміру побаченого. Вірш промовляє про надзвичайну жіночу чутливість та емпатію під час війни. З іншого боку, в оцій здатності бачити внутрішнім зором якісь видива з іншої дійсності і проявляє себе поет чи поетка. У сюжеті вірша ці видива не фіксуються на папері, але сам вірш виявляє таку фіксацію.
Наступний текст є своєрідним продовженням до теми страждань, які приносить війна:
радосте моя тиха,
на вільшаний листок упіймана,
сонячним променем пригодована,
впурхни, радосте, ув одне вушко голки,
гострої, як жало Стінгера, як комаше жало,
нагострене не на мене і не на мою
посестру із колони розстріляної,
як біль, що б'є не на відмаш,
а глухо, з кожної фотографії,
з кожної смерті по той бік екрану,
вигойданої нашими колисковими і
спільними молитвами відверненої.
випурхни, радосте моя тиха,
випурхни з іншого вушка голки,
мушки прицілу,
тіні пташки, що не наздогнала
пізній гусячий ключ
і лишила небо зачиненим.
до мене випурхни,
радосте моя тиха,
сядь мені попід серце,
стріпнися.
нагадай мені, радосте,
що я ще на тебе здатна.
Його можна назвати віршем-замовлянням на радість. Згорьована видивами війни лірична героїня просить радість, аби вона повернулася до неї, нагадала, «що я на тебе ще здатна». Сама радість за певними прикметами представляється образом пташки. І цей образ разом із образом «вушки голки» виявляють складність отримання радості за нових умов. Як пташці важко пролетіти крізь вушко голки, так героїні – отримати свою радість. Однак це можливо, і на досягнення цього героїня сконцентровує свою увагу і свої промовляння. У цьому вірші авторка не лише модифікує відомий біблійний мотив «проходження верблюда крізь вушко голки», а й розробляє свою символічну образну конструкцію, у якій постають реалії війни (переносний зенітно-ракетний комплекс Стінгер, розстріляна колона, мушка прицілу), світ природи (сонячний промінь, вільшаний листок) та простір культурно витвореної дійсності («вигойдування колисковими», «відвернення спільними молитвами»). Не можна не відзначити загального тону втихомирення, заспокоєння, очікування, субтильного вчування у світ та в себе саму. Такий настрій є передумовою майбутньої радості – якщо, звичайно, перед внутрішнім зором героїні знов не зʼявляться нові видива.
Ірина Цілик.
Переживання жінки, чоловік якої перебуває на фронті, розгортаються у вірші Ірини Цілик:
Ми з тобою – сполучені посудини.
Скільки в мені любові, стільки ж буде і в тобі.
Скільки спокою в тобі, стільки ж і в мені буде.
Але от яка проблема,
ти у війську, я в Києві,
і під час війни закони фізики не діють.
Відтепер
я дірява непросмолена шлюпка,
тріснута порожня ваза,
надщерблена чаша Ґрааля, з якої ніхто не п’є.
Мені страшно залити тебе слізьми.
Тихо,
непомітно для інших
скрапують дні.
Та щоночі вода підходить аж під горло,
і я стаю дибки,
обертаюся на загату,
стримую своїми непоказними грудьми
буйну повінь мулького страху,
аби врешті не розхлюпати,
не поділитися ним із тобою.
Вранці після бурі
на моєму ліжку можна знайти
мертву рибу,
сирий пісок,
уламки планів на майбутнє.
Але потім ти пишеш:
«Привіт! Я вже п’ю каву. А ти?»
І я ставлю турку тремкими пальцями,
зрівнюючи реальності.
