До Найвисшої Ради Мирової Конференції.
Постановою в дня 25. червня 1919 уповажнила Найвисша Рада Мирової Конференції в Парижі правительство Польської Республіки обсадити цілу велику часть Західної Области Української Народньої Республіки: Східну Галичину аж по ріку Збруч польськими військами, а то в цїли — як це сказано в згаданій постанові: "переведення пацифікації цього краю та охорони мирного населення і його майна перед жорстокостями большевицьких банд."
Проти цеї постанови, котрою потоптано засади самовизначення народів і засади демоктратії, в нечуваний спосіб нарушено суверенність Української Народньої Республики на її власній земли, та віддано визволившийся з довголітньої неволі український нарід Галичини на поталу безоглядному польському імперіялізмови, безконтрольним жорстокостям польських властей і брутальній самоволи польської солдатески — підписані уповновласнені представники лєґального і волею українського народа установленого правительства Української Народньої Республики заявляють отсим торжественний
ПРОТЕСТ,
який мотивуєть ся слідуючим:
1. Повстанова Найвисшої Ради з дня 25. червня б. р. суперечить очевидно засаді самовизначення народів і засаді демократії, проголошеній у звісних 14 точках пана Президента Вільсона, принятих опісля всіми державами Антанти за програму мира.
Східна Галичина, себто край положений між ріками Сяном і Вислокою на заході а Збручем на сході, є етноґрафічно та історично українським краєм, в якім Поляки, по сконстатуванню польських таки учених статистиків та ґеоґрафів (проф. Бузек, проф. Ромер, проф. Пілят) навіть разом з Жидами становлять супроти українського населення меншість, по відчисленню Жидів від Поляків, властиве польське населеннє творить у Східній Галичині цілком незначну меншість.
Край цей від передісторичних часів аж до половини 14 століття творив окрему самостійну українську державу, зразу князівство, потім королівство з столицями: Перемишль, Галич, Львів а навіть опісля, зіставши завойований польським королем Казиміром, творив аж до 1772 р. у польській державі окрему державно-правну одиницю "воєводство руське (палятінат рутенєн).
З фактом приналежности до польської держави український нарід Галичини ніколи не погодився, противно підіймав проти польського поневолення многократні оружні повстання, борючися за свою власну державність.
По прилученню Галичини до Австрії, коли Габсбурська династія, ідучи на стрічу бажанням польської шляхти, створила штучну супремацію польської меншости над українською більшістю у споконвіку українському краєві, Східній Галичині, надала штучно польський зверхній вигляд, а український нарід віддала в національне поневолення Полякам — український нарід підносив ненастанно устами своїх парляментарних представників репрезентантів — почавши від Сойму в Кромерижи 1848 р., а скінчивши парляментом у Відні 1918 р. — домагання державної суверенности на своїй территорії, яке висловлювалося в жаданню поділу Галичини на західню польську і східну українську, правно-державну одиницю.
II.
Коли з кінцем жовтня 1918 р. австро-угорська монархія розпалася, тоді Східна Галичина разом з прочими етноґрафічними українськими областями бувшої австро-угорської монархії на тимчасовій Конституанті у Львові з дня 19. жовтня 1918 р проголосила свою державну самостійність і суверенність. Виділивши з себе Правительство, котре перейняло в свої руки дня 7. падолиста 1918 р. власть у краю, забезпечила вона проголошеними засадами конституційними повну культурну і реліґійну автономію для національних меншостей: Поляків і Жидів.
Тимчасовий Парлямент Західної Области: Українська Національна Рада не зриваючи з дотепер обовязуючими законами, видавала нові потрібні закони і виконувала строго контролю над діяльністю Правительства. Ця Українська Національна Рада ухвалила між иншими дня 15. цвітня 1919 виборну ординацію до Західно-Українського обласного Сойму, де всім меншостям національним, в тим числі і Полякам, забезпечено через систему пропорціональности окрему посольську репрезентацію, відповідаючу точно числу населення: видала вона також земельний закон, який не зриваючи з основами теперішної господарки і стоячи на засаді приватної власности через парцеляцію більшої земельної посілости, мав забезпечити краєві соціяльний мир, надаючи землю малоземельним і безземельним селянам.
