Entente.

Вона протягом пяти років свого істнування носила в собі елєменти роскладу, які тепер починають давати наслідки, бо знайшлась для того відповідна атмосфера. Створена ad hoc, вона не була продуктом льоґічного розвитку. Хотіли утворити одно тіло з неприпасованих до себе частин. Тому вийшов поганий механізм, а не вийшло і не могло вийти орґанізму.

Вийшов немов би той віз з байки, до якого запрягли лебідя, рака й щупака. Кожне тягне в свій бік, а віз стоїть на одному місці.

Ця неоднаковість інтересів аліянтів мусила виявитись підчас заключення миру; вона яскраво й виявляється. Робляться героїчні зусилля, щоб задержати розвал Антанти, однак це не помагає.

Першою покидає аліянтів той, хто найпізніще до них пристав — Італія. Її треба вже вважати безнадійно відпалою від Антанти, до якої знов привернути не можна буде жадними уступками.

Адріятицьке питання на мировій конференції в Парижі треба вважати лише випадком, який зробив Італії дуже зручним зайняття оппозіційного до решти Антанти становища випадком, який полекшив положення італійських дипльоматів.

Становище, яке вони зайняли супроти постанов "Чотирьох" в адріятицькій справі і слідуюча за тим міністерська кріза в Італії зробили більш свобідними італійських політиків, які треба сподіватись, що разу все яскравіще будуть проводити лінію освободженя від дружби з аліянтами, аж доки цілковито не пірвуть з ними.

Для Італії се абсолютно необхідне, як що вона не хоче опинитись в становищу збанкрутованого довжника, якого беруть під опіку.

Італія за час війни так заборгувалась у своїх Аліянтів, переважно в Анґлії, що з цих боргів вона не зможе вилізти ніколи. Головно підрізало її анґлійське вугілля, яке Італія мусіла купувати по надзвичайно високій ціні. Анґлійські вугільні королі провадили, опріч того, таку політику, що Італійці ніколи не могли зробити порядного запасу вугля. Продавалось лише стільки, скільки вистарчало для біжучих потреб. Але ціни все росли і нові закупки робились по разу вищих цінах. Вийшло, що Італія заплатила величезні гроші а вугля і по сей день не має. Таким чином, італійська промисловість і залізниці в великій мірі залежать од ласки Анґлійців. А за тим на спині Італійців лежить борг, що зріс переважно за час війни, який становить три чверти національного скарбу Італії. Такого боргу Італія сплатити не зможе. Цей мотив переважить, і Італія змушена буде справити свою політику туди, де лежать способи, які зможуть увільнити її від цього боргу. Отже "платить" не одна переможена Німеччина. Оден з її переможців мусить платити бодай чи не стільки само і в ту саму касу, що й Німеччина. Нова італійська політика вже тепер прощупується. Для дорослих вона виглядає з того роду фактів, який оце мав місце, коли на запитання "Пятьох", чи зможе Італія послати військо проти совітської Угорщини, остання відповіді в тому дусі, що взагалі подібного роду справами вона не займається. А для дітей — відбуваються сутички між італійськими і французькими жовнірами, "витворюють настрій" у простого народу.

Так підготовляється вихід Італії з Антанти і перехід її... в протилежний бік.

Франція й Анґлія.

Не благополучно також з відносинами між двома другими аліянтами — Францією й Анґлією. Поки єсть у них спільна мета — ослаблення Німеччини, доти вони виступають дружно. Заключили навіть разом з Америкою воєнний договір, після якого Америка й Анґлія зобовязані допомагати Франції, коли останній буде загрожувати Німеччина. Бо це лежить в інтересах всіх трьох. А поза тим робачок недовіря до Анґлії точить серце Француза і примушує його зірко дивитись, що замишляє Анґлієць. Сирійська справа являється на цей раз яблуком роздору. Поки що найгірше на тому вийшли Турки, яких без особливих церемоній п. Клємансо випросив з Парижа. Турецьким делєґатам, які що й но недавно переїхали на нове помешкання, було заявлено, що теперішня сітуація така, що ледви чи виграє що небудь Туреччина від того, що її делєґати будуть довше сидіти в Парижі. А справа дуже проста криється за цією заявою п. Клємансо. Річ в тім, що Французи ще досі не договорились з Анґлійцями що до долі Туреччини взагалі, а Сиріі з окрема. Французи претендують на Сирію, як на свій протекторат, і Анґлійці de jure признають їм це право. A de facto Анґлійці не бажають випустити з своїх рук цього "найкоротшого шляху до Індії" і тому через своїх аґентів піддержують самостійницькі змагання сирійського еміра Фейкадя, подібно до того, як піддержують на всякий випадок самостійність Грузії, яка лежить на иньшому шляху до тої самої Індії.

Французька преса нервується і протестує, оскільки це можливо проти такого сильного союзника, як Анґлія. А тим часом поки Францїя компромітувала себе в Одесі і в Румунії, Анґлія поставила одну ногу коло Балтики, а другу коло Каспія, помагаючи самовизначатись Естам, Латишам, Грузинам і Вірменам.

Америка і Японія.

Як відомо, делєґати на мировій конференції від китайської небесної республіки зріклися підписати мировий трактат, вимагаючи, щоб Японія попереду вернула їм Шандунь, а корейські представники заявили в Америці, де до них ставляться уважно, що вони взагалі не вважають для себе обовязковим все те, що попідписувала Японія.

Може на все це не звернули б уваги, коли б японськими справами не інтересувалась живо Америка. В той час, коли більша частина Антанти була протягом пяти літ зайнята боротьбою за право в Европі, один з її членів — Японія — в затишку хазяйнував в Азії. Взявши на себе ролю культуртреґера, Японія змусила Китай від 1915 до 1918 року підписати кілька договорів, дуже невигідних для Китаю. Тепер Китай заявляє, що він не має заміру виконувати цих договорів, продиктованих силою, коли для цілого людства на парижській конференції засяяли ідеї права і справедливости. Америка, звідки пішли 14 пунктів права і справедливости, виявляє своє співчутя і Кореї і Китаю, тим більше, що для Американців зовсім не однаково, як устроїться Японія на Сході. З переходом Шандуня до рук Японії в її руках опинились найбагатші копальні вугілля й залізної руди. Досвід показав, що Японія досі ніколи не була прихильною до політики "відчинених дверей"; тому американські промисловці бояться, що експорт сирівця з Китаю буде в цілковитій залежности від Японії. За самий останній час Японія попробувала скупити всі шовкопрядильні в Шанхаю і Кантоні. Як що прийняти під увагу, що в шовковій промисловості Японія і раніще займала перше місце, то ясним стане змагання Японії до монопольного господарювання на Далекому Сході. Ці змагання знаходять найживіщий відгук в Америці і породжують тертє ще між двома союзниками. Може на цьому виграє Китай!

*

Такими приблизно виглядають взаємовідносини між пятьома головними союзними державами Антанти.

Але опріч них істнує ще багато меньших членів союзу, les puissances associees, які, так би мовити, примазались в ріжні часи до гри і які подібно до тої мухи, що сиділа на розі у вола, який орав, тепер заявляють, "що ми меж орали". З цими меньшими членами, що в свій час служили більше "для мебелі", має тепер Антанта багато мороки, а толку від них мало. Всі вони виявляють великі апетити, задираються з сусідами і між собою і не завше покірно слухаються старших. Через те часто "влипають"; приходигься їх розбороняти і обороняти. А послужитись ними для боротьби хоч би з большевиками не можна. Пасують.

Взаємовідносини між цими "малими" попробуємо змалювати слідуючим разом.

Воля