Зазвичай поетичні тексти жінок, чоловіки яких перебувають на фронті, позбавлені еротичного наративу. У віршах, де авторки звертаються до своїх відсутніх чоловіків-комбатантів, любовні почуття платонізовані, а не еротизовані. Мабуть, тут спрацьовує усвідомлення того, що війна – це колективна дія, яка набуває сакрального статусу. І в такому контексті наголошення на своїх приватних еротичних бажаннях виглядає не зовсім доречним. Та й загалом український культурний наратив, попри чималі зміни в останні десятиліття, схильний табуювати певні теми за певних обставин. Лірична героїня цього вірша, звертаючись до чоловіка, щиро зізнається у своїх еротичних бажаннях. Але таке зізнання (окрім того, що воно фіксує певний емоційно-фізичний стан) має на меті підкреслити дистанцію між ними. Окрім ословлення цих бажань є ще розповідь про свої страх, сльози, невпевненість в майбутньому. Найважче героїні вночі, коли свідомість зменшує свій контроль над думками та емоційними станами й з підсвідомості підіймається «повінь мулького страху». Героїня не хоче, аби чоловік відчув її страхи та сльози. Вона намагається підтримати його, як би їй не було важко. Базова метафора-маркер «ми – сполучені посудини» увиразнює велику дистанцію та відсутність звичної єдності між оповідачкою і її чоловіком. Але ця дистанція долається повідомленням, в якому чоловік пише, що у нього все добре і виявляє турботу про неї. Це «зрівнює реальності» – не лише на рівні виконання ритуальних практик (готування кави), а й на рівні психічних тенденцій. Відтак завдяки посталій психічній синхронності героїня та її чоловік поєднуються, стають знову «сполученими сосудами». Загалом не можна не зауважити, що вірш написаний живо, чутливо, відверто й талановито.
Оксана Осмоловська.
Тема війни в її культурній обумовленості заокреслюється у вірші Оксани Осмоловської:
українська дитина засмучується, коли виростає,
бо її – дорослу – буде не так шкода.
просто зараз наді мною летить татьяна толстая!
не влучай у мене, татьяна,
бачиш, он там – вода!
протри окуляри, татьяна, глянь як красиво:
шовковиця лащиться до горіха, сирена лащиться до вікна.
татьяна мене не слухала, татьяну небом носило.
а тепер я скажу дещо моторошне:
безкінечна весна!
Текст розпочинається з іронічного твердження у перших двох рядках, яке увиразнює поширену практику висловлювати особливий жаль з приводу смерті дітей на війні. Відповідно, якщо діти виростають, то їх вже не так «шкода». Поки що невідомо, хто ж є тими персонажами, які, перебуваючи на дистанції до подій війни, особливо «шкодують» дітей. Та це стає зрозумілим з наступних рядків, в яких відома російська письменниця, публіцистка, телеведуча Татьяна Толстая постає в образі «ракети», яка летить на ліричну оповідачку. Власне через написання імені та прізвища російської письменниці з малої літери утверджується загальність цього імені в контексті посталої дії. «татьяна толстая» – це один з культурних символів Росії; знак, що репрезентує і себе самого, і відповідне культурне поле. Татьяна Толстая є по батьківській лінії онукою відомого російського письменника Алєксєя Ніколаєвіча Толстого і поетеси Наталії Крандієвської. Її дід по материнській лінії – перекладач та поет Михаїл Леонідович Лозинський. Її батько – професор фізики Нікіта Алєксєєвіч Толстой. Татьяна Толстая закінчила Ленінградський університет, відділення класичної філології. Працювала в Москві, близько 9 років мешкала в Сполучених Штатах, згодом повернулася до Росії і зараз провадить літературну, публіцистичну та викладацьку діяльність. І ось що ця рафінована за своїм походженням російська письменниця написала про анексію Криму: «Я завжди була за повернення Криму. Це не анексія, а повернення свого, через хрущовську та єльцинську дурість втраченого». За цими словами стоїть нерозуміння історичних та сучасних реалій, а також не усвідомлення наслідків, які неминуче супроводжуватимуть збройну агресію Росії. Все це стається тому, що російська письменниця перебуває в полоні російського імперського наративу. І що найважливіше: вона як письменниця і публіцист мала б протестувати проти новопосталих імперських зазіхань Росії. Але Татьяна Толстая цього не робить, а навпаки – так чи так підтримує ці зазіхання. Від протестів утримується також переважна більшість російських інтелектуалів. Суспільно-пасивна позиція стосовно війни (із висловлюваннями на кшталт «шкода, що гинуть мирні люди… особливо шкода, що вмирають діти»), відсутність активного протесту творить спільну колективну безвідповідальність переважної більшості носіїв російської культури. Це, мабуть, і закодовано в експресивному образі (ракети) «татьяни толстої», що літає українським небом. Війна є породженням колективної волі народу, а значить і культури, яка опосередковує цю волю через певні соціальні форми й своєю чергою посилює цю волю. І тут виринає тема колективної відповідальності та колективної спокути, яку має пройти російський народ, аби вийти з руйнівного кола своїх імперських амбіцій та ілюзій. Натепер російська культура далека від такої спокути, що зокрема демонструє приклад Татьяни Толстої.
