прийняті на першій сесії Загальних Зборів Ради 12-го лютого 1921 року.
Всеукраїнська Національна Рада, заслухавши дня 12 лютого 1921 року доклади Виконавчого Комітету Ради про становище української державної справи, в звязку з міжнародним становищем, і перевівши в днях 2, 3, 4 і 12 лютого 1921 року дебату по основним питанням національно-державного життя, приймає в основу своєї політики, як розвинення своєї плятформи, ось такі постанови:
І. Правно-державне становище українських земель.
А. Українська Народня Республіка.
Україна на основі Переяславського договору з 1654 року з московським царем ніколи де-юре не переставала бути незалежною державою, а фактично була цього позбавлена одностронніми актами зі сторони московських царів шляхом насильства. По розпаді колишньої Російської Імперії Україна волею українського народу через Українську Центральну Раду відновила на основі своїх історично-державних прав та принціпу самовизначення народів свою державність і проголосила себе універсалами Ради з дня 7/20 падолиста 1917 року і 9/22 січня 1918 року суверенною, незалежною Українською Народньою Республікою.
Б. Західно-Українська Республіка.
По розпаді колишньої Австро-Угорської монархії, західні українські землі, що увіходили в її склад, оголосили себе через Українську Національну Раду, рішенням з дня 19 жовтня 1918 року незалежною Західно-Українською Республікою, відновляючи своє старе державне право колишньої Галицької держави.
В. З'єдинення Західно-Української Республіки з Українською Народною Республікою,
Ухвалою Української Національної Ради з дня 3 січня 1919 р. в Станиславові проголошено з'єдинення Західно-Української Республіки з Українською Народньою Республікою. Цей акт стверджено також осібною постановою Всеукраїнського Трудового Конґресу з дня 22 січня 1919 року у Київі та законом того-ж Конґресу з дня 28 січня 1919 року про тимчасовий устрій Української Народньої Республіки. При цім прийнято застереження Української Національної Ради з 3 січня 1919 року про державні права З.У.Р. до часу вирішення справи злуки Всеукраїнськими Установчими Зборами.
Незалежно від цього козацькі республіки Дону і Кубані, заселені в переважній або значній части Українцями, заявлялись за союзом з Україною та були Україною взаємно визнані.
Констатуючи отсе правно-державне становище українських земель, Всеукраїнська Національна Рада заявляє, що ідеалом українського народу є з'єдинення всіх українських земель в одній суверенній соборній державі, розуміючи соборність, як спілку держав, на певних державно-правних умовах.
ІІ. Міжнародне становище і українська справа.
З огляду на те:
1. що висунуті світовою війною, російською революцією і розпадом російської та австро-угорської монархії національно-державні проблєми ще досі в переважній части не залагоджені;
2. що прилучення до новоутворених, зглядно теріторіяльно збільшених, істнувавших перед тим держав, чужих національно терріторій, не скріпляючи внутрі тих держав, творить зародки не тілько внутрішних заколотів в тих державах, але й оружних конфліктів в міжнароднім масштабі;
3. що держави Антанти, не противлячись імперіялізмові деяких новоутворених держав а осібно Польщі, стали в суперечність до проголошених ними самими принціпів самоозначення і національної єдности поневолених народів;
4. що таким своїм поступованням держави Антанти, в уділ яким припало ліквідувати світову війну і політичну карту Европи на основі самоозначення народів перемінити, не тільки не позискали сімпатій цілого ряду народів Сходу Европи, але й викликали більше або менше невдоволення певних кол власної суспільности; —
Всеукраїнська Національна Рада вважає, що непевний стан річей на Сході Европи, що може перенестись і на цілу Европу, є наслідком дотеперішньої хибної політики держав Антанти та спроневірення ними в ряді випадків принціпу самоозначення і національної єдности народів.
Оцінюючи так міжнародне становище, Всеукраїнські Національна Рада разом з тим уважає, що цей стан річей містить в собі об'єктивні можливости, що українська державна справа буде висунена на чоло міжнародньої політики, як головна національно-державна проблема Сходу Европи.
III. Спроби реставрації Росії.
З огляду на те:
1. що російське громадянство взагалі, а спеціяльно московські большевики, ці спадкоємці російського великодержавства, не можуть примиритися з фактом розпаду Росії і під ріжними претекстами розпочали військові інвазії на новоутворені держави, а Україну це вже втрете безуспішно намагаються окупувати і поневолити та до єдиної Росії втілити;
2. що держави Антанти, не зрозумівши в свій час цілком природного розпаду колишньої Росії і поступового значіння цього факту, на протязі 1919–1920 років робили спроби, під претекстом повалення большевицької влади, відбудувати єдину Росію, спомагаючи реставраторські заходи російської реакції, на чолі з Колчаком, Денікіним і Вранґелєм, й відмовляючи всякої помочи Українцям в обороні своєї державности; —
Всеукраїнська Національна Рада уважає намагання і московських большевиків і російської реакції та инших напрямків російських імперіялістів до відбудови колишньої Росії противними свободі і самоозначенню народів а політику держав Антанти в справах бувшої Росії хибною, бо дотеперішнім результатом тої політики було лишень скріплення московського большевизму внутрі, і на вні та обезсилення української національної армії, яка головно ставила досі фактичний опір поширенню большевизму поза дотеперішні його межі.