Українська Національна Рада, як законодатне тіло Західно-Української Области своїм рішенєм з 3. січня 1919 проголосила дальше сполуку всіх українських областий бувшої Австро-Угорщини з Українською Народньою Республікою в Київі, яка в дни 22. січня 1918 се рішеннє приняла до одобряючої відомости, при чім українські области бувшої Австро-Угорщини задержали автономію. Від того дня всі українські етноґрафічні области бувшої Росії і бувшої Австро-Угорщини творять одну нерозривну Державу — Українську Народню Республіку.
III.
Проти сего природного права самовизначення на власній землї, яке виконав український народ створенням власної Держави виступили зі всіх національних меншостей У.Н.Р. єдино Поляки у Східній Галичині та підняли у Львові бунт, хоч, творячи в дійсности менше як 1/5 часть населення Східної Галичини, не мають вони ніякого права до пановання над сим краєм, а навіть виразно зреклися сего права супроти російського уряду в часі російської окупації Східної Галичини в 1914/1915 році, признаючи тоді виразно, що Східна Галичина не є і не буде зовсім польським краєм.
Польська держава прийшла з оружною помочію горожанам польської народности Української Народньої Республіки і тільки з її вини розгорілася страшна і безпощадна боротьба в Східній Галичинї.
Ся війна носить отже по стороні Польщі всі знамена оружної заборчости між тим, як по стороні українській є ся війна виключно тільки обороною перед насильним і безпощадним польським оружним походом.
IV.
В довірю до засад проголошених Президентом Вільсоном і до справедливости рішень Найвисшої Ради Мирової Конференції Правительство Української Народньої Республіки вислало окрему Делєґацію до Парижа, котра предложила Найвисшій Раді домагання Української Народньої Ресбубліки і українського Народа в справі визнання самостійною суверенною державою на території етноґрафічно несумнівно українській — Української Народньої Республіки.
Тимчасом в супереч всяким надіям на справедливість і безсторонність Найвисшої Ради Мирової Конференції ся остання своїм рішенням з 25. червня 1919 надала Полякам зглядно польській армії мандат окупації і пацифікації Східної Галичини по ріку Збруч.
Мандат цей мотивується в постанові Найвисшої Ради тим, що будьто окупація Східної Галичини польською армією "охоронить мирне населеннє і його майно від жорстокости большевицьких банд". Це мотивуваннє суперечить в цілости правдивому положенню річий та є доказом, що Поляки подали Найвисшій Раді лише фалшиві та тенденційно перекручені інформації про положеннє у Східній Галичинї.
Супроти того констатуємо і за сказане тут беремо на себе особисту відповідальність не тільки перед історією, але і перед кожним безсторонним трибуналом, що у Східній Галичині за цілий час, як цей край находиться під управою українських властей, не тільки не було ніяких большевицких банд, але не було навіть ніякої поважнійшої большевицької пропаґанди. Констатуємо дальше, що якраз завдяки українській армії Петлюри та армії Державного Секретаряту Західної Области Української Народньої Республіки ані большевицькі війська Росії, ані війська Раковського ні в однім місци не вступили на територію Галичини. Тим самим запозичена з польської шовіністичної преси фраза про "большевицкі банди" в Східній Галичинї є рішучо не згідна з правдою. Звісно, що польська преса прозивала "болшевицькими бандами" правильну українську армію, яка з одного боку з геройською посвятою відпирала імперіялістично-воєнний похід Польщі на Україну, з другого з не менчим героїзмом боронила Східну Галичину проти інвазії російських большевицьких війск а рівночасно з тим берегла внутрішного ладу і порядку в українській державі.