Лірична оповідачка, намагаючись уникнути загибелі від «ракети», просить «татьяну толстую» звернути увагу на красу природи, де «шовковиця лащиться до горіха, сирена лащиться до вікна». В «спітнілих» окулярах «татьяни толстої» цього всього не видно. Оповідачка намагається змінити режим функціонування «людино-ракети» від руйнування до споглядання чогось прекрасного. Це мало би зняти агресію «татьяни толстої» та встановити якийсь діалог між нею та оповідачкою. Але «татьяна толстая» нікого не слухає, її далі «носить небом». І тут оповідачка говорить «дещо моторошне» для своєї візаві. «Безкінечна весна» – це слова про перемогу життя над смертю, краси над деградацією. Те, що спонукає «татьяну толстую» носитися небом, – конечне; воно рано чи пізно закінчиться. А те, що спричинює весняне пробудження, цвітіння, – непроминальне.
Олаф Клеменсен.
Олаф Клеменсен звертається до біблійного сюжету й розпрацьовує його в контексті нової дійсності у вірші «під ранок»:
так неймовірно тихо
що пташиний спів
нагадує повітряну кульку
яка зачепилась за гілку мого ребра
одна дві три
кульки
іще одна
так і витягли ребро з мого тіла
немов із багна болота старий пікап
куплений волонтерами для нашого парамедика
полетіло ребро над лісами полями ріками шанцями
і розбомбленими
закопченими містами
бля...
п...ець
що вони наробили!!!
то були перші її
єви
на світанку буття
слова…
Бачимо епізод народження Єви з ребра Адама, від імені якого й ведеться оповідь. В авторському представленні образний ряд, що знаменує народження Єви, промовляє і про війну. Причому знаками війни є не тільки образи з чіткими виражально-смисловими лініями на кшталт «старого пікапу для парамедиків», «розбомблених і закопчених міст», а й образи, в яких така чіткість розмита. Останні постають як сюрреалістичні візії, які мають відповідну експресією: «чотири повітряні кульки», що «вийняли ребро з мого тіла», «політ ребра над лісами полями ріками шанцями і розбомбленими містами», це ребро «бачить» те, над чим воно пролітає. Перші слова, що промовляє Єва, – з арсеналу обсценної лексики, яка передає сильне емоційне зворушення від побаченого. З іншого боку, вульгарна лексика, що лунає з уст Єви, засвідчує рівень культурного занепаду тих, хто розвʼязав війну і хто її провадить. Єва, яка призвела до гріхопадіння людства на самих його початках, шокована від того, що побачила тепер. У тексті – і це характерно для релігійної свідомості – часи перестають існувати в своїй лінійній послідовності. Вони накладаються один на одний, і таке накладання увиразнює жахіття війни. Водночас, якщо «на світанку буття слова» зродилася непристойна, відразлива мова, то цілком закономірним є все те, що випливає з цієї мови; зокрема війни, які супроводжують людство протягом всієї його історії. Відповідна мова породжує відповідний наратив, а відповідний наратив – відповідні дії, що знову ж таки охарактеризовуються відповідною мовою. Вийти із цього зачарованого кола, як засвідчує попередній вірш, – дуже непросто.
Олександр Хоменко.