Колишня Російська Імперія, розпавшись в 1917 році на ряд поодиноких національних держав, в наслідок своєї імперіялістичної політики та внутрішнього централістичного укладу, як також через економічні протилежности поміж поодинокими теріторіями та вікову національну політику гнобленння народніх мас і цілих народів, — нині на завжди перестала істнувати і ніякі сили вже не можуть її відбудувати.
Всеукраїнська Національна Рада уважає цей розпад Російської Імперії цілком природним і відповідаючим інтересам поступу та розвою культури і господарських сил народів Сходу і цілої Европи.
IV. Проти польського імперіялізму.
Відновивши в 1918 році після вікової неволі свою державність, Польща негайно виявила свої імперіялістічні тенденції і, користуючись ласкою деяких держав Антанти, почала робити спроби поширити свої кордони поза свої етноґрафічні межі.
Польща не визнала факту утворення державности на українських землях колишньої австро-угорської монархії і розпочала війну проти Західньої Української Республіки.
Галицька армія героїчно боронила свою батьківщину, поки не були кинуті проти неї зорґанізовані й озброєні Антантою дивізії Галєра, що й вирішило боротьбу. Армія Західньої України, позбавлена зброї й амуніції, примушена була покинути Галичину, щоб взяти активну участь в боротьбі за волю Великої України.
Мирова конференція держав Антанти дозволила Польщі постановами з дня 25 червня і 11 липня 1919 року вести військові операції в Галичині аж до Збруча, ніби проти большевиків, що привело до окупації Східньої Галичини.
При цім держави Антанти зробили застереження, що в будучині доля Східньої Галичини буде вирішена на основі самоозначення населення. Отже справа державної приналежности цього краю остала для них отвореною, а зверхні права над цею областю колишньої Австрії застерегли ті держави собі.
Між тим Польща почала поводитись в Галичині, як в неподільній частині своєї держави, касуючи краєві установи, переводячи зміни в правно-державнім адміністраційнім устрою краю, жорстоко переслідуючи українське населення, вірне своїй народности й українській державности.
Констатуючи отсей фактичний стан річей, Всеукраїнська Національна Рада заявляє:
1. що український народ претензій Польщі до Східньої Галичини і инших українських земель ніколи не признавав і не признає;
2. що населення українських країв бувшої австро-угорської монархії вже самоозначило себе, проголошенням 19 жовтня 1918 р. власної держави, — та
3. жадає, щоби держави Антанти, як зверхники державних прав Галичини, усунули з цього краю окупаційну польську владу і уможливили населенню зреалізувати фактично своє право самоозначення.
V. Про союз між Польщею і Урядом Української Народньої Республіки.
В важких обставинах, коли Велику Україну поневолила Совітська Росія, Галичину окупувала Польща, — а боротьба на три фронти — проти большевиків, Денікіна і Польщі — скінчилася невдачею, керовники Української Народньої Республіки почали шукати спільників проти головного свого ворога — московських імперіялістів і заключили з Польщею в квітні 1920 року повний союз, для спільної боротьби проти Совітської Росії.
Ця політична комбінація скінчилася одначе повною невдачею, а то тим більше, що Польща, використавши тяжке положення уряду Української Народньої Республіки, прилучила до своєї держави значні українські теріторії і узискала инші користі.
В рішучу хвилину Польща, використавши для себе українську військову силу, не додержала умов договору і пішла на мирові переговори з Совітською Росією, без участи Уряду Української Народньої Республіки, та визнала інсценізовану Москвою совітську владу на Україні.
Всеукраїнська Національна Рада заявляє, що за договори Уряду Української Народньої Республіки з Польщею, якими визначено між иншим границі між Польщею і Україною, український народ не може прийняти на себе ніякої відвічальности.
VI. Про політику держав Антанти супроти Совітської Росії.
Московські большевики, використавши всякі помилки Антанти в їх політиці, вийшли переможцями не тільки на Сході Европи, але встигли поширити в значних розмірах свій вплив також на внутрішнє життя держав Европи та Азії.
Держави Антанти, сконстатувавши неможливість шляхом інтервенцій повалити большевицьку владу в Росії та з причини внутрішньої політичної і економичної крізи, примушені нині стати на шлях самооборони і установлення миру з Совітською Росією.