Ці безсумнівні факти, які ми позволяємо собі тут з найбільшим натиском сконстатувати, відбирають згаданій постанові Найвищої Ради навіть позірність слушности та обєктивности і викликують в душі цілого українського народу глибоке обурення і почуття найтяжчої образи.
Всі безсторонні свідки, між ними ті численні делєґати держав антанти, що від грудня 1918 р. до кінця мая 1919 р. кількома наворотами приїздили в Західну Область Української Народньої Республіки і мали нагоду на місці і наочно пізнати тамошні відносини, стверджують однозгідно, що в Західній Области Української Народньої Республики, отже на території Східної Галичини панували під українським режімом лад і порядок, що не було там ні розрухів, ні нападів, ні рабунків, ні погромів, що всі мешканці без огляду на віру і національність і суспільні кляси стояли рівно під охороною закона та що з окрема Поляки мали повну свободу і можність без перепон розвивати свою культурно-національну діяльність в рамах, обовязуючих обєктивних і справедливих законів.
V.
З повищого представлення правдивого стану річей в Західній Области Української Народньої Республики ясно виходить, що у Східній Галичині не треба було переводити ніякої пацифікації, тим більше не треба було обсаджувати цей край чужими військами, а вже просто нечувана річ, щоби мандат військового обсадження дістала держава, що саме тепер веде імперіялістично-анексійну війну проти України, нарід, який від давних століть займає супроти українського народу традицийно вороже становище, армія, яка за час теперішної війни допустилася супроти цивільного українського населення безліч насильств і жорстокостей.
Про те, як Поляки виконують мандат пацифікації Східної Галичини і як хоронять життя і майно мирного населення свідчить найкраще доданий тут в прилозі довгий реґістер страшних жорстокостей, яких польська армія і польські уряди допустилися на українськім населенню. Щоби відвернути увагу від себе, Поляки розтрубіли на цілий світ почасти просто видумані, почасти незвичайно перебільшені вісти про "жорстокості Українців супроти Поляків". Але якби навіть приймати за щиру правду те, що Поляки розширюють то супроти фактичних польських звірств бліднуть цілком ті фантастичні "звірства українські".
Ославлену "пацифікацію" переводять Поляки ось як:
Виарештовують і замикають у казаматах і вязницях і в таборах для інтернованих всю українську інтеліґенцію і свідомих селян і робітників. Начальна Команда польської армії у східній Галичині видала в тій справі навіть окремий приказ своїм підчиненим орґанам і відділам. Масово вивозять українське населеннє за границі краю, палять українські села, обрабовують, безчестять і палять українські греко-католицькі церкви, що вимордовують масово мирне українське населеннє, навіть дітей вішають і розстрілюють без суду, спинили всю українську культурну, а в більшій части навіть і господарську орґанізацію; в цілій занятій ними Східній Галичині заборонили вживати українську мову в публичних урядах, закрили всю українську пресу і всі українські друкарні, нищать і вивозять українські історичні архіви, закривають українські народні школи та палять українські шкільні підручники.
Український нарід у Східній Галичині переходить нині страшне пекло, і такі переслідування зі сторони польського уряду і польської армії, супроти котрих бліднуть навіть давні насильства Турків над Вірменами в Малій Азії.
VI.
Та не тільки українське населеннє паде крівавою жертвою польської пацифікації — відома річ, що з приходом польських військ у Східну Галичину розпочинаються протижидівські погроми і то якраз при активній участи польських жовнірів і офіцерів (Львів, Коломия і цілий ряд менших місточок).
Природна річ, що польська окупація та "пацифікація" Східної Галичини мусять викликати широкий і могутній відгомін на язиково культурно та реліґійно спорідненім славяньскім Сходї Европи. Факт, що мирова конференція в Парижі дала санкцію на таку пацифікацію, рішучо не причиниться до успокоєння Сходу Европи, а факт, що Польща використовує свій мандат до винищення українського народу, до знищення його культури, зруйновання його добробуту, стане в будучности огнищем нових воєнних конфліктів на східних границях Польщі.