Образ української хати розлого представляє у своєму вірші Олександр Хоменко:
і прийде той день коли потрібно буде
говорити і згадувати мовчати і передбачати
і складати молитви як подяки буде їх багато
на цілий великий молитвослов але час ще не сповнився
ще білі сувої для письма летять ув осінньому небі як хмари
ще вони не на землі
проте одну молитву мушу проказати
зараз тепер і проказуватиму її всюди і завжди
молитву до хати білої української хати
яку ми побачили тут у степу під горлівкою перед далеким териконом
і яка побачила нас і сказала нам увійдіть
увійдіть хоч перед нею був окоп і за нею також
хоч все у ній і перед нею було побите осколками
і поряд із нею стояло згарище хлопці яких ми змінювали
сказали що це за день до нас ці чорти
влупили туди із гранатомету свого із «сапога»
але це була хата така яку тільки в україні побачиш
із призьбою сволоком ізчовганим дубовим брусом на порозі
із білими стінами що як вітрила
для всіх віків минулих і потомних ловили вітер час і долю
і ми увійшли туди як човен входить у ріку тихо та безшелесно
і ми були в ній ми бачили світлицю
де замість клечання була на долівці «розсипуха» патронів
але в чотирьох кутках її
вихором підносилися вітри із чотирьох сторін землі
бачили двері дубові до яких сільський коваль
викував добрі залізні завіси
бачили покуть де стояли колись зап’яті рушниками ікони
а ще терпуг і долото їх лишив той дядько
який давно колись цю хату ставив
а ще шмат рибальської сіті біля причілкового вікна
і то була сіть яку симон що звався петром і брат його андрій
закидали у море галілейське
і ще було там багато-багато людей
увесь рід усі ті галини якови катрі федори миколи
чиї «знімки» були колись на стінах
«знімки» усіх хто поїхав кудись
хто на войні погиб хто у сибіру в далекій стороні
бо не можна нікого тут забути
бо хто у хаті той завжди і довіку житиме
і ми там жили і степ той бачили
жовтий червоний і трохи зеленого там було
ціле море і терикон як далека гора араратська
куди ной із ковчегом своїм по довгих днях доплив
і хата для нас жила і душа її була живою
як і тоді коли у печі горів вогонь
коли хтось із морозу заходячи
обтрушував на порозі сніг із кожуха
весело питаючи а чи вдома хазяї
і хата та нас берегла бо і мусить вона
берегти всіх хто в ній
і коли лягали міни і по праву від нас руку і по ліву
і коли поле за нами горіло градами спалене
і коли все вже село за нами взялося вогнем
а хата наша стояла і ми в ній жили
нам один розвідник із нашого батальйону
хитаючись від втоми
і курячи цигарку за цигаркою казав
ви тут так стоїте що танк їхній бо вас вдарити не може
він не може ближче підійти і ви не на лінії його вогню
і було нам осяяння що довкола хати коло накреслене
і вони його не зможуть перейти
хіба тільки вія з пекла покличуть
і вій таки прийшов разом із «вагнерівцями»
які довго гатили і таки спалили хату
але вона і тоді нас зберегла
ми всі живими вийшли з неї а по тому вона вже згоріла
я не бачив того згарища
хлопці які пізніше прийшли про це розповіли
але я знаю достеменно що одного дня
побачу ще її і увійду в неї
а вона буде біла-пребіла як на великдень
із синіми віконницями із зеленим одвірком
бо такими вони були од початку часів
і всі наші будуть тут
і тихий прийде наш комроти тихий
який пішов від нас того дня коли й хата згоріла
і спитає він своїм стишеним
завжди трохи втомленим голосом
як і тоді першого нашого дня нас у цій хаті спитав
ну як ви тут хлопці як ви тут
і я буду говорити з ним довго-довго
і з усіма нашими теж говоритиму цілу бездонну вічність
у хаті нашого степу
у хаті нашого світу
у хаті нашого життя