Всеукраїнська Національна Рада одначе переконана, що всякі спроби установити мир на Сході Европи, доки там панують московські большевики, не дадуть ніяких результатів, що військові операції припинилися там лише тимчасово, та стверджує, що український народ не припинив своєї боротьби за визволення, противно ще з більшою силою, ніж досі, веде боротьбу оружними повстаннями против чужинців окупантів.
Доки панують на Сході Европи московські большевики, не буде політичного спокою в цілій Европі, а зруйноване війною народне господарство не можливо налагодити без правильних торговельних зносин зі Східньою Европою, чому на перешкоді стоїть власне большевицька політична й економічна сістема.
Всеукраїнська Національна Рада при цім стверджує, що український народ прагне миру і добрих відносин з сусідніми народами, основаних на пошанованню принціпу самовизначення народів і на взаїмнім невтручанню у внутрішні діла, але цьому стоять на перешкоді імперіялістичні змагання Росії і Польщі.
VII. Про большевицьку окупацію Великої України.
З огляду на те, що Совітська Росія, бажаючи за всяку ціну утримати Україну в своїх руках на становищі кольонії, щоби експльоатувати її великі багацтва, як то було за царських часів, робить спроби перед опінією Европи, а особливо робітництвом, оправдати окупацію українських земель тим, що проголосила Україну суверенною радянською соціялістичною республікою, сподіваючись цим сфальшувати публічну опінію світу, яка ще не зовсім поінформована про відносин на сході Европи, —
ВСЕУКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РАДА СТВЕРЖУЄ:
1. що уряд Радянської України ніколи не був обраний українським народом, лише силою накинений українському населенню Москвою і зложений з чужинців;
2. що український народ безліч разів робив великі повстання проти цього Уряду і його сістеми та продовжує дальше цю боротьбу;
3. що українські політичні партії твердо стоять на грунті суверенної України з демократичним урядом;
4. що навіть українські комуністи завше були і нині є проти того уряду, який тримається на Україні тільки за допомого російської окупаційної армії та терором.
Через те Всеукраїнська Національна Рада отсим заявляє, що всякі договори, підписані цим урядом в імени України і про Україну, з ким би не було і про що не булоб уважає недійсними, позбавленими законности і Україну та її народ не обовязуючими.
VIII. Держави Антанти і самовизначення народів в Росії.
Констатуючи факт, що держави Антанти, признавши де-юре деякі нові держави на теріторії колишньої Росії, на своїй конференції в Парижу в січні 1921 року, цим самим признали факт роспаду Росії і стають на правильнім шлях в своїй політиці на Сході Европи,
та уважаючи, що тільки визнання всіх новоутворених держав на теріторії бувшої Росії може стати базою для установлення там миру, —
Всеукраїнська Національна Рада сподівається, що держави Антанти признають самостійну державність українського народу та допоможуть йому установити на своїх землях демократичний республіканський лад на основі парляментаризму і орґанізувати національну владу, яка забезпечила б йому національно-культурний розвиток та його соціяльно-економичні інтереси.
IX. Українські державні центри.
Зважаючи на те, що в процесі боротьби українського народу за свою долю та державність на українських землях утворилося три державні центри Української Народньої Республики, Галичини і Кубані,
що міжнародне становище їх совсім неоднакове, а відносини з сусідами у них дуже складні, —
Всеукраїнська Національна Рада визнає доцільним, щоби кожний український державний центр автономно провадив в нинішних умовах боротьбу свою за державність, не втручуючись один в компетенцію другого, але керуючись ідеалом національної єдности і соборної державности.
X. Завдання Всеукраїнської Національної Ради.
Будучи ідейним національно-громадянським центром, Всеукраїнська Національна Рада ставить своїм завданням допомагати усім українським державним теріторіям в їх боротьбі, впливаючи на кожний державний центр в напрямі платформи Ради до можливої згоди між ними, щоб під час остаточного вирішення східно-європейської проблєми всі три державні центри однодушно і з однаковими вимогами виступили перед рішаючими чинниками в обороні наших безспорних і справедливих національно-державних прав.
Констатуючи героїзм нашої національної армії, яка в неможливо тяжких умовах провадила боротьбу з усіма ворогами суверенности України і вірність широких мас народу своїй народности і власній державности, про яку свідчать безпреривні протибольшевицькі повстання, та орієнтуючись тільки на власні сили свого народу, Всеукраїнська Національна Рада поробить всякі заходи, щоби по своїм силам і розумінню допомогти народові в його боротьбі та прискорити час його визволення з тяжкої неволі, а нашому краєві забезпечити можливість нормального державного розвитку.
[Воля, 05.03.1921]
11.03.1921