Тому не тільки в інтересі української державности на українських територіях, не тільки в обороні найсвятійших прав українського народа на самоозначення та в охоронї його життя, майна і культури, але в загальнім інтересі людства, в інтересі найшвидшого привернення нормальних відносин на Сході Европи, в інтересі тревалого мира і забезпечення спокійного житя міліонам людських екзестенцій і — апелюємо до людської совісти, до почуття справедливости і до державного розуму державних керманичів Антанти, а передовсім Найвищоі Ради мирової конференції.
VII.
Вияснивши, чим в суті річи є для України і її народу мандат, уділений Польщі постановою Найвищої Ради, і які політичні наслідки він мусить мати для України, для Східної Европи і для цілого людства — підносимо перед лицем цілого цивілізованого світа святочний найенерґічнійший протест.
В імя найкращих ідеалів людства, в імя чести великих народів Заходу, в імя справедливости і демократії жадаємо безсторонної інтервенції Найвищої Ради в тій ціли, щоби безпроволочно положено конець безпощадному винищуванню українського народа у Східній Галичинї, щоби припинено розлив невинної крови, катування, вязнення і вивоження мирних горожан української народности, палення осель, грабування майна, нищення культури.
Зваживши, що всіх тих злочинств на українськім народі допускаються Поляки під покришкою уділеного їм пацифікацийного мандату, і що Поляки ведуть свою консеквентно екстермінацийну роботу проти українського народа при технічно-мілітарній та грошевій допомозі держав Антанти — то моральна відповідальність за те все, що тепер терпить український нарід як і за те, що принесе будучність, паде на Найвисшу Раду і на правительства великих держав Антанти.
Українська держава і український нарід не може ніколи зректися своїх прав на самоозначення і самоохорону, їх ніколи не зречеться — а коли Поляки чи инший якийсь нарід, або держава стануть загрожувати тим найсвятійшим правам і найдорожчим цінностям, то українська держава і цілий український нарід будуть примушені зробити все те, що накаже їм самозаховавший інстинкт.
По зложенню цеї ноти повідомлено нас з Парижа, що найвисша Рада пішла ще крок дальше на стрічу імперіялістичним плянам Польщі, уповажнюючи Польщу уладити цивільну адміністрацію у Східній Галичині.
Сю постанову відчуває українська держава і цілий український нарід як новий смертоносний удар і голосом, дрожачим від болю та обурення, протестує перед цілим цивілізованим сьвітом — проти такого нехтування найсвятійших прав цілого великого народа.
Всі арґументи, виведені нами проти військової окупації, мають ще більше значіння, коли ходить о цивільну польску адміністрацію. Наш довголітний досвід поучує нас, що ніякі застереження, про котрі говориться у згаданій постанові, не потрафлять українському народові нічого забезпечити, бо Поляки не додержували досі ніяких умов, заключуваних в минувшині з Українцями, а всі дотеперішні застереження оставалися завсігди тільки на папері. Цей досвід говорить нам ясно, що і ці застереження, про які говорить постанова Найвищої Ради будуть Поляками зіґноровані.
Уповажнення до цивільної адміністрації краю Польща цілком певно надужиє до того, щоби денаціоналізувати край, терроризовати населення і всякими способами, невиключаючи насильства і корупції, впливати на вислід всенародного референдума. Супроти того референдум, переведений під польською адміністрацією, не буде являтися свобідним висловом волі народа і на таку розвязку цього питання ані українська держава, ані український нарід ніяк погодитися не може. З усіх тих мотивів мусимо проти нової постанови Найвищої Ради заложити новий найенерґічнійший протест.
За правительство Української Народньої Республіки Володимир Темницький Міністр Закордонних Справ
За державний Секретаріят Західної Области Укр. Народ. Респ. Осип Бурачинський
[Воля, 26.07.1919]
26.07.1919