Сам вірш постає наче фрагмент – а він є композиційно цілісним, завершеним – розлогої епічної оповіді, що вбирає в себе минуле, сучасне та майбутнє. У його центрі опиняється хата (вірш власне має назву «Молитва до хати»), яку оповідач побачив десь під Горлівкою. І ця реальна хата постає як архетип, через який проходить визначальна вісь українського мікро та макросвітів, який втілює ідеї захисту від небезпек, доцільність та гармонійність будови, усталений часом канон, прекрасну естетику та глибоку мудрість життя, памʼять роду, місце зустрічі живих та мертвих. Цю хату хоч і понищила війна, але у неї і далі «білі стіни що як вітрила для всіх віків минулих і потомних ловили вітер час і долю», її дубові двері й далі тримаються на міцних залізних завісах, які колись викував сільський коваль. Простір цієї хати має знаки поцінування сакрального наративу тими, хто в ній мешкав. Тому з вікон цієї хати звичайний донбаський пейзаж із териконом накладається на біблійну оповідь про гору Арарат. Також ця хата несе памʼять про тих, хто в ній жив і хто, зокрема, «на войні погиб хто у сибіру в далекій стороні». Війни, заслання – ці трагічні колективні події належать до не такої вже й давньої національної історії. В період теперішньої війни хата протягом певного часу оберігала українських комбатантів, даючи їм захисток і тепло. Коли ж цю хату розбомбили «вагнерівці» (а їхнє завдання й полягає у «денацифікації» усього українського), то у свідомості оповідача вона не перестає існувати. Хата і далі стоїть «біла-пребіла як на великдень із синіми віконницями із зеленим одвірком бо такими вони були од початку часів». В ній оповідач одного дня говоритиме «з усіма нашими бездонну вічність». Ця хата архетипна, тому вона незнищенна, універсальна, актуальна для найрізноманітніших – тутешніх і тамтешніх – просторів. Взагалі в українській модерній поезії образ хати має багату традицію, варто пригадати вірші Василя Голобородька, Віктора Кордуна, Бориса Гуменюка. І в цій традиції «хата» Олександра Хоменка постає як одне з найкращих образних представлень.
Ростислав Кузик.
Ростислав Кузик стисло означує феномен війни у такий спосіб:
восени
не буде збирання
плодів і свята
врожаю:
за літо
у нас тільки
цвинтарі
повиростали
Збирання плодів та свято врожаю – це діяльність з часу до-війни. Накопичення ресурсів для життя і радість від цього – це події, які укорінені тисячоліття в людській історії. Вони репрезентують цю історію та продовжують її. Радість життя із відчуттям впевненості у своєму майбутньому – така загальна формула бажаного людського існування. Натомість в час війни розгортається цілком інше: масові вбивства («криваві жнива»), які збільшують простори цвинтарів. Ліричний оповідач із смутком констатує невтішні реалії цього часу.
Війна не скасовує природних процесів, до яких зокрема належать народження та помирання. Під час війни помирає батько ліричного оповідача, що зображується так:
повернувся додому
і зустрів
в кімнаті
смерть:
стояла
над
батьком
і виймала
колір з очей
коли я увійшов –
зиркнула
в мої:
і з тобою
стрінемось
колись
я стояв і дивився
на чорно-білого
батька
а він – дивився
на мене
але вже
не бачив
У цьому тексті Ростислава Кузика відображено і приїзд оповідача до дому, аби попрощатися із батьком, що помирає; і зустріч зі смертю, яка прийшла до батька й обіцяє колись прийти до його сина (це не викликає у нього ні заперечень, ні паніки); і робота смерті, яка полягає у «вийманні кольору з очей» людини, унаслідок чого батько стає «чорно-білим)»; і як результат маніпуляцій смерті – втрата здатності бачити, поступовий відхід людини на смертному одрі. Це текст, в якому майстерність проявляється у творенні промовистих образно-символічних деталей, в самому сюжетному механізмі їхнього розгортання, в концентрованій словесній експресії рядка.
Вʼячеслав Кондратюк.
Вʼячеслав Кондратюк утверджує ідею «безкінечної весни», тобто перемогу життя над смертю, яка проговорюється українськими словами. У вірші «Бабине літо» читаємо:
Тонко сповзали тінями,
Туди де сплелись промені,
Мов котики на ослоні,
Притуленім до вікна.
Бабине літо
На дідовому обійсті
Радує сонцем.
Де з ніжною павутинкою
Тихо згораю
Дотла.
У просторі дідового обійстя настало «бабине літо». Тепла й суха осіння погода втішає око багатством барв, яке «засвічує», інтенсифікує сонячне проміння. Субтильність цього простору передають «тонкі сповзання тіней» та «ніжна павутинка», що літає в повітрі. Природа перебуває в повноті свого прекрасного догорання. Цей настрій передається ліричному героєві, і він на чуттєво-емоційному рівні «згорає» разом із природою. Людина інтуїтивно зливається тут із природним колообертом життя і таким чином відчуває інші, маштабніші виміри існування.
Іванна Кобєлєва.
Ув інтертекстуальному діалозі із відомим віршем Наталки Білоцерківець «Ми помрем не в Парижі» вибудовує свій поетичний текст Іванна Кобєлєва:
ми помрем не в Парижі, бо ось же видніється Куп’янськ
і уламки мостів, і розбиті дороги й серця
їде наше авто повз скелети російських танків
крізь тумани Осколу й Дінця
ми вже бачили це — і могили у лісі, катівні в підвалах
кожна наша Биківня палає у грудях вогнем
Дике Поле спиняє чергову московську навалу
знову кров’ю й мечем
ми помрем не в Парижі, бо ось вказівник на Ізюм
дощ періщить в лице, чорні вирви обабіч доріг
нам розкажуть про біль, як цей обгорілий костюм
як браслет синьо-жовтий того, хто поліг
хай твій гнів не зруйнує тебе, а збудує стіну
на кордонах між ними і нами, пітьмою і днем
ми залізом і кров’ю сплатили за волю ціну
обпалились вогнем
і коли пом‘янемо всіх мертвих, вшануєм живих
й тріпотітимуть наші знамена на вільних площах
тоді раптом відчуєш: твій біль притих
і закінчився дощ
У тексті Білоцерківець Париж постає як символ прекрасного мистецького життя (пригадаймо співзвучні рядки Рильського: «А там десь – голуби, мансарди, Поети, сонце і Париж!»), який протиставляється провінційній, безрадісній, брудній дісності ліричної героїні. У вірші Кобєлєвої Парижу протиставляється простір охоплених війною українських територій. В ньому «уламки мостів», «розбиті дороги», «могили у лісі», «катівні в підвалах». Авторка згадує тут і синьожовтий браслет на руці ексгумованого тіла в місті Ізюм. І цей сповнений смертю та душевного болю простір є простором життя й самоутвердження колективного ми вірша. Не мріяти про ідеальний світ десь там, а відстоювати і розбудовувати свій світ тут. Це колективне ми рухається на схід – до «кордонів між нами і ними». Лінія міркувань оповідачки розгортається так: «ми помрем не в Парижі», а на своїй землі, на якій «ми залізом і кровʼю сплатили за волю ціну». І майбутнє, коли мертві будуть згадані, а живі – вшановані, коли «тріпотітимуть наші знамена на вільних площах», бачиться не таким болісним та несприятливим, як теперішнє. Це вірш виявляє характерні стани часу війни: колективне самоутвердження і віру в майбутнє. За таких обставин те, що «ми помрем не в Парижі», не викликає жодного жалю. Адже втіленням мрії стає рідна земля.
Юлія Ілюха.
Про життя біженців, що волею обставин опинилися в Західній Європі, веде оповідь Юлія Ілюха:
Біженко, твої ноги обійшли пів Європи, де тільки їх тепер не носило.
Ти усім говориш сенкс, данке, граці й усміхаєшся через силу,
У спеку носиш зимову куртку, в якій втікала від бомб крізь лютий,
Твоє життя - ніби роман Ремарка, прочитаний в юності і забутий.
Біженко, день далеко від дому видається тобі високосним роком.
Ти досі мерзнеш, хоч уже майже осінь і яблука бризкають солодким соком,
Вчишся читати чужою мовою як першокласниця по складах,
Мовчки тримаєшся за обручку, коли від нової реальності їде дах.
Біженко, ти вмить постаріла так, що батьки не впізнають тебе на фото.
Увечері ти миєш посуд у шумному барі - тепер у тебе така робота,
Довго молишся на ніч, хоч у бога не віриш, до ранку лежиш без сну
І карбуєш склади у речення "Я не-на-вид-жу цю вій-ну".
Авторка майстерно передає сумʼяття в думках та почуттях жінки-біженки. Реальність, з якою та зіштовхнулася, не така вже й відрадна, як це може бачитися в перспективі погляду з України. Чимало біженців говорить, що перебувати за межами України психічно складніше, аніж бути тут. Вдалими художніми деталями побутового та особистісного вимірів («у спеку носиш зимову куртку», «постаріла так, що батьки не впізнють тебе на фото», «вчишся читати чужою мовою по складах», «миєш посуд у шумному барі», «до ранку лежиш без сну») лірична оповідачка виявляє те, що життя біженки «медовим» назвати не можна. Так, переїхавши до іншої країни, жінка уникла безпосередньої загрози її життю. Але в іншій країні, за всієї підтримки та сприяння тамтешнього уряду та людей, неминуче виникають серйозні психічні проблеми, повʼязані з пониженням соціального статусу, різким падінням мовної компетенції, втратою близьких друзів, самотністю. Усе це викликає розгубленість, хвилювання, тривогу. Однак в розхитаній свідомості пульсує повтором: «Я не-на-ви-джу цю вій-ну». У такий спосіб психіка намагається захистити себе, формулюючи причину теперішніх страждань та даючи цій причині емоційну оцінку.
Оксана Луцишина.
Оксана Луцишина, яка мешкає в Остіні (штат Техас, США) й працює на кафедрі Славістичних та Євразійських студій, написала такого вірша:
воно холоне воно холоне
і скоро буде на дні на дні
центуріоне центуріоне
по всьому небу горять вогні
по всьому небу по всьому морю
на мові болю на мові мов
центуріоне, я не з тобою –
живи водою,
вдихай любов
навіщо спогади або лиця
коли від золота так пече?..
живи і дихай, не задихнися:
ще сонце в небі -
не в морі
ще
Центуріон – це командир центурії (військового підрозділу давньоримської армії), що складалася із 80–100 воїнів. Лірична оповідачка звертається до центуріона, засвідчуючи свою віддаленість від нього, і в той же час – перейнятість його долею, вболівання за його життя, яке, як виглядає, триватиме недовго – допоки сонце не пірне на дно. Вона закликає його уповні проживати життя, не витрачаючись на спогади та рефлексії. У вірші постає і болісне усвідомлення того, що життя центуріона близьке до завершення, і прагнення інтенсифікувати це життя, і усвідомлення існування особливої мови для таких випадків, і простеження в природі символічних знаків того, що відбувається. Оповідачка звертається до римського офіцера середньої командної ланки, але, читаючи цей вірш, написаний українською мовою і розміщений на FB-сторінці 11 вересня, виникає відчуття, що в підтексті йдеться не про римського, а про українського воїна. А точніше – тут заокреслився архетип, який проявив себе у давньому Римі, а тепер виявляє себе в сучасній Україні. І архетипним також є звернення оповідачки до такого воїна. Її звернення визначається чуттям, переживанням та усвідомленням неминучої долі захисника-воїна. Вона є носієм життя та памʼяті…
Українські поети й далі являють образи війни у своїх віршах. Це вони роблять у міру свого таланту та виражальних спроможностей образного слова. Поезія то наближується до реальності, то віддаляється від неї. Так чи інак, але поети долучаються до колективного опору ворогу. Війна триває і поезія триває також…
10.10.2022